Зміни в позовному спорі

Позивач вправі протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою (ст. 103 ЦПК).

Зазначені права сторін випливають із загального диспозитивного правила про те, що кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, не порушуючи при цьому прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб (ч. 2 ст. 15 ЦК)

Право на зміну позову є необхідним для забезпечення захисту суб'єктивних цивільних прав громадян і організацій, а також умов і наслідків їх застосування для найбільш повної охорони приватної, колективної, державної власності та державних інтересів. Це право не знає винятку, його обмеження виступає безумовною підставою для скасування судового рішення у справі. Процесуальні дії по зміні позову можуть бути втілені в усній чи письмовій формі протягом всього часу розгляду справи по суті.

Стаття 103 ЦП К надає право позивачу у заявленому в суді позові змінити тільки предмет позову або тільки його підставу. Одночасна зміна підстав та предмета позовних вимог у процесі порушеної цивільної справи, а також особи, до якої їх заявлено, вони вважаються новими вимогами і мають бути оформлені письмовою позовною заявою за правилами ст. 137 ЦПК.

Необхідність у зміні підстав позову настає тоді, коли в процесі розгляду справи встановлюється невідповідність між фактами, що обґрунтовують позов, і обставинами, за якими така вимога може бути задоволена. Зміна підстави позову означає, що замість юридичних фактів, що обґрунтовують позовну вимогу, покладені нові. При зміні підстав позову для підтвердження пред'явлених позовних вимог вводяться в обіг інші юридичні факти, які впливають на підставу таким чином, що вона стає такою, що відрізняється від визначеної спочатку (введення до фактичного складу підстави позову додаткових фактів). Але виключення деяких з них і конкретизація їх не створює зміну підстав позову. При зміні підстави позову до складу юридичних фактів можна включати також ті факти, які виникли після пред'явлення позову. Але межами зміни підстав позову будуть первісні спірні правовідносини.

Зміна предмета позову настає тоді, коли в процесі розгляду справи замість первісних спірних матеріально-правових вимог заявлені нові. При уточненні, доповненні чи конкретизації формулювання вимоги предмет позову залишається незмінним, а змінюється, як правило, зміст позову — збільшується або зменшується спірна сума або пред'являється альтернативна вимога. Зміна предмета позову можлива в межах спірних правовідносин, якщо така зміна слугує інтересам їх захисту і відповідає дійсним взаємовідносинам сторін у справі. Процесуальними гарантіями захисту інтересів відповідачів є їх право подавати свої доводи, міркування та заперечення на заяву про зміну позову, а з метою забезпечення можливості підготуватися до захисту проти зміненого позову (зібрати і подати додаткові докази) вимагати відкладення розгляду справи (ст. 176 ЦПК)

Для захисту своїх прав позивач може спрямовувати дії на збільшення чи зменшення розміру позовних вимог. Суд також мав право за власною ініціативою вийти за межі заявлених позивачем вимог, коли це необхідно для захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств і організацій (ч. 7 ст. 203 ЦГІК в редакції 1963-1996 pp.). Але суд не мав право виходити довільно за межі розміру позовних вимог, коли їх розмір випливає з закону чи договору. Відносна визначеність ч. 7 ст. 203 ЦПК обумовила різне її тлумачення в теорії і практиці цивільного процесу. В теорії цивільного процесу право суду на зміну позовних вимог ставиться ширше і це викликало дискусію. На думку одних авторів, суд може змінити підставу або предмет позову, інші вважають, що вихід суду за межі позовних вимог означає також право суду змінити підставу або предмет позову. Треті стверджують, що суд має право вийти за межі зазначеного позивачем предмета позову і пов'язаного з ним розміру позовних вимог у вартісному або майновому виразі; вийти за межі обставин, зазначених позивачем як підстави позову; вирішити справу щодо осіб, не зазначених позивачем як суб'єкти спору, шляхом залучення їх для участі в процесі. В дійсності суд, залежно від з'ясованих обставин, мав право вийти задйежі заявлених позивачем вимог, якщо про це є спеціальна вказівка закону: про визнання угоди недійсною і стягнення всього одержаного по ній в доход держави (ст. 49 ЦК); відступити від рівності часток при поділі майна подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей чи інтереси одного із подружжя, що заслуговують на увагу (ст. 29 КпШС).

В статті 203 ЦПК в редакції Закону України від 21 червня 2001 року «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» правило подібне ч. 7 ст. 203 в редакції 1963-1996 pp. відсутнє. Суд не може за своєю ініціативою виходити за межі заявлених сторонами вимог, про що додатковим підтвердженням є правило ч. 1 ст. 15 ЦПК, за яким суд розглядає цивільні справи в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Відмова від позову — це один із засобів відмови від належних особі суб'єктивних цивільних і цивільно-процесуальних прав. Це відмова від заявленої в суді матеріально-правової вимоги до відповідача і від судового захисту своїх прав. Визначення юридичного характеру таких дій тільки як волевиявлення позивача, спрямоване на розпорядження матеріальним правом, не охоплює процесуальних дій, які виконуються органами влади, управління та іншими організаціями, що виступають на захист прав інших осіб і використовують для цього позов як засіб порушення судової діяльності (ст. 121 ЦПК). Відповідно до ст. 122 ЩІК вони можуть відмовитися від позову і така відмова буде волевиявленням по розпорядженню тільки процесуальним правом на захист.

Відмова від позову повинна носити безумовний характер. Особа, яка виконує такі дії, має право одержати роз'яснення суду про правові наслідки такої відмови (ст. 179 ЦПК).

Право на відмову від позову реалізується виконанням процесуальних дій в усній чи письмовій формі. Усна заява заноситься до протоколу судового засідання і підписується позивачем. Для письмової заяви закон не встановлює будь-яких вимог. Вона виконується довільно, але в ній необхідно зазначити обов'язково мотиви відмови від позову, оскільки такі дії перебувають під контролем суду. І якщо вони суперечать закону або порушують чиї-не-будь права та охоронювані законом інтереси, суд не приймає відмови від позову. Не допускається відмова від позову, коли буде встановлено, що такі дії суперечать законодавству, що передбачає майнову відповідальність сторін за невиконання обов'язків за договором контрактації, про стягнення завданих злочином збитків, якщо відповідачем не повністю поновлені порушені трудові права позивача тощо.

При прийнятті відмови від позову суд постановляє ухвалу, якою одночасно закриває провадження у справі. Але коли суд прийняв від відповідача пред'явлений зустрічний позов, то справу належить розглядати по суті.

Формою відмови другої сторони — відповідача від належних прав на судовий захист буде визнання позову — безспірна згода відповідача, висловлена ним в судовому засіданні, про задоволення пред'явлених до нього вимог і спрямована на закінчення спору шляхом постановлення позитивного для позивача судового рішення. Як волевиявлення визнання позову в теорії процесу переважно розглядається розпорядчим актом процесуального значення, який відтворює дію принципу диспозитивності цивільного процесуального права. Оскільки розпорядження характеризується можливістю вибору одного з варіантів поведінки суб'єкта правовідносин, то такі риси має і визнання позову відповідачем. В науці цивільного процесу неоднозначно вирішується також питання про предмет визнання. Стверджується, що такими є лише факти підстави позову чи Заперечення, а решта — позов, правовідносини похідні від юридичних фактів. Але це міркування не відповідає процесуальному законодавству. Аналіз ЦПК свідчить, що ним врегульовано визнання позову (ст. 103 ЦПК) і визнання факту (ст. 40 ЦПК). Аоскільки позов складається з трьох частин — предмета, підстави, змісту, то кожна з них може бути об'єктом визнання. Підставу позову складає сукупність юридичних фактів, тому предметом визнання може бути якась частина підстави, частина юридичних фактів чи окремий факт (ст. 40 ЦПК). Але визнання факту відрізняється від визнання позову не тільки за обсягом обставин, а й за суб'єктами визнання: позову — відповідач, факту — будь-яка особа, що бере участь у справі. Визнання позову чи факту може паралізувати частково чи повністю вимоги позивача, порушувати його права й інтереси, а також права та інтереси інших осіб, які беруть участь у справі, тому цим особам надається можливість висловити свої міркування з приводу визнання, заперечуючи проти нього, домагатися від суду його відхилення, а суду надаються повноваження відхилити визнаний факт установленим (ст. 40 ЦПК) і не прийняти визнання позову (ст. 103 ЦПК).

Визнання позову викликає певні юридичні наслідки — звільнює суд від дальшого дослідження обставин у справі, а позивача — від доказової діяльності на обгрунтування позову і є підставою для задоволення судом вимог позивача. При визнанні факту інші особи, які беруть участь у справі (позивач і особи, які пред'явили вимогу в інтересах інших осіб), звільняються від обов'язку доказування його за допомогою інших засобів. На доказування визнаного в суді факту не поширюється правило про допустимість доказів, крім випадків, коли факт повинен бути стверджений нотаріально посвідченим документом (ст. 40 ЦПК).

Мирова угода— це укладена в цивільному процесі угода між сторонами у справі і затверджена судом про умови припинення спору про право цивільне на підставі взаємних уступок — відмови позивача від частини своїх вимог або зміни їх, визнання відповідачем зміненого позову чи зменшеного розміру позовних вимог.

Коли мирова угода укладається поза судом і ним не затверджується, то вона підлягає доказуванню в суді. Затверджена судом мирова угода є підставою для виконання (п. 5 ст. З Закону «Про виконавче провадження»). Але затвердження судом мирової угоди не означає, що суд цим самим стверджує існуючі між сторонами відносини. Суд перевіряє, чи вільна виявлена воля сторін мирової, чи не порушені будь-чиї права та інтереси, чи не шкодить мирова угода державним і громадським інтересам; щоб під виглядом мирової угоди не затверджувалась незаконна угода, не втілювався договір, не пов'язаний з предметом позову, для укладення якого встановлений нотаріальний порядок тощо. Не допускається укладення мирової угоди, спрямованої на звільнення в обхід закону від майнової відповідальності посадових осіб, винних в заподіянні підприємствам і організаціям шкоди незаконним звільненням з роботи працівників, у не виконанні рішення суду про поновлення на роботі та ін. За правилом ст. 220 ЦК припинення зобов'язання між організаціями угодою сторін допускається у випадках, коли такі дії не порушують інтересів держави. Суд має враховувати чи в межах повноважень і своїх прав сторони визначили умови мирової угоди.

Контроль суду забезпечує законність укладення мирової угоди і гарантує захист прав та інтересів суб'єктів спірних матеріально-правових правовідносин.

Умови мирової угоди сторін, викладені в усній формі, заносяться до протоколу судового засідання і підписуються сторонами. Мирова угода сторін, викладена письмово, додається до справи, про що зазначається в протоколі судового засідання. До прийняття мирової угоди суд зобов'язаний роз'яснити сторонам наслідки відповідних процесуальних дій. Про затвердження мирової угоди сторін суд постановляє ухвалу, в якій повинні бути зазначені умови такої угоди, і одночасно закриває провадження в справі. Мотивована ухвала судом постановляється також про незатвердження мирової угоди (ст. 179 ЦПК). Мирова угода може бути укладена також в стадіях апеляційного і касаційного провадження (статті 304,332 ЦПК) та звернення рішення до виконання (ст. 352 ЦПК).

Дата добавления: 2015-07-16