Вбивство Г.Гонгадзе та «касетний скадал» як рушійна сила антивладних виступів.

В знак протесту, антинародній владній політиці у квітні 2000 року опозиційним журналістом Георгієм Гонгадзе було засновано інтернет-ресурс «Українська правда». В редакціях цього видання серед багатьох інших публікувалися матеріали, що стосувалися діяльності Леоніда Кучми та його оточення.

Гонгадзе не був лідером опозиції, він займався політичною журналістикою, суворо критикував владну політику. У жовтні 1999 року, під час участі в ток-шоу «Епіцентр» президента Кучму, Леоніда Даниловича вивели з рівноваги питання Гонгадзе про причини корупції в українській владі. Великй резонанс мала робота Георгія на радіо «Континент», та в інших ЗМІ.

«Гонгадзефобія» Кучми прогресувала з кожним днем. Десятки співробітників силових відомств проводили незаконні операції проти однієї людини, найбільше вражає те, що «вина» журналіста полягала виключно за його газетні статті. Замість пошуку зброї, наркотиків, боротьби з тіньовими капіталами, система працювала проти законослухняного громадянина, який просто висловлював власну думку щодо існуючої влади.

Для «боротьби» з Гонгадзе, Кучма залучив тодішнього міністра внутрішніх справ Кравченка. На початку липня Георгій виявляє за собою відкрите стеження про що офіційно повідомив Генерального прокурора України Михайла Потебенька. У листі, Георгій констатував факти щодо стеження за ним працівників міліції та невідомих осіб. Загалом, прокуратура відреагувала на звернення журналіста формально. [4]

16 вересня 2000 року близько 22:30 Георгій Гонгадзе пішов з роботи, але вдома так і не з'явився. Зникнення Г. Гонгадзе викликало велике занепокоєння не лише у його родичів і друзів, а й серед політиків і колег.

2 листопада в лісі біля Таращі було знайдено обезголовлений труп. Дружина і друзі впізнали у ньому відомого журналіста-критика.

28 листопада 2000-го року, через два місяці після зникнення Гонгадзе, Олександр Мороз поінформував Парламент і журналістів про те, що він володіє таємними записами розмов Президента Кучми та високопоставлених урядових чиновників, що проливають світло на вбивство Гонгадзе. За словами Мороза, в бесідах, записаних співробітником Служби Охорони Президента Миколою Мельниченко, беруть участь Кучма та його найближчі помічники — Глава Адміністрації Президента В. Литвин, Міністр внутрішніх справ Ю. Кравченко та керівник СБУ Л. Деркач, які обговорюють діяльність Гонгадзе і вирішують, як з ним бути. На думку О. Мороза та деяких інших членів Парламенту, ці бесіди дають підставу вважати, що Президент певним чином причетний до зникнення Г. Гонгадзе.

Діюча влада рішуче відкидає будь-які звинувачення у причетності до загибелі Георгія Гонгадзе та намагається зам’яти «касетний скандал». Оприлюднення громадськості змісту «плівок Мельниченка» сформувало соціальнонебезпечну вибухову істину того, що Гонгадзе, журналіст-критик, став жертвою політичних інтриг та манії переслідування до якої, на жаль, був схильний діючий президент 48 мільйонної європейської країни.

«Касетний скандал» став фактором, який зіграв вирішальну роль у пробудженні свідомості людей, анитипатія яких до діючої тоді влади дійшла «точки кипіння». Вони вийшли на вулиці, й відкрито заявили про своє бачення свого майбутнього, майбутнього своєї держави – про Україну без Кучми!

2. «Україна без Кучми»

Через два місяці з моменту зникнення Гонгадзе 15 грудня 2000 року в Києві розпочинаються акції протесту – кілька сот чоловік розбивають наметове містечко на столичному майдані Незалежності, протестуючи проти дій влади та вимагаючи відставки Президента Кучми і керівників силових відомств. Створення громадського комітету під назвою «Україна без Кучми» ознаменувало початок однойменної акції та готовність продовжувати її до виконання усіх вимог.

19 грудня відбувається перша велика демонстрація поблизу адміністративних будівель столиці і мітинг під стінами Верховної Ради зокрема. Серед очільників акції були: Юрій Луценко, Володимир Чемерис, Михайло Свистович, Андрій Шкіль та інші. До акції приєдналася також партія «Батьківщина», очолювана Юлією Тимошенко, на бік опозиції стає українська діаспора. Загалом у акції «Україна без Кучми» брали участь 24 політичні партії та громадські організації. Одним із головних гасел мітингувальників було ‑ «Хочемо правди».

Перший етап всеукраїнської антипрезидентської акції тривав до 27 грудня – під приводом реконструкції Майдану учасників акції змусили прибрати намети та покинути площу.

14 січня 2001 року стартував другий етап громадських виступів. Представники антикучмістської опозиції розмістили свої намети вздовж Хрещатика – від місця зведення майбутнього монументу на честь Незалежності України до Бессарабської площі. Протягом другої половини січня та усього лютого на Хрещатику та Майдані Незалежності проводились акції непокори, мітинги та демонстрації з вимогами відставки Леоніда Кучми і усіх керівників силових структур.

Відповідь влади не змусила довго на себе чекати: 13 лютого 2001 року президент Кучма, тодішній прем’єр-міністр (та майбутній президент) Віктор Ющенко, голова Верховної Ради України Іван Плющ підписали «лист трьох», в якому назвали всіх учасників акції «Україна без Кучми» – «фашистами»; 1 березня 2001 року було брутально ліквідовано наметове містечко на Хрещатику.

8 березня 2001 року, напередодні дня народження Тараса Шевченка та традиційного офіціозу цієї дати (покладання квітів до пам'ятника Шевченка), опозиція зробила заяву про те, що не пропустить Леоніда Кучму на територію парку.

Президент Леонід Кучма заявив, що "абсолютно спокійно ставиться" до запланованих на 9 березня масових акцій опозиції.
"Я вже стільки пережив цих мітингів. Переживу і цей", - сказав Кучма на прес-конференції. "Налякати сьогодні владу і президента не можна. Бо підстав нема". [7]

В ніч проти 9 березня Парк Шевченка щільним кільцем оточили кілька тисяч міліціонерів. Близько восьмої ранку 9 березня до парку прибув Леонід Кучма і, поклавши квіти, залишив територію України, вирушивши у закордонне відрядження. До речі під час наймасовіших мітингів антипрезидентських сил, зокрема 9 березня 2001 та 16 вересня 2002 Леонід Кучма завжди був відсутній у столиці.

Маніфестанти безуспішно намагались прорвати ряди правоохоронців.

Між дев'ятою та десятою ранку міліція затримала декількох демонстрантів та доставила їх на вулицю Богомольця, до столичного управління МВС.

Між одинадцятою ранку та другою годиною дня в університетському парку тривав мітинг, що перейшов у похід під стіни МВС з вимогою звільнити затриманих.

Відтак приблизно з другої до третьої години дня центром Києва пройшла багатотисячна демонстрація з гаслами та транспарантами, що вимагали відставки Кучми та притягнення його до кримінальної відповідальності. О третій дня учасники акції зупинились під стінами адміністрації президента, на вулиці Банковій. Дорогу їм перекрили бійці «Беркуту», зусиллями яких (а також найнятих провокаторів) на підступах до АП були зрежисовані масові сутички.

Невідомі особи відділились від колони демонстрантів, підбігли до загорожі, почали роз`єднувати та перекидати турнікети. Учасники акції спробували потіснити лави правоохоронців — міліція застосувала кийки. Добре екіпіровані бійці «Беркуту» переважали мітингувальників як чисельністю, так і підготовкою, однак згодом активістів «України без Кучми» звинуватять саме у завданні тілесних ушкоджень працівникам міліції. Про те, що МВС готувалась до подібного розвитку подій на Банковій, свідчила і заздалегідь розгорнута дислокація, і оперативна зйомка, яку вела міліція і яку використали слідчі для затримання опозиціонерів та пред'явлення їм обвинувачень. Сутички під адміністрацією тривали приблизно тридцять-сорок хвилин і завершились відступом демонстрантів. До того небачені в країні бійки з силовиками стали кульмінацією «України без Кучми». [6]

Під тиском демонстрантів Кучма відправив у відставку міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка та голову СБУ Леоніда Деркача. Шанси Кравченка стати наступником Кучми звелися до нуля. Відповідно можна вважати, що вимоги демострантів акції «Україна без Кучми» були частково виконанні, оскільки деяке близьке оточення Кучми було усуненне з посад. Однак сам непопулярний президент зберіг свою владу, яка уже почала «хитатися».

Після подій 9 березня акція фактично пішла на спад. Наявність перших після 1991 року політичних в’язнів істотно вплинула на конфігурацію дій опозиції. Попереду було довге слідство та тривалий судовий процес.

Суд над одним з лідерів акцій протесту Андрієм Шкілем планувалося провести до 12 травня, щоб не допустити його у парламент (вирок суду не давав можливості отримати депутатський мандат). За його словами, "ми розуміємо, що реально суд відбудеться не тому, що він скоїв злочин, а тому, що він переміг (на виборах)". Справа проти обвинувачених у «масових заворушеннях» під час акції «Україна без Кучми» ще називали «Шкіль та інші». Але голова окружної виборчої комісії 121 офіційно заявив 2 квітня, що голову проводу УНА-УНСО Андрія Шкіля обрано народним депутатом України по 121-му Городоцькому виборчому округу Львівської області. За нього проголосували понад 34 тисячі виборців округу. [8]

У квітні 2001 акція припинилася.

Можна із впевеністю стверджувати, що ця акція отримала моральну підтримку у масовій свідомості українських громадян. Це був перший етап великої революції в самих людях, їхній свідомості. Напевно тому Помаранчева революція 2004 року проходила вже за дещо іншим сценарієм.

Дата добавления: 2015-07-16