Література. Боротьба за національне й соціальне визволення, розвиток української мови та початок

Боротьба за національне й соціальне визволення, розвиток української мови та початок книгодрукування — усе це сприяло швидкому розвиткові україн­ської літератури.

Для першої половини XVII ст. в Україні був характерний поступовий перелом у ставленні до «латинської культури», яка до цього часу однозначно про­тиставлялася «греко-слов'янській» культурній традиції.

У тому, що цей процес в Україні й Білорусі так затягнувся, негативну роль відіграло насильницьке запровадження унії та шляхетсько-като­лицька експансія кінця XVI — початку XVII ст., які мали й специфічний культурно-історичний аспект: ідеологи унії та шляхетсько-католицької експансії намагалися скористатися у своїх цілях і тією безперечною куль­турною перевагою «католицького Заходу» над «православним Сходом», яка окреслилася в XV-XVI ст. в епоху Відродження та не могла не позна­читися на відносинах між польсько-католицькою і русько-православною культурами в тогочасній Польсько-Литовській державі. Насправді поль­ський феодалізм, який не відірвався від середньовіччя, використовував ті безсумнівні переваги, що їх давала в зазначеній ситуації давня належ­ність Польщі до «латинського світу» й «латинської культури».

Особливо ця тенденція посилилася наприкінці XVI ст., коли на Україну Білорусь розпочався наступ контрреформації в специфічній формі унії. І!,(' дало початок полемічній літературі (полеміка — дискусія, суперечка), яка розвивалася в цей час найшвидше.

Полемічна література. Із середовища українського міщанства, право­славного духовенства, дрібної шляхти вийшли письменники, які створили низку гострих полемічних праць, спрямованих проти католицизму та уніатства. Початком полемічних змагань, як уважають історики, стала книжка польського письменника-єзуїта Петра Скарги «Про єдність церкви Божої» (1577 рік), у якій ішлося про історичну необхідність унії та об'єднання православних з Римом. У цьому творі він доводив, що «грець­ка наука» (власне, візантійсько-слов'янська культура) безповоротно зане­пала, що «наука» повністю перейшла до «латинників», і для Русі було б найрозумніше зректися «грецькості» й приєднатися до «латинства». Та­ким чином, він, як ідеолог контрреформаційного католицизму, видаючи Річ Посполиту за повноправного представника європейської культури, радив Русі принести в жертву свою національну й культурну самобутність заради приєднання до європейської культури та її засвоєння.

Проти цього твору виступив ректор Острозької академії Герасим Стотрицький, який видав у відповідь «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий» (1587 рік). У них він виступив не тільки як блискучий публіцист і письменник-сатирик, але і як патріот свого народу, що закли­кав співвітчизників до боротьби проти поневолення: «Повстаньте, почуй­те й піднесіть очі душ ваших».

Надзвичайно активним полемістом був Іван Вишенський, який по пра­ву вважається одним з наивидатніших письменників середньовічної доби. До нас дійшли близько 20 його листів і послань, які Іван Вишенський передав в Україну з далекого Афону. Найвидатніші з них — «Обличеніє діавола миродержца», «Писаніє к утекшим от православноє віри єпископом», «Короткослівна відповідь Петру Скарзі», у яких за­суджуються прихильники унії, а також висміюються й заперечуються «латинська мудрість», «Арістотелі й Платони». Водно­час І. Вишенський таврує ганьбою й пра­вославних священиків, шляхтичів і за­можних міщан за пристрасть до розкошів, за їхню розбещеність. На той час він був чи не єдиним письменником, який засуджу­вав закріпачення селян та сваволю їхніх володарів. Вади українського суспільства, уважай І. Вишенський, можна ліквідувати тільки з поверненням до давньої православної церкви. Одне зі своїх послань — «Послання до стариці Домникії» — поле­мік адресував Юрієві Рогатинцю, одному з провід­ників Львівського Успенського братства у 80-х рр. XVI - на початку XVII ст. У цьому творі він з консервативних позицій розкритикував погля­ди свого адресата, що не обмежувався аскетич­ними ідеалами, а закликав до дієвої проповіді та відстоювання українських національно-куль­турних традицій.

Серед письменників, які брали участь у релі­гійній полеміці, був також Мелетій Смотрицький (син Герасима Смотрицького). Його твір «Тренос» («Плач») справив величезне враження на сучасників. Твір написаний у формі плачу ма­тері — православної церкви, яка промовляє до читача: «Горе мені, бідній, горе нещасливій, по­грабованій, позбавленій усіх моїх маєтків, обдер­тій із шат моїх на прилюдну ганьбу мого тіла, обтяженій нестерпними тягарями. Руки мої в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах».

Визначним твором полемічної літератури стала «Палінодія, або Книга оборони...» (1620-1622 рр.) Захарії Копистенського, архімандрита Києво-Печерської лаври. Автор веде розповідь «із відстані років» і гостро критикує прихильників Рима. Проте у своєму творі він вже не заперечував «латинську мудрість», а доводив, що ця муд­рість «позичена в греків», які були справжніми творцями європейської освіти й культури. У «Палинодії...» на особливу увагу заслуговує важли­вий теоретичний злам, який стався у ставленні до «латинської науки». Якщо вона «позичена в греків», прямих учителів «народів словенських», то немає нічого негожого в засвоєнні цієї вче­ності православними, звичайно, за умови її очи­щення від «папсько-єзуїтських» спотворень.

Сам 3. Копистенський у «Палінодії» щедро чер­пав образи й теоретичні підходи з «латинської вченості», зокрема з ренесансної та барокової, і, користуючись навіть творами таких ідеології! контрреформації, як Бароній і Ботеро, перетлумачував їх відповідно до своїх ідейних завдані, оборонця православної церкви і рідного народу.

Видатними творами полемічної літератури є також праці, що увійшли до збірок «Меч духовний» та «Труби словес проповідних», автором яких є Лазар Баранович.

Полемічна література XVI - початку XVII ст. відіграла важливу роль у пробудженні національної та соціальної свідомості українського народу.

Персоналії. Іван Вишенський (між 1545 і 1550 - між 1621 і 1633). Народився в м. Судова Вишня, тепер Львівської обл. Для свого часу був дуже високо­освіченою людиною, брав участь у діяльності Львівського братства, жив у Луцьку, потім — в Острозі. Наприкінці 1580-х рр. на знак протесту проти засилля шляхти пішов з України і протягом 40 років перебував на Афоні, який у ті часи був центром православного чернецтва Ні Сході. Прийнявши чернецтво, поселився в печері, став схимником-анахоретом.

Перебуваючи в далекій Греції, творив і посилав в Україну свої пристрасні твори (послан­ня), адресовані до князя К. Острозького, до братств, священиків і всіх українців. 1604 ро­ку І. Вишенський приїжджав в Україну і жив у Манявському Скиті, в Унівському монастирі, у Львові. 1606 року повернувся на Афон. (За «Довідником з історії України»)

Мелетій Смотрицький {1578 (1572)—1633). Визначний український церковний, культурний, освітній діяч, письменник полеміст, філолог. Освіту здобув н Острозькій академії і Віленській єзуїтській колегії. Мав ступінь доктора медицини. У 1618—1620 рр. — викладач і ректор Київської братської школи, з 1620 року — православний полоцький архієпископ. Протягом 1623—1626 рр. подорожував по Греції й Палестині. 1627 року прийняв унію і до кінця жит­тя перебував у Дерманському монастирі на Волині.

У 1608—1623 рр. написав низку полемічних трактатів польською мовою в оборону православ'я, де відстоював гідність, права, звичаї, культуру та віру українців і білорусів; у 1628-1629 рр. видав твори, де відмовився від антиунійних виступів. Найвизначніший твір — посібник для братських шкіл «Граматика» (1616 рік), що вперше внормувала церковнослов'янську мову. «Граматика» — один з найвизначніших творів старожитнього слов'янського мовознавства. До першої чверті XIX ст. вона була основним підручником церковнослов'янської мови, який витримав багато видань. Праця справила вплив на розвиток мовознавства Сербії, Болгарії, Румунії. «Грама­тику» знали в країнах Західної Європи в латинських перекладах, що свідчить про її загальноєвропейське визнання завдяки М. Смотрицькому українська філологія стала помітною галуззю європейської науки старожитної доби. За «Довідником з історії України»)

Лазар Баранович (бл. 1620-1693). Видатний церковний, політичний, літературний діяч, освітянин і меце­нат. Навчався в Київській братській школі, у 40-х рр. XVII ст. був одним з перших професорів Київської колегії. Підготовку до викладання пройшов за кордоном (за сприяння П. Могили) у колегіумах Вільна (Литва) і Каліша (нині Польща). Упродовж 1650—1657 рр. — ректор Київської колегії. 1657 року висвячений на чернігівського архієпис­копа. Деякий час виконував обов'язки київського митрополита. Перу Л. Барановича належать казання (пропо-піді), вірші, полемічні трактати, у яких ВІН висловлювався за незалежність українського духівництва від москов­ського патріарха, тому не погодився висвятитися на митрополита в Москві.

Довідка. Літопис — давній історичний твір, у якому опис подій провадився за роками. Ці твори є цінними джерелами для ви вчення історії та мають важливе літературно художнє значення.

Продовження традицій літописання. Серед літературних жанрів, що існували в Україні, важливе місце посідало літописання. Дослідникам відомі літописні пам'ятки білоруського, чи, як їх називали, західноруського, та українського походження.

Однією з найцікавіших пам'яток історичної думки України є Густинський літопис початку XVII ст. Він був складений у Густинському монастирі (с. Густин на Чернігівщині). Гадають, що літопис належить перу визначного письменника-полеміста Захарії Копистенського. Складаючи літопис, автор використовували українські, польські, візантійські та інші відомі йому джерела, зокрема Київський літопис XII ст., Галицько-Волинський літопис XIII ст. Значна частина використаних у праці історичних творів до нашого часу не дійшла. До літопису включені й розділи з оповіданнями про по дії, сучасником яких був сам автор: «Про початок козацтва», «Про запровадження нового календаря», «Про унію, як вона почалася в Руській землі». Густинський літопис написаний мо­вою, близькою до тогочасної української народнорозмовної.

Важливою історичною пам'яткою є Київський літопис. Перша його частина включає сюжети з літописів і польських хронік про події з історії Ста­родавньої Русі. У цьому творі широко висвітлене питання зовнішньої політики, зібраний цікавий матеріал з історії Києва (особливо за пе­ріод 1608-1621 рр.).

До літописних пам'яток України належить Львівський літопис, який охоплює події місцевого й усеукраїнського значення 1498-1649 рр. Як уважають історики, у ньому найдокладніше описано історію України 20-30-х рр. XVII ст.

Інші жанри літератури. Крім полемічної літератури та літописання, в Україні поширювалася перекладна література: перекази, лицарські рома­ни, вірші, драматичні твори. З'явилися й наукові праці, які належали пе­ру українських авторів. Нащадків і сьогодні вражає колосальна ерудиція українських учених: письменники XVII ст. мали звичку зазначати дже­рела, над якими вони працювали, на берегах книжок. Велика кількість посилань на праці іноземних авторів підтверджує думку, що українці були добре обізнані з чужими мовами й літературами.

І далі розвивалися традиції паломницької літератури. Побачила світ білорусько-українська «Книга бесіди о пути Иерусалимском» Данила Корсунського, який мандрував Палестиною в 1590—1594 рр. Праця напи­сана на основі власних спостережень автора, переказів, виписок з грець­ких джерел.

Серед українських публіцистів найбільшим культурно-громадським діячем був Станіслав Оріховський-Роксолан, родом з Галичини. Освіту він здобув у Перемишлі, пізніше навчався за кордоном: у Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університе­тах, а також в освітніх закладах Венеції, Рима, Лейпцига. Після 17 років навчання він повернувся в Україну. Його перу належать твори «Про турецьку загрозу слово...», «Хрещення русинів», «Розрив з Римом», які ста­ли відомі не лише в Україні, а й за кордоном: в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Шанувальники його таланту назвали Роксолана «українським Демосфеном» або «сучасним Цицероном».

ХVІ-ХVІІ ст. залишили багату й різноманітну поетичну спадщину. На особливу увагу заслуго­вує «Вірш на жалосний погреб гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного», написаний 1622 ро­ку ректором Київської братської школи Касіяном Саковичем. У цьому творі гетьман змальований як великий син української землі, полководець, державний і культурний діяч, голосна слава яко­го буде доти, «поки Дніпро з Дністром много­грішні плинути будуть» (За матеріалами сайту

Найвидатиіші діячі доби: Микола Дилецький, Федір Тернопільський, Йосип Замойський тощо.

Дата добавления: 2015-07-25