Реферат

на тему:

Найвидатніший український поет, слава української літератури Тарас Григорович Шевченко – справжній син своєї Батьківщини. Він надзвичайно любив свою рідну Україну, усе життя мріяв про її свободу та незалежність, усіма силами прагнув внести свій вклад у справу боротьби за її свободу. Де б не був поет, куди б не закидала його доля, він завжди пам’ятав рідні місця і завжди прагнув скоріше повернутися до рідної землі, зустрітися зі своїми земляками і однодумцями. Роздуми Т. Г. Шевченка над долею українського народу, його любов до Вітчизни, печаль і туга за нею під час перебування поета на чужині висловлені у багатьох творах Т. Г. Шевченка.

Слово «Україна» - одне з найчастіше вживаних у поезії Т. Шевченка. Почуття саможертовної любові до Вітчизни висловлено з великою силою пристрасті. Але водночас пригнічене становище України могло стати і стало – у творчості Шевченка передовсім джерелом величезної революційної енергії. Ніколи і ні в чому не підносив Шевченко свій народ над іншими, взагалі не шукав у ньому рис, які були б властиві лише йому і більш нікому. Не про гординю чи самозвеличення йшлося, не про суперництво з кимось, а про правду і справедливість.

Для Шевченка, в його поезії, було ніби дві України: Україна як неминуща основа і Україна як історичний момент. Україна – мати і Україна блудна. Україна лицарів і Україна рабів. Цю другу, історично спотворену й історично минущу Україну він бичував і проклинав заради першої – України – матері. Образ України – неньки – це найсвітліший і водночас найдраматичніший образ у творчості Тараса Шевченка, найбільший діамант у його поетичній короні.

Перше видання творів Тараса Шевченка – невеличка книжечка під назвою «Кобзар».Важко знайти книжечку, яка б для долі народу мала таке велике значення, як «Кобзар» для України. Це було щось таке несподіване, нове, щось так глибоко з душі народу добуте, що годі було опертися його силі. Поет вважав свої вірші дарунком рідному краю.

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну…

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу.

А до України звертається:

Привітай же, моя ненько,

Моя Україно,

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.

Усі думки, вірші були присвячені рідній країні, розлуку з якою поет дуже важно переживав. Гостре відчуття своєї невлаштованості, самоти, недолі на чужині, жадання зустрічі з Батьківщиною, з матір’ю Україною надихали його ранню поезію.

У далекому від України Петербурзі в казематі в уяві Шевченка виникали картини рідного краю, він згадував вишневі садки, облиті білим цвітом, наповнені піснями дівчат. І все це відтворив у невеличкому вірші «Садок вишневий коло хати». Не-сподіваючись більше побачити Україну, він намалював чудову картину:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть.

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

На засланні всі помисли поета були звернені до поневоленого народу України. Поезія Шевченка сповнена роздумами про те, як його твори допомагають рідному краєві, як їх сприймають українці. У поезії «Хіба самому написать…» він ставить такі проблеми:

Для кого я пишу? для чого?

За що я Вкраїну люблю?

Т. Г. Шевченко усе своє життя відчуває нерозривний зв’язок з Україною, проявляючи до рідного краю синівську любов. Багато років перебуваючи в далеких степах, поет прагне, щоб вітер приніс хоч «крихітку землі із-за Дніпра». Він мріє ще повернутися на Батьківщину, подивитися на чарівну природу рідного краю:

«Може, ще я подивлюся

На мою Україну…» -

так писав Т. Г. Шевченко у своєму вірші «Лічу в неволі дні і ночі…».

Майже кожним рядком своїх творів великий поет засвідчував любов до України, передавав непереможне бажання бачити її вільною й незалежною. Вражає, з якою силою і впевненістю були сказані, наприклад, такі звичайні слова:

«Я так люблю

мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю».

Любов до України, вболівання за її долю яскраво висловлені в автобіографічних творах. Найсильніше непохитність і нескореність поета, його любов до України висловлені у вірші «Мені однаково…». Поета хвилює не особиста доля, а доля України, доля рідного поневоленого народу. Автор висловлює сум з приводу того, що виріс в неволі і в неволі помре, що мало зробив для України, хоч його й замучили за неї. Автор виступає як палкий патріот, для якого доля рідного краю становить основний сенс життя:

Та не однаково мені,

Як Україну злиї люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.

Шевченка постійно хвилювало життя покріпаченого народу. Тяжке становище кріпаків він бачив на всій Україні:

І не в однім отім селі,

А скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!

У ярмах лицарські сини…

Автор закликає народ до боротьби і засуджує їх бездіяльність, пасивність, змальовує картини майбутнього, щасливого життя на Україні:

Між горами старий Дніпро,

Неначе в молоці дитина,

Красується, любується

На всю Україну.

А понад ним зеленіють

Широкії села

А у селах у веселих

І люди веселі.

Скільки теплоти, ніжності, любові до України в цих словах!

Поезія була для Шевченка тими ліками, якими він намагався угамувати тугу за рідним краєм, творячи в своїй поетичній уяві дорогий йому образ України, її сіл, її зелених ланів, степів з могилами, її народу. Поет був упевнений, що поневолені люди скоро розкуються, настане страшний суд над панами, і на оновленій землі щасливо житимуть українці. Шевченко висловлював бажання бути похованим на могилі серед степу рідної України. У поезії «Заповіт» автор, ніби забувши про особистий мотив, яким розпочав вірш, мріє про те, щоб Дніпро поніс ворожу кров у сине море. Про свою смерть говорить тільки одним словом: поховайте, після чого йде заклик до повстання. У поезії «Тим неситим очам» Шевченко проголошує гімн вільній і щасливій людині.

Любов і віра у світле майбуття українського народу допомагали Шевченкові вистояти, перенести злигодні й поневіряння. Минуло багато часу, але поезії великого Кобзаря й зараз дивують, зачаровують сучасників, вчать відданості країні й безмірної синівської любові до матері - України.

Нині Україна самостверджується для себе і для світу під знаком Шевченка, під знаком Шевченка наш народ повертає собі національну самосвідомість і гідність. А Шевченків ідеал – Україна великої сім’ї, «вольної, нової». Україна без зла. Не було в ньому ні краплини національної зарозумілості чи упередженості проти інших народів, і Україну він любив, за Україну стояв, за Україну себе віддав не тому, що хотів би її підняти над іншими народами, а тому, що хотів бачити її рівною з іншими в сім’ї світовій.

А ми повинні пам’ятати заповіти, як посилав у глибини майбутнього великий Шевченко. Серед цих заповітів перший і останній:

Свою Україну любить,

Любіть її,… во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї господа моліть.

Кожен вірш Шевченка «кричить» про Україну. Кожен його витвір закликає до боротьби. Кожне слово так ніжно оспівує красу нашої неньки –України. Ми вдячні йому за те, що він зробив для України.

Дата добавления: 2015-07-16