Перший раунд переговорів

Зміст

· 1 Передумови

· 2 Переговори

o 2.1 Таємні переговори

o 2.2 Перший раунд переговорів

o 2.3 Другий раунд переговорів

o 2.4 Третій раунд переговорів

· 3 Casus belli

· 5 Озброєння та сили сторін

· 6 Перший період війни — наступ Червоної Армії

o 6.1 На Віїпурі

o 6.2 Уряд Куусінена

o 6.3 Фінська народна армія

o 6.4 Битва при Суомуссалмі

· 9 Закінчення війни, наслідки

· 10 Українці в радянсько-фінській війні

Передумови[ред. • ред. код]

На початку 19 століття Швеція була змушена передати Фінляндію Російській імперії. Щоб запобігти прошведським настроям у фінському суспільстві, Росія охоче надала Фінляндії статус автономії та навіть певною мірою сприяла національному зростанню фінського народу, доки це віддаляло фінів від Швеції.

Коли ж 1917 року у Петрограді стався Жовтневий переворот та влада потрапила до рук більшовиків, Фінляндія проголосила державну незалежність та організувавши (не без допомоги з боку Німеччини) власні збройні сили, спромоглася звільнити свою територію від військових частин Червоної гвардії, що знаходились на її території, як на землях Російської імперії. Згодом у Фінляндії було прийнято Конституцію, обрано Президента. У 30-тих роках Фінляндія разом зі Швецією, Норвегією та Данієюпроголосили курс на нейтралітет та позаблоковість.

Тим часом, у Радянському Союзі багато впливових політиків не бажали сприймати Фінляндію як суверенну державу. Йосип Сталін неодноразово наголошував, що незалежність Фінляндії «було надано» та що Радянський Союз «терпить» незалежну фінську державу, «поки що». 1934 року між Фінляндією та СРСР було укладено угоду про мирне співіснування терміном на десять років і значна частина фінів розглядали її як вагому гарантію миру. Втім Сталін дивився на речі інакше.

Після укладення пакту Молотова-Ріббентропа, за яким Фінляндія була віднесена до радянської «сфери впливу», стосунки між СРСР та Фінляндією загострились. Ще більш напруженими вони стали коли СРСР разом із Німеччиною 1939 року знищили Польську державу та на вимогу СРСР були підписані угоди «про взаємодопомогу» з країнами Прибалтики і СРСР розмістив свої військові контингенти на їх території.

У вересні-жовтні 1939 радянські війська почали зосереджуватися на радянсько-фінському кордоні. Генеральний штаб Червоної армії розпочав планування війни з Фінляндією. За цими планами Червона армія одним потужним ударом мала розгромити фінські війська та зайняти всю територію країни за кілька днів. За словамиголовного маршала артилерії Воронова, на нараді у наркома оборони СРСР йому було доручено вести розрахунки потрібних обсягів набоїв та обладнання виходячи з того, що війна буде продовжуватись дванадцять діб.

Переговори[]

Таємні переговори [

Вперше переговори, що мали безпосереднє відношення до майбутніх подій, розпочалися 14 квітня 1938 року, коли другий секретар радянського посольства у Фінляндії Борис Ярцев приватним порядком звернувся до кількох офіційних осіб із фінського уряду з проханням про таємні переговори. Ярцев (справжнє прізвище — Рибкін Борух Аронович^[8]), що офіційно займав невисоку посаду у посольстві, насправді був агентом НКВС, Сталіним йому було надано всі необхідні повноваження для переговорів із керівниками Фінляндії.

Переговори точилися навколо потенційної можливості нападу гітлерівської Німеччини на Фінляндію. Радянський представник давав фінам зрозуміти, що у цьому випадку Радянський Союз також оголосить Фінляндії війну та введе свої війська на її територію — аби забезпечити свій північний кордон біля Ленінграду. Щоб запобігти такому перебігу подій, радянська сторона, турбуючись про безпеку своїх кордонів, пропонувала терміново укласти між країнами угоду про військову взаємодопомогу. Фінляндію перспектива такої угоди не тішила, бо по-перше, Фінляндія сподівалася зберегти нейтралітет — а угода явно ставила під сумнів позаблоковий статус Фінляндії; а по-друге, маючи угоду, у разі війни Радянський Союз вже на законних підставах вводив до Фінляндії свої війська — тож отримував ще більшу нагоду її окупувати.

Після двох місяців таємних переговорів, уряд Фінляндії визнав їх безперспективними та почав грати у відкриту: уряд Радянського Союзу отримав від уряду Фінляндії офіційну ноту, в якій було зазначено, що Фінляндія є нейтральною позаблоковою державою та не надасть дозволу на розташування на своїй території іноземних військ, до якої держави ті би не належали.

У відповідь СРСР вже офіційно оголосив свої пропозиції. Окрім вже згадуваної військової угоди, Радянський союз хотів брати участь у озброєнні Аландських островів (що їх раніше було демілітаризовано за Тартуською угодою). Також було запропоновано, щоб Фінляндія дозволила створити радянські військові та морські бази на фінському острові Суурсаарі.

Якраз тоді у керівництві зовнішніми справами відбулися значні зміни, головою комісаріату замість Литвинова став Молотов, який і запросив фінську сторону провести у Москві переговори «щодо конкретних питань» у радянсько-фінських відносинах.

Перший раунд переговорів

Фінську делегацію очолював авторитетний фінський політик Юго Паасиківі, з радянської сторони переговори вів безпосередньо Сталін. Переговори почалися у Москві, 12 жовтня 1939 року.

Радянські вимоги було уточнено та деталізовано, загалом вони виглядали таким чином: у випадку війни між СРСР з одного боку та Німеччиною або Британією з іншого, одне з найважливіших міст Радянського Союзу, Ленінград, опиниться у дуже вразливому становищі, зокрема для нападу через Фінську затоку Балтійського моря. Щоби відвернути загрозу, мають бути зроблені такі кроки: демілітаризовані за попередніми угодами Аландські острови мають бути укріплені та озброєні фінською стороною під наглядом та за участі радянських військових. Фінляндія має надати Радянському Союзу у тридцятирічну оренду півострів Ханко, для розташування на ньому радянськихвійськових баз. Фінляндія має передати Радянському Союзу кілька островів у Фінській затоці для розміщення на них радянських військових сил. Також від Фінляндії очікується передача Радянському Союзу приблизно двох з половиною тисяч квадратних кілометрів фінської території на Карельському перешийку, аби відсунути сухопутний кордон від Ленінграду. Радянський Союз, у свою чергу, передає Фінляндії більше п'яти тисяч квадратних кілометрів власної території — далі на північ, уКарелії.

Відповідь Фінляндії на ці пропозиції була в цілому негативною. Фінляндію не обходять проблеми Радянського Союзу, але турбують власні. Участь радянських військових у озброєнні Аландських островів ставить під сумнів нейтралітет Фінляндії, так само як і передача в оренду півострова Ганко. До того ж радянські війська на Ганко та Суурсаарі створюватимуть небезпеку вже для Гельсінкі. Територія на Карельському перешийку, що її хоче собі Радянський Союз, є однією з найбільш промислово розвинених областей Фінляндії до того ж там міститься друге за розміром та значенням місто країни, Віїпурі. Та ж місцевість, яку СРСР пропонує на заміну, хоча й значно більша за розміром, але порожня та нерозвинена. До того ж, на Карельському перешийку розташовані основні оборонні споруди Фінляндії, залишившись без них вона стане беззахисною у військовому плані. Втім, Фінляндія загалом згодилася на обмін кількох островів Фінської затоки на аналогічну за розмірами територію у Карелії. Оренда фінських територій для військових цілей Радянського Союзу теоретично також можлива, але оскільки вона зачіпає позаблоковий статус держави, то така концесіямала би бути схвалена конституційною більшістю фінського парламенту, тобто п'ятьма шостими голосів.

Радянський Союз у свою чергу не пристав на пропозиції Фінляндії, тож після трьох зустрічей фінська делегація відбула додому для консультацій із урядом.

Другий раунд переговорів [

Вдруге радянська та фінська делегації зустрілися 23 жовтня. Ніяких зрушень не відбулось, сторони продовжували стояти на своїх попередніх позиціях. Фіни також висловили протест щодо регулярних, останнім часом, польотів радянських розвідувальних літаків над фінською територією — але будь-якого обговорення цього питання також не відбулося.

Третій раунд переговорів [

3 листопада відбулася остання спроба розв'язати питання шляхом переговорів. Радянська сторона зменшила свої пропозиції щодо можливої радянської залоги на Ганко, але фінські представники вкотре оголосили, що розміщення будь-яких іноземних сил на Ганко неможливе. Переговори так і закінчились нічим. Фінська делегація повернулась до Гельсінкі 13 листопада.

Casus belli[

Микита Хрущов у своїх спогадах пише, що на нараді в Кремлі Сталін сказав: «давайте почнемо сьогодні» — і того самого дня привід для війни знайшовся, так званий«Майнільский інцидент»: 26 листопада 1939 року Радянський уряд звернувся до уряду Фінляндії з офіційною нотою, у якій повідомлялось, що внаслідок артилерійського обстрілу, вчиненого з території Фінляндії, загинуло четверо та було поранено дев'ятеро радянських військовослужбовців.

Фінські прикордонники справді зафіксували того дня з кількох точок спостереження численні гарматні постріли, і як належить у такому випадку, факт пострілів та напрямок, звідки вони лунали, було занотовано. Зіставлення нотаток показувало, що постріли було зроблено з радянської території. Уряд Фінляндії запропонував створити міжурядову слідчу комісію, яка б мала розслідувати інцидент. Радянська сторона відмовилася, а невдовзі оголосила, що більше не вважає себе зв'язаною умовами радянсько-фінської угоди про взаємний ненапад.

29 листопада 1939 року СРСР розірвав із Фінляндією дипломатичні стосунки, а 30-го о 8:00 за московським часом радянські війська одержали наказ перейти радянсько-фінський кордон та розпочати бойові дії. Офіційно війну ніколи не було оголошено.

Озброєння та сили сторін

Співвідношення сил станом на 30 листопада 1939 року^[9]:

До складу фінської дивізії входили: штаб, три піхотні полки, одна легка бригада, один полк польової артилерії, дві інженерні роти, одна рота зв'язку, одна саперна рота, одна інтендантська рота. До складу радянської дивізії входили: три піхотні полки, один полк польової артилерії, один полк гаубичної артилерії, одна батарея протитанкових гармат, один батальйон розвідки, один батальйон зв'язку, один інженерний батальйон.

Фінська дивізія поступалася радянській як за чисельністю (14 200 проти 17 500), так і за вогневою потужністю, що видно з наступної порівняльної таблиці:

Перший період війни — наступ Червоної Армії[ред. • ред. код]

Основного удару червона армія завдала з двох напрямків — 7-а армія мала подолати Карельський перешийок та захопити Віїпурі, 9-а армія завдавала удар на Рованіємі з метою розділити Фінляндію на дві частини. Добре озброєна 9 А маючи велику кількість танків та артилерії стрімко почала просуватися вперед, фінські війська відступали не маючи достатньої кількості протитанкових засобів. Втім, одразу далася взнаки неузгодженість дій радянських військ — артилерія та авіація діяли окремо від задач піхоти, танки використовувалися неефективно. До того ж фіни не були приголомшені — евакуація мирного населення з небезпечних районів розпочалася одразу після Майнільського інциденту, війська при відступі густо мінували територію, почали діяти численні лижні загони — добре обізнані з місцевістю вояки зненацька атакували колони радянських військ, добре замасковані снайпери завдавали значних втрат червоній армії. На додачу, зіпсувалась погода — червоноармійці ще були у літній формі, радянське рушничне мастило на морозі тверділо, акумулятори вантажівок виходили з ладу. У війну вступило «Державне управління спиртних напоїв» Фінляндії, яке взялося до масового виготовлення пляшок із запалювальною сумішшю — саме фіни назвали цей витвір «коктейль Молотова».

На Віїпурі [ред. •

Радянські війська мали значну перевагу у повітряних силах. На 1 фінський літак було 9 радянських. Вже 30 листопада відбулось авіаційне бомбардування Гельсінкі,Віїпурі та інших фінських міст бомбардувальниками з радянських військових баз у Прибалтиці та коло Ленінграду. Чималі жертви серед цивільного населення Фінляндії внаслідок цих бомбардувань стали приводом для виключення Радянського Союзу з Ліги Націй. Одночасно радянська преса повідомляла, що жертв серед цивільного населення Фінляндії немає.

Уряд Куусінена [

1 грудня в першому ж захопленому СРСР населеному пункті Фінляндії — дачному селищі Терійокі, безпосередньо на радянському кордоні, було створено «народний уряд» на чолі з комінтернівським діячем Отто Куусіненом. Уже 2 грудня СРСР визнав своїх маріонеток єдиним законним урядом Фінляндії і уклав з ним «договір про дружбу».

Фінська народна армія [

В умовах надзвичайної секретності розпочалося формування «фінської народної армії». Її основою стала радянська 106-та гірсько-стрілецька дивізія, до якої в пожежному порядку переводили всіх радянських фінів і карелів. Їх одягли у трофейні польські мундири з фінськими відзнаками. Після розгрому Фінської держави «народоармійці» мали стати опорою окупаційних сил у завойованій країні. За три з половиною місяці було сформовано чотири дивізії «народної армії», об'єднані у 1-й стрілецький корпус. Проте потрібної кількості фінів, карелів, вепсів та іжорців в СРСР просто не було, і вже 1 лютого 1940 року командування «ФНА» отримало дозвіл комплектуватися також росіянами. Відтак у ній з'явилися бійці з такими «фінськими» прізвищами, як Тажибаєв, Полянський, Устименко… Штаб корпусу очолив комбриг Романов, який відтоді став Райкасом, а політвідділ — Терешкін, який із жовтня 1939 року до квітня 1940-го звався Тервоненом. Лише командувачем «ФНА» був справжній фін Аксель Анттіла — кадровий офіцер Червоної армії, якого 1937 року було репресовано, а 1939-го — терміново повернуто з ГУЛАГу. Жоден (!) із майже тисячі фінських військовослужбовців, які потрапили до радянського полону під час Зимової війни, не згодився, попри страшний тиск з боку радянських чекістів, вступити до лав цієї «армії».

Боєздатність її «вояків» була вкрай низькою. За весь період війни участі в бойових діях вони практично не брали.

Битва при Суомуссалмі [

Бойові дії між радянськими і фінськими військами біля селища Суомуссалмі, що тривали з 7 грудня 1939 року по 8 січня 1940 року отримали найменування — Битва при Суомуссалмі.

Результатом битви стала поразка Червоної Армії, яка мало вплинула на результат війни, але значно зміцнила бойовий дух фінів. Подіям воєнного часу присвячена виставка в музеї Raatteen Portti (Ворота на Раате) і справжня (відновлена в 1993–1994 роках) землянка з траншеями на лінії річки Пурасйокі.

Закінчення війни, наслідки[

Ця війна, що увійшла в історію під назвою «зимової», по суті, була нерівною, хоча Червона Армія воювала неефективно і зазнала набагато більших втрат, ніж Фінляндія.

12 березня був підписаний радянсько-фінський мирний договір, за умовами якого Фінляндія здала Радянському Союзу в оренду на 30 років півострів Ганко.

До складу СРСР увійшли весь Карельський перешийок із м. Виборгом, Виборзька затока з островами, західне і північне узбережжя Ладозького озера. Фінляндія поступилася СРСР півостровом Рибальським на півночі, частиною Карелії з Виборгом, північним Приладожжям.

Оборона Фінляндії здійснювалася дисциплінованими, грамотно керованими солдатами, що звикли до місцевих кліматичних і погодних умов, і застосовували тактику, цим умовам відповідну. Радянський же наступ був спланований без урахування характеру місцевості, погодних умов і відповідних проблем постачання. Зрештою вдалим він видався лише тому, що Радянський уряд не звертав уваги на втрати такого масштабу. На підставі радянських невдач Гітлер і його генерали припустили, що у Радянського Союзу неефективне керівництво, тактика й озброєння, і він не виявиться гідним супротивником для німецької військової машини. Цю думку поділяли і багато хто з іноземних спостерігачів, включаючи і міністерство оборони США.

Радянсько-фінська війна тривала всього 105 днів. За цей час Радянський Союз втратив, за деякими даними, понад 722 тис. убитих, поранених і обморожених. 17 тис. чоловік зникли безвісти^{[ Джерело? ]}.

Напад Німеччини й оборонні бої 1941-1942 рр.

Те, про що люди боялися й подумати — велику війну і велику біду, приніс їм світанок 22 червня 1941 р. — день нападу Німеччини на Радянський Союз.

Дуже важливе місце у планах німецького командування відводилося здобуттю у найкоротші строки України з її величезними сировиними ресурсами й родючими землями. Цим самим Гітлер та його кліка намагалися посилити свою воєнну економіку, створити вигідний плацдарм для швидкої перемоги над СРСР і досягнення світового панування. За планом «Барбаросса» на Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армій «Південь», їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського військових округів, перетворених після початку війни у Південно-Західний та Південний фронти. Концентрація в республіці цього найчисленнішого радянського військового угруповання пояснюється вказівкою Сталіна про те, що саме південний захід буде метою головного удару німецької армії. Насправді першого і найтяжчого удару німецька армія завдала на центральному напрямі Співвідношення у бойовій техніці було також на користь радянських військ. Якщо в німців та їх союзників на південно-західному напрямі налічувалося 850 танків, 16000 гармат і 1300 літаків, то у радянської сторони відповідно — 5625, 17000 та 2700 Більше 80% цієї техніки було застарілих конструкцій.

Орієнтовані на пристосуванство, політпрацівники про обстановку на місцях намагалися доповідати у бадьоро-оптимістичних тональностях, хоча війська вже з перших годин війни почали відступати по всьому фронту. В оперативному зведенні генштабу на 22-00 год. 22 червня становище на фронтах зображувалося як відносно благополучне, таке, що не викликає тривоги «Німецькі регулярні війська протягом 22 червня вели бої з прикордонними частинами СРСР, маючи незначний успіх на окремих напрямах. У другій половині дня, з підходом передових частин польових військ Червоної армії, атаки німецьких військ на переважній протяжності нашого кордону відбито з втратами для противника».

У дійсності перебіг подій на радянсько-німецькому фронті відразу набрав несприятливого для Червоної армії характеру. Вже у перші години війни було втрачено, по суті, всю авіацію першої лінії — 1200 бойових машин. Швидко просуваючись, німецькі війська займали один аеродром за другим, і перебазувати тилову авіацію часто було нікуди, доводилося самим її нищити. Армія невдовзі залишилася без прикриття з повітря. В українському небі запанували літаки з чорними хрестами.

Нечисленні вогнища оборони на кордоні де прикордонники трималися в надії на близький підхід основних сил, німецькі танки, не затримуючись, обминали, прагнули якомога далі і скоріше пробитися в глиб радянської території. Найсерйозніший опір виявили радянські воїни на різних ділянках недобудованого укріпленого району на новому кордоні, зокрема в районі Леско на р. Санок (нині ця територія належить Польщі). Частина військ 17-і німецької армії була затримана тут аж до початку липня 1941 р.

Другого воєнного дня, згідно з директивою щойно створеної Ставки головного командування, відданою без врахування обстановки на фронті, мотомеханізовані корпуси перейшли в контрнаступ у районі Луцьк-Рівне-Броди з метою розгрому 1-го танкового угруповання ворога. Тиждень тривало це перше танкове побоїще Великої Вітчизняної війни, у якому з обох сторін взяли участь дві тисячі танків. Втрати радянських військ, озброєних переважно застарілою технікою, співвідносилися з втратами противника як 20 до 1. З 4200 танків у них залишилося лише 737, та й з тих не всі були придатні до використання.

Так, уже на початковому етапі війни сталося найгірше — радянські війська залишившись без бойової техніки, піддалися настроям паніки та розгубленості. У фронтовому лексиконі з'явилися страшні слова «оточення», «оточенці», «котел». У ворожому кільці опинялися цілі дивізії, навіть корпуси.

На той час із 170 дивізій діючої армії на радянсько-німецькому фронті боєздатність зберігали тільки 70. Червона армія втратила за перші три тижні війни 850 тис. чоловік, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат Німецькі бойові втрати в живій силі були майже в 10 разів меншими. Танкові армади ворога з автоматниками на броні, щільно прикриті з повітря авіацією, за лічені дні захопили Луцьк, Львів, Чернівці, Рівне, Станіслав (нині — Івано-Франківськ), Тернопіль, Проскурів (нині — Хмельницький), Житомир і вийшли на підступ до Києва, Одеси, інших життєво важливих центрів республіки.

Драматичний характер подій на фронті ще більше ускладнювався через шоковий стан Сталіна та усієї кремлівської верхівки з приводу того, що сталося Сталін, за виразом Г. Жукова, усвідомив усю фальш своєї передвоєнної політики і перші дні війни перебував у прострації. Вождя і його оточення вразило те що Гітлер наважився на порушення пакту про ненапад, те, що Червона армія не змогла вистояти перед нападником. У най критичніший для країни день 22 червня він не дав згоди на свій виступ по радіо, не знайшовся, що сказати народу, і виступав Молотов. У той самий пекельний ранок Сталін спочатку був відмовився і від поста голови щойно створеної. Ставки головного командування. Про стан вождя С. Тимошенко згадував «Щоки запалі, неголені, очі тьмяні, хмільні. Він сидів біля столу, як паралізований, повторював «Ми втратили все, що нам залишив товариш Ленін, немає нам прощення «Таким я його ніколи не бачив».

Отже, є підстави вважати, що в стратегічному керівництві країною і армією у перший тиждень війни сталася криза. Основоположні державні заходи, які визначали характер життя й діяльності суспільства у воєнний час, з'явилися із значним запізненням директивний лист ЦК ВКП(б) партійним та державним властям прифронтових районів прийнято лише на 8-й день війни, Державний комітет оборони утворено на 9-й, а Сталін нарешті виступив перед народом аж на 12-й день війни, коли німецькі війська вже заглибилися на радянську територію на північному заході майже на 500 км., на заході — на 600 і на південному заході — на 350 км.

Отямлюючись від потрясіння, викликаного нападом ворога, країна збирала сили для відсічі Гасло перших тижнів війни «Все — для фронту, все - для перемоги»! відповідало найзаповітнішим настроям народу.

Зусилля мільйонів людей у війні не на життя, а на смерть мали бути належно зорганізовані й спрямовані. Зробити це мусила політична структура тогочасного однопартійного суспільства — комуністична партія. Вона уособлювала сталінську деспотичну командно-адміністративну систему, яка остаточно утвердилася і зосередила у собі всю владу в країні. Парадокс історичної ситуації полягав у тому, що система, яка внаслідок численних кричущих прорахунків та помилок авторитарної влади поставила країну перед безоднею, мусила тепер в умовах найгострішої воєнно-політичної кризи своїми нещадними, тоталітарними методами врятувати її від загибелі.

Першочергового значення набувало зміцнення Збройних сил. Втрати, яких вони зазнали і від німецької агресії, і від сталінщини у довоєнні роки, були дещо компенсовані масовими патріотичними вчинками людей. Водночас з мобілізацією на фронт більш як 2 млн. жителів республіки (з них понад 200 тис. добровольців) в Україні, за прикладом Москви і Ленінграда, з числа тих, хто не підлягав призову до армії, створювали формування народного ополчення та винищувальні батальйони для охорони прифронтового тилу тощо. Поступово мирна інерція величезних людських мас уповільнювалася, стопорилася. Багатомільйонний народ вступив у війну.

Період з липня по вересень 1941 р в Україні був неймовірно тяжким для Червоної армії, яка в нерівних кровопролитних боях робила відчайдушні спроби затримати просування броньованих полчищ. Багато її підрозділів і частин потрапляли в оточення, втрачали зв'язки з вищим командуванням, сусідніми частинами, далеко не всім вдавалося з боями вирватися з оточення. Більшість гинула або потрапляла у ворожий полон.

Трагічні картини 1941 р. і досі тривожать пам'ять ветеранів, яким довелося пережити лихоліття. Один з них, полковник у відставці П. Коваленко, згадував про серпневі події на Південному фронті «Всі дороги, ліси й переліски забиті військами, що відходять Армія починає втрачати обличчя, організація порушується. Розпорядження і накази, що суперечать одне одному, сипляться як з рогу достатку. Відчувається якась загальна розгубленість і розпач, цілковита безпорадність».

Ставка верховного головнокомандування, генеральний штаб, командування напрямами й фронтами вживали всіх можливих заходів для переформування та зміцнення боєздатності частин і з'єднань. У бій кидали нові й нові сили. Проте, незважаючи на контрудари радянських військ, ворог продовжував, хоч і дещо повільнішими темпами, ніж у червні, просуватися в глиб території. Після того як упав Західний фронт і німці захопили майже всю Білорусію, вирішальні бої розгорнулися на житомирсько-київському напрямку. Мужньо трималися захисники Києва, оборона якого тривала з 11 липня до 26 вересня, та Одеси — з 5 серпня до 16 жовтня 1941 р.

Надзвичайно складна обстановка виникла під Києвом Німці кинули на цю ділянку великі сили, передусім танки, авіацію Червона армія за допомогою місцевого населення більше двох місяців тримала там оборону. Але в радянського командування не вистачало танків, літаків, резервів. Найбільше бракувало хисту і волі керівникам оборони столиці. Будь-які їхні рішення та кроки були позначені страхом перед Сталіним і прагненням уникнути відповідальності.

У кінці серпня противник безперешкодно форсував Дніпро на північ і південь від Києва й розпочав операцію по оточенню міста Загроза наростала день у день. Ось чому командування Південно-Західного напрямку, доповідаючи. Ставці про стан справ, висловилося за негайне відведення військ з київського виступу «Зволікання з відходом Південно-Західного фронту може призвести до втрати військ і величезної кількості матеріальної частини «— писали Сталіну головнокомандуючий цим напрямком С. Будьонний і член військової ради М. Хрущов. Однак Сталін, пам'ятаючи неодноразові й категоричні запевнення керівників оборони, що сил досить і Київ оборонятиметься успішно, і проявляючи властиві йому свавілля та волюнтаризм, не взяв до уваги аргументованих доказів. Наказав «за будь-яку Ціну» утримувати Київ Під Києвом було втрачено чотири армії (принаймні півмільйона чоловік).

І все ж, якщо десь — таки вдалося «зачепитися» радянським військам у їх майже безпросвітному відступі й протриматися більше двох місяців, поставивши під сумнів бездоганно продуманий графік «бліцкригу» і здобуття Москви, то це було саме під Києвом. І завдячувати тут слід безіменним героям-червоноармійцям і командирам.

Наприкінці 1941 р. німці окупували майже всю Україну, крім східних районів Харківської, Сталінської та Ворошиловградської областей, які тривалий час героїчно обороняли війська Південно-Західного та Південного фронтів.

Добившись успіхів на вирішальних ділянках фронту — під Києвом та Смоленськом, німецькі війська почали масований наступ на столицю країни. Але їхній розгром під Москвою (грудень 1941 — січень 1942 р.) означав крах плану «блискавичної війни».

На той час шляхом формування приблизно 400 нових дивізій було, по суті, компенсовано втрату кадрової армії, від якої залишилося всього 8%. Хоча цим військам бракувало головного — озброєння й бойового досвіду, в Сталіна створилася чергова ілюзія високої боєздатності Червоної армії.

За його вказівкою навесні 1942 р. було розпочато ряд часткових, розрізнених, погано підготовлених та недостатньо забезпечених наступальних операцій. Але хіба армія могла водночас і наступати й оборонятися? Протягом січня—березня 1942 р. радянські війська вели криваві, але безуспішні бої за визволення Донбасу. Невдало розвивалися воєнні дії й на північ та південь від Харкова. Незважаючи на те, що частини Червоної армії прорвали тут лінію оборони противника, загальне співвідношення сил було не на їхню користь. На клопотання головкома Південно-Західного напрямку С. Тимошенка, члена військової ради М. Хрущова й начальника штабу І. Баграмяна. Ставка й особисто Сталін дозволили провести у районі Харкова велику наступальну операцію, що почалася в травні 1942 р. Спочатку наступ розвивався успішно але незабаром почав видихатися давалися взнаки і погана його організація, й брак досвіду, і нестача бойової техніки. Завдавши сильного удару, противник оточив три армії й тільки в полон захопив принаймні 240 тис. червоноармійців та командирів.

28 червня 1942 р. великі танкові з'єднання ворога у взаємодії з піхотою й авіацією (німецькі військові кореспонденти у захваті охрестили цю армаду «нестримний мастодонт») розпочали генеральний наступ на воронезькому напрямку — операцію «Блау». Просування на марші німецьких танкових колон, артилерії, вантажних машин з піхотою було помітним на відстані 50—60 км. через неосяжну густу й темну хмару пилу, порохового диму і попелу палаючих сіл. «Це стрій римських легіонів, перенесений у XX вік для приборкання монголо-слов'янських орд!» — торжествуючи, говорили німецькі офіцери. Було прорвано фронт протяжністю 650 км. і глибиною 150—400 км. на південно-західній ділянці театру воєнних дій Радянські війська з боями відходили.

Знову, як і в 1941 р., в Червоній армії поряд з героїзмом та самопожертвою рядових воїнів мали місце безладдя й паніка, розгубленість командування і, як наслідок цього, марні спроби стабілізувати становище. 3 болем у душі спостерігаючи події, О. Довженко 12 липня 1942 р. зробив у своєму фронтовому щоденнику такий гіркий, емоційно загострений запис. «Вся фальш, уся тупість, усе безпардонне й безтямне ледарство, увесь наш псевдо-демократизм, перемішаний із сатрапством — усе вилізає боком і несе нас, як перекотиполе, степами, пустелями. І над усім цим — «Ми переможемо!».

У травні—червні 1942 р. рухнув Кримський фронт Німцям вдалося захопити весь Керченський півострів. На початку липня 1942 р., блоковані ворогом із суші, моря та з повітря, після 250-денноі оборони за наказом. Ставки залишили місто героїчні захисники Севастополя. На кінець літа німцям вдалося прорватися до Сталінграда та Головного Кавказького хребта.

Кульмінацію нових випробувань зафіксував відомий наказ № 227, підписаний Сталіним 28 липня 1942 р. У ньому розвивалися далі положення іншого вкрай жорстокого наказу № 270 від 16 серпня 1941 р. 3 одного боку, в умовах загальної розгубленості й сум‘яття суворі накази були необхідні. А з другого — підкріплені правом розстрілу «в несудовому порядку», застосуванням загороджувальних загонів та штрафних батальйонів, карною відповідальністю близьких родичів «винуватців», вони сковували ініціативу командирів і нерідко прирікали на безплідну загибель цілі з'єднання, які з ходу кидалися в бій з боєкомплектом 4—5 снарядів на одну гармату, коли навіть гвинтівки мали не всі бійці, а їсти їм не було чого Полки зникали разом зі штабами. За три — чотири дні боїв дивізія лягала на смерть.

Із залишенням 22 липня 1942 р. радянськими військами м. Свердловська Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території України.

Постає запитання чи винна армія в цих поразках? Відповідь має бути однозначною Радянські війська, поставлені у неймовірно скрутне становище згубними прорахунками та помилками політичного керівництва країни на чолі із Сталіним, сатанинська воля якого паралізувала здатність і генералів, і наркомів, і партійних секретарів до самостійних рішень та вчинків, мужньо й до кінця виконували свій обов'язок, залишалися вірними присязі.

На кістках солдатів — героїв і мучеників 1941—1942 рр. створювалися передумови перелому в ході війни.

Дата добавления: 2015-08-17