Ярослав Стецько 36 страница

Коли йде про успішність мадярської революції, то й тут висновки являються цілком додатніми. Самий революційний зрив був успішний, не зважаючи на незвичайні зовнішні труднощі та чималі внутрішні недомагання у розвитку революційного процесу. Революційний зрив був успішний, бо він фактично усунув і розгромив ворожий комуністичний режим та встановлену ним політичну й суспільну систему, знешкідливив і розбив силову опору того режиму — таємну поліцію й комуністичну партію. Він навіть початкове дав собі раду з окупаційним совєтським військом, частинно успішною збройною боротьбою, а ще більше ідейно-політичним впливом на вояків стаціонуючих в Мадярщині відділів совєтської армії. Фактична влада в цілій країні була цілковито в руках революційних сил, у таких формах, як ці сили проявилися й діяли на місцях.

Перемога національної революції не була завершена зформуванням одноцілого й виразно революційного уряду, як це відповідало б станові й потребам цілої країни. Причиною того була спонтанність революції, брак керівництва, яке мало б чітку концепцію і плян визвольної дії та проводило б його в життя. Але ця внутрішня недостача революційного процесу не є доказом поразки в боротьбі з ворогом, московською окупацією та з її інструментом — мадярськими комуністичними силами. Найвиразнішим виявом перемоги революції був перехід на її бік цілої мадярської армії, не зважаючи на те, що ця армія була зформована комуністичним режимом, який упродовж десяти років доклав усіх сил, щоб з неї зробити певну підпору комуністичної системи. Знищення ворожої влади і створеної ним системи, спаралізування всіх її складників та силових чинників, будування нової державної влади, нового революційного суспільно-політичного ладу та однодушна підтримка цілим народом визвольної революції — це безспірні факти, які склались на початкову перемогу проти-большевицької революції в Мадярщині. Коли ж після того большевицькі війська зліквідували виборену незалежність Мадярщини та знову насадили в ній комуністичний режим, то це сталося не в наслідок невдалого зриву, тільки через нову мілітарну аґресію СССР проти осамітненої малої країни.

А проте большевики не могли здушити мадярської визвольної революції тими частинами совєтської армії, які для цього завдання постійно стаціонували в цій країні. Вони мусіли їх замінити новими й значно більшими військовими з'єднаннями. Перед такою агресією, при тому відношенні сил, було б важко встоятися навіть упорядкованій державі. А нова большевицька агресія відбулася в той час, коли революція тількищо перемогла й не було часу приготуватися до війни з наступаючими ззовні ворожими військами.

Мадярська визвольна революція зазнала поразки у війні з СССР головно через те, що відбувалася в повному осамітненні. Большевики могли свобідно кинути проти малої Мадярщини величезні військові сили, а західні держави приглядались тому безчинно. Теж з боку революційних сил інших поневолених народів не було своєчасно достосованих революційних дій у таких розмірах, щоб на більшу скалю зв'язати большевикам руки і відтяжити мадярські змагання.

Висновки з тих подій, поперше, зміцнюють переконання, що теж у найважчих підболь-шевицьких умовах є можливий революційний зрив і що навіть малий народ може повалити тоталітарну комуністичму систему й неволю, якщо він вирішив боротися на життя і смерть. Подруге, на прикладі Мадярщини ще раз підтвердився досвід теж наших визвольних змагань, — коли визвольна революція якогось народу проходить відокремлено, тоді трудно втримати її завоювання перед новим наїздом ворога, який іде воєнним походом ззовні. Отже, оскільки революційний зрив можливий навіть на малій території, то головною справою в дальшому розвитку є якнайдальше поширення революційної боротьби, щоб вона виросла у спільну протибольшевицьку революцію всіх поневолених народів.

Такі висновки самі насуваються кожному, хто цікавиться ходом подій і намагається збагнути їх сенс, отримати науку. Можна бути певним, що це робить дуже багато людей з усіх народів, які опинилися під большевицькою кормигою. Це знають большевики, тому всякими способами силкуються показати події цілком викривлено та спрямувати думки людей у протилежному напрямі. Але народи вже добре пізналися на большевицьких пропаґандив-них методах і вміють у них розкривати саме те, що Москва намагається від них приховати. Крім того, правдиві відомості про розвиток подій в Мадярщині проникають тисячами каналиків і доходять в усі закутки большевицької тюрми народів. Зокрема червоноармійці-учасники подій розносять дуже небезпечні для больґлевизму досвіди й думки. А справитися з ними так, як колись з учасниками катастрофального походу на Фінляндію, сьогодні Кремль уже не може.

Так під впливом подій, які мали місце в минулому році, в усіх народах під большевицьким пануванням швидкими темпами визрівають революційні настрої, революційна свідомість і впевненість. На першому місці стоїть скріплення віри, що визвольна революція власними силами поневолених народів реальнр можлива та що вона може несподівано розбудити кольосальні сили народу. Не тільки Мадярщина виявила свою непередбачувану перед тим силу. Цього самопочуття зазнали всі поневолені Москвою народи. Серед цих народів почало кристалізуватися виразне політичне усвідомлення, що визвольна революція — це спільна справа всіх народів, скованих однією большевицькою неволею. Ця свідомість уже була проявилася динамічною формою під час Мадярського повстання. Вона керувала тими українцями й іншими вояками советської армії, що прихильно поставилися до повстанців і ударемнили большевицькі намагання здушити революцію в самих зародках. Багато з них активно стали по боці повстання. Цього самого походження були численні прояви посиленої революційної активности, прямих революційних дій для підтримки мадярської боротьби, головно в Україні, саботажні акти проти перекидання військ в Мадярщину і т. п. Так само різні вияви симпатій з мадярськими повстанцями в т. зв. сателітних країнах, хоч не мали практичних наслідків для мадярської боротьби, причинилися до загального поширення ідеї спільної визвольної революції всіх підсовєтських народів. Цей процес визрівання ідеї спільної протибольшевицької боротьби в свідомості народів не припинився з придушенням мадярської революції. Він розвивається далі під впливом рефлексій про змарновану велику нагоду.

Особливе значення Мадярщини для наближення загальної визвольної революції полягає в тому, що там так виразно виступило робітництво і вся молодь, як головний бойовий актив і рушій революційної боротьби. Це має сильний притягаючий вплив на робітників і молодь в усіх країнах, закріпачених червоною тиранією. Ці факти потрясають теж частиною підсоветської молоді, яка з опортунізму чи інших причин стала байдужою до справ визвольної боротьби.

Підсумовуючи висновки з мадярської революції для дальшої визвольної боротьби, треба врахувати теж вплив, який може мати постава західніх держав. Становище цих держав супроти героїчної боротьби мадярського народу та супроти брутальної большевицької агресії показало, чого можна від них очікувати в подібних випадках. З одного боку, видне було незвичайно живе зацікавлення мадярськими подіями й небуденні вияви зворушливої симпатії усіх західніх народів до воюючої Мадярщини, хоч здебільша тільки в сфері плятонічній або харитативній. З другого ж боку, лишилась непорушна пасивність політики західніх держав, уникання будь-якого натяку на активне виступлення проти грубої совєтської інтервенції. Це був дуже повчальний приклад того, що поінформованість і симпатії західніх держав — це одна, а дійова політика — друга справа, цілком незалежна від першої. З цього випливає серйозна пересторога, що концентрування визвольної політики на інформуванні чужого світу визвольні змагання та ставлення головного наголосу на здобування в ньому симпатій для цих змагань може провадити до фатального самообману. Очевидно, що така діяльність потрібна й може теж дати деякі наслідки, її треба вести, як тільки можна. Але ніяк не можна трактувати її як головний чинник політики, як фактор, на якому можна складати пляни визвольної боротьби. Нема сумніву, що західні держави добре здають собі справу з того, що унезалежнення Мадярщини від СССР було б дуже вигідне теж для них. Але головною напрямною їхньої активної політики є засада рішучіше не протиставитися.агресії большевицького імперіялізму, хіба тільки тоді, коли він далі вломлюеться у сферу їхніх безпосередніх інтересів. Вони тримаються здалека від усяких дій, які могли б спричинити конфлікт з СССР. Тож і в іншому подібному випадку не можна рахувати на їхню підтримку.

Для революційної організації, яка свою визвольну програму здавна будує на концепції власних сил, чергове підтвердження тієї дійсности не може бути несподіваним ударом. Але нас цікавить теж питання, яка може бути під цим оглядом реакція в настроях народніх мас; чи прикрий досвід не викличе зневіри й резиґнації? Життя вже дало відповідь і на це питання. У політичній свідомості й наставленні широких мас поневолених Москвою народів переважає твереза оцінка реальної дійсности, а не якісь скомпліковані спекуляції, як це не раз буває в рутинованих політиків. Ідучи за голосом т. зв. простого розуму, ці народи вже давніше виробили собі тверезу оцінку політики західніх держав, її цілей та засобів. Починаючи від другої світової війни та розподілу світу між СССР і Заходом на сфери впливів, почерез усі дальші прояви байдужости Заходу до долі поневолених народів до їхньої боротьби, цілий розвиток міжнародньої політики неоднократне виявив, що цим народам нема що покладати надій на Захід. У політичній свідомості цих народів уже немає сподівання на порятунок чи хоча б на поважнішу підтримку від західніх держав. Відомо, що поза вияви словесних симпатій та поза тактично-політичні розгри з большевиками Захід далі не піде. Тому неактивність Заходу у випадку Мадярщини поглибила огірчення поневолених Москвою народів до західніх держав, але не викликала зневіри, ні розпачу. А це тому, що політична увага цих народів уже перед тим звернулася не на сторонню допомогу, а на власну боротьбу та на сприятливий розвиток подій всередині большевицької імперії.

Доказ такого саме наставлення знаходимо в реакції народів на події в міжнародній політиці. Бачимо, що міжнародня ситуація — загострення чи злагіднення напружень між СССР і західніми державами — не мала поважнішого впливу на піднесення чи спад революційних настроїв на підбольшевицькому обширі. Напр., під час найбільшого загострення т. зв. холодної війни та льокальних воєн у Кореї і В'єтнамі не було в СССР і в сателітних країнах якихось революційних спалахів. Натомість, революційні події осени 1956 р. сталися в добі панування т. зв. духа Женеви, під час коекзистенційних залицянь між Заходом і СССР, але після XX з'їзду КПСС та замішання в комуністичних рядах, викликаного т. зв. десталінізаційним курсом. Прояви внутрішньої кризи в большевицькому таборі викликають дуже жваву, спонтанну і масову реакцію населення в підбольшевицьких країнах. Це свідчить про те, що до голосу приходить здоровий політичний інстинкт, який знаходить єдиний шлях до визволення у власній революційній боротьбі. В цьому й лежить головна суть психо-логічного визрівання революції.

В самому комуністичному таборі замішання і суперечності не маліють, а наростають щораз більше. Як уже попередньо відмічено, це замішання є викликане головно зростаючим опором і тиском поневолених народів, далі —безвиглядністю, що большевикам пощастить колинебудь зліквідувати це вороже наставлення. Хрущовська тактика була обрахована на поважніше відпруження, на новий ідеологічний старт комунізму без обтяжень минулого. Тим часом дальші події перекреслили ці розрахунки та примусили большевиків на практиці показати свою незмінену природу, що її вони хотіли замаскувати новою тактикою. Щораз більші суперечності між словами й ділами, нескоординовані перескоки від однієї тактики до другої та безуспішність усіх намагань знайти довір'я і невимушений послух у підкорених народів збільшують ідеологічну розгубленість комуністичної верхівки, що викликає дальше втрачання політичної рівноваги.

Кремль відчуває головного противника большевицького імперіялізму в неподоланному націоналізмі поневолених народів. Хоч останнім часом найсильніші революційні зрушення проявилися в т. зв. сателітних країнах, проте ж большевики вичувають велику загрозу і в революційному націоналізмі народів у складі СССР, першою мірою в Україні. Оскільки дотогочасний досвід показав, що самими репресіями, навіть найкрайнішими, не можна докорінно знищити самостійницьких тенденцій, Москва намагається розрядити їх напругу дальшими поступками. Це все робиться в такому пляні, щоб викликати враження далекосяглого розширення автономії чи пак совєтської суверенности союзних республік, щоб приховати колоніяльне підкорення народів Москві, а зате затримати і скріпити головні засоби московського панування. Такими пропаґандивними актами удаваного поширення прав т. зв. союзних республік було останнім часом признання цим республікам компетенцій встановляти свої кодекси карного й цивільного права за директивами, які подає Москва, компетенцій встановляти адміністративний поділ, а врешті перенесення на республіки деяких функцій господарського плянування. При цих змінах може грати ролю необхідність відтяжити доведений до абсурду совєтський бюрократичний централізм; але большевики показують ці зміни як фактори далекойдучого усамостійнення т. зв. союзних республік, щоб зацитькати самостійницькі прагнення поневолених націй. Щоб підкреслити, що ці акти є виявом нового курсу в національній політиці, до них долучено ще постанови про відновлення республік тих кавказьких народів, які були виселені зараз по війні за “співпрацю з німцями”. Цього роду заходи, обраховані на пропаґандивний ефект та позбавлені більшого політичного значення, нікого не збаламутять і не спинять змагань народів до справжньої незалежности. Але вони мають своє значення як докази, що від брутального здушення мадярської революції Кремль намагається розрядити національно-самостійницькі настрої маркованою поступливістю.

З'ясовані моменти є показниками визрівання загальної протибольшевицької революції. Можна з певністю стверджувати, що цей процес перейшов початкову стадію, в якій самостійницькі змагання різних народів розвивалися відокремлено, поодинці шукали собі догідних доріг. У формуванні політичного наставлення і настроїв поневолених народів втратила попередній обманний вплив орієнтація на сприятливий розвиток міжнародньої ситуації та на визволення з допомогою західніх держав. Уся увага підсовєтських народів звертається в одному, властивому напрямі, в напрямі власної визвольно-революційної боротьби. Всі річки визвольно-революційних змагань різних народів поплили в одному напрямі, що визначається однаковим політичним положенням, з якого є один вихід. Революційні енергії усіх народів дедалі виразніше будуть скеровуватися в одне річище спільної визвольної революції. Паралізуючий вплив большевицької терористичної системи проломаний у багатьох місцях. Поширюється дух безстрашної визвольної боротьби. Народи відчули свою силу та усвідомили штучність большевицької диктатури, в якій мала жменька панує над народом через розпорошення національної енергії. Зріст революційної свідомости й готовости до боротьби відбувається непомітно, під поверхнею життя. Поодинокі спонтанні вибухи свідчать про нагромадження й напруження революційних енерґій. Ці вибухи не вичерпують тих енерґій, тільки збільшують і прискорюють процес їх визрівання в багатьох інших місцях. Большевицькі намагання розрядити нагромаджені революційні настрої тактикою малозначних поступок залишаються без успіху так само, як терором не вдається викорінити змагання до волі. Поважніші поступки режиму, роблені під натиском національ-них стихій, сприймаються як частинні здобутки визвольної революції і причиняються до її дальшого скріплення. Зріст революційних настроїв не дається докладніше оцінити. Перша основна стадія цього процесу часто проходить у підсвідомості народу і не має майже ніяких спонтанних виявів. Зате визрівання готової до чину революційної енергії на такому підготованому ґрунті може відбуватися з блискавичною швидкістю. Потрясення може бути викликане незначним чинником.

З аналізи цілого внутрішнього положення в підсоветському комплексі виходить, що процес ґрунтовного наростання революційних енергій і настроїв відбувається в цілому комплексі на широку скалю і в різних площинах. Не можна передбачити, чи цей процес буде втримуватися довший час в потенціяльному стані в глибині життя, чи в недалекому часі виступить на поверхню і перейде в,стан чинної боротьби. Треба враховувати обидві можливості. А з цього випливає вимога для провідних організованих революційних сил були готовими до великих зрушень, які можуть дати одноразову шансу для повного розгорнення визвольної революції й доведення її до перемоги.

Спонтанні революційні зриви можуть з незначних початків розширитися у великі повстанські дії, охоплювати цілі народи й на певній території знищувати всі ворожі сили. Але закріплення здобутків революції та забезпечення її остаточної перемоги великою мірою залежить від того, чи революційна боротьба прибере організовані форми та чи матиме одноцілий провід, який діятиме за доцільним пляном. Дуже трудно, щоб плян, стратегія і провід революції зформувались імпровізовано в самому розпалі революційної боротьби, якщо для того нема заздалегідь підготованих основ. З цього випливає конечна вимога, щоб усіма можливими зусиллями втримати в Краю ядра організованої революційної сили ОУН. Діяльність Закордонних Частин в цьому напрямі стоїть на першому місці серед всіх інших завдань. (Після цього закінчення Редакція “Визвольного Шляху” пропустила ще такі речення, які мотивують підготову практичної дії в тому часі:

“Так само важливою є підготова в тому напрямі, щоб у кожний момент, коли цього вимагатимуть події в Україні, чи в сусідніх з Україною теренах, з-за кордону вирушили до безпосередньої дії групи організаторів визвольної революції. Такі групи, навіть малочисленні, можуть відограти дуже важливу ролю, коли вони дадуть революційному процесові влучні гасла, доцільний плян і добру стратегію боротьби. Це все треба мати на підготові, щоб відповідальний час не застав нас неприготованими!)

ПИТАННЯ АТОМОВОЇ ВІЙНИ І ВИЗВОЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ

Розважаючи, чи сучасні досягнення у воєнній техніці, атомові й водневі бомби, міжконтинентальні ракети і т. п., збільшують чи зменшують можливість виникнення світової війни, автор у своїй статті приходить до висновку, що ця техніка не конечно мусить бути причиною тотальної, атомової війни, яка знищить половину або й ціле людство; одначе, можуть бути менші льокальні війни з ужиттям т. зв. конвенційної зброї (порівняй статтю “Третя світова війна і визвольна боротьба”). Які ж шанси для національно-визвольної боротьби українського народу могла б дати евентуальна світова війна, викликана московською агресією? На думку автора статті, така війна могла б принести користі, але для їхнього досягнення треба великої і спільної підготовки всього українського народу і його еміграції на чужині. Крім того, автор ще раз вказує, якою повинна б бути тоді наша постава до Заходу.

Стаття під назвою “Питання атомової війни і визвольна революція” була друкована в чотирьох частинах, за підписом Степана Бандери, у журналі “Визвольний Шлях”, Лондон, Великобрітанія, рік IV/Х, кн. 7/43/111 за липень 1957, рік V/ХІ кн. 1/49/123 за січень і кн. 2/50/124 за лютий 1958 р. Довга перерва у публікації окремих частин статті була зумовлена працею автора над підготовою висилки зв'язкової групи в Україну.

Уривок цієї статті був ще раз друкований у згаданому журналі, рік вид. ХІ/ХVII/, кн. 10/200 за жовтень 1964 р. під заг. “Щоб не було ілюзій”.

І

Війни часто викликають великі зрушення та довершують основні зміни в політичній і суспільній структурі як поодиноких держав, так і цілих континентів, і навіть світу. В певних випадках такі зміни створює — так би мовити, цілком механічно — сама війна та її вислід. В інших випадках війни створюють вигідніші умови для розгорнення і завершення тих процесів, які хвилювали суспільство вже перед тим. Саме тому революційні рухи, що змагають до основної перебудови суспільства, часто пов'язуються з розрахунками на війну.

Але такі розрахунки не завжди справджуються. Звичайно, історія записала чимало випадків, де й справді зовнішня війна допомагала революції визволитися з глибин на поверхню і здійснити свою програму. Разом з тим в історії е не менше прикладів на те, що революційні ідеї й почини, заздалегідь обраховані на вибух війни, безвислідно пропадають. Тож для того, щоб пов'язувати революцію з вибухом війни, завжди потрібні передумови, в які мусить бути врахована мета зовнішньої війни, а за тим — її розвиток та можливий вислід. При цьому завваження: хід воєнних подій часто зміняє характер війни, а навіть програму політики воюючих сторін, тому надзвичайно важко наперед передбачити розвиток конфлікту та відповідно до того надати спрямованість проектованій революції.

Коли якась держава зважується реалізувати свою політику методами війни, то, звичайно, вона змагає до того, щоб та війна відбулася на чужій території. Це й зрозуміле: таким способом вона оберігає від руйнації свою власну територію. Як правило, оборонні війни накидає тільки аґресивний противник. Нападений народ мусить воювати, щоб не втратити того, на що посягає ворог і що для нього цінніше за мир. Отож, у нормальних обставинах оборонної війни на своїй власній території не прагне жоден народ. Вийняток у цьому відношенні можуть становити поневолені народи. За умови, що війна може принести визволення, поневолений народ може прагнути війни, навіть якщо вона має відбуватися на його території та навіть загрожує йому жертвами в населенні й спустошенням у майні. Розрахунок простий: ув'язавшись у зовнішній конфлікт, до того зазнавши в ньому поразки, поневолювач утрачає силу контролювати поневолених.

Поневолений народ може прагнути зовнішньої війни проти свого поневолювача з двох міркувань. Поперше, коли його власна визвольна справа тісно допасовується до програми війни (чи навіть і вховить у програму) зовнішніх спільників. В такому випадку поневолений нарід може уважати ворога свого поневолювача власне за свого спільника, а війну — за спільну справу; тоді й може координувати свою боротьбу зі спільником, розгортати національну революцію за спільким пляном, у тісному погодженні з фронтовими діями. Друга можливість — та, де програма воюючої сторони не покривається з цілями визвольної боротьби і просто не має до неї жодного відношення, не підтримує її, хоч і не заперечує. В такому випадку поневолений народ може застосувати неґативну засаду — “ворог мого ворога — мій спільник”, і піднести свою справу рівнобіжне до зовнішнього конфлікту. Тоді ворог повинен розділити свої сили надвоє, і це дає вигоду обидвом партнерам. На тій основі може постати навіть порозуміння про співдію — щось вроді тимчасового союзу, посуненого так далеко, як далеко обидві сторони зацікавлені в тому, щоб пов'язуватися умовою про узгіднену дію та взаємну допомогу. Бо — це треба відзначити — сама тактична доцільність такого пов'язання тут не вирішує цілого питання.

Буває так, що воюючі держави мають тісно визначений засяг війни і, щоб не дати їй перерости за певні межі, не хочуть вступати у формальну спілку з радикальнішим та ширшим у своєму засягу революційним рухом. Така стриманість може бути подиктована воюючій державі поставою зовсім сторонньої третьої потуги, бажанням виграти настрої противника, а то і власним внутрішнім становищем. Подібно і для визвольно-революційного руху може бути невигідно пов'язуватися політикою сторонньої держави —через політичні суперечності або через незацікавленість у тому, щоб увагу і сили піднятого народу розпорошувати на зайві справи. В таких ситуаціях складається лиш фактичне, бездоговірне союзництво. Революційний рух і воююча на фронті чужа країна використовують себе взаємно, кожне на свій лад і зі своєю власною метою.

Така війна чужої держави проти поневолювача може бути корисна визвольній боротьбі поневоленого народу, але тільки такою мірою, якою вона створює придатні обставини, вможливлює чи полегшує розгорнення національного руху, який — поза тим — мусить змагати до своєї мети власними засобами і силами. Навіть повна поразка поневолювача в війні з чужими державами в такій ситуації не приносить поневоленому народові визволення, якщо він рівночасно не здобуває і не забезпечує своїх інтересів власною боротьбою.

Народи, поневолені московським большевизмом, зустрічали війну Німеччини проти СССР у червні 1941 р. з надією визволитися. Затривоження страхіттями модерної війни не могло переважити радісних почувань, бо ненависне вороже панування перевершувало кожне передбачуване лихо. І сподівання поневолених не випливало з якоїсь однобічної політичної орієнтації на Німеччину. Навпаки, в їх пам'яті залишився з попередньої війни гіркий досвід німецького господарення в окупованих країнах, а деякі, хоч і скупі відомості про істоту гітлеризму, збуджували упередження і застережливість. Ішло передусім про те, щоб покласти край большевицькій неволі, і порівняно з цією метою другорядною справою виглядало й те, котра саме потуга ставала війною проти СССР.

Революційно-визвольні рухи на території СССР — як Організація Українських Націоналістів та подібні організації в інших країнах, зокрема в балтицьких — не обмежилися пасивним спогляданням. Вони потрактували війну як нагоду для того, щоб поневолені народи активно стали формувати свою долю засобом боротьби власними силами.

Досвід минулої війни наочно показав, що принцип “ворог мого ворога — приятель” не завжди мусить бути слушний. Бо якщо такий “приятель” у війні ставить собі за мету відбити від давнього поневолювача поневолені народи лиш на те, щоб накинути їм своє власне панування, то надій визволитися не можна покладати ні на “приятеля”, ні на “приязнь”. Тоді й байдуже, котра з воюючих сторін переможе, а котра зазнає поразки. Зміна однієї неволі іншою, дарма що може принести поневоленому народові певні пільги в одному відношенні і збільшити труднощі в другому, однаково суперечить основному принципові: відновленню самостійності!. В такій війні поневоленому народові залишається лиш покладати надію та докладати зусиль до того, щоб війни фактично не виграла жодна з воюючих сторін; щоб обидві, знесилені війною, не мали сили правити тими народами, за які билися. З тією метою він мобілізує свої сили та розпочинає боротьбу на два фронти, не дозволяючи закріпитися на своїй землі жодному з окупантів і не опускаючи погляду з остаточної мети: у слушний момент очистити країну від займанців та приступити до відновлення і зміцнення власної держави. Це і був плян революційно-повстанської боротьби ОУН-УПА в час другої світової війни, плян боротьби на два фронти: проти комуністичної Москви і проти гітлерівської Німеччини.

Згаданий плян справдився лиш до половини. В результаті війни грузами лягла потуга гітлерівської Німеччини, зате залишившився при житті й виріс у загрозу для цілого вільного світу старий московський імперіялізм. І хоч яке це трагічне та парадоксальне, але Москві допомогли осягнути перемогу та захопити під своє панування нові країни саме західні потуги, які в страху від сепаратного порозуміння між СССР та Німеччиною Гітлера забули про основне: що не лише поневолені народи, але й вони були кровно зацікавлені в знищенні обидвох.

Питання третьої світової війни автоматично виринуло з результату попередньої війни, з нового укладу протиставних собі тенденцій і сил. І стоїть це питання відкритим ось уже дванадцятий рік. Розвиток міжнародніх взаємин і подій за той час не наблизив його до розв'язки — позитивної чи негативної — ні на один сантиметр. А та розв'язка наприкінці минулої війни лежала на віддалі простягненого рамени.

Якщо політика західніх потуг розвивалася б була згідно з законами простої логіки, — а ця лінія покривалася з лінією сподівань поневолених Москвою народів, — то вони повинні були шукати вирішальної розправи з СССР зараз по розгромленні Німеччини. Життєві інтереси західніх держав нарівні з інтересами поневолених народів вимагали розгромлення, а принаймні погамування московсько-большецького загарбництва. Умови для цього були неповторно сприятливі: мілітарна машина Заходу була в повному русі, під зброєю були мільйони досвідчених вояків, тоді як совєтська армія, не зважаючи на свою численність, була до краю вичерпана та позбавлена найнеобхідніших боєприпасів. На добавок Захід у большевицькому запіллі міг розраховувати на підтримку розбурханих національно-визвольних рухів, зокрема тих народів, які були в союзі з Заходом і з того титулу мали повне право чекати від нього допомоги.

Одначе політика Заходу пішла проти здорового глузду, далеко поминаючи інтереси не тільки поневолених народів, але й свої власні. І, очевидна річ, у процесі альянтсько-московського братання після війни поневолені Москвою народи перестали орієнтуватися на війну Заходу проти СССР. Ясним стало, що в ім'я сумнівного миру західні потуги свідомо відписали большевикам цілу низку народів Східньої та Центральної Европи, в тому й недавніх спільників проти Німеччини. Правда, в політичних деклараціях західніх урядів усе ще було видно зацікавленість положенням цих народів, а навіть бажання їм допомогти. Але західня прихильність ніколи не наблизилася (тим більше не переступила) до лінії загрози конфлікту з Москвою, воєнного, а навіть дипломатичного. А без конфлікту з большевиками допомога поневоленим народам практично була неможлива.

Більш того, повоєнний розвиток міжнародніх відносин виявив, що західнім потугам бракує волі й рішучости навіть для того, щоб, ставляючи греблю перед розростанням большевизму, забезпечити свої власні інтереси.

Час же проминав не конче корисно для Заходу. В початковий період по війні кількісна перевага совєтських дивізій була не тільки зрівноважена, але й перевершена значною технічно-матеріяльною перевагою воєнної машини західніх потуг. І коли ці потуги своєю перевагою не покористувалися (не конче для війни, а, власне, для уникнення війни відповідною пресією на Москву), то тим гірше для них. З ходом часу відношення сил почало змінятися в користь СССР, і саме тоді почалися балачки про можливість нової війни. Західні держави великою мірою здемобілізували не тільки свої армії, але й воєнну продукцію, переставивши свою індустрію на продукцію мирну. Зовсім протилежно вчинила Москва, де розвиток господарства і, зокрема, індустрії по лінії підготовки до війни йшов увесь час перед тим і де натиск на озброєння ще збільшився. Властивої демобілізації СССР не провів ніколи. Були здійснені тільки певні перегрупування, реорганізація й переозброєння, розреклямовані назовні як частина роззброєння. Мирний час большевики використали для внутрішнього впорядкування, і в програмі того впорядкування — здушення всякого роду “ворогів народу”, а насамперед революційно-визвольних рухів поневолених народів. В обличчі змасованих військово-політичних акцій, власних великих утрат, при стабілізації міжнароднього становища на довший час, поневолені народи мусіли припинити війну повстанськими арміями та обмежитися на підпільній дії.

Дата добавления: 2015-07-16