В с т у п д о Д о г о в о р і в В О І В .

Договори ВОІВ були прийняті на скликаній за ініціативою ВОІВ Дипломатичній Конференції з певних питань авторських та суміжних прав, яка відбулась з 2 по 20 грудня 1996 року в Женеві. Більше ніж 700 делегатів з приблизно 160 країн взяли участь у конференції, метою якої було зміцнення норм міжнародного авторського права з метою вирішення проблем, пов’язаних з глобалізацією використання Інтернету.

Конференція також мала вирішити проблему приведення існуючого законодавства з авторського права держав-учасниць у відповідність з положеннями Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності, включаючи торгівлю контрафактними товарами (Угода TRIPS) [29], що є частиною Маракеської угоди про заснування Світової організації торгівлі, укладанням якої закінчився Уругвайський раунд багатосторонніх торговельних переговорів.

На Конференції було розглянуто три нових Договори, з яких було прийнято лише два – Договір ВОІВ про авторське право та Договір ВОІВ про виконання і фонограми. Проект третього договору – Договору ВОІВ про інтелектуальну власність щодо баз даних – викликав значні суперечності і не був схвалений Конференцією [63][126].

Договір ВОІВ про авторське право зміцнює положення Бернської конвенції, яку було прийнято ще у 1886 році і яка стала першою міжнародною конвенцією з питань авторського права. В свою чергу, Договір ВОІВ про виконання і фонограми зміцнює положення Міжнародної конвенції про охорону прав виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення, прийнятої в Римі у 1961 році (Римської конвенції) [64].

З огляду на те, що вступ у силу кожного із зазначених договорів призведе до суттєвих змін в міжнародному авторському праві та матиме далекосяжні наслідки для розвитку Інтернету, далі в роботі міститься аналіз тих положень обох Договорів ВОІВ, які мають відношення до досліджуваних питань.

Історію розробки та прийняття Договорів ВОІВ, а також пошуки компромісів між їхніми учасниками можна прослідити шляхом вивчення положень кількох прийнятих на Конференції Узгоджених Заяв. Відповідно до положень Віденської конвенції про право міжнародних договорів, подібні документи є частиною договору та визнаються свідченням для цілей тлумачення його положень [65][127]. Деякі частини Узгоджених Заяв, що мають відношення до предмету дослідження, також будуть проаналізовані в даній роботі.

Кожна держава, яка підписала Договори ВОІВ, має прийняти відповідні імплементуючі акти з метою приведення свого законодавства у відповідність з вимогами договорів. Кількість та зміст таких актів у кожній країні залежать від змісту авторського права у цій країні, а також від точки зору країни щодо відповідності вже існуючого внутрішнього законодавства положенням Договорів ВОІВ.

Так, процес прийняття імплементуючих актів у США, які є учасниками Договорів ВОІВ, ґрунтується на ідеї внесення мінімальних змін до існуючих норм авторського права для приведення останніх у відповідність з положеннями договорів. Цікаво, що всі імплементуючі акти, подані на розгляд Конгресу США до цього часу, дотримуються тієї точки зору, що американське законодавство вже містить більшість тих прав, які запроваджуються Договорами ВОІВ. Це не може не дивувати, оскільки, як свідчить наступний аналіз, Договорами ВОІВ авторам та їхнім правонаступникам надаються або права набагато більші за об’ємом, ніж аналогічні права в існуючому законодавстві США, або права, взагалі, абсолютно нові для американського авторського права. Можливість того, що інші держави, імплементуючи положення Договорів ВОІВ, будуть більш широко тлумачити права, які надаються авторам та їхнім правонаступникам договорами, може призвести до розбіжності в об’ємах відповідних прав у різних країнах, а саме цієї ситуації, насамперед, і мали допомогти уникнути Договори ВОІВ [57; 58][128].

На відміну від імплементуючого законодавства США, проект відповідної Директиви [66], розроблений Комісією з метою модернізації та гармонізації норм авторського права держав-членів Європейського Союзу, відрізняється більш розширювальнім тлумаченням прав авторів та їхніх правонаступників. Однак, кожна з держав-членів може мати власний погляд на ступінь відповідності вже існуючого в цій країні законодавства з авторського права запропонованим проектом Директиви змінам.

Хід імплементації норм Договорів ВОІВ у США та країнах Європейського Союзу, а також їх вплив на законодавство України у сфері авторського права розглядатимуться далі в роботі в контексті досліджуваних питань.

2.1.1.2. П р о б л е м а т и м ч а с о в и х к о п і й в Д о г о в о р і В О І В п р о а в т о р с ь к е п р а в о.

Стаття 7 попереднього проекту Договору ВОІВ про авторське право, безумовно, відображала позицію, згідно з якою тимчасові електронні копії творів охоплюються правом на відтворення. У запропонованій статті 7(1) говорилось: “Виключне право, яке надається авторам літературних і художніх творів статтею 9(1) Бернської конвенції, дозволяти відтворення їхніх творів будь-яким чином і в будь-якій формі включає... пряме та непряме відтворення їхніх творів, будь то постійне чи тимчасове, будь-яким чином і в будь-який формі” [67].

Посилання на “тимчасові” відтворення мало на меті включити до сфери дії Договору копії творів в оперативній пам’яті комп’ютерів. Посилання ж на “непрямі” відтворення, особливо у поєднанні з “тимчасовими” відтвореннями, мало бути достатньо широким, щоб охопити тимчасові часткові відтворення в оперативній пам’яті під час передачі твору через Інтернет, а також повні копії твору, зроблені в оперативній та постійній пам’яті приймаючого комп’ютера.

Окрім цього, запропонована стаття 7(2) Договору визнавала можливість широкої інтерпретації положень статті 7(1), яка б охоплювала тимчасові часткові відтворення під час передачі твору Інтернетом, оскільки стаття 7(2) дозволяла державам, що підписали Договір (в Договорі вони фігурують як “Договірні Сторони”) обмежувати право на відтворення в певних випадках: “Відповідно до умов, і без обмеження сфери застосування, статті 9(2) Бернської конвенції, кожна з Договірних Сторін може в законодавчому порядку обмежити право на відтворення у випадках, коли тимчасове відтворення має за єдину мету зробити твір сприйнятним або коли тимчасове відтворення носить короткочасний чи випадковий характер, за умови, що таке відтворення відбувається під час використання твору, яке дозволено автором або санкціоновано законом відповідно до Бернської конвенції та даного Договору” [67].

Запропонована стаття 7 зокрема, та проблема тимчасових відтворень під час передачі творів через Інтернет взагалі, викликали неабияку дискусію на Конференції. Телекомунікаційні компанії та постачальники Інтернет-послуг особливо протестували проти прийняття статті 7, оскільки вони побоювались, що захист творів від тимчасового копіювання призведе до того, що вони будуть нести відповідальність за внутрішнє копіювання, яке постійно і неминуче відбувається в комп’ютерних мережах. З іншого боку, виробники об’єктів інтелектуальною власності, такі як виробники програмного забезпечення, видавництва та компанії звукозапису, заперечували будь-який підхід, що дозволяв би необмежене тимчасове копіювання [63][129].

З метою усунення даного протиріччя, запропонована стаття 7 згодом була цілком виключена з остаточної редакції Договору. Узгоджена Заява щодо права на відтворення (прийнята замість статті 7) зазначає: “Право на відтворення, як воно викладене у статті 9 Бернської конвенції, та виключення, дозволені нею, в повній мірі застосовується у цифровому просторі, зокрема, щодо використання творів у цифровій формі. Розуміється, що зберігання охоронюваного твору у цифровій формі на електронному носії інформації становить відтворення в значенні статті 9 Бернської конвенції” [57][130].

Помічник міністра торгівлі США та Комісар з патентів і торгових марок Брюс Леман, який очолював американську делегацію, заявив наприкінці Конференції, що основним завданням Узгодженої Заяви було роз’яснення того, що право на відтворення не тільки включає право на виготовлення цифрових копій, але й дозволяє деякі види копіювання як, наприклад, копіювання для тимчасового зберігання у цифровій формі [63][131]. Окрім цього, Комісар Леман висловив думку, що термінологічні визначення Договору є достатньо широкими для того, щоб дозволити кожній країні шляхом прийняття власного законодавства звільнити постачальників телекомунікаційних послуг від будь-якої відповідальності у тих випадках, коли копіювання є лише наслідком їхньої діяльності з надання послуг зв’язку [63][132].

Проте, сама по собі Узгоджена Заява не запроваджує нічого нового, а лише відсилає до статті 9 Бернської конвенції, яка, звичайно, була прийнята задовго до появи в авторському праві проблеми цифрових копій, а тому не містить конкретних норм щодо “тимчасового зберігання у цифровій формі”. Крім того, фраза “зберігання охоронюваних творів у цифровій формі на електронному носії інформації” може потенційно відноситись до тимчасового зберігання у цифровій формі у вузловому комп’ютері під час передачі даних. Таким чином, важко погодитись з Комісаром Леманом про те, що Узгоджена Заява щось “роз’яснює”.

Скоріше, Узгоджена Заява залишає відкритим питання про те, чи поширюватиметься на тимчасові копії творів в оперативній пам’яті комп’ютерів право авторів та їхніх правонаступників на відтворення. Невизначеність, пов’язана із змістом права на відтворення у контексті Інтернету, яка розділила національні суди, здається, призведе до аналогічних наслідків і на міжнародній арені. Така невизначеність ускладнюється ще і тим, що стаття 9 Бернської конвенції дозволяє країнам-учасницям запроваджувати виключення з права на відтворення “у визначених особливих випадках” за умови, що це “не завдає шкоди нормальній експлуатації твору і не ущемляє безпідставно законні інтереси автора” [16]. Результатом застосування державами-учасницями Договору наведеного положення може стати існування різних виключень з права на відтворення у різних країнах.

Проблема викликала неабияку дискусію у США і обговорюється в Конгресі в зв’язку з необхідністю прийняття відповідних законодавчих актів, що мають імплементувати положення Договору.

2.1.1.3. П р о б л е м а т и м ч а с о в и х к о п і й в Д о г о в о р і В О І В п р о в и к о н а н н я і ф о н о г р а м и.

Дивно, але незважаючи на те, що запропонована стаття 7 Договору ВОІВ про авторське право викликала неабияку дискусію і, зрештою, була виключена з тексту, стаття 7 схваленого тексту Договору ВОІВ про виконання і фонограми, за своїм змістом більш наближена до позиції визнання тимчасових електронних копій творів примірниками в розумінні авторського права.

Стаття 7 Договору ВОІВ про виконання і фонограми надає виконавцям виключне право “дозволяти пряме або непряме відтворення їхнього виконання, закріпленого у фонограмах”. У попередньому варіанті стаття 7 була ще ближчою до логіки прибічників визнання тимчасових копій примірниками творів для цілей авторського права, оскільки визначала право виконавців на відтворення як право “дозволяти пряме або непряме відтворення, як постійне так і тимчасове, їхнього музичного виконання, закріпленого у фонограмах” [68]. Використання виразу “як постійне так і тимчасове” мало однозначно свідчити про те, що тимчасові відтворення виконання охоплюються правом виконавця на відтворення.

Окрім цього, стаття 7(2) попереднього проекту, яку згодом було виключено, звертаючись до даного питання, зазначала: “Відповідно до... умов, і без обмеження сфери застосування статті 13(2), кожна з Договірних Сторін може в законодавчому порядку обмежити право на відтворення у випадках, коли тимчасове відтворення має за єдину мету зробити закріплене виконання сприйнятним або коли тимчасове відтворення носить короткочасний чи випадковий характер, за умови, що таке відтворення відбувається під час використання закріпленого виконання, яке дозволено автором або санкціоновано законом відповідно до даного Договору” [68].

Узгоджена Заява щодо положень, які стосуються права на відтворення у Договорі ВОІВ про виконання і фонограми, дуже схожа на Узгоджену Заяву щодо аналогічних положень Договору ВОІВ про авторське право. В Заяві йдеться: “Право на відтворення, як воно викладене у статтях 7 і 11, та виключення, дозволені статтею 16, в повній мірі застосовується у цифровому просторі, зокрема, щодо використання виконань та фонограм у цифровій формі. Розуміється, що зберігання охоронюваного виконання або фонограми у цифровій формі на електронному носії інформації становить відтворення в значенні цих статей” [58][133].

Таким чином, Узгоджена Заява у Договорі ВОІВ про виконання і фонограми містить ті ж самі неясності, про які йшлося при обговоренні Узгодженої Заяви у Договорі ВОІВ про авторське право.

Подібно до статті 7, стаття 11 надає виробникам фонограм “виключне право дозволяти пряме або непряме відтворення їхніх фонограм будь-яким чином і у будь-якій формі”. Як і у випадку зі статтею 7, попередній варіант статті 11 містив слова “як постійне, так і тимчасове”, які були вилучені із затвердженого тексту Договору [68][134].

Таким чином, Договір ВОІВ про виконання і фонограми наслідує невпевненості Договору ВОІВ про авторське право щодо питання, чи є тимчасові копії в Інтернеті примірниками творів в юридичному сенсі. З іншого боку, визначення права на відтворення, яке міститься в статтях 7 та 11 Договору ВОІВ про виконання і фонограми, робить його позицію ближчою до позиції національних судів, які відповідають на дане питання позитивно, а не до позиції Договору ВОІВ про авторське право.

Дата добавления: 2015-07-25