В етнокультурній парадигмі

МОВНА КАРТИНА СВІТУ

У статті розглядається сучасна мовна картина світу українців. Увага звертається на активні процеси функціонування мови: демократизацію, вияви пуризму, розвиток синонімії тощо.

Ключові слова; мовна картина світу, вдосконалення мови, лексикографія, правопис.

Загальновідомо, що кожна мова — це неповторне явище, складова і виразник досягнень уселюдської культури. Якби не ця її особливість, не були б можливі переклади з мови на мову. Чим функціонально розвиненіша мова, тим у неї біль­ше можливостей відтворювати матеріальний і духовний світ людства. І тут по­стає питання: а що таке функціональна розвиненість? Як мені здається, самодостатньої відповіді — наявність багатьох функціональних стилів — сього­дні вже мало. Скажімо, в сучасній українській літературній мові є всі ті ж функ­ціональні стилі, що і в російській, але авторитет кожної з них у світі, а отже й відображальні можливості, різні. Я не погрішу проти істини, коли скажу, що ав­торитет мови у світі залежить від її місця в тому людському середовищі, яке во­на обслуговує. Л. О. Ставицька слушно звернула нашу увагу на «психологічне» становище російськомовних українців: за походженням, світовідчуттям, вдачею «вони українці поза будь-якими сумнівами. За формальною ж ознакою — "русскоязычное население" з тенденцією до ототожнення себе із "старшим бра­том"». Чи можлива така ситуація з природними росіянами? Цього навіть уявити собі не можна. То кого ж поважатимуть інші народи? Звичайно, тих, хто має виразне, неповторне національне обличчя.

Багатство мови репрезентується не стільки високими кількісними показни­ками лексичних одиниць, скільки смисловою насиченістю словника, широким спектром стилістичних характеристик слів. Та й милозвучність — питання до­сить спірне: для носіїв єдиної, ні з якою іншою не змішаної мови вона одна, а для тих, хто з дитинства не гребує суржиком,— вона інша. Для природних росіян їх­ня мова найкраща в світі (як і для чехів, поляків, болгар, французів, іспанців та ін.). Що ж до українців, то вони (в масі своїй) завжди сумніваються, яка мова краща: українська чи російська.

І все ж у свідомості міжнародної громадськості за певними мовами закріп­люються неофіційні функціональні характеристики. Так, італійська мова вважа­ється мовою мистецтва, французька — світського життя, галантності, німець­ка — науки, зокрема філос офії. Англійська мова дедалі більше переймає на себе роль засобу міжнародного спілкування, а японська — знаряддя технічних від­криттів. О. Б. Ткаченко дуже тонко підмітив, що «весь час у світі відбиваються коливання в цінності окремих культур людства, абазом з тим і мов, що втілюють ці культури. Ці коливання залежать від багатьох історичних обставин, і, звичай­но, суто лінгвістичні особливості мов посідають тут аж ніяк не перше місце, хоч зрозуміло, піднесення ролі мови не може не вплинути на її вдосконалення».

Удосконалення мови — питання далеко не другорядне. Про функціональні її особливості вже йшлося. Треба торкнутися і її територіальної окресленості. До тієї самої мови належать усі її діалектні відмінності, характерні для окремих ет­нічних груп. Ще Леся Українка писала, що «зовсім нема чого ставити питання про перемогу того чи іншого діалекту, адже літературна мова мусить витво­ритись з усіх діалектів без жодного насильства, сварки й колотнечі». Інша річ україномовне населення поза межами України, так звана діаспора. Мова її носіїв всмоктала в себе чимало запозичень із споріднених і неспоріднених мов. Тому якщо активізацію західноукраїнського мовлення, коли вона не переливається через край, може вітати, то діаспорну мову треба просіювати крізь два сита: від­повідності українській системі і традиції вживання б українській літературній мові.

Визначаючи своє і чуже в лексиці певної мови, треба зважати на лексико-семантичні поля, до яких належить певне слово. Адже саме крізь ці поля виявля­ють себе ті чи інші сторони матеріального й духовного світу людства. Ось ха­рактерний приклад із спостережень С. Я. Єрмоленко над українським словом. Виявляється, що лексико-семантичне поле «бідність» у нас більш розгалужене, ніж антонімічне поле «багатство». Розуміння «свого» і «чужого», як відзначав М. І. Толстой, не є незмінним: його коригує час; воно багато в чому залежить від зміни форм і функцій етнічної і національної самосвідомості⁶.

У мовній картині світу, природно, є різноколірні мазки. Стосовно значної кількості українців кажуть, що вони користуються суржиком; це сприймається як негативне явище, як вияв неосвіченості. І, разом з тим, чим, як не суржиком, була та суміш германських і романських елементів, з якої витворилася сучасна англійська мова? Одна з сучасних норвезьких мов — риксмол — розвинулася на основі норвезького варіанта панівної тут раніше данської мови.

Після розпаду Радянського Союзу в його мовах, насамперед у російській, відбувається певна демократизація: вони стають розкутішими, запозичуючи слова із тих функціональних сфер, які були позалітературними. Проте це явище має різні вияви навіть у таких близьких мовах, як російська й українська. Якщо в першій насамперед відзначається лібералізація, то в другій це є одним із виявів мовного пуризму — намагання протиставити спільним з російською словам свої, перейняті з діаспорного варіанта: аеропорт — летовище, вертоліт — гвин-токрил, тренування — вишкіл, шахтарі — вуглярі, шахта — копальня, фото­графія — світлина і под. (до цього ми ще повернемось). Чи можна вважати цю тенденцію пуризмом? Якоюсь мірою вона нагадує відродження чеської літера­турної мови за ослаблення впливу німецької: чужоземні слова, в тім числі й інтернаціоналізми, витіснялися чеськими новотворами: театр — divadlo, соус — omačka, вокзал — nádraži, кушетка — pohovka; але чи не частіше утворювалися синонімічні пари типу аневризма — anevryzma, výdut', анкета — anketa, dotaznik, анонс — anonce, ohlášeni, oznámeni та ін. Вияви пуризму характерні для мов, властивих раніше поневоленим націям. У чехів це явище лишилося в мину­лому, в українців воно було в 30-х роках минулого століття і тепер нібито во­скресає знову. Але ж умови не рівні. Як би там не було, але на початок 3-го тися­чоліття в українській мові склалася своя — інколи скалькована або й запозичена термінологія. Варто прислухатися до Н. Ф. Клименко: «В сучасних умовах кож­на мова, розвиваючи свій науково-технічний стиль, неминуче дбає про його унормування і стандартизацію лише тих запозичень, що є назвами відсутніх у ній понять (а не модою!), виважене конструювання нових найменувань, що від­повідають законам її словотвірної системи» ⁸. Отже, вияви пуризму можливі, але тільки в тому разі, коли вони сприяють глибшому пізнанню світу засобами певної мови, а не перетворюються в моду, хизування показною ерудицією, що веде до примітивізування. «Представники пуризму,— це ті, хто дивиться у ми­нуле, намагаючись замінити вже наявні мовні засоби, як лексичні, так і грама­тичні, на "правдиві" національні форми: контрабанда — перемитництво, у діа­метрі — поперечно. Пуристи також пропонували використовувати слова, що фактично вийшли з використання у зв'язку з прогресом промисловості; напр.: гамарня, штабарня, хибарня.

Створення синонімічних рядів за рахунок додавання до запозиченого слова свого, створеного на власному ґрунті, досить поширене явище. Існування такого роду синонімії дозволяє розглядати щось із двох точок зору, а отже, об'ємніше сприймати його. Але не слід допускати, щоб подібна синонімія поширювалась на термінологію, оскільки наявність синонімів у цій сфері не сприяє комуніка­тивній активності терміна. Винятком можуть бути слова-терміни, запозичені з латини або нині створені з латинських елементів за існуючими моделями. Отже, ця нібито «мертва» мова, як твердить О. Б. Ткаченко, «має тенденцію вживанос­ті на всій земній кулі (зокрема, як мова медицини, особливо фармакології), що її важко визначити як мову мертву абсолютно».

Таким чином, створення синонімічних рядів за рахунок «своїх» і «чужих» елементів — процес, який не можна оцінювати однозначно: з одного боку,— це мовне надбання, з другого — перешкода на шляху до несуперечливого пізнання світу.

Є ще один шлях глибшого проникнення в суть речей: освоєння мов міжна­ціонального єднання. Звернімося знову до праці О. Б. Ткаченка. «Весь час у світі йде змагання між живими світовими мовами і спостерігається тенденція до по­ступового, але постійно-неухильного розширення "клубу" цих мов» ". Порів­няння семантики слова чи його складової частини рідної мови з його відповідни­ком у світовій мові мимоволі робить виразнішою семантичну мотивацію назви. Таку позицію у баченні взаємозв'язку мов можна назвати інтернаціоналіст­ською. Це не зближення мов, а їх підсвідоме зіставлення (а коли йдеться про на­мову оцінку цього явища,-- то й свідомий пошук спільностей і відмінностей). Порівнюючи мови, ми бачимо, чого ми набули і що втратили у нашій унікальній мовній позиції у Всесвіті.

Значення слів може змінюватися на очах одного покоління носіїв певної мо­ви. Візьмемо, скажімо, слово євро. Це назва нової грошової одиниці Європей­ського союзу. Але ще до того, як з'явилося це слово (і відповідно позначувана ним реалія), у східнослов'янських мовах поширився префіксоїд євро-, що озна­чає європейський рівень виконання якоїсь роботи або привабливий вигляд виро­бу: євроремонт, євровікна, євродвері, європліптус та ін., і частина складних слів євро, співвідносна з прикметником європейський.

Останнім часом в Україні з'явилося багато ентузіастів-лексикографів. Мало­тиражні і в науковому потоці, на щастя, майже непомітні нібито фахові словнички містять чимало творінь, що нагадують чеські неологізми позаминулого століття. Але між українськими й давніми чеськими новотворами є велика відмінність: українські пропонуються замість уже давно усталених українських, а чеські тво­рилися як відповідники німецьких і засвоєних німецькою мовою інтернаціоналізмів. Н. Ф. Клименко наводить такий приклад: до російського ослабление — йому відповідає українське ослаблення — дехто пропонує ослаб, послаб, полегша, полегшина. До цього не можна ставитися байдуже. Русисти вже упродовж кількох десятиліть систематично вивчають неологізми і дають наукову оцінку кожному з них. Україністи ж тільки останнім часом звернулися до цієї категорії слів, але більше в описовому, а не лексикографічному плані. Можна вітати монографію О. А. Стишова «Українська лексика кінця XX століття (на матеріалі мови засобів масової інформації)» (К., 2003), але вкрай потрібні і словники неологізмів, і тер­мінологічні словники, укладені не ентузіастами, а авторитетними ученими. Тут варто зацитувати А. П. Загнітка: «Словники, виступаючи етапними явищами фік­сації пам'яті народу, відображають картину світу, яка, модифікуючись і адаптую­чись, постійно розширюється, уніфікується».

Чим упорядкованіша мова, тим точніше відображається в ній картина світу. На жаль, ця проста істина не усвідомлюється багатьма людьми, які багатство мо­ви ототожнюють або з її поширеністю в світі, або з її благозвучністю, сприйма­ною з позицій власної мови. Цій спокусі іноді піддаються навіть мовознавці. Згадаймо досить часті в історії української мови баталії за «правопис», хоч зде­більшого ідеться не про орфографію, а про нав'язування мові тих чи інших фо­нетичних, морфологічних або словотвірних норм. Перегляд правопису практи­кується зрідка в багатьох мовах. 22 іспаномовні країни у 1999 р. видали єдину для всіх «Орфографію», в якій майже немає змін порівняно з попереднім текс­том, виданим у 1959 р. Найновіші «Правила чеського правопису» демократичніші за попередні, оскільки допускають уживання деяких народних форм (chodit, vodit і под.). Німецькомовні країни (Німеччина, Австрія та ін.) у 1998 р. запропонували кілька незначних поправок до німецького правопису, які можуть набрати чинності влітку 2005 року. Черговий раз спробувати й російські вчені демократизувати свій правопис, але на сьогоднішній день робити цього не зби­раються. Цікаво, що англомовні і франкомовні країни змінювати свої правописи не мають наміру. Отже, чим цивілізованіша країна, чим глибші коріння її право­пису, тим послідовніше вона дотримується традиції. А що ж українці? Ось що пропонує І. П. Ющук: «З погляду сучасної української мови неприродно звучать слова в такому написанні, як бюро, купюра, фюзеляж, кювет». А як же при­родно? Послухайте: б 'юро, куп 'юра, ф 'юзеляж, к 'ювет. Та ж так ніхто ніколи не говорив, але ж введімо, і заговорять. Змінювачі природної мови під приводом зміни правопису не хочуть пам'ятати про те, що для того, аби правописна (і лек­сикологічна) класифікація максимально відповідала нормі, необхідно дослідити і кодифікувати реально існуючі варіанти літературної норми. Коли ж ця робота вже виконана, переглядати її — звичайна авантюра.

Мовне самоствердження залежить від багатьох обставин. Серед них найго­ловніша — користування мовою суспільної еліти. Згадаймо про те, що занепад української мови почався з того, що українська знать перейшла на польську мо­ву. Повне відновлення української мови в житті суспільства відбудеться тоді, коли вона стане не фіговим листком для нашої еліти, а неповторним засобом спілкування зі своїм народом. Чи це можливо? Історія доводить, що так. У пе­ріод з 1815 до 1990 р. кількість мов Європи, визнаних державними або офіційни­ми, зросла з 13 до 41. А це означає, що кожна з мов, яка стала державною, на­була можливостей адекватніше відображати Всесвіт.

Дата добавления: 2015-07-16