Дівки та парубки

Парубками та дівками називали в українському селі молодих людей віком 14-18 років [Сявавко, 1974, с. 62]. Вік парубкування та дівування співпадав із періодом активного статевого дозрівання [Кабакова, 1999, с. 36-37] і означав для молоді перехід у категорію, яка за своїми соціальними характеристиками суттєво відрізнялась від попередньої вікової групи, що об’єднувала хлопців та дівчат (підлітків віком до 12-13 років – у різних місцевостях по різному). Однак сама категорія парубків/дівчат неоднорідна, оскільки в її межах існувало дві підгрупи – молодших (переддівки та підпарубчаки до 15-16 років) та старших молодих людей, що вже досягли шлюбного віку і могли одружуватись [Балушок, 1998, с. 82]. Перший етап розглядався як період, коли молодь опановувала властиві вікові моделі поведінки, поступово прилучалась до молодіжної субкультури села. Хлопці та дівчата 12-14 років об’єднувались в окремі гурти за статево-віковим принципом (однолітки-верстваки), наслідуючи у всьому молодь старшого віку. Сенс цього першого етапу (до 15 років) – періоду неофітства – активна підготовка хлопця до ритуалу ініціації, що означатиме офіційне прилучення його до парубоцької громади села та здобуття ним статусу повноцінного парубка. У цей час хлопці зазнавали усіляких знущань та принижень зі сторони старших парубків, їм також забороняли одягати властивий парубоцький одяг, палити тютюн, вживати алкоголь тощо [Балушок, 1998, с. 81-105]. Однією із головних ознак дорослості вважали появу у хлопця вусів та бороди (вторинних статевих ознак, прикмет статевої зрілості). Відтак перше гоління супроводжувалось певним ритуальним дійством та святковою трапезою у колі сім’ї [Бондаренко, 1993, с. 246].

Характерно, що між рідними братами та, відповідно, сестрами різного віку також зберігалась подібна вікова сеґреґація. Так, у багатьох місцевостях (зокрема на Херсонщині, Наддніпрянщині, Поділлі) дотримувались черговості вступу братів до парубоцької громади (молодший починав парубкувати лише після одруження старшого), або ж брати вступали до різних парубочих громад [Ястребов, 1896, с.192, 112; Боржковський, 1887]. Подібна практика стосувалась також і дівчат-сестер. Н. Заглада відзначала, що „у деяких місцевостях України спостерігається цікавий стосунок між сестрами підлітками і сестрами дорослими: підлітки не носять певних ознак дорослого віку (головних уборів), вони мусять підстригати волосся на голові; вони не вступають у дівоцьку громаду і виходять заміж тоді, як вийде старша сестра” [Заглада, 1929, с. 74]. Подібна практика поступового долучення дівчат-сестер до гурту відданиць відома чи не у всій Україні.

Прикметною рисою парубоцтва/дівоцтва як соціально-вікової категорії було суттєве розширення особистої свободи та зниження міри контролю за поведінкою молоді зі сторони дорослих. З іншого боку, зберігалась загальна підпорядкованість усіх неодружених молодих людей батьківській/материнській волі: і парубки, і дівчата зобов’язані були беззастережно виконувати господарські розпорядження батьків і дотримуватись призначених ними заборон та обмежень, коли такі були. Цікаво, що оскільки хлопці, стаючи парубками, виходили з прямого підпорядкування батьків і багато часу проводили поза домом, батьки часом зволікали із дозволом на їх вступ до парубоцьких громад [Камінський, 1928, с. 10-11]. З іншого боку, дорослий парубок здобував нові права в сім’ї та громаді, зумовлені новим його статусом: інколи він міг заробляти та витрачати гроші на власний розсуд, брати участь у зборах сільської громади і користуватись правом голосу, заступаючи батька за його відсутності, за провину перед громадою його карали за вироком сходу, а не віддавали на виправлення батькові [Боржковський, 1887, с. 771]. Парубок користувався повагою у батьків, для яких ставав першим порадником у господарських справах, і в молодіжному середовищі – молодші хлопці та дівчата звертались до нього на “Ви” і перші вклонялись при зустрічі [Ястребов, 1896, с. 115].

Подібна ситуація простежувалась і у ставленні до дівчат. У цей період мати скеровує зусилля дочки на приготування посагу (скрині), призначаючи їй певну “денну норму” прядіння та вишивання: лише за умови її виконання дівчина отримувала право відвідувати молодіжні зібрання, а за невиконану роботу могла навіть зазнати тілесних покарань.

Дівчина „на відданні” – період максимального та найяскравішого вияву креативного потенціалу, апогей творчої активності, мотивація якої зумовлена домінуванням установки на одруження. Таким переважно дівочим заняттям вважали вишивання, особливо у період між сватанням та весіллям [Волинь, арк. 3,11; Полтавщина, арк. 46, 55, 59]. Російська дослідниця Т. Бернштам взагалі вважає шиття/вишивання особливою прерогативою дівчат-відданиць, чи не головною прикметою їх повноліття та готовності до шлюбу [Бернштам, 1999].

Якщо перехід хлопця до категорії парубків і вступ його до парубочої громади супроводжувався досить виразними ініціаційними ритуальними діями (випробуваннями фізичної сили, психологічної витривалості, господарських навичок, ритуальними діями) [Балушок, 1998, с. 81-105], то здобуття статусу дівчини зазвичай було позбавлене відповідного оформлення.

Дата добавления: 2015-08-17