Склад. Наголос

1. Склад як фонетична одиниця. Характеристика складів.

2. Український складоподіл.

3. Наголос.

4. Характер українського наголосу.

5. Фонетичне слово. Проклітики та енклітики.

1. Склад належить до сегментних фонетичних одиниць, однак його специфічність виявляється у тому, що він об’єднує риси сегментних і суперсегментних фонетичних одиниць: вичленовується з послідовності мовного потоку (сегментність) і разом з тим є базою для вияву несегментних явищ, зокрема словесного наголосу.

Склад – найменший вимовний відрізок, який можна вичленувати з мовленнєвого потоку. Артикуляційно-акустичні характеристики його компонентів є настільки взаємопроникними, що відділити голосний від приголосного і навпаки, не порушуючи фонетичної цілісності складу, неможливо.

Отже, склад – це мінімальний відрізок (сегмент) мовлення, що характеризується артикуляційною та акустичною спаяністю звуків, які до нього входять, має єдину вершину гучності, представлену, як правило, голосним; по-друге склад є носієм різних суперсегментних явищ, зокрема наголосу.

Як і інші фонетичні явища, склади не мають самостійного значення, крім тих випадків, коли склад збігається з морфемою або словом (день, кінь, пень).

Склад розглядають у різних аспектах: фонетичному, фонологічному та історичному.

З фонетичного погляду в основі складу лежать акустичні або фізіологічні ознаки. За акустичними ознаками склад визначається як певна послідовність звуків, з якою пов’язане певне наростання і спадання інтенсивності звучання. Тобто це відрізок потоку мовлення між двома відносно найнижчими щодо сили звучання його рівнями.

Під складом з фізіологічного погляду розуміють чергове зростання м’язового напруження мовних органів.

З фонологічного погляду склад визначається як закономірне повторення сполучуваності певних фонем.

Склад як історичне поняття пов’язаний з питанням його походження й розвитку (закон відкритого складу, закон висхідної звучності складів тощо). На сучасному етапі розвитку української мови дія цих законів дуже обмежена, хоча у деяких випадках на них і тепер не можна не зважати.

У мовознавстві існує кілька теорій складу.

Експіраторна теорія (від. лат. видих). Запропонована німецькими лінгвістами у кінці ХІХ століття. Її суть полягає у тому, що склад визначається як відрізок мовлення, який утворюється одним поштовхом видихуваного повітря. Основою поділу мовленнєвого потоку на склади є те, що струмінь видихуваного повітря виходить не рівномірно, а поштовхами. Так, у 50-их рр. ХХ століття американський лінгвіст Р. Стетсон довів це експериментальним шляхом, встановивши зв’язок між процесом утворення складів і скороченням міжреберних м’язів, які активно працюють під час дихання. Ця теорія у сучасному мовознавстві не здобула особливого поширення.

Теорія м’язового напруження. Основоположник цієї теорії Л. Щерба, який визначав склад як відрізок слова, утворений поєднанням звуків з неоднаковим виявом м’язового напруження при їх артикуляції. Голосний є найбільш напруженим звуком – вершиною складу. Приголосний, який утворює початок складу, є сильнокінцевим (кінець приголосного сильніший від його початку); приголосні, які утворюють кінець складу, є сильнопочатковими (кінець приголосного слабший від його початку). Цієї теорії притримуються українські лінгвісти М. Наконечний, В. Лобода, Л. Скалозуб.

Теорія сонорності. Згідно з цією теорією склад – вимовна цілісність, утворена поєднанням менш звучного компонента з більш звучним. Датський лінгвіст О. Єсперсен запропонував шкалу сонорності, в якій звуки розташовуються в порядку наростання звучності, і позначив їх цифрами від 0 до 9 (0 – глухі зімкнені, 1 – дзвінкі зімкнені..., 7 – голосні високого підняття, 8 – голосні середнього підняття, 9 – голосні низького підняття). Межа між складами проходить у тому місці, де відбувається злам звучності, тобто там, де поруч розташовані звуки з відносно нижчим рівнем сонорності.

Наведені теорії розглядають склад у різних аспектах, і тільки комплексне їх застосування дозволяє найповніше схарактеризувати артикуляційно-акустичну природу найменшої вимовної одиниці.

Кількість складів у слові залежить від кількості голосних, оскільки складотворчими в українській мові є голосні. Якщо склад закінчується на голосний, то такий склад називають відкритим (со-ро-ка), якщо ж кінцевим є приголосний звук, то склад закритий (пів-ник). За характером початкового елемента склади розрізняють прикриті і неприкриті. Прикритим вважається склад, що починається на приголосний (мар-ка), а неприкритим той, що починається на голосний (о -сінь).

В українській мові переважають відкриті прикриті склади елементарної структури (тобто приголосний + голосний).

2. У складоподілі східнослов’янських мов взагалі, в тому числі і української, діють такі тенденції:

1) тенденція до відкритості складів, яка є залишком закону відкритого складу, що діяв колись у праслов’янській мові;

2) тенденція до висхідної звучності складів;

3) тенденція щодо зв’язку звукосполучень на початку слова і складу: стр ункий, стр ах і се- стр а, при- стр асть.

Ці тенденції в СУМ діють, однак, обмежено.

Відповідно до них діють такі правила складоподілу:

1. Один приголосний, що стоїть між голосними, завжди належить до наступного складу: го-ло-ва.

2. Два шумні приголосні (обидва дзвінкі або обидва глухі) належать до наступного складу: мі-сто, не-спо-кій.

3. Три приголосні, коли два перші з них шумні (обидва дзвінкі або обидва глухі), а третій сонорний, належать до наступного складу: го-стрий, по-стріл.

4. Сусідні приголосні, перший з яких більш звучний, ніж другий (дзвінкий і глухий), належать до різних складів: каз-ка, вез-ти.

5. Якщо між голосними є два або більше приголосних, то сонорні звуки, що йдуть після голосного, належать до попереднього складу, а звуки, що стоять після них, – до наступного: гай-ка, гав-кати, син-ку.

6. Коли другим приголосним є сонорний, то разом з попереднім він відходить до наступного складу: муд-рий, нуд-ний, по-свист, Ку-зьма.

7. Два сусідні сонорні приголосні належать до різних складів: сум-ний, гор-ло, сур-ма.

8. Подовжені приголосні розділяються: одна частина належить до попереднього складу, а друга – до наступного: жит-тя, зіл-ля; так само при подвоєнні: об-би-ти.

3. Наголос (акцент від лат.) належить до суперсегментних одиниць фонетичної системи мови. Він не може бути вичленований з мовленнєвого потоку (тобто має нелінійний характер), не може існувати поза словом. Наголос організовує послідовність складів, об’єднуючи їх в єдине ціле й остаточно надаючи цій єдності рис слова. Виявляючись в основному на базі голосного компонента складу, наголос разом з тим є характеристикою усього складу в цілому. Наголос є основним елементом мовлення, оскільки в сукупності з іншими просодичними компонентами є складовою частиною інтонації фрази.

Сама по собі ця суперсегментна фонетична одиниця є настільки складною, що для її вивчення виникла навіть окрема дисципліна – акцентологія.

Словесним наголосом називають виділення одного складу у слові за допомогою артикуляційних засобів, властивих даній мові, – м’язової напруженості мовного апарата, збільшення сили видиху тощо. Виділення слова в синтагмі називають синтагматичним наголосом, синтагми у фразі – фразовим наголосом.

Кожне самостійне слово з кількістю складів не менше двох має свій наголос. У словах, утворених з великої кількості складів, може з’явитися ще один наголос – побічний: п о перегор о джувати, п е рекваліфікув а тись. Особливо характерною є поява побічного наголосу у складних словах, у яких відстань між головним і побічним наголосом вимірюється двома або більшою кількістю складів: з о лотовол о ска, в и сокопродукт и вний, але водогр а й, ясно о кий.

4. Виділення наголошених складів у різних мовах досягається різними засобами, залежно від чого виділяють такі типи наголосів:

– динамічний (силовий) – при якому наголошений склад виділяється більшою силою звука, що зумовлено, у першу чергу, більшим напруженням мовних органів;

– музичний (тонічний) – наголошений склад виділяється зміною висоти тону (китайська, японська, чеська мови);

– кількісний (квантитативний) – наголошений склад виділяється завдяки більшій тривалості голосного звука.

Український наголос є силовим (динамічним), який поєднує елементи квантитативного і музичного, що відіграють допоміжну роль (Наконечний). Специфіка українського наголошення в тому, що наголошені і ненаголошені склади у межах фонетичних слів не є різко відмінними. Це означає, що видихувана енергія майже рівномірно розподіляється між наголошеними і ненаголошеними складами. Найслабшими є склади, що прилягають до наголошеного, а далі йдуть гучніші ненаголошені склади, причому на другому чи третьому від наголошеного складу гучність зростає настільки, що сприймається як побічний наголос.

Наявність побічного наголосу, а також двох наголосів у словах типу мовно-літературний свідчить про слабкість українського наголосу.

За місцем у слові наголос може бути вільний (нефіксований), тобто не закріплений за певним складом, і фіксований (польська, чеська мови). В українській мові наголос вільний, тобто не закріплений за певним складом у слові: з о лото, бол о то, долот о. Крім того, український наголос рухомий, оскільки має здатність переміщуватися з одного складу на інший у межах того самого слова або споріднених слів при словозміні чи словотворенні: вікн о – в і кна – вікн а, вих о вувати – вихов а ння – виховн и й.

Український наголос є нестійким, бо в одному і тому ж слові можуть бути наголошені різні склади: п о милка – пом и лка, алф а віт – алфав і т.

Словесний наголос при поєднанні з сегментними одиницями виконує важливі фонологічні функції: ідентифікаційну (завдяки наголосові відбувається впізнавання і ототожнення звукової оболонки слова з його існуючим образом у свідомості мовця), словорозрізнювальну (виявляється тоді, коли різні слова або форми мають однакове звукове вираження: о рган – орг а н, с о рок – сор о к, д о бра – добр а).

5. Службові слова, як правило, наголосу не мають. У потоці мовлення вони об’єднуються з самостійним словом під одним наголосом, і це об’єднання називається фонетичним словом. До його складу входять проклітики та енклітики, залежно від місця розташування службових слів. Проклітиками найчастіше бувають прийменники, сполучники, які стоять перед наголошеним словом: на вулиці, не раз, і сміх і гріх. Енклітиками називаються службові слова, які стоять після наголошеного слова. У ролі енклітиків найчастіше виступають частки: ходив би, дай же. Наголос іноді може переходити із самостійних слів на службові. У цьому випадку самостійні частини мови виступають проклітиками чи енклітиками: світ з а очі. У складених числівниках типу двадцять п’ять, тридцять три проклітиками є перші частини.

Дата добавления: 2015-07-16