Загальні методичні вказівки

Державна національна програма «Освіта. Україна ХХІ століття» (1992), Закон України «Про вищу освіту» визначають основні напрями оновлення змісту освіти у вищій школі, в тому числі – спрямованість змісту освіти на розвиток самостійності, саморуху, самовдосконалення курсанта.

Саме для цього й призначені дані методичні вказівки.

Самостійна робота – це робота курсантів, яка планується та виконується за завданнями і при методичному керівництві викладача, але без його безпосередньої участі. Цей вид роботи необхідний не тільки для оволодіння певною дисципліною, але й для формування навичок самостійної роботи взагалі, в навчальній, науковій, професійній діяльності, самостійно вирішувати проблему, знаходити конструктивні рішення тощо.

Дана розробка допомагає курсантам з'ясувати форми самостійної роботи та їх зміст, містить методичні рекомендації до виконання тем, що виносяться на самостійне опрацювання, список рекомендованої літератури.

При самостійному вивченні дисципліни необхідно користуватися запропонованою основною та додатковою літературою, орієнтуватись на приклади завдань, виконаних під час практичної роботи.

Завдання самостійної роботи передбачають виконання запропонованих письмових та усних завдань, спрямованих на закріплення знань, умінь і навичок, здобутих під час роботи на практичних заняттях.

При оцінюванні особлива увага звертається на якість виконаних завдань.

3. Орієнтований тематичний план з тем, які винесені на самостійну роботу

№ розділу, теми	Назва розділу і теми	Кількість годин на самостійну роботу
Розділ № 2 «Класичний реалізм 70-90-х рр. ХІХ ст.»
2.2	Літературний портрет персонажів твору «Кайдашева сім’я».
2.5	Діяльність «театру корифеїв».
2.7	Створення фанфіку. Змалювання образу Пузиря очима персонажів трагікомедії «Хазяїн» (на вибір).
2.8	Проблематика поеми «Мойсей» І. Франка. Пролог до поеми – заповіт українському народові.
Розділ № 3 «Українська література початку ХХ ст. Ранній модернізм»
3.4	Розробка пошуково-дослідницького проекту «Разом з Коцюбинським відкриваємо світ Гуцульщини».
3.7	Викриття фальшивого народолюбства в оповіданні В. Винниченка «Малорос-євпропеєць».
3.9	Створення фанфіку за романом О. Кобилянської «Земля».
3.14	Драма «Бояриня» – єдиний твір Лесі Українки присвячений безпосередньо українській історії.
3.15	Втілення ідей символізму у творчості М. Вороного. Поезії «Іванові Франкові», «Блакитна Панна», «Інфанта».
Розділ № 4 «Українська література 20-30-х рр. ХХ ст.»
4.1	Поетичний світ В. Сосюри. Його поезії «Білі акації будуть цвісти», «Васильки», «Любіть Україну».
4.6	Трагедія народу, розділеного барикадами громадянської війни, у новелі М. Хвильового «Мати».
4.7	Утвердження найвищих цінностей у новелі Г. Косинки «Мати».
Розділ № 5 «Українська література за межами України»
5.1	Література в Західній Україні до 1939 року. Б.-І. Антонич.
5.5	Нью-Йоркська група поетів – унікальне явище в новітній українській літературі.
5.7	Образна характеристика синів Марії (за романом У. Самчука «Марія»).
5.9	Образна система та проблематика роману «Жовтий князь» В. Барки.
Розділ № 7 «Феномен шістдесятництва»
7.7	Ідейно-художній аналіз творів поетів-шістдесятників.
Розділ № 8 «Проза ІІ половини ХХ століття»
8.5	В. Земляк. «Лебедина зграя» – новітній бурлеск як вияв опозиції до «вихолощеної естетики соцреалізму.
Розділ № 9 «Постшістдесятництво»
9.1	Київська поетична школа. Осягнення життя, світу і людини через метафору.
9.3	Художній аналіз поезії В. Стуса (на вибір).
9.4	Літературні угрупування кінця ХХ – початку ХХІ ст.
Розділ № 10 «Сучасна українська література. Постмодернізм»
10.1	Література рідного краю. Творчість сучасних письменників Криворіжжя.

4. Методичні вказівки до самостійної роботи

Розділ № 2 «Класичний реалізм 70-90-х рр. ХІХ ст.»

Тема 2.2. Літературний портрет персонажів твору «Кайдашева сім’я»

Питання для самоконтролю:

Завдання 1. Прочитайте та законспектуйте.

Літературний портрет – художнє зображення зовнішності героя чи персонажів літературного твору: особи, фігури, одягу, манери триматися тощо. Функції портрета визначаються методом, жанрово-родової приналежністю, стилем письменника. Характер портрета і, отже, його роль у творі можуть бути найрізноманітнішими. Найпростіший портрет – це скопійований з реально існуючої людини натуралістичний портрет. У літературі ж частіше зустрічається психологічний портрет, у якому автор через зовнішність героя прагне розкрити його внутрішній світ.

У літературному творі портретна характеристика персонажа дуже важлива і є невід'ємною частиною образу героя взагалі (поряд з його думками, вчинками, способом життя тощо). Залежно від традицій, особливостей літературного напряму, норм відповідного жанру, індивідуального стилю, автори по-різному подають портретні описи персонажів, приділяючи більше чи менше уваги їх зовнішності. Портрети персонажів бувають докладними, розгорнутими, або фрагментарними, неповними; можуть подаватися відразу в експозиції або при першому введенні персонажа в сюжет, або поступово, з розгортанням сюжету за допомогою виразних деталей.

Портрет у літературі (фр. portrait – зображення обличчя людини на фотографії або на полотні) – один із способів характеротворення, типізації та індивідуалізації персонажів (за Р. Гром'яком та Ю. Ковалевим).

Портрет – зображення в літературному творі зовнішнього вигляду, пози, рухів, виразу обличчя людини, його одягу, взуття тощо. Портрет виступає одним із способів типізації, а особливо індивідуалізації персонажа. Вже зовнішній вигляд часто говорить про деякі риси характеру людини. Переважно характер героя відповідає його зовнішньому вигляду (за В. Лесиним та А. Пулинцем).

Таким чином, переважна більшість літературознавців поділяє думку, що портрет є одним із способів творення характеру, типізації та індивідуалізації персонажів у творі.

Завдання 2. Дайте відповідь на питання.

Ø Хто з героїв повісті «Кайдашева сім'я»...

1....був дуже богомольний, ходив до церкви щонеділі не тільки на службу, а навіть на вечірню, говів два рази на рік, гор­нувся до духовенства, любив молитись і постити?

2. …вважав, що вісь біля воза зламалась тільки тому, що він по­їхав по снопи в неділю?

3....наглядала за працею невістки, «наче осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду»?

4....всі гроші, що заробляв у пана та людей на возах, на плугах, на боронах, пропивав у шинку, заливаючи горілкою «давнє панщине горе»?

5. «...був чоловік гордий, упертий, не любив нікому кланятись, навіть рідному батькові»?

6....був дотепним, життєрадісним парубком, а ставши хазяїном, сварився з братом за кожну дрібницю?

7. «...була з поетичною душею, з ласкавим серцем»?

Завдання 3. Дайте відповідь на питання.

Ø Чий це портрет?

1. «Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набі­гали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стир­чало на голові, як пух, і блищало сивиною».

2. «Вона була вже немолода, але й не стара, висока, рівна, з дов­гастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем».

3. «...молоде довгасте обличчя було рум'яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно і ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум'яні губи – все подихало молодою парубочою красою».

4. «...був широкий у плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті». «Він ніколи не сміявся гаразд, як смі­ються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднюва­лось навіть тоді, як губи осміхались».

5. «Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремез­ними ногами, з рукавами, позакочуваними по лікоть, з чор­ними косами, вона була ніби намальована на білій стіні. За­горіле рум'яне лице ще виразніше малювалося з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, обмитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите щось гостре, га­ряче, було видно розум із завзяттям і трохи з злістю».

6. «Дівчина була невеличка на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк».

Завдання 4. Складіть літературні портрети:

· Кайдаша;

· Кайдашихи;

· Карпа;

· Лавріна;

· Мотрі;

· Мелашки.

Тема 2.5. Діяльність «театру корифеїв»

Питання для самоконтролю:

Завдання 1. Підготуйте план-конспект запропонованого матеріалу.

ВСТУП

Перші спроби відродити національний театр з'являються лише в 60-х та 70-х рр. ХІХ ст. У 1873-1874 рр. Марко Кропивницький з успіхом улаштовував українські вистави в Харкові, а 1876 року створив трупу в Катеринославі. Проте Емський указ спричинив майже п'ятирічний вимушений «антракт» у розвитку національ­ного театру. У 1880 році пункт Емського указу стосовно заборони українських п'єс був переглянутий, унаслідок чого театральні вистави та концерти, хоч і з величезними обмеженнями, але до­зволили проводити.

Вісімдесяті роки дев'ятнадцятого століття на Наддніпрянській Україні стали періодом розквіту українського професійного теа­тру, справжнім батьком якого вважають Марка Кропивницького. 10 січня 1882 року М. Кропивницький здійснив постановку п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля». Власне, саме з цієї дати й по­чинається літочислення українського професійного театру. Для повноцінного функціонування новоствореної трупи потрібні були кошти та досвідчений керівник. Ним став Михайло Старицький. На утримання трупи він використав усі гроші з продажу свого ма­єтку, що дало змогу збільшити персонал трупи, створити власний оркестр, підвищити платню акторам. Уже восени в Єлисаветграді Старицький створив українську професійну трупу, куди ввійшли: Олександра Вірина, Ганна Затиркевич-Карпинська, брати Тобілевичі – Микола Садовський (театральний псевдонім від дівочого прізвища матері), Панас Саксаганський (псевдонім від назви міс­цевої річки Саксагань), Іван Карпенко-Карий, їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька та інші самобутні ак­тори, часто звані «корифеями українського театру». Становлення М. Кропивницького, М. Старицького та І.Карпенка-Карого як драматургів та театральних діячів нерозривно пов'язане з гли­бинними процесами в житті українського народу, з розвитком його культури. У середовищі селян, свідомих своєї національної гідності, представників інших верств української суспільності вони вчилися розуміти людей і життя, під їх впливом задумува­лися над своїми обов'язками, визначали свої життєві принципи та ідеали, своє місце у світі.

ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ ЛІТЕРАТУРНО-ЕСТЕТИЧНИХ ТА ТЕАТРАЛЬНИХ ПОГЛЯДІВ МИТЦІВ

Товаришуючи зі слобідськими парубками, Марко Кропивницький не тільки вивчав від них пісні та слухав казки, а й легко уловлював найтонші психологічні нюанси в їх характе­рах, як-то: добродушний гумор чи саркастичну насмішку, дотеп­ність, почуття колективізму, доброзичливість, взаємоповагу, ста­течність, скромність або ж осуд тих чи інших потворних проявів у взаєминах між парубками й дівчатами, у житті в цілому. Такі обставини повсякденного буття формували й відповідний світогляд.

Незабутні враження вже в ранньому дитинстві справили на М. Старицького розповіді, пісні та думи, яких багато знав і майстерно виконував його дядько Олександр. Епічний розмах подій, колоритні типи героїв народного епосу несли в собі ідею боротьби як способу самовираження й самоутвердження цілої на­ції, формували свідомість майбутнього письменника на героїчних традиціях минулого, викликали бажання діяти. До того ж такі типи хлопчик спостерігав і в сучасному йому житті. Близький сусіда Старицьких капітан Гайдовський, про якого йдеться в бу­вальщині «Пан капітан. Із галереї старих портретів», був живим утіленням відваги, рішучої безкомпромісності до будь-яких проя­вів зла й несправедливості. Сам вихований на традиціях козацької вольності, він учив розуміти й цінувати їх і у своїх односельців як у повсякденному побуті, так і у своїх діях та вчинках.

В атмосфері фольклоризму, на ґрунті народного життя формувалися літературно-естетичні та театральні погляди й І. Карпенка-Карого. Дружина письменника Софія Тобілевич у спогадах стверджує, що його мати була першою вчителькою сина й заклала в душу Івана любов до свого народу, до його художньої творчості, до тих мистецьких і поетичних скарбів, які втілені в його казках, піснях і переказах. Вони викликали глибокі по­чуття, роздуми над тяжкою долею селянина, гордість за героїчні подвиги витязів-козаків. Усе це вчило тонко відчувати й розуміти думки, настрої, прагнення, характер народу в цілому, отже, і за­думатися над своїм життям. Так само виховувала мати й інших дітей, створюючи тим самим у своїй родині світ благородства, пі­сенності, допитливості, мрійливості, взаєморозуміння.

ДЖЕРЕЛА ДРАМАТУРГІЇ ТА ТЕАТРУ ІІ ПОЛ. ХІХ СТОЛІТТЯ

У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком професій­ного театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури. Аматорські вистави були популярними в Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді, Києві. В аматорських гурт­ках розпочинали діяльність реформатори українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Старицький. У цей період посилюються утиски укра­їнського театру з боку царського уряду – Емський акт 1876 р., циркуляр 1881 р. Категорично заборонялися українські вистави історичного й соціального змісту. У 1883 р. київський губерна­тор заборонив діяльність театральних труп на підвладній йому території – Київщині, Полтавщині, Волині, Поділлі. Репресивні заходи царського уряду все ж не могли знищити глибокі україн­ські театральні традиції. У 1890 р. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утворили «Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського», яке було найкращим українським теат­ральним колективом. На його основі в 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського театру – «Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької».

Одним із найвидатніших діячів українського театру корифеїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п'єс. Серед них – «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто ти­сяч», «Хазяїн», «Сава Чалий» та ін. Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною глибиною почуттів, філософ­ським розумінням суспільного буття.

З театром корифеїв пов'язана творчість Марії Заньковецької. Її прирівнювали до видатних актрис світу – італійки Елеонори Дузе та француженки Сари Бернар.

Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського профе­сійного театру XIX ст.

У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались аматорські гуртки в Коломиї, Львові, Перемишлі.

Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда». Його осново­положником став український актор і режисер О. Бачинський.

На Буковині при чернівецькій «Руській бесіді» 1869 р. утво­рилися аматорські гуртки. Театральна діяльність активізувалась із заснуванням 1884 р. «Руського літературно-драматичного това­риства» під керівництвом С. Воробкевича, відомого українського письменника, композитора, педагога. Він написав 18 музично-драматичних творів, побутових драм, комедій, що становили основу театрального репертуару.

Творчу допомогу театрові надавав І. Франко. Свої роздуми про завдання театру він виклав у низці статей – «Руський театр у Галичині», «Наш театр» та ін.

Український театральний процес кінця XIX – початку XX ст. засвідчує спільність із модерністськими тенденціями Європи.

Перші спроби підготовки професійних акторів пов'язані з ді­яльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при му­зичній школі М. Лисенка.

Творчою лабораторією став один із найкращих тогочасних театрів – театр М. Садовського: 1906 р. – у Полтаві, з 1907 р. – у Києві.

М. Садовський розвивав кращі здобутки театру корифеїв у поєднанні з європейськими традиціями. У складі трупи пра­цювали М. Заньковецька, М. Старицька, Лесь Курбас, якого М. Садовський запросив зі львівського українського народного театру товариства «Руська бесіда». Музичне оформлення спектак­лів здійснювали композитори М. Лисенко та К. Стеценко, ху­дожнє – В. Кричевський. Таким чином, створилися передумови розвитку українського театру-модерну, основи якого заклала дра­матургія Лесі Українки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся.

Українська музика була невід'ємною складовою побутово-реалістичного й романтичного театру, доповнювала його психо­логічну дію, чіткіше окреслювала людські характери. Тут багато важив неповторний чар української народної пісні.

Народна пісенна творчість пов'язана і з розвитком професій­ної української музики («Катерина» М. Аркаса, «Підгоряни» М. Вербицького, «Осада Дубна» П. Сокальського та ін.), стає осно­вою фортепіанної музики та камерних вокальних творів П. Сокальського, С. Воробкевича, М. Лисенка. Композитори охоче писали музику для хорів, використовуючи народний обрядовий мелос: щедрівки, купальські й весільні пісні тощо. Це сприяло піднесенню української пісні на рівень високого професійного мистецтва.

Поміж усіх видів і жанрів музичного мистецтва найнесприятливіші умови склалися для розвитку опери. Д. Антонович по­яснював це тим, що для опери були затісні рамки українського музично-драматичного театру; фахової підготовки актори не мали, відсутньою була національна оперна традиція і, головне, не було державного опікування українською культурою.

Одним із відомих композиторів XIX ст. був С. Гулак-Артемовський – оперний співак, драматург, що навчався в Київ­ській духовній семінарії. У 1839 р. М. Глинка, О. Даргомижський та М. Волконський влаштували концерт і на зібрані кошти відправили талановитого юнака до Італії. Дебют С. Гулака-Артемовського відбувся на сцені Флорентійської опери.

Найважливіше досягнення С. Гулака-Артемовського – ство­рення за власним лібрето першої національної опери «Запоро­жець за Дунаєм» (1862 р.). Сюжет опери підказаний М. Костома­ровим. Майже 20 років царська цензура забороняла постановку опери. На українській сцені її вперше поставив 1884 р. М. Кропивницький.

У другій половині XIX ст. виникає система української му­зичної освіти. Відкрилися музичні училища в Києві, Одесі, Хар­кові, Львові.

Серед українських професійних композиторів вирізняється творчість П. Ніщинського і П. Сокальського. П. Ніщинський за­кінчив Афінський університет, де здобув ступінь магістра наук. В Одесі організував хори і керував ними. Вершиною його твор­чості вважається музична картина «Вечорниці», написана для п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля».

П. Сокальський заснував 1864 р. в Одесі Товариство любителів музики. Він створив близько 40 фортепіанних п'єс, 40 романсів, опери «Мазепа», «Майська ніч», «Облога Дубна».

Особливий внесок у розвиток національної музичної куль­тури зробив М. Лисенко (1842-1912) – видатний композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоретик музики й пе­дагог, засновник професійної школи. Навчався в Петербурзь­кій та Лейпцігській консерваторіях. Активно освоював у своїй музиці шевченкіану (понад 80 вокально-хорових творів різних жанрів).

Композитор збагатив майже всі жанри української музики. Йому належать опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Енеїда», дитячі «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».

М. Лисенко – основоположник інструментальних жанрів в українській музиці, створив численні фортепіанні твори. З іме­нем Лисенка пов'язаний розвиток національної музичної освіти. Він організовував хори, недільну школу для хлопців-селян, ви­кладав у приватних музичних школах, 1904 р. відкрив у Києві музично-драматичну школу. Тут навчались українські компози­тори К. Стеценко, Л. Ревуцький, О. Кошиць.

Видатними творцями духовної музики на зламі ХІХ-ХХ ст. були К. Стеценко та М. Леонтович.

Розвитку професійної музичної освіти сприяло відкриття кон­серваторій у Києві, Одесі, Харкові. Почали діяти Одеський Укра­їнський музично-драматичний театр, Харківський театр опери та балету.

Значну роботу з розбудови музичної культури в Західній Укра­їні проводили композитори І. Лаврівський, С. Воробкевич, В. Ма­тюк, А. Вахнянин, О. Нижанківський, Д. Сочинський, В. Барвінський, С. Людкевич.

У Львові 1903 р. заснована музична школа (з 1907 р.– Ви­щий музичний інститут, з 1939 р.– державна консерваторія імені М. В. Лисенка). У 30-х роках діяли 9 філій музичного ін­ституту – у Бориславі, Дрогобичі, Стрию, Тернополі, Яворові та інших містах.

Давні традиції має музично-театральна культура Львова. Тут у 1842 р. відкрився приватний міський театр С. Скарбека, один із найбільших у Європі (нині в цьому приміщенні – театр іме­ні М. Заньковецької). На його сцені дебютували вихованці Львівської консерваторії С. Крушельницька, М. Менцинський, О. Мишуга, Ф. Лопатинська, О. Носалевич, виконавська майстерність яких набула світового визнання.

У новій українській музиці одним з провідних діячів був В. Барвінський.

У період першої світової війни з'являються стрілецькі пісні. Вони відображають ідеї національно-визвольного руху на за­хідноукраїнських землях. Для січових стрільців писали пісні І. Франко, О. Маковей, Д. Макогон, Б. Лепкий, Л. Лепкий, Р. Купчинський. Музику створювали композитори Ф. Колесса, В. Барвінський, М. Гайворонський, Л. Лепкий, Р. Купчинський, Л. Леонтович.

Завдання 2. Письмово розтлумачте значення слів трупа, корифей, ансамбль, режи­сер, репертуар, талант.

Завдання 3. Дайте усну відповідь на питання.

• Яке значення мало створення професійного театру для роз­витку української культури взагалі й літератури зокрема?

• Які перешкоди стояли на шляху нового українського театру?

• В якому стані перебував західноукраїнський театр другої по­ловини ХІХ ст.?

• У чому виявилися реалізм та народність українського теат­рального мистецтва?

• Пояснити, як народна пісенна творчість пов'язана із роз­витком професійної української музики XIX ст.?

• Назвіть та охарактеризуйте кращі твори українських компо­зиторів другої половини XIX століття, розкрийте їх значення у збагаченні сценічного мистецтва.

Завдання 4. Підготуйте доповідь на одну із запропонованих тем.

1. Історія створення «театру корифеїв».

2. Творча діяльність «театру корифеїв».

3. Михайло Старицький та «театр корифеїв».

4. Подвижницька роль Марка Кропивницького у розвої українського театру.

5. Драматург та актор Іван Карпенко-Карий.

6. Брати Микола Садовський та Панас Саксаганський.

7. Відома українська актриса та співачка Марія Садовська-Барілотті.

8. Геній української сцени – Марія Заньковецька.

9. Вільна тема: цікаве та маловідоме про діяльність представників «театру корифеїв».

---

Дата добавления: 2015-07-25