Україна у період Директорії УНР

1. Боротьба за відновлення УНР.

2. Антигетьманське повстання. Вступ Директорії до Києва.

3. Внутрішня політика Директорії.

4. Зовнішня політика Директорії.

5. Встановлення радянського контролю над Україною.

6. Причини поразки національно-демократичних сил.

7. С. Петлюра.

В умовах кризи гетьманського режиму П. Скоропадського, що особливо загострилася восени 1918 р., в Україні активізувалися сили, які виступали за відновлення УНР і усунення від влади консервативних елементів. У серпні 1918 р. у Києві було створено Український національний союз. Головою УНС було обрано В. Винниченка. Поміркована частина членів УНС схилялася до легальної діяльності, до порозуміння з гетьманською владою, опозиційна ж наполягала на повстанні. На середину жовтня 1918 р. переважає вплив опозиційних Гетьманові сил.

Створення 24 жовтня 1918 р. коаліційного уряду, до якого ввійшло 5 представників УНС, не просунуло Українську державу вперед по шляху консолідації суспільства. Більше того, невдовзі Гетьман зробив остаточний вибір між двома протилежними політичними таборами на користь консервативних проросійських сил. 14 листопада Гетьман опублікував грамоту про федерацію України з не більшовицькою Росією, Був призначений новий уряд проросійської орієнтації без представників УНС. Почалось формування офіцерських загонів. Отже, з незалежною Україною було покінчено.

Реакція УНС на оголошення Гетьманом нового державного курсу була адекватною: оголошення повстання проти влади Гетьмана. Для керівництва повстанням з метою відновлення УНР в ніч з 13 на 14 листопада на засіданні УНС було створено тимчасовий орган (після перемоги — верховний державний орган УНР)- Директорію.

До складу Директорії входили представники різних політичних напрямів. Від українських соціал-демократів були В. Винниченко (голова Директорії), С Петлюра, А. Макаренко; від українських есерів — Ф. Швець, від соціалістів-самостійників — П. Андрієвський. Директорія у своєму зверненні до українського народу закликала до повстання проти Гетьмана.

13 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. УНР було офіційно відновлено. 14 грудня частини Директорії вступили до Києва.

Диктатура Директорії призвела до кризи влади. Всередині неї існувала розбіжність думок щодо напряму найближчої політики. Діяльність цього органу паралізувалася також особистим суперництвом Винниченка і Петлюри. 10 лютого 1919 р. В. Винниченко подав у відставку. С Петлюра став одноосібним носієм верховної влади в державі.

На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму, Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутрішню та зовнішню політику.

Внутрішня політика Директорії:

— прагнення утвердити в Україні національний варіант радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму;

— проголошення акту злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 p.;

— законодавча влада передавалася Трудовому Конгресу, який населення обирало без участі "поміщиків і капіталістів";

— обіцянка скасувати закони гетьманщини, відновити 8-годинний робочий день, робітничий контроль.

Аграрна політика Директорії передбачала конфіскацію поміщицьких земель. Землі площею до 15 десятин не конфісковувались. Не підлягали конфіскації землі промислових підприємств, цукрових заводів, а також іноземців. На малоземельному Правобережжі Польща домоглась визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних громадян, у зв'язку з чим їхня власність оголошувалася недоторканною. Строки і порядок розподілу землі не визначалися.

Старий державний апарат було зруйновано, а обіцяна "трудова влада" не встановлена. Фактична влада на місцях залишалась в отаманів.

Директорія зуміла за короткий час розширити міжнародні зв'язки України. Дипломатичні відносини було встановлено з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом. Однак їй не вдалося налагодити необхідний рівень зв'язків з тими країнами, від яких у значній мірі залежала доля України, тобто країнами Антанти, Польщею та радянською Росією.

Директорія не змогла навести порядок і налагодити ефективне управління країною. Ситуація ще більше ускладнилась через висадку в листопаді 1918 р. на півдні України військ Антанти, в основному французьких. Своє пряме завдання — взяти під контроль території, які залишали армії німецького блоку, підрозділи Антанти повністю не виконали. Проте вони підтримували в Україні великодержавну російську білогвардійську контрреволюцію й стали причиною дальшого поглиблення розколу всередині Директорії.

Доля Директорії вирішувалася насамперед на радянсько-українському фронті (2-га війна радянської Росії проти УНР - кінець 1918 р. і початок 1919 p.). З січня 1919 р. війська Директорії залишили Харків, який став столицею радянської України. Протягом трьох наступних тижнів було розгромлено Лівобережне угруповання армій УНР. Військові дії перекинулись на Правобережжя. 5 лютого більшовики ввійшли у Київ. Із захопленням 19 березня 1919 р. Жмеринки Український фронт розпався на дві частини: Південно-Західний та Північно-Західний.

Провівши в армії реформу, позбувшись напівпартизанщини, Петлюрі вдається дещо стабілізувати становище на фронті й закріпитися на початку червня 1919 р. на лінії Старокостянтинів — Проскурів — Кам'янець — Подільський. Харківська група радянських військ, просуваючись на південь, вже в березні захопила Херсон, Миколаїв, Бердянськ, Маріуполь. З квітня починається евакуація французів з Одеси. 4 квітня підрозділи кримського напрямку під командуванням П. Дибенка увірвалися в Крим. 29 квітня більшовики ввійшли до Севастополя. Таким чином, весною 1919 р. над територією України (крім Надзбруччя і західних областей) знову було встановлено радянський контроль.

Причини поразки національно-демократичних сил:

— Директорія не змогла створити життєздатний і стабільний політичний режим;

— в результаті її перетворень ослабла соціальна опора Директорії(інтелігенція, значну частину якої зарахували до "поміщиків і капіталістів"; селянство, особливо біднота, яка звинувачувала Директорію в прокуркульській політиці; робітники, бо Директорія або її отамани придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, розганяли профспілки);

--- широкі маси українського населення, особливо селянство, не зовсім усвідомлювали загальнонаціональні інтереси, необхідність створення й зміцнення власної держави;

- відсутність єдності національно-демократичних сил;

- вкрай несприятливі зовнішньополітичні обставини.

Ключовою фігурою періоду Директорії УНР і завершення визвольних змагань був Симон Петлюра. Погляди на його діяльність є діаметрально протилежні. Багато істориків дотримуються думки, що Петлюра - це перша наступна по національній яскравості особа після Івана Мазепи. Адже він завжди був до кінця відданий своїм ідеалам, до кінця був у боротьбі. Саме через це він викликав величезну ненависть у радянської влади: ні на одну українську постать, не враховуючи Мазепу, не було вилито стільки бруду, спровоковано наклепів, спотворено біографію...

Петлюра Симон Васильович народився 10 травня 1879 року в Полтаві у сім'ї міщан козацького роду. В духовній семінарії, куди він поступив навчатися, він відразу стає активним членом політичного гуртка, що потім переріс у Полтавський центр Української Революційної Партії. За політичну діяльність у 1901 р. виключений з семінарії. Переховуючись від поліції, змушений у 1902 р. переїхати в Катеринодар, де у грудні 1903 р. був арештований за членство у Чорноморській Вільній Спілці (Кубанське відділення УРП). У травні 1904 р. після звільнення "на поруки" переїхав у Київ, а пізніше у Львів - для навчання в університеті. Там Петлюра продовжує вести партійно-організаційну роботу, в той же час працюючи як журналіст для ряду українських видань. Тут, у Львові, він викликає тепер вже невдоволення австрійської влади і змушений переїхати до Москви. У Москві Петлюра влаштовується на роботу бухгалтера у страховій спілці "Россия", водночас видає разом з А.Саліковським російськомовний журнал "Украинская Жизнь". З початком Першої світової війни Петлюра докладає всіх зусиль, щоб добитись толерантного ставлення російської армії до українського населення Австро-Угорщини. У період з 1916 по 1917 р. Петлюра -: заступник уповноваженого "Союзу Земств" від Західного фронту. У квітні 1917 р. Петлюру на з'їзді у Мінську було обрано головою Української Військової Ради Західного фронту. Звідти УВР його делегувала на І Український військовий з'їзд у Києві, де його обрали головою Генерального Військового Комітету, що був створений при Центральній Раді. Після більшовицького жовтневого перевороту в Росії УЦР призначає його міністром військових справ. На цій посаді він розгорнув активну роботу по розбудові української армії, але, будучи в полоні соціалістичних ідей, заперечував створення регулярної армії.

Через розбіжності з Винниченком та протестуючи проти Брестського миру Петлюра, будучи прихильником Антанти, подає у відставку. Цей крок зовсім не означав його відхід від національно-визвольної боротьби. Петлюра разом з Січовими стрільцями зіграє головну роль у локалізації більшовицького повстання у січні 1918 р. в Києві.

У період Гетьманату Симон Петлюра безуспішно намагається схилити гетьмана П.Скоропадського до більш демократичної політики. Після повалення гетьманату (Петлюра був одним з керівників повстання, членом Директорії) знову очолює армію УНР. 11 лютого 1919 року після відставки Винниченка Петлюра стає головою Директорії, згодом Головним Отаманом. Викликає суперечку істориків його угода з Пілсудським про спільну боротьбу проти більшовиків (Варшавська угода, квітень 1920 p.). Після поразки визвольних змагань разом з урядом УНР Симон Петлюра емігрував у Польщу. Після постійних домагань Радянського Союзу видати його, він в кінці 1923 р. залишає Польщу.

З кінця 1924 р. Петлюра оселяється в Парижі, де він продовжує плідну роботу, беручи участь в конференціях як представник Українського Уряду в екзилі. Петлюра боровся до останньої хвилини свого життя. Та його визвольна діяльність не могла не зачіпати інтересів Радянському Союзу і тому 25 травня 1926 р. його підступно було вбито радянським агентом С.Шварцбартом.

Симон Петлюра був політик-реаліст, який вірив у перемогу української справи. Його кредо було: безмежна віра у те, що ідея і лад Української Народної Республіки були не випадкові і не запозичені, а зроджені з духовності українського народу та що вони є вічноживучі й непоборні. Він казав: "...Ми вступили на арену в історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право на свободу і державну незалежність".

Дата добавления: 2015-07-20