У 60-ті роки XIX ст., десятиліття «конституційних експериментів» і ліберальних свобод, уперше після революції 1848 p. y Галичині відновилося українське громадське життя. На шпальтах газет і на засіданнях галицького сейму (вперше обраного за куріальною системою, за якою майже половина депутатів представляла селян) з 1861 р. розгорнулася бурхлива дискусія навколо того, чи галицькі русини є частиною польської нації. В цій політичній атмосфері галицькоруський рух потребував власної національної ідеї, доказів національної окремішності, опертих на історичних, мовно-культурних та інших аргументах, що могли б протистояти польському баченню національних відносин у Галичині. Отцеві В. Терлецькому чи не найліпше вдалася спроба сформулювати таку ідею у великій програмній статті «Де-нещо о руской народності», опублікованій в кількох числах першого річника «Слова»[i][15].
Якою ж мала бути місія руського народу за о. Терлецьким? Оскільки «промысломъ Божимъ народъ нашъ рускій сhвъ въ самой серединh великого племени словянского»[ii][19], то він займав і «посерединне, посредствуюче и помирительне» місце в Христовій церкві. Це розташування зумовлювало й унікальну місію руського народу: «приверненія старинного единства церкви та черезъ то тhмь хутшого и успhшнhйшого приведенія всhхь народôвъ до правды Божой, до стада Христового въ одной, святой, соборной и апостольской церквh»[iii][20]. Руський народ повинен був привести східних християн до єдності з Католицькою церквою – і це завдання лягало насамперед на плечі галицьких греко-католиків. Саме вони мали вплинути на православних слов’ян і схилити їх до унії з Римом. Очевидно, що сам о. Володимир не відокремлював колективну місійну роль руського народу від своєї особистої місійності і як типовий мислитель романтичної епохи вірив у власну спроможність змінити світ і повести інших за собою.
У 1861 р. о. Терлецький, як, зрештою, і давніше, опирався насамперед на засади національно-релігійного месіанізму та мілленаризму (тобто віри в повне, земне, колективне спасіння людства), що визначали польську романтичну думку[iv][21]; але пристосовував їх до української (точніше галицькоруської) ситуації. Хоча стаття «Де-нещо о руской народності» багато у чому продовжувала ідеї, висловлені ним у 1849 p., вона містила і нові акценти, зумовлені галицьким контекстом польсько-українського протистояння. Ряд аргументів о. Володимира був безпосередньою реакцією на дискусію щодо національної приналежності галицьких українців. На відміну від «Słowa Rusina...» з 1849 p., в якому о. Терлецький обстоював союз Русі з Польщею[v][22], у цій статті він чи не вперше відверто дистанціювався від «польскихъ побратимовъ», які хочуть «насильно накинути намъ свой языкъ, свою народность! Самh болесно чувствують, тужатся передъ небомъ и землею на угнhтеніе, истребленіе ихъ народности вь Россіи и Пруссахъ, а тутки, не маючи ще власти вь рукахъ, всhми средствами искаютъ угнhтати и истребляти искрению, братню, однокровну народность». І хоча він тут же додавав, що «здоровиш часть польского народа, не одурhвша слhпою собственною любовію, не устремляючаяся за безтолкими мечтаніями недоспhлыхъ законодателей часописовыхъ, инакше и справедливше чувствуе и розсуждае о chмъ предметh», більша частина статті була спрямована проти уявлень, поширених у польських колах, про те, що Русь є частиною Польщі, а руська мова – діалектом польської[vi][23].
Про національність певної групи людей, на думку о. Терлецького, свідчать їх віросповідання, обряд, мова і звичаї. За всіма цими характеристиками русини, безумовно, відрізнялися від двох сусідніх народів – поляків і росіян («довольно поглянути на Русина зъ котрой нибудь окрестности широкой ними населенной земли, дабы увhритися, що то иншій со всhмъ народъ отъ польского и россійского»). Найбільше ж значення мало «внутренне почувствованіе окремhшности своего Я народного, почувствованіе своей народности. Се послhдне знамя можъ сказати головне, основательное, такъ що оно само може составляти окремhшню народность, безъ него же всh други ей не сотворять». Щодо останнього фактора, то о. Терлецький був абсолютно певним, що «се чувствіе своей окремhшности мають Русини въ высокой степени. Вопроси кого нибудь зъ руского народа: старого, чи молодого, чи таки дитину, мужчизну, чи женьску, зъ отки бъ онъ не бувъ: зъ Клева, Полтавы, Харкова, Камяньця, Миньска, Полоцка, отъ Львова, Перемышля, чи зъ Бескида: хто ты? кождый ти скаже: я Русинъ. Вопроси же го зновь о якого чоловіка иншого народа: хто се такій?, то отвhтить: се Ляхъ, ce Москаль, ce Німець, ce Бусурманъ. Та такъ кождый Русинъ знає добре розрознити себе отъ иншихъ народностей, чувствуе, що составляе отмhнну отъ другихъ народность. Толкуй ему якъ хочь, що онъ Полякъ, або Россіанинь, або Німець; то не пристане ани до его головы, ани до его сердця, онъ все буде казати: вже я таки Русинъ»[vii][24]. Прикметно, що о. Терлецький не робив різниці між українцями і білорусами, зараховуючи обох до «руського народу», відмінного як від поляків, так і від росіян*.
Обстоюючи національну окремішність русинів, о. Володимир прагнув подолати аргументи польської сторони про «неісторичність» українців та відсутність у них репрезентативних верств. У дусі польського народницького слов’янофільства о. Терлецький вважав, що національна свідомість русинів, не розділених на простолюд і шляхту, є сильнішою, ніж у власне польського народу, котрий не може ототожнювати себе зі своєю ж шляхтою: «Польскій простолюдинь Полякомъ називає пана, ко которому мае ще все якусь недовhрчивость, себе же держить за щось иншого. Вопроси го: хто ты такій, чи Полякъ? скаже: нhть, я не Полякъ». У поляків почуття «народності» сильніше проявилося у художній літературі, але поширилося тільки на нащадків давньої шляхти, міщан та інтелігенцію. На думку о. Володимира, аристократія і шляхта послаблювали мораль народу і самі дуже легко винародовлювалися, тому їх наявність не була необхідною умовою для існування нації[viii][25].
Отець Терлецький відкидав звинувачення, що галицькі русини підтримують деспотизм і є ворогами свободи, і висловлював ряд ліберальних поглядів, покладаючи великі надії на конституційний розвиток австрійської держави. Нові державні свободи, на його думку, дозволять руському народові «виступити на позорище публичного житья вь законодательствh, на соймh, въ школахъ и въ цhломь народномъ житій». Водночас о. Володимир очікував, що австрійський уряд швидше чи пізніше задовольнить подальші вимоги галицьких русинів: проведе поділ Галичини на руську і польську частини або ж змінить на їх користь сеймову виборчу ординацію[ix][26]. Чернець-ліберал сподівався, що і в Російській імперії «заяснhє слобода», і весь руський народ визволиться з вікових пут рабства[x][27].
Поза цими вимогами і сподіваннями о. Терлецький не мав жодної політичної програми досягнення політичної незалежності. Зрештою, така програма суперечила б його світогляду. Майбутнє держав і народів було в руках Провидіння, кожен мав лише в міру своїх сил трудитися для здійснення Божих планів, а не плекати мрії про зміни на політичній мапі Європи. Всі суспільні відносини також мали будуватися відповідно до християнського віровчення. «Задачею народности руской въ Галичинh е: составленіе такого внутреннего устройства, дабы въ ней розцвhнуло на родимомъ основаній царство Боже [...] назначеніемь ей относительно къ соплеменникамъ почитаемо: указувати имъ путь родимого христіанского розвитія и исправляти движенія, ôтступаючіи отъ духа народного или христіанского». Найбільшу увагу слід було звернути на добре, чесне виховання народу, зокрема, на розвиток учительських і священицьких семінарій[xi][28].
Дата добавления: 2015-07-21; просмотров: 75 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Політичний ідеал С. Подолинського. | | | ГАЛИЧИНА 19ст |