Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Функціонування сучасних політичних систем

Сучасний стан формування політичної системи | Основні напрями й перспективи формування нової політичної системи | Конституція й соціально-політичні права громадян | Політична система суспільства. Сутність системного підходу до аналізу політичних явищ і процесів | Структура і функції політичної системи | Типи політичних систем та критерії їх ефективності | Сутність та структура політичної системи | Політична організація суспільства | ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА | ПОНЯТТЯ ТА МОДЕЛІ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ |


Читайте также:
  1. A Гальмування парасимпатичного відділу автономної нервової системи.
  2. A. Лімбічна система
  3. C) система нормативных правовых актов регулирования семейных отношений.
  4. DSM — система классификации Американской психиатрической ассоциации
  5. I По способу создания циркуляции гравитационные системы отопления.
  6. I этап реформы банковской системы относится к 1988-1990 гг.
  7. I. Общая характеристика и современное состояние системы обеспечения промышленной безопасности

 

1. Політичні реальності сучасного світу.

2. Класичні політичні системи країн розвинутої демократії.

3. Політичні системи країн з обмеженою демократією.

Основні поняття і терміни: сучасний світ, парламентаризм, поділ влад, сучасні класичні полі­тичні системи, парламентська система (парламентська монархія, парламентська республіка), президентська система (американська), президентсько-парламентська система (французька, змішана), пар­ламентсько-президентська система (швейцарська, директоріаль-на), військовий режим, однопартійний режим, напівконкурентний режим.

 

Сьогодні питання про різні моделі політичних систем сучасно­го світу, механізми їх функціонування набуло особливої актуаль­ності під дією різних причин. Насамперед в теоретичному плані, оскільки раніше висвітлювалось однобоко, з позицій панівної в ко­лишньому радянському суспільстві ідеології. А також і в практич­ному плані завдяки тим процесам, що проходять зараз на теренах Східної та Центральної Європи. Однак перед власне характеристи­кою різних політичних систем у світі варто звернути увагу на ті ре­альності, які склалися в сучасному політичному розвитку цивілізації. В першу чергу, слід підкреслити велику різноманітність, мозаїчність соціально-політичних форм життя сучасних країн. На­приклад, можна вирізняти країни за різними економічними моде­лями (ринкові, адміністративні, змішані), за класичними політич­ними моделями (президентські, парламентські, змішані тощо), за політичними режимами (авторитарні, плюралістичні, тоталітарні та ін.), за партійними системами (однопартійні, двопартійні, бага­топартійні), за соціально-класовою структурою (країни із стабільною класовою структурою та країни, що не мають такої) то­що. Така різноманітність зумовлена багатьма факторами. Напри­клад, часом формування політичних систем. Скажімо, політична система Англії бере свої витоки ще з часів проголошення Великої Хартії вольностей (1215 p.), Сполучені Штати Америки сформували свої політичні інститути більше 200 років назад, французи та­кож. В іншій групі країн політичні системи за зразками першої гру­пи лише формуються (Єгипет, Індія, Іспанія тощо). Тут інститути держави, політичних партій ще не досить стабільні, але закладені постійно діючі механізми їх формування (вибори, поділ влад, пар­ламентаризм та ін.). Третю ж групу країн (Латинська Америка, ба­гато країн Африки, країни Центрально-Східної Європи) складають такі, що стають на шлях формування саме засад стабільних політичних систем, реконструйовуючи неефективні політичні мо­делі. Таким чином, можна говорити про постійну динаміку політичних систем в різних регіонах світу, в процесі якої кожна дер­жава прагне до ефективних форм діяльності у відповідності до власної історії, традицій, національних ознак свого народу.

Важливим фактором різноманітності політичних систем в сучасному світі є геополітичний. В останні кілька десятиріч світ був поділений на певні зони впливу супердержав великою мірою це поділ зберігається і зараз. Тому не випадково, що політичні моделі на зразок радянської виникали, за невеликим винятком, там, де вплив цієї системи був досить великим (Східна, Централь­на Європа, Азія). І навпаки, аналогічні радянській системі політичні режими з труднощами пробивали собі шлях в "зоні впливу", наприклад, США (Сальвадор, Чилі, Нікарагуа). Там па­нують інтереси та вартості іншої політичної системи. Гео-політичні фактори розвитку світу нерідко призводили і призво­дять зараз до серйозних конфліктів, навіть запеклих воєн. При­кладами можуть служити спроби придушити режим більшовиків в Росії в XX ст. або республіканський режим у Франції, коли про­ти неї виступила майже вся монархічна Європа XIX століття.

Однією з причин політичної "мозаїчності" сучасного світу є історичні традиції суспільства: економічні, політичні, національні тощо. Вони — результат попереднього розвитку народу, певною мірою рамки, за які психологічно важко вийти суспільству. На­приклад, майже неможливо уявити можливість класичної диктату­ри в США, в країні із стабільними механізмами поділу влад, гро­мадянським суспільством, високим рівнем індивідуальної свободи. Також важко припустити можливість швидкої побудови демокра­тичного суспільства, наприклад, в Росії, в країні, де століттями па­нували різновиди авторитарних і тоталітарних режимів.

Вищенаведені фактори дуже впливають і на методи форму­вання найрізноманітних політичних систем світу. Тут важливо

сказати про таке. Вибір політичної моделі розвитку суспільст­ва — архіважливе питання для будь-якої країни. Пояснення цьо­му — в історії. Вона свідчить про те, що ті країни, в яких обрана модель політичного розвитку відповідала історичним, духовним, релігійним, національним і т.д. особливостям суспільства, зуміли з найменшими втратами прийти до сучасних стабільних форм політичного життя (США, Англія, Швеція, Норвегія). Ті ж, де та­кої відповідності не було або вона була недостатньою, не уникну­ли великих соціальних потрясінь (до прикладу, Франція за 200 років пережила чотири революції, Німеччина, Іспанія та ін.). В першій групі країн переважали методи та механізми політичного компромісу, діалогу, в другій — насильства, революції, терору. Думається, що навіть такого викладу достатньо для того, щоб зро­зуміти особливу важливість проблеми адекватної для народу на­шої країни його політичної організації. Це, можливо навіть те ос­новоположне питання, правильне розв'язання якого відкриває су­часному українському суспільстві шлях до цивілізованого життя.

Незважаючи на політичну різноманітність сучасного світу, можна говорити про певну тенденцію його соціально-політично­го розвитку, яка одночасно дає можливість робити висновки про ступінь демократизму кожної політичної системи. Це, насампе­ред, парламентаризм як форма політичного управління суспільством та поділ державної влади. В сучасних умовах парла­ментаризм протиставляється диктатурі будь-якого суб'єкта політики. Особливо це видно на прикладі країн з розвинутою де­мократією, де парламентаризм відображає один з шляхів політичної участі громадянина — представницьку демократію. В даному випадку парламентаризм використовується не в широко­му розумінні як всіляке правління з наявним в країні парламен­том. Бо такому розумінню парламентаризму можуть відповідати і націонал-соціалізм, і система радянської влади сталінського зразка, і інші політичні системи, які не мають ніякого відношен­ня до вказаного феномена, хоч і допускали існування вищого за­конодавчого органу.

Про парламентаризм у власному розумінні слова необхідно говорити у зв'язку лише з демократичним управлінням, тобто та­ким, де державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу та судову, які відносно незалежні одна від одної, з чітко окресленими конституційними правами. Тобто, мова іде про дотримання прин­ципу демократичного поділу влад. З цієї точки зору сучасний світ можна розділити на країни з реальним парламентаризмом і поділом влад та країни, де цих умов демократичного правління до­тримуються лише формально. Країни першої групи можна назвати такими, які мають розвинену демократичну систему і відповідні до неї класичні політичні моделі (президентську, парламентську, змішану, директоріальну). До другої групи країн потрібно віднести ті, де парламентаризм та поділ влад функціонують обмежено, а зна­чить, відповідно цьому функціонують політичні моделі.

Парламентсько-кабінетна політична система (парламентсь­ка республіка, парламентська монархія) функціонує в багатьох сучасних країнах (в Німеччині, Іспанії, Італії, Англії,.Ялонії та ін.), однак з'явилась в Англії — батьківщині парламентаризму. Вищу законодавчу владу в такій системі має парламент, як прави­ло двопалатний, котрий формується переважно за пропорційною системою виборів (за партійними списками). Парламент виконує дві основні функції — формує законодавство і контролює бюджет країни. Виконавську владу (як і великою мірою законодавчу) одержує та політична партія (або кілька партій), яка в ході парла­ментських виборів отримала більшість місць в парламенті. Лідер такої партії (коаліції) рекомендується главою держави (в Англії — королевою, в Німеччині — президентом, в Ялонії — імператором) і призначається парламентом на посаду прем'єр-міністра країни. Ця політична система особлива тим, що практично об'єднує, хоч і не повністю, законодавчу та виконавчу владу в країні (в особі правлячої партії). Виконавська влада тут поділена між кабінетом міністрів та частково главою держави. Разом з тим і останній, і го­лова уряду поділяють представницькі функції (відносини з інши­ми державами). В цілому кабінет міністрів відповідає перед парла­ментом і може одержати від останнього вотум недовіри, однак прем'єр-міністр країни має досить великі конституційні рамки свободи, а в Англії, наприклад, може користуватися правом роз­пуску парламенту, чим реалізується принцип поділу влад.

Парламентська політична система складалася досить довго, вдосконалювалась протягом кількох століть і сьогодні успішно функціонує в багатьох країнах світу. Однак для свого ефективно­го існування вона вимагає високого рівня політичної культури суспільства, розвиненої партійної структури, щоб запобігти пере­творенню влади певної правлячої партії в необмежену. Одночас­но парламентська республіка в багатьох країнах носить риси об­меженої монархії, зберігаючи відповідний інститут як символ єдності народу та держати. Такий варіант досить поширений в сучасному світі і реалізується в таких країнах, як Іспанія, Нідер­ланди, Японія, Бельгія та ін.

Президентська політична система (президентська республіка) в чистому вигляді існує сьогодні в США, однак з різними відтінка­ми успішно функціонує і в інших країнах (наприклад, у Фінляндії, Бразилії). Центральною фігурою цієї моделі виступає президент, який обирається загальними, прямими виборами (з різними варіантами) на альтернативній основі. Він незалежний від парла­менту, має повну або достатньо високу автономію на формування уряду, безпосередньо його очолює. Причому, президент в прин­ципі має право на формування уряду незалежно від того, які політичні сили переважають в законодавчому органі. Однак за конституцією і принциповими засадами даної політичної моделі президент не має права законодавчої ініціативи, а лише володіє правом вето на законодавчі результати роботе парламенту.

Парламент в президентській республіці також, як правило, двопалатний, формується різними шляхами (мажоритарною, про­порційною, змішаною системою виборів), в різні строки з прези­дентською адміністрацією. Головними функціями парламенту є за­конодавчі та контрольно-бюджетні. Однак він не має консти­туційного права на створення виконавської влади, а тому не може відкликати уряд країни. Таким чином, парламент не впливає на діяльність президента, однак у виключних випадках має право ого­лосити імпічмент президенту за поданням верховної судової влади.

Поділ влад в президентській моделі конституційне ре­алізується неможливістю якоїсь з гілок влади обмежити повнова­ження інших (парламент, за одним винятком, не може достроко­во усунути президента, а президент не в змозі розпустити парла­мент і оголосити нові вибори). Особливістю такої моделі є те, що президент об'єднує як виконавські, так і представницькі функції на рівні держави як її глава. Президентська республіка є формою правління сильної виконавської влади в умовах панування ідео­логії лібералізму, широких прав та свобод громадян. Така політична система краще всього спрацьовує в країнах з розвину­тим духом індивідуалізму і необхідністю отримання в цивілізова­них межах людського егоїзму. Тому не випадково вона була ство­рена в США, громадяни яких склали найбільш вільні вихідці з різних країн світу.

Сьогодні більшість західних демократій важко назвати президентськими або парламентськими. Вони виробили перехідні, змішані форми правління. Таких виділяють дві: парламентсько-президентську (швейцарського типу або директоріальну) та пре­зидентсько-парламентську (французького типу або змішану).

Французька політична модель (сучасна V Французька Рес­публіка) поєднала в собі сильні риси як парламентської системи, так і президентської. Однак її краще назвати папівпрезидентською моделлю за ширшими повноваженнями президента від, скажімо, британського прем'єр-міністра. За змішаної політичної системи президент обирається прямим, загальним голосуванням і є главою держави. Він формально має право на призначення прем'єр-міністра країни та уряду, незважаючи на розклад політичних сил в парламенті. Однак в силу того, що парламент обирається за про­порційною системою (за парламентською моделлю) і має право усунення уряду, президент вимушений фактично процес формуван­ня уряду узгоджувати з парламентом. Таким чином, прем'єр-міністр відповідає перед президентом безпосередньо та перед пар­ламентом в політичному аспекті. Така система поділу влад досить складна в своєму механізмові, бо спирається не лише на один бік державного правління (в Британії — партійну структуру, в США — президентську інституцію), а вимагає їх компромісу і, та­ким чином, виступає більшою гарантією від узурпації державної влади однією з її гілок. Одночасно вона має і свої обмеження, бо нерідко призводить суспільство до політичних сутичок нарівні вер­ховної влади (тільки за кілька останніх років у Франції спостеріга­лось ряд конфліктів між виконавською та законодавчою владою).

Оригінальною є і система стримок і противаг в умовах функ­ціонування напівпрезидентської моделі. Парламент впливає на президента, маючи можливості усунути прем'єр-міністра країни, призначеного президентом, однак не може усунути останнього. Президент може розпустити парламент та призначити нові вибо­ри до нього. Останньою інстанцією в суперечці виконавської та законодавчої влади є народ, який має право на те, щоб виразити довіру (або недовіру) одній з них (або нікому, або обом).

Друга модель змішаної політичної системи — директоріаль-на. Вона діє у Швейцарії. її можна назвати напівпарламентською республікою в силу переважаючого впливу парламентської влади над президентською. В цій системі передбачена діяльність двопа­латного законодавчого органу, який обирається на чотири роки одночасно за мажоритарною та пропорційною системами. Парламент обирає виконавську владу. В Швейцарії це — президент, віце-президент та 5 федеральних міністрів. Однак, обравши уряд, парламент не може його усунути до кінця строку повноважень ос­таннього. Таким чином, уряд в процесі формування повністю за­лежить від парламенту, під час роботи має максимальну свободу дій — така в сутності система поділу влад. Але на відміну від пар­ламентської моделі, за якою, наприклад, британський голова уря­ду може розпустити Палату громад, яка його затвердила на цю по­саду, в Швейцарії президент не має права розпуску парламенту.

Незважаючи на вищенаведені відмінності сучасних класич­них політичних моделей, в їх сутності, як видно, лежать відноси­ни між парламентом та урядом, тобто між законодавчою та ви­конавською владою. Це зумовлено тим, що ці гілки влади за своїм змістом різні і об'єктивно викликають внутрішні супереч­ності політичного устрою країни. Ці відносини реалізуються пев­ною системою формування як парламенту, так і уряду (система виборів, механізми відкликання гілок влади тощо). Підсумковим результатом механізму поділу влад в розвинутих демократичних країнах є гарантія прав людини, стабільність соціально-політич­ного розвитку суспільства.

Тепер перейдемо до характеристики політичних систем країн з обмеженою демократією. В основному це країни "третього світу", однак з точки зору загальної тенденції розвитку соціально-політичних систем сучасності сюди необхідно віднести і багато досить розвинутих держав-країн Центральної та Східної Європи, Ірак, Іран, Індію, країни Перської затоки тощо. Цілий ряд "третіх країн" пройшли складний шлях економічної та політичної ко­лонізації, боротьби та утвердження державної незалежності. Це відповідно вплинуло на формування їх політичних систем, які де­терміновані рівнем економічного розвитку, національними особ­ливостями, релігійними традиціям, геополітичними та соціально-політичними факторами, ідеологічною орієнтацією.

Є ряд особливостей, які притаманні сьогодні політичним си­стемам країн з обмеженою демократією:

1) недостатньо чітко виражений класовий характер цих систем в наслідок тісного переплетіння старих і нових форм економічного господарювання;

2) співіснування нових і старих традицій, інститутів, поглядів (національних, метропольних, родинно-племенних тощо);

3) особлива роль держави в політичному управлінні суспільством через недорозвиненість партійних систем, громадських рухів та організацій, засобів масової інформації;

4) особливе місце суб'єктивного фактора (політичного або дер­жавного лідера або вождя) внаслідок відсутності конституційних механізмів формування влади та стабільності конституційної культури суспільства. Так наприклад, в період становлення національної державності значної групи африканських країн ха­рактерною формою державного правління була монархія. Особ­ливо це стосується колишніх колоній, де метрополії нав'язували молодим державам перші конституції, які передбачали цим дер­жавам статус домініону (Гамбія, Кенія, Нігерія, Маврикій). У де­яких інших країнах монархія була результатом внутрішніх про­цесів (Лесото, Руанда, Свазіленд);

5) загальна недорозвиненість демократії, її інститутів, політичної культури народу та влади у західному, ліберальному розумінні.

Концентрованою характеристикою політичних систем країн з обмеженою демократією слід вважати відсутність справжнього парламентаризму та поділу влад. Формально у багатьох країн цієї групи діють парламенти, однак вони не виступають тією політич­ною силою, яка реально гарантувала б суспільство від узурпації державної влади окремою її гілкою, внаслідок чого сама влада стає монопольною, безмежною. Принцип поділу влад практично не згадується у конституціях багатьох країн "третього світу", за винятком деяких. Так, лише у Конституції Габону (ст. 3) сказано, що "Габонська республіка організована у відповідності з поділом законодавчої, виконавської та судової влади", а Конституція Ру­анди (ст. 34) встановлює "поділ і співробітництво виконавської, виконавчої та судової влад". (Див.: Политическая власть и кон­ституция в развивающихся странах — М., 1987. — С. 60).

У зв'язку з вищесказаним політичні системи більшості країн "третього світу" (особливо у Африці) важко класифікувати за формами правління. Як правило, вони не підходять під поняття президентської республіки, парламентської чи навіть змішаної. Для прикладу можна взяти Сенегал, який належить до того ряду країн, що найбільшою мірою підійшли до західноєвропейських зразків, урівноваживши їх з місцевими політичними інститутами. Насамперед, потрібно сказати про давню багатопартійну тра­дицію, яка була закладена ще у колоніальну епоху. Західні тра­диції парламентаризму, сприйняті місцевою політичною елітою під безпосереднім впливом французької політичної культури, були перенесені у трансформованому вигляді і в незалежний Сене­гал. Сьогодні там діють більше 15 політичних партій — від бур­жуазних до марксистської. Однак єдино пануючою є одна (Соціалістична партія Сенегалу).

Центральним елементом політичної системи Сенегалу висту­пає інститут особистої влади президента, який концентрує у своїх руках частину законодавчої ініціативи та володіє правом оста­точного рішення у сфері виконавської влади. Вже в цьому закла­дена нечіткість реалізації принципу поділу влад, оскільки, напри­клад, американська система (як класична для президентської мо­делі) максимально обмежує законодавчу ініціативу президента, наділяючи його лише правом вето на законодавчі рішення кон­гресу США. Далі, президент Сенегалу звільнений від відповідальності перед парламентом (за умов дії будь-якої кла­сичної політичної моделі, де діє президент, він, президент, пев­ним чином контролюється парламентом), накладає вето на зако­нопроекти національних зборів чи уряду.

Враховуючи те, що за формами правління країни "третього світу" важко класифікувати, звернемось до їх характеристики з позиції політичного режиму. Саме він у даному випадку може бу­ти інтегральним показником найхарактерніших ознак політич­них систем країн з обмеженою демократією.

Найбільш жорсткою за формою, такою, що максимально обмежує демократичні права та свободи громадян, є політична система з військовим режимом. Як правило, вона формується внаслідок військового перевороту, який видається єдиним шля­хом виходу країни з довгої смуги економічних, політичних, етнічних негараздів. Така політична система вважається пе­рехідною, однак може існувати і довгі роки (наприклад, в Чилі). Військові режими можуть бути з різними відтінками (від ре­акційного до достатньо прогресивного). В результаті військово­го перевороту конституційні норми замінюються актами військо­вої влади, розпускається парламент або його функції зводяться до формально юридичного та політичного затвердження рішень реальної влади. Виборні органи на місцях усуваються, натомість призначаються представники центральної влади, забороняється діяльність усіх політичних партій та громадських організацій, у кращому випадку — лише опозиційних до влади.

Політичні системи з військовим режимом — явище досить поширене у XX ст. Так, військові режими діяли у колишніх

Іспанії, Греції, Чилі, Аргентині, Бразилії. У Африці військові ре­жими існували у Гвінеї, Нігерії, Мавританії, однак в цілому їхня кількість значно зменшилась і в останні роки вони набувають рис однопартійної політичної системи (Бурунді, Руанда, Заїр, Малі). Про реальну їх цінність можна було говорити лише тоді, коли влада в цих країнах переходила до рук цивільних за умов політичного лібералізму та цивілізованому механізму формуван­ня державних органів. Поряд з відомими негативними наслідка­ми функціювання таких режимів (обмеження прав громадян, на­сильство, терор) багато з них у своїх країнах зіграли прогресив­ну роль (Чилі, Південна Корея та ін.).

У багатьох країнах Африки (Руанда, Заїр, Того, Малі, Су­дан) поширена політична система з так званим однопартійним режимом. Вона дуже нагадує попередню, політичну модель але на відміну від неї (яка є відкритим обмеженням демократії) висту­пає як прихована форма авторитарної влади. Така політична мо­дель може існувати з конституцією або без неї, механізми ре­алізації якої відповідають інтересам правлячої верхівки. Функціонує виборний парламент, але він не виступає стримую­чою реальній владі політичною силою. Тому парламентаризму у власному розумінні однопартійна система не допускає. Вона пе­редбачає лише одну політичну партію, інші забороняє або не до­пускає до реальної влади. При цьому в деяких країнах (Того, Заїр) було проголошене верховенство партії над державними інституціями. На правлячу партію покладаються функції політичного виховання народу. За таких умов великого значення набуває розробка партією ідеологічної платформи суспільства, адже політична система ефективно працює в тому випадку, коли здійснюється ідеологічна обробка громадян.

Функціювання політичної системи з однопартійним режи­мом неможливе без домінування виконавської влади та за умов, коли ключові функції по управлінню державою не зосереджують­ся в руках президента. Тому правляча партія (точніше її керівництво) безпосередньо бере участь у формуванні парламен­ту, оскільки балотуватись на парламентських виборах можуть лише члени партії або кандидатури, схвалені особисто президен­том чи керівником партії. Народні маси фактично виключені з процесу прийняття політичних рішень.

Найбільш ліберальною політичною моделлю у країнах з об­меженою демократією є система, в основі якої знаходиться так

званий однопартійний режим "напівконкурентного" типу (Замбія, Центральна Африканська республіка). В цих країнах діє конституція, яка передбачає виборний парламент. Останній ще дуже мало нагадує політичний орган парламентського типу, од­нак, можуть встановлюватись демократичні механізми його фор­мування. У зв'язку з цим дозволяється багатопартійність, але во­на ще слабко розвинена в силу відсутності економічної свободи у суспільстві. "Напівконкурентність" такої системи полягає в то­му, що вона допускає альтернативні вибори у представницькі ор­гани влади всюди, крім виборів президента. Тут також домінує виконавська влада над законодавчою, за рахунок чого і вдається зберігати авторитарні форми та методи управління суспільством.

В багатьох країнах світу ця політична модель виникла в ре­зультаті лібералізації, демократизації однопартійних режимів (Того, Руанда). Це значно розширило географію даної політич­ної системи. З другого боку, її виникнення пов'язано з намаган­ням політичної еліти частково і на деякий час зняти гостроту соціально-економічних та політичних проблем, що накопичи­лись. Одночасно таке нововведення виконувало функцію чистки і закріплення авторитарної системи, попереджуючи процес крис­талізації опозиції (Кот-д'Івуар, Сьєрра-Леоне тощо).

В ряді країн Північної Африки (Єгипет, Судан, Марокко, Туніс), Латинської Америки (Аргентина, Бразилія) існують політичні системи, основою яких є багатопартійна система. Фор­мування таких систем пов'язують, як правило, з посиленням тех­нократичних угруповань, національної буржуазії, яка найбільш тісно співпрацює з іноземним та місцевим капіталом. Крім того, в рамках політичної еліти таких країн створюється кілька незалеж­них центрів економічного, фінансового, політичного, етнічного життя, які ведуть боротьбу за вплив на суспільство. Цим вони об'єктивно сприяють лібералізації економічного, а також політичного життя суспільства. Однак багатопартійність у таких країнах виростає внаслідок певного функціонування держави, яка з метою розширення соціальної бази режиму більш активно (Єги­пет, Бразилія) або менш активно (Туніс, Марокко) перетворює надбудовані структури суспільства, тією чи іншою проявляючи свою присутність у цих структурах. Ними можуть бути партії, ма­сові політичні рухи, організації, засоби масової інформації.

Наприклад, політична модель Єгипту функціонує за кон­цепцією "контрольованої демократії'". Згідно з нею у цій країні діють політичні інститути, в цілому скопійовані з аналогічних структур Заходу та "вмонтовані" в єгипетське суспільство зверху. У той же час політична, культура народу орієнтована, насампе­ред, на іслам, традиційну для єгиптян систему цінностей, історію. В результаті така політична модель, на перший погляд, носить до­сить цивілізований характер і має привабливий вигляд — у своїй сутності створює такі соціально-політичні суперечності, які при­зводять до суспільних конфліктів. Під час апогею одного з них у жовтні 1987 року було вбито президента країни А. Садата, який один з найперших виступив з ідеєю "контрольованої демократії".

У лекції показано далеко не всі існуючі на сьогодні моделі політичних систем у світі. В дійсності їх набагато більше. Причо­му, серед них, так би мовити, чистих небагато. Абсолютна більшість країн у світі реалізують змішані форми державного правління, політичних режимів, державного устрою. Це дик­тується цілим рядом причин історичного, національного, психо­логічного, релігійного тощо характеру.

Потрібно сказати про формальний бік справи. Історія дово­дить, що в цілому ряді випадків показані у цій лекції найсуттєвіші характеристики політичних систем при їх аналізові не гаранту­ють від неправильного розуміння конкретної моделі у кон­кретній країні. Скажемо, Адольф Гітлер абсолютно законно прийшов до влади у Німеччині 1933 року завдяки, в цілому, демо­кратичному механізму її формування. Однак нічого спільного з демократією його режим не мав. І не міг мати, в силу ряду фак­торів, які характеризували німецьке суспільство тих часів. Тому показаний у лекції поділ країн та регіонів на предмет особливос­тей їх політичних систем є відносним, нежорстким, таким, що має піддаватися постійному переглядові внаслідок закономірної зміни політичних процесів у світі.

На закінчення — ще раз про деякі практичні аспекти даної теми. Вибір ефективної моделі політичного розвитку — це питан­ня найголовніше для багатьох країн світу. Для України — особ­ливо, адже наша держава лише формується. І від вибору її моделі залежатиме дуже багато: методи політичної боротьби, час і тем­пи становлення та стабілізації соціально-політичної системи, врешті права і свободи громадян. У цьому плані варто звернути увагу на переваги та недоліки класичних політичних систем, на традиції українського народу, його релігійні, національні, психо­логічні особливості. Адже сліпе копіювання чужих зразків нічого, крім шкоди, не принесе і призведе не лише до спотворених форм політичного розвитку, але й до виродження того, що при­таманне було тільки цьому суспільству.

Особливу увагу сьогодні слід звернути на сучасну специфіку українського суспільства. Вона ж полягає в тому, що Україна має подолати шлях від тоталітарного минулого до плюралістичного, демократичного майбутнього. Цей процес продовжує ставити, як видно з історії, безліч серйозних питань, пов'язаних з не­обхідністю збереження державності, цілісності країни, влади то­що.

І це має стати предметом постійної уваги з боку як владних структур, так і громадянського суспільства нашої країни. У протилежному випадку наше суспільство чекають важкі часи, яких не уникнули навіть великі нації світу.

 

Питання для самообдумування:

1. Чи можна політичну систему радянської влади назвати демо­кратичною?

2. Дайте характеристику політичній системі сучасної України.

3. Обґрунтуйте найоптимальніший варіант політичної системи для сучасної України.

 

Література:

Бурлацький Ф.М. Политические системы современности. — М: Мысль, 1980.

Крылов Б.С. США: федерализм, штаты и местное само­управление. — М., 1968.

Парламентаризм и правительственная система. Определение и разграничение. // Политические исследования. — 1992. — № 3.

Перегудов С. Разделение властей по-британски // Мировая экономика и международные отношения. — 1993. — № 6.

Политическая система общества в Латинской Америке. — М.: Мысль, 1982.

Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. — К.: Програма Л, 1995.

Чиркин В.Е. Нетипичные формы правления в современном государстве // Государство и право. — 1994. — № 1.

Элейзер Дж. Сравнительный федерализм // Политические исследования. — 1995. — № 5.

Якущик В.М. Різноманітність форм правління // Філософсь­ка і соціологічна думка. — 1992. — № 10.


Сазонов


Дата добавления: 2015-07-25; просмотров: 85 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
СУТНІСТЬ ТА СТРУКТУРА ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ| ПОНЯТИЕ ПОЛИТИЧЕСКОЙ СИСТЕМЫ

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.017 сек.)