І.Вишенський

Філософське світосприйняття І. Вишенського грунтувалося на текстах Св. Письма, творах, авторитетних іще з часів давньоруської доби, І. Дамаскіна, Гр. Ниського, Гр. Назіанзіна, Василя Великого, Єфрема Сірина, І. Златоуста, Псевдо-Діонісія Ареопагіта та інших представників східної патристики. Щодо його відношення до античної греко-римської спадщини, то воно зумовлювалося традицією отців церкви, які поділяли філософію на "внутрішню" (нашу) і "зовнішню" (світську), переважно язичницьку. Вишенський визнає "внутрішню", "священну" філософію, яка вчить про Бога, його правду, вічне блаженство і дає тільки добро, справедливість, облагороджуючи людину, критично сприймаючи світську, "зовнішню" філософію, вважаючи, що вона може бути корисною, але може призвести до зла.

З осмисленням сутності співвідношення Бога і світу І. Вишенський прагнув розкрити широкий спектр філософських проблем: онтологічних, гносеологічних, етичних, соціально-політичних, які розглядав у контексті осмислення людини, її щастя, свободи, надій та звершень. Значне місце серед цих проблем займала проблема співвідношення матерії і духу, земного і небесного. На думку І. Вишенського, матерія і дух — це різні сфери буття. Духовне буття є небесним, вічним, тоді як усе матеріальне вимірюється часом і часові належить. Оскільки людина є єдність духу і тіла, то вона поєднує в собі і вічне, і часове. Вічність для духу людського означає або посмертне вічне страждання (пекло, загибель), або вічне благо (рай, безсмертя). Вона може загинути "двоякою погибеллю, и вічною и дочасною". Можна існувати в земному житті, однак у той час не жити, бо існування може означати і смерть, коли людина живе за покликом часового, смертного тіла, а не вічною безсмертністю духу. Віддавши себе часовому, земному життю, захопившись його примарами, розкошами, багатством тощо, людина стає омертвілою. Людина дійсно живе, якщо вона живе за покликанням духу, тобто дбає про добро, справедливість, чесність. Така людина на землі залишається такою і по смерті, за що її чекає вічне блаженство. Оскільки тілесне, земне життя часове, минуче і через те обмежене смертністю, то людина, віддавши себе лише земному, прирікає себе на часовість, а отже, на смерть, на загибель разом із своїм тілом. Тільки в дусі, наділеному вічністю, а також безсмертям, людина може знайти вічне блаженство, підпорядкувавши пошукам Бога все своє земне існування.. Духовний ідеал має освічувати все земне життя людини, а земне життя повинне спрямовуватися на осягнення цього ідеалу.

Людина у Вишенського є не просто сліпа, безвольна істота, об'єкт гри двох сил — тіла і духу. Ці дві сили розкривають свою суть у боротьбі, що відбувається у життєдіяльності людини, її помислах і тим самим усвідомлюється. Свідомість дає змогу вибирати, а це приводить до утвердження в людині або тілесного, або духовного. Від волі людини залежить, на який бік стати — тіла чи духу. Якщо людина позбавлена вибору, то з неї знімається відповідальність, а також покарання за вчинене зло. При цьому Вишенський повністю відкидає будь-яке ототожнення свободи волі і свавілля, тобто дії, що хочу, те й роблю, мені вільно робити все. Він гостро критикував з цієї точки зору можновладців, світську і духовну владу, які основували свою діяльність на волюнтаризмі. Для нього свобода волі — це не свавілля, а мудре і праведне використання дарованої Богом свободи волі, яка обмежується сферою вибору між добром і злом, тілом і духом, земним і небесним. Вищим рівнем свободи волі володіє Бог, і нею він обмежує долю людини тільки тим, що створює людське для людини. Утвердження духовного ідеалу внаслідок перемоги духу над тілом на основі свободи волі і є щастя в земному житті людини. Щастя не дарується, а свідомо здобувається праведністю життя згідно з вимогами божественних знань. Не може бути щасливим той, хто будує своє щастя на земних благах. Таке життя миттєве, часове. Ніхто цього щастя "з собою от мира не уволок, але его, рад не рад, в миру оставити мусƀл". Звідси і своєрідність відношення І. Вишенського до власності. Він не проти того, щоб людина дещо мала від земного життя, бо й тіло мусить жити, однак виступав проти того, щоб це житейське не перевершувало "благословення" Боже, йшло від нього. Людина може досягти щастя тільки тоді, коли її земне життя буде підпорядковуватися істинам Божим як антиподові зла.

"Зовнішній" людський розум, що пізнає за допомогою розсудочного мислення, характеризувався ним як дике, суперечливе, сварливе самохвальство. З його допомогою можна досягти лише смертного, плотського, суєтного мудрствування, що породжує пиху, багатство, властолюбство, славу, обожнення шлунка та захоплення теперішнім світом, що рівноцінно духовній смерті. Цей поганський, арістотелівський розум, представлений у творах ідеологів католицизму та унії, випадковий від стихій світу і намагається привнести свій мирський спосіб мислення в божественне вчення і за допомогою створеної ним світської науки, передусім діалектики, відвернути православних українців від простої правди, тобто від своєї віри, культури і Батьківщини. Вишенський відкидав спроби католицьких теологів навести мости між людським і божественним, матеріальним і духовним, філософським і релігійним обгрунтуванням таємниць одкровення методами розсудочного мислення і довести таким чином буття Бога. Такі спроби він вважав не тільки неправильними, а й шкідливими, вбачаючи за таким розсудливим мисленням підступи Ватикану, спрямовані на спотворення істини, знищення православної віри і поневолення українського народу, встановлення диктату однієї віри над іншою.

Украй негативно ставився Вишенський і до світського знання, науки і філософії.

Для досягнення справжньої духовності, відкриття для себе божественної істини, знаходження єства правди потрібно зректися назавжди зухвалого зовнішнього мудрствування римського чванливого духу і звернутися до "внутрішнього" духовного розуму. Вибраний католицькими теологами шлях пізнання божественної істини через логіку і розмірковування, через використання філософських методів, коли релігійне знання і сила переживання віруючих у предметах віри ставиться на грунт абстрактних розсудливих умовисновків і доведень, дає людині лише зовнішні, готові, регламентовані взірці віри, підносить ієрархів до рангу єдиних авторитетів, залишаючись байдужим для переважної більшості людей.

Для Вишенського вічна істина перебуває не поза людиною, а в людині і може бути відкрита за умов найвищого рівня духовності, що передбачає самозаглиблення, самопізнання, моральне вдосконалення, здійснення життя в істині. Все це неможливе без внутрішньої боротьби із спокусами, з духовним лукавством і самим собою. В процесі такої боротьби людина доходить такого стану, при якому ніщо мирське, посейбічне не може приваблювати її. При цьому, на думку Вишенського, Бог не примушує людину йти шляхом досягнення вищої духовності і пізнання істини, а тільки дає можливість самостійно обрати собі той чи інший спосіб життя, який її влаштовує. Вибравши євангельський шлях пізнання істини, людина постійно має здійснювати моральні подвиги, тобто морально значимі людські діяння. Для справжнього мудреця істина є не абстрактне теоретизування, а практичне виконання свого обов'язку. Істинна філософія полягає не в абстрактному мисленні, схоластичному лжемудрствуванні, а в навчанні людини доброчесного життя, у настановах її на боротьбу проти зла і неправди, за добро і щастя, справедливість та істину, у формуванні духовної стійкості і моральної досконалості, у відверненні людини від деградації, що і має втілюватися в реальному житті, у відносинах з іншими людьми, у житті суспільства.

У поглядах на суспільство І. Вишенський виходив з монотеїстичного постулату, за яким все підпорядковане вищій волі Бога як об'єктивного закону буття, зосереджуючи увагу на суспільно-моральних ідеалах раннього християнства, що відбивали прагнення мас до рівності, свободи, братства, справедливості і був антиподом тому, який панував у тогочасному суспільстві несправедливості і насильства, гніту і беззаконня, деспотизму і безправ'я. Він нещадно викривав останні, що чинилися світськими магнатами і шляхтою, церковними владиками і вищим духовенством незалежно від того, до якої конфесії вони належали. Сам обстоював ідею рівності всіх людей від природи і перед Богом, яку, на його думку, Христос виклав у своєму вченні і реалізував у ранньому християнстві. Саме з цієї точки зору Вишенський не сприймав заяв магнатів, шляхти, владик, які підкреслювали свою зверхність над простим народом, стверджуючи, що "далеко хлоп от шляхтича разности мает". Авторів подібних заяв він гнівно запитував: "Пытаю тады тебе ругателя имени, чем ты ліпший от хлопа? Албо ты не хлоп такий же, скажи ми! Либо ты не тое же тіло і кров!

3. Копистенський.

"Книга о вƀрƀ единой..." була видана під псевдонімом Азаріаса і являла собою найгрунтовніший полемічний твір того часу, який охоплював проблеми догматики, таїнств, обрядності, соціальної практики християнської церкви. Основний зміст твору — полеміка навколо основних догматів, передусім божественної трійці, при розгляді яких Копистенський виходив з визнання єдиної, непізнавальної і світоносно-еманаційної сутності божества та його іпостасей, що витлумачувалися з позицій неоплатонізму та апофатичної теології, при широкому використанні ареопагітики, праць пізніших візантійських неоплатоніків. Обґрунтовуючи положення про те, що святий дух походить також від сина, він постійно звертався і до філософських проблем, пов'язаних з розумінням сутності і явища, взаємозв'язку душі і тіла, особистості, свободи волі, демонструючи при цьому антиномічність метафізичного мислення, де Бог розглядався і як єдиний, духовний, трансцендентний і як множинність, втілення сутності.

Полемізуючи з католиками і протестантами, 3. Копистенський звертався до філософсько-категоріального апарату, логічних прийомів та операцій, які були розроблені європейською наукою, використовував філософію, хоча ще побічно, у функції, властивій схоластиці. В аргументації своїх поглядів спирався не тільки на Біблію, а й на твори католицьких письменників (Т. Бєди, Т. Аквінського, В. Платіни, П. Скарги), твори західних істориків (Ц. Баронія, Б. Кромера, М. Стрийковського), аналіз творів представників Реформації (М. Лютера, Т. Кальвіна, Я. Гуса, Л. Социна, С. Будного, М. Чеховця, У. Цвінглі, Бландрота), хоча орієнтувався на слов'янську історію, відбиту в літописах і хроніках. Як і Й. Борецький, звертався до історії українського народу, відтворюючи правдиву картину життя України, що знайшло своє відображення в його "Палінодії...".

"Палінодія, або Книга оборони" — найбільш популярний твір Копистенського, одна з перших спроб заглянути в далеке минуле рідного народу, щоб почерпнути в ньому силу для боротьби проти іноземного поневолення. Спрямована вона проти книги віленського уніатського архімандрита Лева Кревзи "Obrona jednosci cierkiewney". Основний зміст твору — спростування тверджень католицьких авторів, які обстоював і Кревза, про зверхність влади папи римського над усіма християнськими церквами, викриття спроб Ватикану будь-якими способами насадити католицизм серед народів православного сповідання. В полеміці із своїми противниками Копистенський звертався до громадянської і церковної історії, всієї попередньої культури, підкреслюючи, що його "Палінодія..." з великою працею написана, а матеріал він почерпнув не тільки із Св. Письма, а й з певних авторів, істориків. Полемізуючи з католицькими авторами, він проявив глибоку ерудицію в богословській і полемічній літературі, а створений ним звинувачувальний список джерел налічує більш як 100 назв.

Полеміка з католицизмом сприяла постановці і дослідженню 3. Копистенським цілого ряду соціально-політичних та історико-культурних проблем, зокрема загальнослов'янської єдності, розвитку письма, книжності слов'янських народів, взаємодії їх культур, внеску кожного з них у загальну скарбницю духовних багатств слов'янського світу. За глибиною і ґрунтовністю поставлених проблем, їх науковою аргументацією твір Копистенського не мав собі рівних у літературі того часу. Прославляючи "зацность" і "мужество" народу руського, він за літературною традицією виводить походження слов'ян від біблійного Яфета, наголошуючи, що цей народ славним був, від чого й пішла його назва "славенський". Звертаючись до історії свого народу, постійно вказував на абсолютний суверенітет русинів щодо Риму, чим відкидав його претензії на духовне підкорення слов'янських народів. З глибокою повагою і толерантністю він ставився і до інших народів — сербів, чехів, словаків, поляків, висловлюючи особливі симпатії до болгар. На думку Копистенського, це споріднені народи, які могли б жити у злагоді і мирі, якби унія не роз'єднала їх, завдавши великої шкоди слов'янству. Як ніхто з його попередників, він усвідомив антинародну, анти слов'янську суть унії, її денаціоналізаторський зміст, зазначав, що від унії найбільше страждає простий народ, здирства і насильства над яким католики й уніати чинять спільно з панами і шляхтою при потуранні, а то й при підтримці польського уряду. Проводячи ідею єдності східнослов'янських народів, прославляючи їх героїчне минуле, закликаючи до зближення і згуртування в боротьбі із зовнішніми ворогами, Копистенський захоплено говорив про козаків як захисників не лише слов'янських народів від постійного нападу татар і турків

У відповідь на твердження католицьких авторів про невченість, неосвіченість слов'янських народів, 3. Копистенський називав цілий ряд імен, які репрезентували візантійсько-слов'янську культуру, істинну мудрість і високу освіченість. Крім просвітницької діяльності Кирила і Мефодія, якій присвячується в "Палинодії..." кілька розділів, він називає відомих богословів і вчених XII—XVI ст. (Максима Грека, Артемія та ін., своїх сучасників — Ст. Зизанія, Л. Карповича, високо оцінюючи і свою власну працю). Більше того, Копистенський підкреслював, що вченість, якою вихваляються латиняни, має грецьке походження. Вона занесена на Захід греками після розгрому Константинополя турками. Як приклад називаються відомі візантійські гуманісти XIV—XV ст., які внаслідок турецького поневолення змушені були залишити батьківщину і поселитися в Падуї, Венеції, Флоренції, сприяючи розвитку італійського гуманізму: Емануїл Христолярол, Теофан Газ, Георгій Трапезондський, Карул Константинопольський, Дмитро Халкокондул. Саме останній з них, як відомо, в 1460 р. вперше видав "Іліаду" та "Одіссею" Гомера, твори Ісократа. Націй підставі Копистенський зазначав, що, беручи науку у латинян, ми по суті повертаємо своє власне.

Підкреслюючи необхідність засвоєння західноєвропейської вченості, 3. Копистенський радив відмітати "сміття", підходити до творів іноземних авторів з позицій запитів вітчизняної традиції, що мало важливе значення для розвитку духовної культури українського народу. "И мы, Россове, — писав він, — коли для науки в края немецкие удаємося не по латинский, але по грецкій розум удаємося, где свое власнеє знаходим, от греков на час короткий поваренное отбираемо, а розтропностно еднак сметье отметаемо, а зерно беремо, уголие застивуємо, а золото вьіймуємо".

Певне місце у творчості Копистенського займала проблема співвідношення філософії і релігії, де він займав компромісну позицію, принципово допускаючи використання поряд з християнськими творами античних авторів, сам, як ми бачили, вводив у свої твори імена давньогрецьких і римських мислителів, істориків, державних діячів. Не заперечував і необхідності вивчення світських наук, хоча зверхність визнавав за вірною внутрішньою духовністю, а не за зовнішньою світською мудрістю. В першій, розробленій візантійсько-слов'янськими вчителями і проповідниками, вбачав основу православної віри, тоді як латиняни, змінивши догмати віри, залишили істинну мудрість, взялися за виставлення науки і впали в єресі. В той час, як вони припиралися в різних силогізмах та аргументаціях, русичі і греки міцно трималися заповідей апостольської церкви, навчаючи доброчесності і побожного життя, наслідуючи перших християн.

Подібно до інших братчиків Копистенський ідеалізував первіснохристиянські громади як взірець для всіх наступних поколінь, де його приваблювали рівність, єдність членів громади між собою, без чого, на його думку, не може існувати істинна віра. Спроби внести в неї щось нове, відійти від настанов апостольської, а отже, Христової церкви, означає відхід від істини, а отже, і від Бога. Однак це не перешкоджало йому стверджувати, що якщо божественна істина завжди залишається незмінною, то людство постійно змінюється, поповнюється, збагачується і це не повинно викликати осудження.

Дата добавления: 2015-08-17