Гори. Щезай в пожежах самоспалень,

в гірких руїнах власних попелищ!

Обвуглюйся. З дияволом грай в теніс.

Згори на попіл в думах і літах.

Хай вилітає не той самий фенікс,

а зовсім інший, неймовірний птах!

3. Емоційна виразність. її можна досягти не лише

завдяки образному ладу твору, а й іншими засобами: цікавим

зображенням подій (уміння будувати сюжет, творити

композицію), колоритною мовою, ритмікою. Емоції у читача

(реципієнта) виникають тоді, коли він здатний включитися в

процес співтворчості. Художнє сприйняття багатопланове, воно

включає в себе: безпосереднє емоційне переживання, осягнення

логіки розвитку авторської думки, багатство і розгалуженість

художніх асоціацій. Момент художнього сприйняття - це

"перенесення" читачем образів із твору на власну життєву

ситуацію, ідентифікація героя зі своїм "я". Співтворчість читача

не обов'язково викликає такі ж переживання і думки, які

переживав письменник у момент творчості. Читач,

спроектовуючи твір на власні життєві обставини і почуття,

розширює емоційне тло художнього тексту. Франко 3 Щ.ОГО

приводу писав про те, що письменник мусить "зворушити так

само внутрішню істоту читача, вводячи в неї нове зерно

життєвого досвіду, нове перешиття і рівночасно зціплюючи те

нове з тим запасом відображень, які є активні або які дрімають в

душі читачевій. Сказавши коротко: поет розширює зміст нашого

внутрішнього я, зворушуючи його до більшої або меншої

глибини". Сприйняття літературного твору - це особистісний

процес, що протікає в глибині людської свідомості. І цей процес

залежить од життєвого досвіду і культурної підг отовки людини

(стійкі фактори), від її настрою, психологічного стану

(тимчасові фактори).

Поняття художності літературного твору неодмінно

включає в себе умовність словесного мистецтва. Вона

підкреслює відмінність художнього твору од вираженої в ньому

реальності. Л. Фейєрбах зазначав: "Мистецтво не вимагає

визнання його творів за дійсність". Ця первинна умовність

властива всім творам, незалежно від епохи, жанру стилю.

Художня умовність розглядається як принцип образного

ЛЕКЦІЯ 2. Художня специфіка літератури 27змалювання дійсності, що свідомо порушує пряму відповідність

життєвим реаліям. Естетичний ефект умовності виникає завдяки

наявності і розведенню таких образотворчих протиріч: схожість

і несхожість, видимість і суть, чуттєве і мислиме, об’єктивне і

суб'єктивне. Переживання напруги цих суперечностей є

специфічною художньою емоцією, яку породжує умовність. Для

прикладу візьмім уривок з повісті "Fata Morgana" М.

Коцюбинського: "Як тільки смеркне, і чорне небо щільно укриє

землю, далекий обрій враз розцвітає червоним сяйвом і до

самого рання осінні хмари, наче троянди". Йдеться про

селянські бунти на поміщицьких маєтках у 1905 році (історична

реальність, яка сама по собі не спонукає до емоційних

переживань). Ключ до емоції (і художності) у тому, як це

змальовано. Опорні образи побудовано на зоровому контрасті:

"смеркне", "чорне небо", "щільно укриє", "враз розцвітає

червоним сяйвом". Образ "хмари, наче троянди" несе в собі

естетичну (не логічну) оцінку: зображення не збуджує страх,

тривогу, а естегизує картину. Художня умовність допомагає

наочно, чуттєво виразити суть зображуваної дійсності,

досягаючи художньої правдоподібності. З цією метою в

літературі використовується видозміна природніх форм

зображуваних явищ і предметів, порушення часових і

просторових зв’язків, оживлення неживого світу, конкретизація

абстрактних понять і т.п. У літературі зустрічається введення у

жигтєподібну оповідь фольклорних, міфологічних образів та

сюжетів, поєднання достовірного і неймовірного. Активно

розробляються форми художньої умовності в усіх літературних

напрямках і течіях.

47.Критичне судження: структура. Критерії естетичної оцінки.

Крити́чне ми́слення — (дав.-гр. κριτική τέχνη — «мистецтво аналізувати, судження») — це наукове мислення, суть якого полягає в ухваленні ретельно обміркованих та незалежних рішень. Головним чином йому притаманні такі властивості, як усвідомленість та самовдосконалення.

48.Основні жанри літературно-художньої критики

Провідними жанрами літературної критики є анотації, рецензії, статті, огляди, есе, літературні портрети, діалоги, дискусійні статті, монографії. Літературна критика активно функціонує в органічному зв'язку з журналістикою, спеціальною пресою, тому її часто характеризують як різновид публіцистики, породженої рефлексією з приводу мистецтва.

Структура оцінок і оцінних суджень, гетерогенність усього життя, зокрема наявність різних груп реципієнтів — адресатів критики за ідейно-світоглядними ознаками й характером естетичного досвіду; існування різнотипних органів преси витворили систему жанрових форм літературно-художньої критики. Родо-видо-жанровий поділ художньої літератури малопридатний для розуміння жанрової проблематики у критиці. Конструктивну роль відіграє хіба що аналогія: якщо творчий процес письменника завершується твором певної типової структури, то й писання критиків не є безкінечною низкою неповторних варіянтів. Журнальна критика в Італії, Франції, де вона найшвидше почала конституюватися і функціонувати, а відтак у Німеччині, Польщі, Росії вже протягом XVIII століття виявила певні структурні форми письмових виступів критиків. Аналіз їх виокремив і дозволив констатувати основні жанровотворчі чинники: а) предмет естетичного судження, б) мета, завдання, ставлення критика до предмета оцінки, в) орієнтація критика на адресата критики — читача і тип друкованого органу (ширше — засобу мас-медіа). Жоден з цих чинників зокрема не пояснює жанрових параметрів відомих з історії критики, як-от: анотація, рецензія, огляд, есе, літературний портрет, діалог, монографія і т. под. Щойно опублікований новий художній твір найчастіше, зазвичай, породжує рецензію (відгук, розбір, оцінку) у вигляді невеличкої за обсягом статті. Це — малий наймобільніший жанр критики, що реалізується у численних різновидах залежно від родо-жанрових вимірів художнього твору, його художньо-естетичних якостей і ставлення до нього критика, що репрезентує певний літературний напрям, літературну групу. Оповідання, повість, роман, написані у традиційному ключі, цілком можуть бути поціновані у формі рецензії-переказу, рецензії-відгуку, або викликати рецензію-памфлет, рецензію-фейлетон. А, скажімо, роман-епопея чи новий для якоїсь національної літератури соціяльно-психологічний роман вимагають проблемної рецензії, а то й великої статті монографічного плану. Доробок одного письменника за якийсь період, річні здобутки національної літератури у пресі для масового чи освіченого спеціального читача вимагають статті-огляду. Зосередження уваги на якійсь тенденції літературного процесу закономірно породжує проблемно-оглядову статтю.

Літературно-критична стаття, поряд з рецензією, є найтиповішим жанром журнальної критики. Її різновиди: стаття-огляд, стаття-трактат, стаття-портрет. Кожен з них набуває різновидів і стильової домінанти залежно від наявності у них проблемності, полемічності. Огляди бувають не тільки описово-інформативними (річними і т. д.), а й проблемно-тематичними, пожанровими, пообразними і водночас полемічними, якщо їм передували рецензії-огляди з інших позицій. Літературно-критичні портрети, статті-біографії мають сталі композиційно-змістові ознаки, але емоційно-оцінне їх наповнення, породжене відзначенням ювілею чи виданням вибраних творів тощо, модифікує ці структури. Літературна критика використовує жанри, характерні для преси (репортаж, інтерв’ю, фейлетон і т. д.), для публіцистики (памфлет, нарис, маніфест, есе та ін.), для науки (діалог, трактат, монографія), підпорядковуючи їх основній своїй меті і функції: оцінювати, інтерпретуючи їх, нові твори чи тенденції літературного процесу, привернути до них увагу сучасників, формувати з приводу них громадську думку; або по-новому, крізь призму актуальних потреб, витлумачити сенс творів, написаних раніше. Наявність у різножанрових статтях оцінного пафосу, різних критеріїв оцінки художніх вартощів, арґументованих чи проголошених суджень свідчить про належність їх до сфери літературної критики, що й стає предметом дослідження історика літературної критики.

Ідеї, виражені у таких статтях, належать передусім до сфери суспільної думки, стають предметом уваги філософів, політологів, естетиків і, звісно, філологів. Якщо ж не брати до уваги форм їх вираження, способів об’єктивізації і побутування в суспільстві, то, значить, не простежувати їх історії в усій повноті. Це породжувало аморфні і дуже близькі за змістом дослідження з історії філософії, з історії естетики та з історії літературної критики (досить перегорнути типові для недалекого минулого праці на зразок: «Суспільно-політичні, філософські та естетичні погляди письменника (ім’ярек)», або «Світогляд...» того чи того літератора), хоча у сфері літературознавства цього недоліку не подолано досі. Це спостерігається й у відтворенні всієї номенклатури жанрів літературної критики без виділення домінантних і найорганічніше достосованих до кожної з основних його галузей. Адже літературний портрет і монографія — то таки достеменно історико-літературні жанри: їх не напишеш в розпалі літературного процесу, на початку творчості молодого письменника (хоча винятки бували). Трактат же і проблемна стаття — питомі прихистки теоретичного мислення. Рецензія, різновиди оглядів — найпоширеніші, наймобільніші вияви оцінної літературно-критичної діяльності, хоча й у рецензії не тільки на новаторський твір генія, а й на «прохідний» витвір графомана деколи вдається зробити теоретичне відкриття-узагальнення.

Все залежить від глибини осмислення естетичної свідомості певного періоду, літературного життя і здатності дослідника побачити-збагнути мистецьку мить через перехрестя, взаємодію відносно розмежованих літературної критики, історії літератури, теорії літератури, через призму системи методів новітньої науки.

49.Рецензія як жанр літературно-художньої критики: різновиди, специфіка, структура

Відповідно до цього можна говорити про три опорних жанри — рецензія, творчий порт­рет,стаття. Це ніби три ядра системи жанрів, навколо яких групуються всі різно­види» [3, 141]. На відміну від розглянутих вище класифікацій критичних жанрів тут ма­ємо чітко сформульований критерій розрізнення жанрів — об' єкт дослідження, а також перелік ряду інших, не менш важливих, критеріїв. Серед них: цільове призначення кри­тичного виступу, творче завдання, яке потрібно розв' язати у ньому, глибина досліджен­ня аналізованого явища, а відтак і масштабність висновків та узагальнень.

Серед українських літературознавців, які досліджували проблеми теорії літератур­ної критики, слід назвати В.Брюховецького, Р.Гром' яка, М.Зельдовича, Г.Клочека, К.Фролову та ін. Найширше питання класифікації жанрів літературної критики предста­влене у посібнику Ю.Бурляя «Основи літературно-художньої критики». В основу своєї класифікації автор поклав формотворчі чинники критичного виступу: 1) предмет аналі­зу; 2)завдання, що розв'язується при аналізі; 3) адресат (того, на кого розрахований роз­гляд); 4) засоби «критичних комунікацій»; 5) обсяг критичного виступу» [4, 112].

Ю.Бурляй, відповідно до функцій критики, поділяє усі критичні виступи на дві великі групи: «велику» і «малу» критику. Причому до великої зараховує монографію та її різ­новиди, літературно-критичний нарис, літературно-критичний портрет, книгу-біографію, книгу-альбом про письменника, літературно-критичну статтю та її різновиди. Але детальні пояснення та ілюстрації, подані самим автором, вказують, що він має на увазі швидше праці істориків літератури, а не критиків [див.: 4, 113-137]. Деталізація жанру рецензії — чи не єдине на сьогодні ґрунтовне дослідження цієї проблеми — за­слуговує схвалення. Однак, на нашу думку, виділення рецензії-відгуку мало обґрунтова­не. Ю.Бурляй пише: «Коротка рецензія може набирати форми відгуку —лаконічно ви­словлених розмірковувань-гадок (виділено нами. — Н.К.) з приводу якогось видання. Опубліковані в пресі відгуки здебільшого є виразом точки зору читачів, глядачів, слуха­чів — масово зацікавленої широкої аудиторії і свідчать про формування громадської ду­мки з приводу якоїсь публікації» [4, 144]. Якщо ми говорили про фахову критику, то чо­му «гадки»? Та і серед «масово зацікавленої широкої аудиторії» не так багато фахівців, а саме вони дають глибоку професійну оцінку художніх явищ і впливають на розвиток лі­тературного процесу. Зрештою, фаховий критик якщо і висловлює принагідні думки «з приводу», то вдається до есе, тим більше, що і сам Ю.Бурляй виділяє рецензію-есе [4, 138].

Створюючи жанрову класифікацію, необхідно враховувати не лише формально-змістові ознаки того чи іншого жанру, але і взаємозв'язок усіх, за М.Г. Зельдовичем, «параметрів критичної статті», традиції, газетний чи журнальний контекст, історичні умови побутування професійної літературної критики. Особливу увагу слід звертати на виявлення специфіки одного жанру в порівнянні з іншим, на чому наголошує Г.Поспєлов: «Вивчення лише окремих жанрів, без спроби створити їх систему..., не мо­же привести до позитивного результату. Без співставлення одних жанрів з іншими важко з'ясувати своєрідність кожного з них» [5, 154].

Аналіз історичного розвитку української літературної критики XIX-ХХ ст. яскраво демонструє різну активність конкретних жанрів і їх вплив на літературний процес. Якщо на початку XIX ст. були популярні такі жанрові форми, як промови, відкриті листи, роз­думи, то вже ближче до середини століття переважають оглядові та проблемні статті. У другій половині XIX ст. спостерігається активізація монографічних рецензій, літератур­но-критичних нарисів і монографічних статей. Початок ХХ ст. характеризується широ­кимвикористанням (подеколи домінуванням) малих жанрових форм, переважно есеїс-тичних. Домінуюча роль якогось одного жанру є симптоматичною, що свідчить про пев­ні тенденції розвитку критики. Система жанрів відображає особливості соціального і культурного стану суспільства, статусу і ролі критики у ньому. У системі жанри взаємо-пов' язані, бо в них спільна соціальна й естетична тематика, функції, принципи, аналіз лі­тературного процесу, способи виявлення особистісного начала, але кожен з них виконує своє завдання. Потреби суспільства іноді вимагають взаємопроникнення жанрів, що в свою чергу формує нові варіанти жанрових моделей, які дозволяють доволі гнучко й оперативно реагувати на нові явища соціального, ідеологічного і літературного життя. Власне аналіз таких жанрових систем дозволяє з' ясувати не тільки специфіку критичних жанрів, але може сприяти обґрунтуванню критеріїв періодизації історії літературної критики і класифікації її напрямів і течій.

Зміст і структура критичних жанрів визначається перш за все широким діапазоном діалогу критики і літератури. Аналізуючи літературний процес, критик, залежно від по­ставленої мети, розглядає літературний твір як мистецьке явище, намагається вплинути на літературний процес з позицій тієї групи, соціальні й естетичні ідеали якої він пред­ставляє. При цьому він спирається на образний зміст літератури як на предмет аналізу й оцінки, що в свою чергу впливає на зміст і структуру критичного судження, на систему аргументацій, композицію і стиль виступу критика.

Функціонування критики — складний процес. Його складники постійно і безперер­вно змінюються та взаємодіють один з одним: задум і мета критика визначають жанр, до якого він звертається, а в самому жанрі активізуються або знову створюються найбільш доцільні в кожному конкретному випадку компоненти, зв' язки, структури, здатні вияви­ти творчі ідеї критики з максимальним результатом. М.Зельдович пропонує [6,89-90]враховувати такі компоненти критичного виступу:

- автор (образ автора) — читач (адресат);

- інформація — аналіз — узагальнення — оцінка, їх тип і характер;

- своєрідність, ступінь розгорнутості, роль і місце арґументації;

- співвідношення логічного й емоційного компонентів, тип їх стильового втілен­ня;

- теорія (загальноестетична, власне теорія критики), її характер і структурно-композиційне втілення;

- художньо-образний аспект — публіцистичність, їх характер і структурно-композиційне співвідношення;

- сутність і тип структури критичної праці (композиція відкрита, замкнена, заве­ршена та ін.);

- заголовок — епіграф — початок — кінець праці;

- «чуже слово» і його змістово-композиційна роль у структурі праці.

Названі компоненти, як і програмність критики, яка впливає на всю систему жан-роутворюючих факторів, дослідник пропонує покласти в основу такої досить умовної системи.

До першої групи включаємо жанри, які спеціально не орієнтовані на програмність, але об' єктивно володіють нею і у змісті, і у типі аналізу, системі критеріїв і оцінок, і, на­решті, у певному типі структурної організації критичної праці. Такі жанри складають переважну більшість, але є, на думку вченого, маргінальними хоч і необхідними і до пе­вної міри впливовими. Діапазон достатній — від анотації до рецензії, а в рідкісних випа­дках і до статті.

Рецензія - критичний відгук (містить аналіз і оцінку) наукового керівника (консультанта), офіційних опонентів, провідної установи під час захисту кваліфікаційної роботи, кандидатської чи докторської дисертацій.

Реквізити:

Дата добавления: 2015-08-17