Цигарник

КНИГА ПЕРША

Діім стоїть на околиці міста. В окрузі, яку називають Гребінцем. Довгі багатоповерхівки тут поставлені зубчатими рядами з проміжками квадратно-бетоних подвір'їв — місцями призначеними для ігор молодих «гребінцівців». Зубці білі, багатоокі, схожі один на інший. Там, де вони ще не виросли, — обнесені парканом пустирі. Труха знесених будівель, гніздівля щурів та бродячих псів значно цікавіші для молодих «гребінцівців», ніж їхні власні подвір’я — інтервали між зубцями.

На нейтральній території між двома світами — зубців та пустирів — стоїть Дім. Його називають Сірим. Він старий і за віком ближчий до пустирів — місць поховання його ровесників. Він самотній — інші будинки цураються його — і не схожий на зубець, бо не пнеться вгору. Він має три поверхи, фасадом на трасу; коло нього теж є подвір’я — довгий прямокутник, обнесений сіткою. Колись він був білим. Тепер він сірий спереду і жовтий зі сторони подвір’я. Він наїжачився антенами й проводами, осипається крейдою і плаче тріщинами. До нього тиснуться гаражі й прибудови, сміттєві баки й собачі будки. Усе це зі сторони подвір’я. Фасад голий і похмурий, яким він і має бути.

Сірий Дім не люблять. Ніхто про це не скаже прямо, але мешканці Гребінця не хотіли б мати його біля себе. Вони хотіли б, щоб його взагалі не було.

ЦИГАРНИК

Деякі переваги спортивного взуття

Усе почалося з червоних кросівок. Я знайшов їх на дні сумки. Сумка для зберігання особистих речей — так це називається. Тільки жодних особистих речей там не буває. Пара вафельних рушників, стос носовичків і брудна білизна. Все як в усіх. Всі сумки, рушники, шкарпетки та труси однакові, щоб нікому не було кривдно.

Кросівки я знайшов випадково, я давно забув про них. Старий дарунок, вже й не згадати чий, з минулого життя. Яскраво-червоні, запаковані в лискучий пакет, зі смугастою, наче льодяник, підошвою. Я розірвав упаковку, погладив полум’яні шнурки та швидко перевзувся. Ноги набули дивного вигляду. Якогось незвично ходячого. Я й забув, що вони можуть бути такими.

Того ж дня після уроків Джин відкликав мене і сказав, що йому не подобається, як я поводжуся. Вказав на кросівки й наказав їх зняти. Не варто було питати, навіщо це, але я все ж спитав.

— Вони привертають увагу, — сказав він

Для Джина це нормально — таке пояснення.

— То й що? — спитав я. — Хай собі привертають.

Він нічого не відповів. Поправив шнурок на окулярах, посміхнувся й поїхав. А ввечері я отримав записку. Тільки два слова: «Обговорення взуття». І зрозумів, що попався.

Голячи пух зі щік, я порізався і розбив склянку з-під зубних щіток. Відображення, що дивилося з дзеркала, виглядало до смерті наляканим, але насправді я майже не боявся. Тобто боявся, звичайно, але водночас мені було байдуже. Я навіть кросівок не зняв.

Збори проводили в класі. На дошці було написано: «Обговорення взуття». Цирк та маразм, тільки мені було не до сміху, бо я втомився від цих ігор, від розумників-гравців та самого цього місця. Втомився так сильно, що вже майже розучився сміятися.

Мене посадили біля дошки, щоб усі могли бачити предмет обговорення. Ліворуч за столом сидів Джин та смоктав ручку. Праворуч Довгий Кит із тріском ганяв кульку коридорчиками пластмасового лабіринту, доки на нього не глянули докірливо.

— Хто хоче висловитися? — спитав Джин.

Висловитися хотів багато хто. Ледь не всі. Для початку слово надали Сипові. Мабуть, щоб швидше відскіпатися.

Виявилося, що людина, яка намагається привернути до себе увагу, є людиною самозакоханою і недоброю, здатною на що завгодно, вона думає про себе казна що, тоді як насправді вона є просто ніщо. Ворона в павиному пір’ї. Чи щось таке. Сип прочитав байку про ворону. Потім про віслюка, який впав у озеро і втопився через власну дурість. Потім він хотів ще заспівати щось на цю ж тему, але його ніхто не слухав. Сип набундючився, розплакався та замовк. Йому подякували, передали носовичок, загородили підручником та надали слово Гулю.

Гуль говорив ледь чутно, не піднімаючи голови, наче читав текст з поверхні столу, хоча нічого, крім пошкрябаного пластика, там не було. Білий чуб ліз у око, він поправляв його кінцем пальця, змоченим у слині. Палець фіксував безбарвне пасмо на чолі, але, тільки-но відпускав, воно одразу ж лізло знов у око. Щоб дивитися на Гуля довго, потрібні сталеві нерви. Тому я на нього не дивився. Від моїх нервів і так уже лишилося саме дрантя, не варто було їх зайвий раз шарпати.

— До чого намагається привернути увагу обговорювана особа? До свого взуття, начебто. Насправді це не так. Через взуття він привертає увагу до своїх ніг. Тобто афішує свою ваду, тицяє нею громаді у вічі. Цим він мовби підкреслює нашу спільну біду, нехтуючи нашою думкою. Можна сказати, він по-своєму знущається з нас.

Він ще довго варив воду. Палець снував туди-сюди по переніссю, очі наливалися кров’ю. Я знав напам’ять все, що він може сказати, — все, що взагалі зазвичай кажуть у таких випадках. Усі слова, які вилізали з Гуля, були такими ж безбарвними та пересушеними, як він сам, як його палець і ніготь на пальці.

Потім говорив Топ. Приблизно те ж саме і так само нудно. Потім Ніф, Нуф і Наф. Трійко близнюків із поросячими прізвиськами. Вони говорили разом, перебиваючи одне одного, та саме на них я дивився з великою цікавістю, бо не чекав, що вони візьмуть участь у обговоренні. Їм, мабуть, не сподобалось, як я на них дивлюся, чи вони засоромилися, а від цього стало тільки гірше, та від них мені дісталося найбільше. Вони пригадали мою звичку загинати сторінки книжок (а книжки ж читаю не тільки я), те, що я не здав свої носовички до фонду спільного користування (адже ніс росте не в мене одного), що сиджу у ванні довше за дозволене (двадцять вісім хвилин замість двадцяти), штовхаюся колесами, коли їду (адже колеса треба берегти!), та нарешті дійшли до головного — до того, що я палю. Якщо, звичайно, можна назвати курцем людину, яка палить одну сигарету за три дні.

Мене питали, чи знаю я, якої шкоди завдає нікотин здоров’ю оточення. Звичайно ж, я знав. Я не тільки знав, я сам вже міг би читати лекції на цю тему, бо за півроку мені згодували стільки брошур, статей та висловлень про шкідливість нікотину, що стало б на чоловік двадцять та ще б лишилося взапас. Мені розповіли про рак легень, про серцево-судинні захворювання. Потім ще про якісь жахливі хвороби, але про це я вже слухати не став. Про такі речі вони могли говорити годинами. Жахаючись, тремтячи, з палаючими від збудження очима, наче старезні плетухи, що обговорюють вбивства і нещасні випадки та пускають при цьому слину від захвату. Охайні хлопці в чистих сорочках, серйозні та статечні. Під їхніми обличчями ховалися старечі лиця, роз’їдені отрутою. Я помічав їх не вперше і вже не дивувався. Вони набридли мені так, що хотілося отруїти нікотином усіх разом і кожного окремо. На жаль, це було неможливо. Свою нещасну сигарету-триднівку я палив крадькома в учительському туалеті. Навіть не в нашому, боже збав! І якщо когось і труїв, то самих тарганів, бо ніхто, крім тарганів, туди не навідувався.

Півгодини мене закидали камінням, потім Джин постукав по столу ручкою та оголосив, що обговорення мого взуття закінчено. На той час усі вже встигли забути, що обговорюють, тому нагадування було дуже доречним. Народ витріщився на мої нещасні кросівки. Вони гудили їх мовчки, поважно, засуджуючи мою інфантильність та відсутність смаку. П'ятнадцять пар м'яких коричневих мокасин проти однієї яскраво-червоної пари кросівок. Що далі на них дивилися, то яскравіше вони полум’яніли. Згодом у класі посіріло все, крім них.

Я саме милувався ними, коли мені надали слово.

І... не уявляю, як це вийшло, але я вперше в житті сказав Фазанам усе, що про них думав. Сказав, що весь цей клас із усіма, хто в ньому є, не вартий однієї пари таких розкішних кросівок. Так і сказав їм усім. Навіть бідному заляканому Топові, навіть Братам Поросятам. Я й насправді в той момент це відчував, бо терпіти не можу зрадників та боягузів, а вони були саме зрадниками й боягузами.

Вони, мабуть, вирішили, що я здурів з переляку. Тільки Джин не здивувався.

— Ось ти й сказав нам те, що думав, — він протер окуляри та тицьнув пальцем у кросівки. — Справа була зовсім не в них. Справа була в тобі.

Кит чекав біля дошки з крейдою в руці. Проте обговорення закінчилося. Я сидів, заплющивши очі, доки вони не роз'їхалися. І просидів так ще довго, залишившись на самоті. Втома поволі витікала з мене. Я зробив щось, що виходило за межі. Повівся, як нормальна людина. Перестав підладжуватися під інших. Та чим би все це не закінчилося, знав, що ніколи про це не шкодуватиму.

Я підвів голову та подивився на дошку. «Обговорення взуття. Пункт перший: зарозумілість. Пункт другий: привертання уваги до спільної вади. Пункт третій: зневажливе ставлення до колективу. Пункт четвертий: паління».

Кит спромігся наробити в кожному слові не менше за дві помилки. Він майже не вмів писати, проте єдиний серед усіх міг ходити, тому під час зборів до дошки завжди ставили його.

Наступні два дні зі мною ніхто не розмовляв. Робили вигляд, ніби мене не існує. Я став начебто привидом. На третій день такого життя Гомер повідомив, що мене викликають до директора.

Вихователь першої виглядав приблизно так, як виглядала б уся група, якби вони не маскувалися навіщось під хлопців. Як стара, що сиділа в кожного з них усередині, чекаючи на черговий похорон. Гнилизна, золоті зуби та підсліпуваті очиська.

— Вже й до дирекції дійшло, — сказав він з виглядом лікаря, який сповістив хворого, що він приречений. Потім ще якийсь час зітхав і хитав головою, дивлячись на мене з жалем, аж поки змусив мене почуватися не дуже свіжим покійником. Досягнувши бажаного ефекту, Гомер, з охканням та сопінням, пішов.

В директорському кабінеті я був двічі. Коли я тільки приїхав та коли треба було віддати малюнок для виставки з дурнуватою назвою «Моя любов до світу». Результат своєї триденної праці я назвав «Деревом життя». Тільки відійшовши від малюнку на пару кроків, можна було побачити, що на «дереві» повно черепів та кубел хробаків. На близький відстані вони здавалися ніби грушами серед зігнутих гілок. Як я й думав, у Домі нічого не помітили. Оцінили мій невеселий гумор, мабуть вже на виставці, але як це сприйняли, я не дізнався. Зрештою, це навіть не було жартом. Все, що я міг сказати про свою любов до світу, десь так і виглядало, як я там намалював.

Під час мого першого візиту до директора дрібненькі хробаки у світовій любові вже копошилися, хоча до черепів ще справа не дійшла. Кабінет був чистим, але якимось недоглянутим. Помітно було, що це не центр Дому, не те місце, куди все стягується, звідки все витікає, а щось на зразок сторожової будки. В кутку на дивані сиділа ганчір’яна лялька в смугастій сукні з рюшами. Розміром як трирічна дитина. Ще повсюди стирчали причеплені шпильками цидулки. На стінах, на занавісках, на спинці дивану. Але найбільше мене вразив величезний вогнегасник. Він так сильно привертав увагу, що придивитися власне до директора вже не вдавалося. Той, хто сидить під антикварним вогненним дирижаблем, мабуть, на щось таке й розраховує. Думати можна тільки про те, аби ця штука не впала та не вбила його просто в тебе на очах. Ні на що інше не лишається сил.

Директор говорив про політику школи. Про її напрямок. «Ми звикли ліпити з готового матеріалу». Щось таке. Я не дуже уважно слухав. Через вогнегасник. Він мене вкрай нервував. Усе інше теж. І лялька, і цидулки. «Може, в нього амнезія? — думав я. — І він сам собі постійно про все нагадує. Ось зараз я поїду, а він напише про мене та причепить цю інформацію десь на помітному місці».

Потім я все ж таки послухав його трохи. Він як раз дійшов до випускників. Тих, «хто багато чого досягнув». То були люди на фотокартках у рамках по обидва боки від вогнегасника. Звичайні та ображені люди, при нагородах та якихось грамотах, що вони кисло демонстрували камері. Якщо чесно, фотокартки цвинтарів було б веселіше розглядати. Зважаючи на специфіку школи, принаймні одну таку слід було б повісити поряд з рештою.

Цього разу все було інакше. Вогнегасник залишився, та й цидулки біліли на всіх доступних і недоступних поверхнях, але в обстановці кабінету щось змінилось. Щось не пов’язане з меблями та зниклою лялькою. Акула сидів під вогнегасником та порався в паперах. Сухий, плямуватий та волохатий, мов пень, що заріс лишайником. Брови також плямуваті, сірі та кошлаті, звисали на очі брудними бурульками. Перед ним була папка. Між сторінками я роздивився свою фотокартку та зрозумів, що папка переповнена мною. Моїми оцінками, характеристиками, знімками різних років — усією тією частиною людини, яку можна перенести на папір. Я частково лежав перед ним, проміж корінців картонної папки, частково сидів напроти. Якщо й була якась різниця між пласким мною, що лежав, та об’ємним, що сидів, то вона була у червоних кросівках. Це вже було не взуття. Це був я сам. Моя хоробрість та моє безумство, трохи потьмяніле за три дні, але досі ще яскраве та гарне, як вогонь.

— Мало статися щось дуже серйозне, якщо хлопці не хочуть тебе надалі терпіти, — Акула продемонстрував мені якогось папірця. — Ось тут у мене лист. Під ним п'ятнадцять підписів. Як це розуміти?

Я знизав плечима. Хай розуміє, як хоче. Годі було й пояснювати йому про кросівки. Це було б просто смішно.

— Ваша група — зразкова група…

Плямуваті бурульки обвисли, закривши очі.

— Я дуже люблю цю групу. І не можу відмовити хлопцям у проханні, до того ж про таке вони просять уперше.

Я хотів сказати, що також буду радий них позбутися, але промовчав. Чого варта була моя думка проти думки п’ятнадцятьох зразкових акулиних улюбленців? Замість протестів та пояснень я непомітно роздивлявся.

Фотокартки «тих, хто багато чого досягнув» виявилися навіть бридкішими, ніж я їх пам’ятав. Я уявив поміж них свою постарілу та обрезклу фізію, а позаду — картини, одна жахливіша за іншу. «Його називали юним Гігером, коли йому було тринадцять». Мене й справді почало нудити.

— Ну? — Акула помахав у мене перед очима розчепіреною п’ятірнею. — Ти заснув? Я запитую, чи ти розумієш, що я повинен вжити заходів?

— Так, звичайно. Мені дуже шкода.

Це було єдине, що спало мені на думку.

— Мені теж дуже шкода, — прогарчав Акула, закриваючи папку. — Дуже шкода, що ти такий дурний, що спромігся зіпсувати стосунки з усією групою одразу. А тепер можеш котитися та збирати речі.

У мене всередині щось підстрибнуло вгору та вниз, як іграшкова кулька на резинці:

— А куди мене відправлять?

Мій переляк надав йому масу задоволення. Він трохи понасолоджувався ним, переставляючи різні предмети з місця на місце, замислено вивчаючи нігті, запалюючи…

— А як ти думаєш? До іншої групи, звичайно.

Я посміхнувся.

— Ви жартуєте?

Простіше було б підселити до будь якої групи Дому живу шкапу, ніж когось з першої. Шкапа мала б більше шансів прижитися. Незважаючи на розміри та послід. Я мав би промовчати, але не стримався:

— Ніхто мене не візьме. Я ж Фазан.

Акула по-справжньому розлютився. Виплюнув цигарку та гримнув кулаком об стіл.

— Годі з мене цих викрутасів! Досить! Який ще Фазан? Хто вигадав цю дурню?

Папери розлізлися під його кулаком, недопалок не потрапив до попільнички.

Я так налякався, що у відповідь заволав ще голосніше:

— Не знаю я, чому нас так називають! Спитайте тих, хто це придумав! Гадаєте, легко вимовляти ці дурні прізвиська? Гадаєте, хтось пояснив мені, що вони означають?

— Не смій підвищувати голос у моєму кабінеті! — зарепетував він, звішуючись до мене через стіл.

Я мимохідь поглянув на вогнегасника та одразу ж відвів погляд.

Той тримався.

Акула простежив мій погляд і раптом прошепотів довірчо:

— Не зірветься. Там от такенні штирі, — й показав мені свого бридкого пальця.

Це було так несподівано, що я отетерів. Сидів і витріщався на нього, як дурний. А Акула посміхався. Я раптом збагнув, що він просто знущається. Я не дуже давно жив у Домі, мені ще важко було називати деяких людей за прізвиськами. Треба зовсім не мати комплексів, щоб просто в обличчя звати людину Слиньком, або Бздуном, не почуваючись при цьому останньою сволотою. Тепер мені пояснили, що всього цього не схвалює дирекція. Але навіщо? Тільки щоб покричати та подивитися, як я відреагую? І я здогадався, що змінилося у кабінеті з часу мого першого візиту. Сам Акула. З неприємного дядька, який ховався під вогнегасником, він обернувся на Акулу. На оте саме, чим його називали. Тобто прізвиська давалися не просто так.

Поки я про все це думав,Акула знову запалив

— Щоб я більше не чув у своєму кабінеті цих дурниць, — попередив він, дістаючи з моєї папки попередній недопалок. — Цих спроб принизити кращу групу. Позбавити її належного статусу. Ти зрозумів?

— То ви теж вважаєте це слово лайкою? — уточнив я. — Але чому? Чим воно гірше за просто Птахів? Або Пацюків? Пацюки. На мій погляд це звучить набагато огидніше, ніж Фазани.

Акула закліпав.

— Вам, мабуть, відоме значення, яке усі в нього вкладають, так?

— Все, — сказав він похмуро. — Годі. Замовкни. Тепер я зрозумів, чому перша тебе не терпить.

Я подивився на кросівки. Акула був занадто високої думки про мотиви Фазанів, та я про це не сказав. Спитав тільки, куди мене переводять.

— Ще не знаю, — не змигнувши оком, збрехав він. — Треба подумати.

Не дарма його назвали Акулою. Він і був нею. Плямуватою, криворотою рибиною, з очима, що дивляться на різні боки. Вона постаріла, і, мабуть, їй не дуже щастило на полюванні, якщо раділа такій дрібній здобичі, як я. Звичайно, він знав, куди мене відправлять. Навіть збирався про це повідомити. Але передумав. Вирішив познущатися. Тільки трохи переборщив, бо насправді група не мала значення. Фазанів ненавиділи всі. До мене раптом дійшло, що справи мої не такі вже й кепські. З’явилася реальна можливість вибратися з Дому. Перша мене викинула, інші зроблять те саме. Може, одразу ж, може, ні, та якщо добре постаратися, процес прискориться. Зрештою, скільки часу я витратив, намагаючись стати справжнім Фазаном! Переконати будь-яку іншу групу, що я їм не підходжу, буде набагато простіше. До того ж, вони і так у цьому впевнені. Можливо, сам Акула теж так вважає. Мене просто виключили складним способом. Потім можна буде сказати, що я не ужився з жодною групою, куди мене переводили. Бо ж можуть ще погано подумати про Фазанів…

Я заспокоївся. Акула, який пильнував мене, відчув момент прояснення, і йому це не сподобалось.

— Їдь, — сказав він з відразою. — Збери речі. Завтра о пів на дев’яту я сам по тебе зайду.

Коли я зачинив за собою двері директорського кабінету, я вже знав, що завтра він спізниться. На годину, або навіть на дві. Я тепер бачив його наскрізь з усіма його дріб’язковими акулячим втіхами.

«Учні називають його просто Домом, поєднуючи в цьому місткому слові все, що символізує для них наша школа — родину, затишок, злагоду та турботу». Так було сказано в буклеті, який я, коли виберусь із Дому, збирався повісити на стіну в траурній рамці, можливо, навіть із позолотою. Він був унікальний — цей буклет. Ані слова правди, ані слова брехні. Не знаю, хто його складав, але ця людина була свого роду генієм. Дім справді називали Домом. Поєднуючи у цьому триклятому слові безліч усього. Можливо, тут було затишно справжньому Фазанові. Цілком можливо, що інші Фазани були йому за родину. У околі Фазанів не зустрінеш, тому мені важко казати напевне, але якщо б вони там були, Дім був би для них найбільш жаданим місцем. Інша справа, що у околі їх немає, і мені здається, що саме Дім їх створює. Тобто, якийсь час до того, як потрапити сюди, всі вони були нормальними людьми. Вкрай неприємна думка.

Але повернемося до буклету. «Понад столітня історія та дбайливо збережені традиції», про які згадують на третій сторінці, також присутні. Варто лише побачити Дім, щоб зрозуміти: він почав руйнуватися ще в минулому сторіччі. Про це ж свідчать замуровані каміни та складна система димарів. За вітряної погоди в стінах завиває не гірше, ніж у якомусь середньовічному замку. Цілковите занурення в історію. Про традиції теж усе вірно. Маразм, що панує в Домі, явно вигадували кілька поколінь не зовсім здорових людей. Наступним поколінням лишалося тільки «дбайливо зберігати та примножувати».

«Велика бібліотека». Є також. Більярдна, басейн, кінозал… усе наявне, але до кожного «є» додається маленьке «ось тільки», після якого виявляється, що користуватися цими благами неможливо, неприємно чи небезпечно. До більярдної ходять Бандерлоги. Це означає, що Фазанам туди ходу немає. У бібліотеці займаються дівчата. Знову не можна. По вихідних там збираються картярі. Зовсім погано. Заїхати можна, можна навіть узяти щось почитати, але повернутися туди навряд чи захочеться. Басейн? Ремонтують вже зо два роки. «І ще стільки ж будуть ремонтувати, там дах тече», — люб’язно пояснили мені Брати-Поросята. Вони деякий час були дуже приязними. Відповідали на питання, усе показували та пояснювали. Вони були впевнені, що живуть у незвичайному місці цікавим та повноцінним життям. Ця їхня впевненість мене просто вбивала. Мабуть, не варто було намагатися її викорінити. Тоді б ми приятелювали й досі. А відтак — приязні прийшов край, дружбі, яка не встигла по-справжньому початися, — також, і три їхні майже однакові підписи з’явилися під проханням про переведення. Хоча розповісти вони встигли багато чого. Майже все, що я знав про Дім, я знав з їхніх слів. Життя Фазанів не надавало великих можливостей дізнатися про щось нове, воно взагалі не багато чого надавало. У першій все було чітко розписано.

У їдальні — думати про їжу, у класі — про уроки, на медичному огляді — про здоров’я. Колективні страхи — тільки б не застудитися, колективні мрії — бараняча котлетка на сніданок. Все як у всіх. Нічого зайвого. Кожен рух доведений до автоматизму. День поділений на чотири частини. Сніданком, обідом та вечерею. Раз на тиждень по суботах — кіно. Щопонеділка — збори.

Чи не пора нам?...

Я от звернув увагу…

Так, безсумнівно, клас погано провітрюється. Це на нас впливає.

Так, знаєте, таке дивне шарудіння… Побоююся, що все ж таки пацюки.

Заявити протест у зв’язку з антисанітарними умовами у приміщеннях, що сприяють розповсюдженню гризунів.

І плакати. Незчисленні плакати.

У класі: «На уроках думай про уроки. Геть сторонні думки!» У спальні: «Дотримуйся тиші, не заважай сусідові!» «Шум — розсадник нервових захворювань»

Рівні ряди залізних ліжок. Білі серветки на подушках. «Слідкуй за чистотою. Хочеш жити в чистоті — почни зі своєї наволочки!» Білі тумбочки, по одній на два ліжка. «Запам’ятай, куди ставиш свою склянку, познач її номером». На бильцях ліжок — складені рушники. Також із номерами. З шостої до восьмої вмикають радіо. «Не маєш справи — слухай музику». Ті, хто бажає пограти в лото чи в шахи, переходять до класної кімнати. Відтоді як у класі поставили телевізор, кількість відпочиваючих після уроків у спальні значно зменшилася. Тоді телевізор перенесли. Тепер він горить у спальні, наче блакитне вікно, аж до ночі, а ніч у Фазанів починається о дев’ятій, на цей час усі мають лежати по ліжках, вдягнені у піжами, готові до сну. «Страждаєш на безсоння — звернися до лікаря».

Вранці — все з початку. Сидяча гімнастика. Застелення ліжок. «Допоможи вдягтися сусідові — сусід допоможе тобі». Вмивання. Шість раковин з іржавими обідками навколо стоків. «Чекай своєї черги та не затримуй інших». Криві пики в тріщинах кахля та калюжі на підлозі. Уроки. Обідня перерва. Уроки. Час для відпочинку. І так без кінця.

Я приїхав до спальні й помітив, що перестав бути примарою. Перша знає про переведення, це було видно з того, як вони на мене витріщилися. У їхній цікавості було навіть щось непристойне. Наче вони збиралися мене з’їсти. Я ледь стримався, щоб просто від дверей не повернути геть. Натомість поїхав до свого ліжка та уп’явся в телевізор. Жінка в клітчастому фартуху розповідала, як готувати медові коржі. «Беремо три яйця, відділяємо білки..» Дуже корисно дивитися такі програми перед вечерею. Вони збуджують апетит. На той час, коли продзвенів дзвоник, я вже знав, як робити медові коржі, з чим їх подавати до столу та як при цьому посміхатися. Один я здобув це знання. Решта видивлялися на мене та готували зовсім іншу страву.

Виїздили зі спальні, як завжди, по троє, щоб без натовчу розміститися перед раковинами та помити руки перед вечерею. Я не пристав ні до кого. Це помітили, та обмінялися багатозначними поглядами.

В їдальні мене почало тіпати. Я ловив погляди Фазанів, Куди вони повернуться, надивившись на мене? Та вони ніяк не могли надивитися. Або справді не знали, куди мене переводять.

Час тягнувся нескінченно довго.

Пюре та морквяні котлети. Виделка з погнутим зубом. Працівниця кухні в білому фартуху, дзвенить посудом, штовхає візок. Біли стіни, глибокі вікна-арки. Я люблю їдальню. Це найстаріше місце в Домі. Точніше, воно найменше змінилося. Стіни, вікна, плитка підлоги в тріщинах, напевне, були такими самими вже сімдесят років тому. І голландська пічка, обкладена кахлем, із зачиненими чавунними дверцятами. Тут гарно. Єдине місце, де ніхто не лізе з повчаннями, де можна розслабитися, подивитися на інші групи, уявити себе не Фазаном. Колись це була моя улюблена гра. Відразу, як сюди потрапив. Потім набридло. Тепер я раптом зрозумів, що вперше можу зіграти у неї по-справжньому, і що це вже не буде грою.

Пюре та морквяні котлети, чай та бутерброди з маслом. Наш стіл чорно-білий. Білі сорочки, чорні штани. Білі тарілки на чорних тацях, чорні таці на білій скатертині. Відрізняються за кольором лише обличчя та волосся

Поруч — стіл другої. Найяскравіший та найгаласливіший. Фарбовані ірокези, окуляри та намиста. Гримить в навушниках, запханих у їхні вуха. Пацюки — щось середнє між панками та блазнями. Скатертини їм не стелять, ножів не дають, виделки прикуті до столу ланцюжками, та якщо протягом дня хтось із них не зчинить істерики, намагаючись відірвати виделку та штрикнути сусіда, Пацюки вважатимуть, що день прожитий марно. Усе це звичайнісінький цирк. Кожен у другій носить при собі ножа чи бритву, тому їхня метушня із виделками є лише даниною традиції. Очолює стіл Рудий. Величезні зелені окуляри, голена голова, троянда на щоці та дурнувата посмішка. Пацючий ватажок. На моїй пам’яті вже другий. Ватажки в них довго не утримуються.

Третя демонструє власну виставу. Вони пов’язують величезні слинявчики із дитячими малюнками носять при собі вазончики з улюбленими рослинами. У купі з їхнім трауром та мерзенними обличчями виглядає це знову ж таки, наче цирк. Тільки якийсь зловісний. Може, лише самих Птахів це й тішить. Вони вирощують у себе в кімнатах квіти, вишивають хрестиком та настилають, вони найтихіші та найвихованіші після нас, але жахає сама думка, що можна опинитися серед них. Навіть коли я грав у свою улюблену гру, я зазвичай обминав третю.

Мене раптом охопило видіння. Жахливо правдоподібне.

Я сиджу в темній, вогкій пташиній спальні. Вікна заросли плющем і майже не пропускають світла. Повсюди рослини у вазонах та діжках. У центрі кімнати напівзруйнований камін.

Птахи посідали на низьких ослінчиках та орудують голками, а на камінній полиці сидить схожий на мумію Стерв’ятник у поїденій міллю горностаєвій мантії, він курить кальян та пускає у наш бік пасма диму.

Час від часу хтось із Птахів підводиться та несе йому свою роботу на розглядання. Мені зле. Гаряче та соромно, тому що на моїх п’яльцях коїться щось неможливе. Якесь жахливе сплетіння ниток, жмутки та обривки, мені ніяк не вдається вихопити з цього безладдя голку, знаю, що рано чи пізно прийде моя черга показувати свою роботу, та дуже цього боюсь. Якось незграбно ворухнувшись, я зачепив ліктем вазон, він перекидається та розбивається ущент. Падає величезна герань, розміром із добрячий бузковий кущ, осипається земля,розлітаються глиняні черепки.

Серед гармидеру на підлозі лежить білий та чистенький людський череп без нижньої щелепи. Усі навколо завмирають, дивляться на мене та на череп. Потім чути гидке рохкання.

— Так-так, Цигарнику, ти не помилився, — каже Стерв’ятник, зістрибуючи з камінної полиці та шкандибаючи у мій бік. — Це наш попередній новачок, пером земля йому!

Він сміється, показуючи неможливо гострі, акулячі зуби..

Тут я стримав уяву, помітивши, що справді знаходжуся у центрі уваги, але не Птахів, а рідних Фазанів. Вони розглядали мене з великою цікавістю. Гострозубий вищир Стерв’ятника зів’янув до Джинової кривенької посмішки, — у мене все в середині перевернулося, як я її побачив. Я силився над своєю котлетою, та мене ледь не знудило від ненависті. Те. що я уявляв, було лише страшною казкою, справжні трупоїди сиділи поруч. Розглядали крапельки поту в мене на обличчі. Я раптом збагнув, що просто зараз ладен стати Птахом. Вдягти траур, навчитися вишивати хрестиком, викопати сотню черепів, що заховані у вазонах. Що завгодно, аби не жити більше у першій. Найбільше мене непокоїло, що ці мої почуття зовні виглядають, як напад боягузтва. «Годі, — сказав я собі, більше жодних ігор. Залишилося дотерпіти до завтра. Якихось тринадцять годин».

Одного разу, коли я палив в учительському туалеті, здригаючись від кожного шереху, туди зайшов Сфінкс з четвертої. Я злякався, кинув недопалок і він одразу згас на вологому кахлі.

— Овва, Фазан з сигаретою! — сказав Сфінкс, розглядаючи недопалок в себе під ногами. — Ніхто ж не повірить, якщо розповісти.

Він подивився на мене та засміявся.

Лисий, безрукий здоровань. Очі зелені, як трава. Зламаний ніс та єхидні вуста з піднятими куточками. І протези у чорних рукавицях.

— В тебе ще є куриво?

Я кивнув, здивувавшись, що він зі мною заговорив. З Фазанами зазвичай не розмовляють. Мені навіть здалося, що він попросить сигарету, та до цього все ж не дійшло.

Він сказав тільки:

— От і добре.

Та пішов.

Я ані трохи не вірив, що він справді надумає комусь про це розповідати. Та дарма не вірив.

Коли через кілька днів після нашої зустрічі мене почали називати Цигарником, я не зв’язав це з ним. Не лише Сфінкс знав, що я палю. Та Брати поросята пояснили мені що до чого. Виявилося, що Сфінкс дав мені нове прізвисько. Став моїм хрещеним. І Дім аж здригнувся, бо ще ніколи того не ставалося, щоб хтось охрестив Фазана. Аж надто такий, як Сфінкс, бо тільки Сліпий вищий за нього, а за того вищий лише дах та ластівки.

Через все це я став відомою особою серед нефазанів, а Фазани дружно мене зненавиділи. Нове прізвисько звучало для них гірше за «Джека-Потрошителя». Воно їх нервувало, псувало їхній імідж, та змінити його вони вже не могли. Не мали права.

Я не став уявляти себе в четвертій. Там був мій ябеда — хрещений, там був ненормальний Лорд, який вибив мені зуба через те, що я випадково зачепився із ним колесами. Там були Шакал Табакі, що обдав мене якоюсь смердючою гидотою з балончика із написом «Шкідливо для життя», та Бандерлог Лері, який очолював усі атаки Логів на Фазанів. Не було потреби уявляти себе серед них. Настрій і без того був кепський.

Я доїв свою розмазану по тарілці котлету. Випив чай. З’їв бутерброд. Розробив два плани втечі з Дому, — дарма, що вони обидва були нездійсненні, — це мене розважило. За тим вечеря закінчилася.

Я не повернувся до спальні. Покурив в учительському туалеті та поїхав назад до їдальні. Майданчик біля неї був зазвичай пустим. Таких місць у домі було небагато. Я поставив візка біля вікна, та, доки не ввімкнули коридорне світло, сидів та дивився на чорні вершечки дерев, на яких ще лишилося листя. Коли ввімкнули коридорне світло, за вікном одразу стало темно. Я від’їхав та став кататися майданчиком повз закриті склом щити з об’явами. Більше там не було на що дивитися. Я перечитав їх, мабуть, усоте, та усоте впевнився, що вони не змінюються. Змінювалися лише ті, що були на стінах за щитами. Їх писали маркером, фарбою, кольоровою крейдою, змінювалися вони так часто, що багатьом, хто хотів тут щось залишити, доводилося спершу замазати білилом попередні повідомлення, чекати доки воно висохне, аж потім писати нові. У деяких питаннях люди Дому були скрупульозними. Їхні об’яви я не читав. Їх було забагато, та й були вони якісь дурнуваті. Але сьогодні через нудьгу я вирішив прочитати ще й їх. Поставив візка боком та притулився до щілини межи щитів.

Мисливський сезон відкрито.

Ліцензії на відстріл за прейскурантом.

З четверга. Ґніт.

Я спробував уявити, що або кого можна вполювати на території Дому. Мишей? Бродячих котів? Із чого у них стріляти? З рогаток? Зітхнув, став читати далі.

Рахунок позавчорашній.

Ран. У пральні.

Послуги досвідченого астролога.

Кав. Щод. Від 18 до 19 Г.

УСВІДОМИВ СВОЇ ВАДИ.

ПОДІЛЮСЯ З БАЖАЮЧИМИ БЕСЦІННИМ ДОСВІДОМ.

ПРОСВІТЛЕНИЙ.

Рахунок учорашній. Ран.

Під тр. бізоном ліворуч від вх.

Триста гр. сиру «Рокфор». Недорого.

Білопуз.

«Розшир межі всесвіту!» Кав. по чет.

Пит. черг. бар. «Місячну дорогу» № 64.

Тільки для осіб у нестандартному взутті.

Я зупинився на цій об’яві. Перечитав її. Потім піднявся рядком вище. Знову спустився. Подивився на свої кросівки. Збіг?

Напевне. Та вертатися до спальні жах, як не хотілося. Я знав, що таке той «Кав.» та де його шукати. Знав, що мені там навряд чи зрадіють, і що жоден Фазан у здоровому глузді туди не полізе. З іншого боку, що я втрачаю? Чому б не розширити межі Всесвіту? Я обтер кросівки хустинкою, аби стали яскравішими, та рушив на пошуки Кавника.

Коридор другого поверху довгий, як кишка, та й вікон тут немає. Вікна лише перед їдальнею та у вестибюлі. Коридор починається від сходів, переривається маленькою залою, до якої якщо не заїдеш, не потрапиш до їдальні, і продовжується далі до других сходів. З одного кінця їдальня. Напроти неї — учительська та кабінет директора. Далі — наші дві кімнати, один порожній клас, кабінет біології, занедбаний туалет, який називають учительським, — я там палив, — та кімната відпочинку, де ще до моєї тут появи почався нескінченний ремонт. Усе це обжита, знайома територія. Закінчується вона вестибюлем — похмурою залою з вікнами на двір, диваном у центрі зі зламаним телевізором у лівому куті. Далі я ніколи не їздив. Десь тут проходила невидима межа, яку Фазани, як правило, не перетинали.

Я хоробро перетнув її, заїхав до коридору за вестибюлем і опинився у зовсім іншому світі.

Тут наче вибухнула цистерна із фарбами. Та не одна. Написи та малюнки траплялися й на нашому боці, а тут вони не траплялися, тут власне вони й були коридором. Величезні, заввишки як людина, а то й більші, вони лізли у вічі, зміїлися, лилися, находили один на інший, з бризками підстрибували аж до стелі, та стікали назад. Обабіч від мене стіни наче розпухали від розписів, а сам коридор виглядав вужчим. Я їхав ним роззявивши рота, наче крізь божевільну примару.

Двері другої щирилися синіми черепами, малиновими зиґзаґами блискавок та попереджувальними написами. Я одразу зрозумів, чия це територія та розсудливо від’їхав до протилежної стіни. З цих дверей могло полетіти що завгодно, від бритвених лез та пляшок до самих Пацюків. Їхня ділянка була густо всіяна осколками та уламками того, що вони вже встигли повикидати, це сміття тріщало під колесами, наче сухі кістки.

Потрібні двері були трохи прочинені, інакше я, мабуть, пропустив би їх. «Лише кава та чай» — попереджувала непримітна біла табличка. Самі двері були розмальовані під бамбук та зовсім зливалися зі стінами. Зазирнувши усередину, я впевнився, що це саме Кавник. Темне приміщення, заставлене круглими столиками. Під стелею — китайські ліхтарики та лапаті орігамі, на стінах жахливого вигляду маски та чорно-білі фотокартки у рамках. Проти дверей — шинквас, зроблений з кафедр, пофарбованих синім.

Я прочинив двері трохи ширше. Над ними дзенькнув дзвіночок, і ті, хто сидів за столиками, розвернулись у мій бік. Найближче були двійко псів у нашийниках. В глибині кімнати я побачив різнокольорові пацючі ірокези та не став придивлятися, а поїхав прямо до шинквасу.

— Шістдесят четвертий, будь ласка! — випалив я, як було в інструкції, аж тоді підвів очі.

З-за шинквасу на мене витріщався гладенький Кроль в ошийнику, передні його зуби стирчали.

— Що-що? — ошелешено запитав він.

— Шістдесят четвертий номер, — повторив я, почуваючись, як ідіот. — «Місячну дорогу».

За столами засміялися:

— Оце так Фазан! — крикнув хтось. — Ви таке бачили?

— Фазан — самовбивця!

— Ні, це нова порода. Відлітний Фазан!

— Це Фазанячий імператор.

— Це ніякий не Фазан. Це перевертень.

— До того ж хворий. Інакше не став би перекидатися на Фазана.

Поки відвідувачі Кавника клеїли дурня, Кроль обійшов шинкваса із дуже серйозним виглядом, став поруч та вилупився на мої ноги. Сто років їх роздивлявся, тоді сказав:

— Не підходить.

— Чому? — пошепки спитав я. — В повідомленні сказано — у нестандартному взутті.

— Не знаю жодних повідомлень, — відрубав Кроль, повертаючись до свого загінчику. Давай, чеши звідси.

Я подивився на кросівки.

Вони вже не здавалися полум’яними. У Кавнику було тьмяно та зовсім не було Фазанів. Я зрозумів, що зробив дурницю. Не варто було приїздити сюди та виставлятися на посміховисько. Ні для кого, крім Фазанів у моїх кросівках не було нічого надзвичайного. Якось я примудрився про те забути.

— Вони нестандартні, — сказав я. Радше для себе, ніж для того, щоб комусь це довести. Та поїхав до дверей.

— Агов, Фазане! — покликали мене від найдальшого столика.

Я розвернувся.

Там, над розписними чашками кави, сиділи колісники четвертої. Лорд з медового кольору волоссям та сіроокий, гарний, як король ельфів, та Шакал Табакі — маленький, кудлатий та вухастий, схожий на лемура у перуці.

— Знаєш, Кролю, — сказав Лорд, дивлячись на мене холодними очима, — я вперше бачу Фазана, чиє взуття не відповідає певним стандартам. Дивно, що ти цього не помітив.

— Еге ж, — радісно додав Табакі. — Я теж звернув увагу. Ще подумав — не жити йому, бідоласі. Заїдять. Ти дай йому шістдесят четвертий, Кролю. Може йому тільки та радість у житті лишилася. Рулюй сюди, дітонько. Зараз тобі все дадуть.

Я вагався — не міг вирішити, чи варто приймати це запрошення, та Пси відсунули ноги та стільці, звільняючи мені проїзд, наче я був щонайменше слоном, тож довелося їхати.

Шакал Табакі, який обізвав мене дітонькою, сам виглядав десь на чотирнадцять. Щоправда, лише здалеку. Зблизька йому можна було дати й тридцять. Він був вдягнений у три різнокольорові жилетки, з-під яких висіли майки різної довжини — зелена, рожева та блакитна. При цьому однаково було помітно, який він худий. На усіх жилетках були кишені, та усі ці кишені були чимось напхані. А зверху на ньому були навішані намиста, значки, амулети, нашийні торбинки, шпильки, дзвіночки, і все це було не дуже чистим або жахливо подертим. Поруч із ним Лорд виглядав майже голим у своїй білій сорочці та синіх джинсах. Та занадто чистим.

— Навіщо тобі «Місячна дорога»? — спитав він.

— Не знаю, — чесно зізнався я. — Захотілося спробувати.

— Ти хоч знаєш, що то таке?

Я похитав головою.

— Якийсь коктейль?

Лорд дивився на мене із жалем. Він був такий білошкірий, що наче світився. Брови та вії темніші за волосся, очі чи то сірі, чи то сині. Навіть кисла гримаса не робила його зовнішність гіршою, навіть прищі на підборідді.

Я ніколи не зустрічав людей, на яких боляче було б дивитися через вроду. Тільки Лорда. Десь зо місяць тому він вибив мені зуба через те, що я зачепився із ним колесами у дверях їдальні. До тоді я бачив його лише здалеку. Я навіть не встиг нічого зрозуміти. Так задивився на нього, що не почув, що він сказав. Потім прекрасний ельф вибив мені зуба, тож стало не до захвату. Наступного тижня я їздив, щільно притуляючись до стін, кидався від усіх, не вилазив з кабінету стоматолога та не спав ночами.

Лорд був останнім, з ким би я уявив себе за столиком у Кавнику, та останнім, з ким би почав розмовляти, як би від мене щось залежало. Але так сталося. Він питав, я відповідав, а його проклята зовнішність знов непомітно мене зачаровувала. Важко було знаходитись поруч та не забувати, що він таке насправді. До того ж мене непокоїло відчуття, що «Місячна дорога» — то зовсім не такий безпечний напій, а щось таке, чого пити не слід.

Поки я хвилювався, її принесли. Кроль поставив на стіл крихітну чашечку та підштовхнув її до мене.

— Під вашу відповідальність, — попередив він колісників.

Зазирнувши у чашечку, я побачив лише маслянистий відблиск на самому денці. Там не вистачило б наповнити й наперсток.

— Оце так! — здивувався я. — Як мало.

Кроль шумно зітхнув. Він не йшов. Стояв, чекаючи чогось.

— Гроші, — сказав він нарешті. — Платити збираєшся?

Я розгубився. Грошей при собі я не мав.

— А скільки це коштує? — спитав я.

Кроль подивився на Табакі.

— Слухай, це ви все почали. Я нічого йому не дав би. Він же зовсім без поняття, цей Фазан.

— Замовкни, — сказав Лорд, простягнувши йому сотенну купюру. — Та йди вже геть.

Кроль узяв гроші та відійшов, похмуро подивившись на Лорда.

— Пий, — запропонував мені Лорд. — Якщо справді хочеш.

Я знов зазирнув у чашечку.

— Чесно кажучи, вже не хочу.

— От і добре, — зрадів Табакі. — навіщо тобі? Зовсім воно тобі не потрібно, та чого це ти взагалі? Випий-но краще кави, булку з’їси.

— Ні. Дякую.

Мені було соромно. Хотілося вже поїхати.

— Вибачте, — сказав я. — Не знав, що це так дорого.

— Нічого, — пискнув Табакі. — Не знав, та й годі. Менше знатимеш — довше житимеш.

— Три кави! — крикнув він раптом, крутнувши візка. Та закрутився, мов дзиґа. Я не зрозумів, як він це зробив, від чого відштовхнувся, але крутився він як скажений. В усі боки полетіли рештки їжі, бісер та усілякий дрібний непотріб. Наче від сміттєвого кошика на каруселі. Мені на рукав спікірувала маленька пір’їнка.

— Не треба, дякую! — крикнув я.

Карусель зупинилася.

— Чому не треба? Ти кудись поспішаєш?

— Я не маю грошей.

Табакі мигнув совиними очима. Через те кружіння волосся його стирчало та вигляд в нього зробився зовсім скажений.

— Навіщо гроші? Лорд пригощає. Це ж ми тебе запросили. Ціна, до речі, зовсім символічна.

Кроль поставив на стіл тацю з трьома чашками кави, молочником та пошматованими булками. До моїх протестів ніхто не прислухався.

— Не треба мене пригощати, спробував я знов. — Я не хочу.

— Ясно, — Табакі розчаровано відкинувся на спинку візка. Хто стане пити із тобою каву, Лорде, після того, як ти натовк йому пику? Ніхто.

Я відчув, як запалали щоки. Лорд барабанив пальцями по столу та не дивився на нас.

— Ти б вибачився, — запропонував йому Табакі, він же зараз поїде. І вийде як завжди. Не вийде, тобто.

Лорд почервонів. Швидко та дуже помітно, наче йому надавали ляпасів.

— Не наказуй мені, що робити!

Хотілося вже не поїхати, а зникнути. Так було б значно швидше. Я розвернув візка.

— Вибач, — буркнув Лорд, не зводячи очей.

Я закляк.

Напіврозвернутий візок, голова втиснена аж у плечі.

Я вже нічого не розумів. У наймстивіших моїх мріях Лорд не просив вибачення. Якось не вдавалося цього уявити. Я вибивав йому зуби, розтрощував щелепу, він вже не був аж таким красенем, лаявся та стікав юшкою, але до вибачення в нас не доходило.

— Я був тоді сам не при собі, — сказав Лорд. — Повівся, як остання свинюка. Якби ти настукав Павукам, я мав би неприємності. Ти навіть не уявляєш, які. Я дві ночі не спав, чекав, що по мене прийдуть. Аж поки зрозумів, що ти нічого не сказав. Хотів вибачитись, та не зміг. Сьогодні теж не зміг би, якби не Шакал.

Лорд замовк і нарешті подивився на мене. Очі в нього були злі.

Я теж мовчав. А що було казати? Якесь ідіотське: «Я пробачаю тобі», чи ще гірше — «Ніколи не пробачу»?

— Нічого не розумію, — сказав я.

— Чого ти не розумієш? — жваво обізвався Шакал.

— Нічого.

— Тепер ти вип’єш із нами кави? — вкрадливо спитав він.

Настирний він тип.

Я під’їхав до столу. Узяв з таці чашку.

— Усе не так, — сказав я. — Не так, як має бути. Ви поводитесь проти правил. Ніхто не буде вибачатися перед Фазаном. Ніколи. Навіть якщо півголови йому знесе.

— Де воно записано, — це правило? — обурився Табакі. — Щось я про нього не чув.

Я знизав плечима:

— Не знаю. Там де решта правил, мабуть. Записано чи не записано, та воно є.

— Отакої! — Табакі дивився на мене майже захоплено. — Оце нахаба! Навчає мене правил Дому. Здуріти можна!

Лорд крутив чашечку із «Місячною дорогою» пильно її розглядаючи.

— З чого її намішано? — спитав він. — Що там?

Табакі пхикнув:

— Не знаю. Хтось каже — витяжка з мухоморів, хтось — сльози Стерв’ятника. Може, пташиний тато справді плаче зеленою гіркотою, та хіба хтось перевірятиме? Вона однаково отруйна. Романтичні натури стверджують, що це нічна роса, яку зібрали при повному місяці. Хоча росою навряд чи б стільки людей потравилося. Якщо, звичайно, не збирати її шкарпетками Логів.

— Дай-но якусь скляночку, — попросив Лорд та простяг руку.

Табакі скривився.

— Вирішив отруїтися? Тоді краще візьми отрути для пацюків. Вона надійніша та більш передбачувана.

Лорд чекав з простягненою рукою.

— Добре, добре, — пробурчав Табакі, риючись по кишенях. — Можеш труїтися, чим завгодно, що мені з того. Я за свободу вибору.

Він передав Лордові крихітну мензурку, і ми стали дивитися, як той обережно переливає до неї рідину з чашечки.

— А ти? — Шакал звернувся до мене. — Чого мовчиш? Розкажи щось цікаве. Чув, що на останніх Фазанячих зборах тільки тебе й обговорюють.

Я поперхнувся та вилив трохи кави на рукав.

— Звідки ти знаєш? Я гадав, ви нами не цікавитесь.

— А ти взагалі дивної гадки про нас, — реготнув Табакі. — Ходимо пихаті, як індики, нічого навколо не помічаємо. Зносимо мимохідь комусь півголови та йдемо собі далі, навіть цього не помітивши. На плечах — «тягар білої людини», у руках — товстезний звід Домових законів та правил, де записано: «Лупцюй лежачого, топчи того, хто впав, плюй у криницю, з якої п’єш», — та інші корисні поради.

Десь приблизно так я про них і думав насправді, тож я не зміг стримати посмішки.

— Ага, — зітхнув Табакі, — так воно і є. Я не перебільшив. Але, як би ти був хоч трішки тактовним, ти б не демонстрував це так відверто.

— Які ще збори? — Спитав Лорд, кидаючи мені через стіл пачку «Кемела». — Я, наприклад, не знаю, що то таке.

Табакі заціпило від обурення, а я засміявся.

— Оце такі, як ти, і псують нам увесь імідж! — заверещав Шакал, вихопивши сигарети в мене з-під носа. — Через вас нас вважають пихатими індиками. Лише останній неук не знає про Фазанячі збори. Але то тільки Лорд такий, — розвернувся він до мене. — Новачок у Домі і майже нічим не цікавиться.

— Два роки та дев’яносто днів, — уточнив Лорд. — А він досі вважає мене новачком.

Табакі нахилився через стіл та поплескав його по руці.

— Вибач, старий. Знаю, тебе це зачіпає. Але порівняй свої два роки та мої дванадцять, тоді зрозумієш, що я маю повне право звати тебе новачком.

Лорд скривився, наче в нього заболіли усі зуби разом. Табакі це сподобалось. Він аж засяяв від задоволення. Закурив та кивнув мені із поблажливою посмішкою старожила.

— Отже ми не дізналися ні про що, крім того, як багато усього не знає Лорд. А ти усе мовчиш.

Я знизав плечима… Кава була смачною. Табакі був кумедний, Лорд поводився дружньо. Я розслабився, вже не чекав капостей від них та вирішив, що нічого страшного не буде, як сказати правду.

— Мене вигнали, — зізнався я. — Загальним голосуванням. Звернулися з клопотанням до Акули, та він погодився. Тепер мене переведуть до іншої групи.

Колісники четвертої разом відсунули чашки та перезирнулися.

— Куди? — завмерши від цікавості, спитав Шакал.

— Не знаю. Акула не сказав. Каже, ще не вирішив.

— Вилупок, — пошипів Лорд. — Підла тварюка.

— Стривай! — Табакі наморщив лоба, щось собі швиденько поміркував та вилупився на нас круглими очима. Або до нас, або до третьої, — заявив він. — Тільки так. — вони з Лордом знов перезирнулися.

— Я теж так думаю, — сказав я.

Деякий час ми мовчали. Кроль, здається, обожнював саксофони. З магнітофону за шинквасом безперервно лунав їхній жалісний стогін. Вітерець гойдав китайські ліхтарики.

— Ось чому тобі знадобилася «Місячна дорога», — пробурмотів Табакі. — Тепер ясно.

— Закурюй, — сказав Лорд із співчуттям. — Чому ти не куриш? Табакі, віддай йому сигарети.

Шакал машинально подав мені пачку. Пальці в нього були тоненькі, наче павучі ніжки, та страшенно брудні.

— Отож, — мрійливо промовив він, — або так, або сяк. Або ти дізнаєшся, якого кольору Стерв’ятникові сльози, або ми усі побачимо, як ридає Лері.

— Ти гадаєш, Стерв’ятник плакатиме? — здивувався Лорд.

— Звичайно. Ще й як! Уголос! Як Морж, що поїдає устриць.

— Тобто він мене з’їсть, — спробував я з’ясувати.

— Із превеликим жалем, — запевнив Табакі. — У нього в принципі чутлива та ніжна душа.

— Дякую, — сказав я. — Це справді заспокоює.

Шакал не був глухий. Він почервонів, винувато шморгнув носом.

— Та це я так… трохи перебільшив. Люблю лякати людей. Він насправді непоганий малий. Лишень трохи прибацаний.

— Знову дякую.

— А знаєш, можна запросити його за наш столик! — раптом сяйнуло Табакі. — А що? Непогана думка. Зможете ближче познайомитися, погомоніти… йому сподобається.

Я налякано озирнувся. Стерв’ятника не було у Кавнику. Я це точно знав, але якоїсь миті злякався, що помилився, що не побачив, як він з’явився, та зараз Шакал покличе його знайомитися зі мною.

— Та чого ти так нервуєшся? — докірливо промовив Табакі. — Кажу ж, він славний. До нього швидко звикаєш. До того ж, його тут немає. Я мав на увазі покликати через Птахів, — він вказав на сусідній столик, де двоє у траурі та з кислими обличчями грали у карти.

— Годі вже, Табакі, — втрутився Лорд. — Облиш Стерв’ятника. Наші шанси на новачка значно більші, ніж у третьої, то якщо тобі так вже закортіло, клич Сліпого.

Табакі почухався, покрутився, схопив з таці булку, миттю проковтнув її, розкидавши шматочки.

— Чорт, — сказав він з повним ротом. — Я такий схвильований…— він підібрав усе що впало та запхав у рота. Вкрай схвильований! Не уявляю, як відреагує на усе це Сліпий…

— Уявляєш, — урвав його Лорд. — Ніяк. Коли це він на щось реагував?

— Справді, — неохоче погодився Табакі. — Майже ніколи. Розумієш, — підморгнув він мені, — наш ватажок — хай ватажкує довгі роки — сліпий, як кріт, та має певні проблеми з реакціями. Зазвичай він довіряє це Сфінксові. «Відреагуй, будь ласкавий замість мене», — каже він. От бідолаха Сфінкс вже багато років реагує на усе за них обох. Мабуть, через те і полисів. Адже це дуже важко.

— То він не завжди був лисий? — здивувався Лорд.

Табакі метнув на нього вбивчий погляд.

— Як так «завжди»? Від народження? Можливо, він і народився лисим, але, повір, на момент нашого знайомства Сфінкс був-таки волосатий!

Лорд сказав, що не може такого уявити. Табакі відповів, що Лорд завжди мав проблеми з уявою.

Я нарешті запалив. Від Шакалових вибриків хотілось розреготатися, та я побоювався, що сміх звучатиме істерично, тому стримував себе.

— Слухай, — згадав раптом Табакі, — ти ж Сфінксів хрещеник, я й забув! Бачиш, як усе добре виходить! Як ти його хрещеник, то він відреагує на тебе, як рідна мати. Що ще треба для щастя?

Я не був впевнений, що мені потрібен лисий ябеда Сфінкс за матір, так я про це й сказав.

— От і дарма, — образився Табакі. — Сфінкс може стати непоганою матір’ю, повір.

— Особливо для Чорного, — вдавано посміхнувся Лорд. — Ось він, до речі, йде. Можеш покликати його. Хай розкаже Цигарникові яка Сфінкс лагідна матуся.

— Не перекручуй, — обурився Шакал. — Я не сказав, що геть для усіх. Зрозуміло, що для Чорного Сфінкс, радше, мачуха

— Зла, — уточнив Лорд солодким голосом. — З німецьких казок, після яких діти налякано кричать уночі.

Табакі вдав, що не почув.

— Сюди, сюди, старий! — крикнув він та замахав руками. — Ось ми тут! Поглянь сюди. Агов!.. Геть не бачить, — промовив він стурбовано та схопив останню булку. — Через штангу. Насправді підйом тягарів не оздоровлює. А головне, — він проковтнув булку у два прийоми, — йому не можна переїдати. Тому краще, якщо навколо буде якомога менше здоби. Так, Чорний?

Чорний — похмурий хлоп’яга із білявим їжачком чуба — підійшов зі стільцем, який прихопив по дорозі, поставив його біля Лордового, сів та устромив на мене погляд:

— Що так?

— Що тобі неможна переїдати. Ти й без того важкий.

Чорний не відповів. Він і справді був важкий, але точно не від переїдання. Таким, мабуть, уродився. Потім накачав собі м’язи різними тренажерами та став ще більшим. Майка-безрукавка лишала відкритими його біцепси, які я з повагою розглядав, доки він розглядав мене. Табакі розповів, що мене переводять, та найвірогідніше, до них, до четвертої. «Якщо тільки не до третьої, але навряд до третьої, бо, зрозуміло, коли є, з чого вибирати, виберуть, де просторіше».

— Ну? — тільки й сказав на це Чорний. Його руки були, мов два окости, голубі очі наче зовсім не мигали.

Табакі засмутився:

— Що ну? Я тобі першому переказую сенсаційну новину!

— І що я маю робити?

— Здивуватися! Ти мав би хоч трішки здивуватися!

— Я здивований.

Чорний підвівся, зачепивши головою китайського ліхтарика, та пересів за вільний столик через один від нас. Там він витяг із жилетної кишені книжку у м’якій обкладинці, та, зіщуливши очі, короткозоро втупився у неї.

— Ось маєте! — обурився Табакі. — Хтось тут говорив про реакції Сліпого! Порівняно з Чорним Сліпий просто живчик!

Це він перебільшував. Якось я лежав у лазареті в одній зі Сліпим палаті. За три дні він не вимовив ані слова. Навіть майже не ворухнувся, тому я згодом став дивитися на нього, як на деталь інтер’єра. Він був щуплий і невеличкий на зріст, його джинси міг би носити тринадцятирічний, два його зап’ястки були, як один мій. Поруч із ним я відчував себе здоровим хлопцем. Тоді я ще не знав, хто це, та вирішив, що він просто геть затюканий. Тепер я дивився на Чорного, та думав, що якщо у четвертій хтось і схожий на ватажка, то це, безперечно, він, а зовсім не Сліпий.

— Дивно все виходить, — сказав я. — Незрозуміло.

— Ось і цей дивується, — кивнув Табакі. — Дивно, ще б пак. Такий велетень, як Чорний, ходить під Сліпим. Ти ж це мав на увазі, вірно? Він такий величний, такий поважний, еге ж? Ми й самі дивуємося. Живемо поруч із ним, та щодня дивуємося, як це він — та й не ватажок. А найбільше дивується сам Чорний. Прокидається вранці, роздивляється, та й питає: «Чому?» День у день.

— Вгамуйся, Табакі, — скривився Лорд. — Годі вже.

— Сердитий я, — пояснив Табакі, допивши каву. — Не люблю флегматиків.

Я теж допив свою каву та докурив другу сигарету. Мабуть, вже був час їхати. Та їхати не хотілося. Приємно сидіти у Кавнику, відкрито, не ховаючись палити, пити каву, яку в першій вважали чимось подібним до слабкого різновиду миш’яку. Я лише побоювався, що Табакі ще комусь почне розповідати про моє переведення. Краще було попрощатися, доки цього не сталося. Табакі узяв записник та щось у ньому шкрябав ручкою, яку витяг з-за вуха.

— Так-так, — бурмотів він. — Безумовно… і це також не забудемо. Звичайно. А це взагалі неприпустимо…

Лорд бавився запальничкою.

— Мені, мабуть, пора, — сказав я.

— Хвилиночку, — Табакі ще щось писав, тоді відірвав від записника сторінку та простягнув її мені. — Тут усе відзначено. Головне. Переглянь та запам’ятай.

Я витріщився на ті незрозумілі карлючки:

— Що це?

— Інструкція, — Табакі зітхнув, — ну що тут неясного? Правила поведінки для пересельця. Зверху — на випадок переведення до нас, нижче — до третьої.

Я придивився уважніше.

— Якісь квіти, годинники. А до чого тут постільна білизна? Хіба у вас її не видають?

— Видають. Та краще не лишати по собі нічого такого, що має твій слід.

— Якій слід? Я що, змащуюся перед сном ваксою?

Табакі знов подивився на мене, як старожил, що несе на собі тягар всезнання.

— Слухай, це елементарно. Забираєш із собою усе своє. Що не можеш забрати, то знищуєш. Але щоб нічого там по тобі не лишилося. Що, як ти завтра помреш? Хочеш, аби твою чашку пов’язали траурною стрічкою та виставили для загального огляду із паскудним написом: «Ми пам’ятаємо тебе, заблуканий брате наш»?

Я здригнувся:

— Ясно. А годинник?

«Тому, хто переходить до четвертої групи нагально рекомендовано позбутися будь яких приладів для виміру часу: будильників, хронометрів, секундомірів, наручних годинників тощо. Спроба приховати такі предмети буде неодмінно виявлена експертом, порушника буде покарано такою карою, яку призначить та затвердить експерт з метою припинення подальших подібних провокацій

Пересельцеві на територію третьої групи, що інакше називають «Гніздо», рекомендовано мати при собі такі предмети: набір ключів (байдуже від чого), два цілі вазони для квітів, не менш, як чотири пари чорних шкарпеток, оберег-антиалерген, вкладиші для вух, книгу Дж. Віндема «День Трифідів», свій старий гербарій.

Пересельцеві незалежно від місця переселення рекомендовано не залишати на попередньому місці одяг, постільну білизну, побутові предмети, речі, створені самим пересельцем, а також органіку — волосся, нігті, слину, сперму, використані бинти, пластирі та носовички».

Вночі я не спав. Слухав подих сусідів та дивився на чорну стелю, доки вона не побіліла та на ній не з’явилися знайомі тріщини. Я тоді подумав, що бачу їх востаннє та востаннє перерахував. Стало видно циферблат великого настінного годинника, на я на нього навмисне не дивився. Це була найгірша ніч з усіх, що я провів у Домі. Ще до підйомного дзвінка я був напіводягненим. Мені вистачило десяти хвилин, щоб зібратися. Я спакував у сумку білизну, піжаму та підручники, по можливості залишивши усе, на чому виднілися номери. Як я й думав, Акула не прийшов у призначений час. Група поїхала снідати без мене. Вони повернулися та поїхали на уроки, а його й досі не було. Ані о десятій, ані об одинадцятій, ані о півдні.

Ще за півгодини я згриз усі нігті, об’їздив усю спальню вздовж і вшир разів зо двісті та відчув, що ось-ось збожеволію. Узяв «інструкцію пересельця», перечитав її та здер постільну білизну з ліжка. Спакував її, підібрав усі серветки, що були поблизу від мого ліжка та тумбочки. Зупинив годинника та сховав його на дно сумки. Витягнув із схованки сигарети, запалив, та почав вже міркувати, з чого б швиденько зробити гербарій, коли нарешті з’явився Акула. З похмурим Ящиком за носія та Гомером за проводжаючого. Але Гомер не зміг мене гідно проводити. Його вкрай вразила запалена сигарета. Побачивши її, він майже одразу втік. Навіть не попрощався. Акула сигарету проігнорував, але запитав, на біса я здер білизну.

— Вона зовсім свіжа, — сказав я. Тільки вчора постелили. Навіщо бруднити зайвий комплект?

Він подивився на мене, наче я був несповна розуму, та пробурчав щось про Фазанячі витребеньки, тоді як учора сам ледь не прибив мене за це слово. Я сказав, що можу залишити білизну, якщо це так його нервує, він звелів мені стулити рота.

Ящик розвернув мого візка, проштовхнувся між діжок та вивіз до коридору, де передав мене Акулі, а сам повернувся по сумку. Акула штовхав візка. Ящик тягнув сумку. Гомер не показувався. Знайому територію ми минули швидко, а далі, скільки я не крутив головою, не впізнав нічого, немов за ніч змінилися усі малюнки та знаки. Я пропустив і другу, і Кавник, але помітив це, лише коли ми зупинилися перед дверима, на яких крейдою було виведено велетенську четвірку посередині

Дата добавления: 2015-08-17