Латинська Америка

Тема 13. АМЕРИКА

Латинською Америкою називають регіон, розташований у західній півкулі між південним кордоном США і Антарктидою. До нього входять Мексика, країни Центральної Америки, країни Карибського басейну і материк Південна Америка.

Територія регіону простягнулася на 13 тис. км. з півночі на південь, а з заходу на схід у найширшому місці — на 5000 км. Із заходу його омивають води Тихого, зі сходу — Атлантичного океанів. Берегова лінія материкової частини розчленована слабо, особливо з боку Тихого океану, крім півдня Чилі. Тихий і Атлантичний океани сполучені Панамським каналом.

Безпосереднього виходу до океану не мають тільки Парагвай та Болівія.

На території регіону розташовано 46 держав і територій, з них 33 незалежні держави. Його загальна площа 20,5 млн. км², що становить 15% суші земної кулі. У 2001 р. в Латинській Америці і Карибському басейні проживало 525 млн. осіб, або 8,5% загальної чисельності населення світу.

Усі країни, крім Куби, належать до країн, що розвиваються. Серед них є і нові індустріальні країни — Бразилія, Мексика й Аргентина. Одна країна регіону — Гаїті — віднесена до списку найменш розвинених країн світу (рис. 35).

На території Латинської Америки умовно можна виділити чотири субрегіони: Мексику, країни Центральної Америки, Карибського басейну, країни Амазонської і Ла-Платської низовин і Андські країни.

Історія відкриття і дослідження. Археологічні дослідження показали, що Америка була заселена 30 тис. років тому вихідцями з Азії. Перед відкриттям Америки європейцями регіон заселяли індіанські племена. До кінця XV ст. вони освоїли значні території, добилися успіхів у землеробстві, знали багато ремесел, мали власну писемність. Індіанці дали людству такі цінні продовольчі і технічні культури, як кукурудза, картопля, квасоля, томати і багато ін. Вони ж відкрили каучук.

Європейська колонізація перервала самобутній розвиток індіанських народів. Наприкінці XV ст. європейці шукали нові морські шляхи до Азії. В серпні 1492 р. експедиція Христофора Колумба на трьох каравелах відправилася з Іспанії океаном на захід. 12 жовтня він відкрив один з Багамських островів — о. Сан-Сальвадор (стара назва Гуанахані), згодом північно-східне узбережжя Куби, північний берег Гаїті і ряд інших островів. Мореплавець вірив, що перед ним узбережжя Азії і назвав відкриті землі Вест-Індією, а їх жителів — індіанцями. Під час другої експедиції (1493-1496) він відкрив острів Пуерто-Ріко, Малі Антільські острови, Ямайку, південний берег Куби. В ході третьої експедиції (1498-1500) — о. Тринідад і дельту р. Оріноко, а під час четвертої (1502-1504) досяг східних берегів Гондурасу, Нікарагуа, Коста-Ріки і Панами.

Плавання Х. Колумба поклали початок дальшим дослідженням Латинської Америки. На його честь названа країна у Південній Америці, ріка у Північній Америці, місто у США, провінція у Канаді.

У 1499-1501 рр. Америго Віспуччі у складі іспанської експедиції досяг берегів сучасної Гвіани, перетнув Панамський перешийок і вийшов до берегів Тихого океану. У 1501-1502 рр. він пройшов уздовж східного узбережжя материка і назвав відкриті землі Новим Світом.

Описи Америго Віспуччі і його карти викликали сенсацію у Європі. У 1507 р. картограф М. Вальдемюллер назвав материк Америкою в честь Америго Віспуччі і наніс цю назву на карту й глобус. В 1538 р. картограф Меркатор вперше поширив цю назву на весь Новий Світ.

Східне узбережжя Південної Америки досліджували незалежно одна від одної експедиції П. Кабрала, В. Пінсона та ін.

У 1500-1501 рр. П. Кабрал очолював португальську експедицію в Індію. Направляючись на південь від о. Зелений Мис, він відхилився далеко на захід. 22 квітня 1500 р. П. Кабрал відкрив землю, яку прийняв за острів і назвав Землею Вера-Круш. У цьому ж році вона була перейменована в Землю Санта-Круш. Через декілька років за відкритою Кабралом землею закріпилася назва Бразилія.

У 1500 р. В. Пінсон, учасник першої експедиції Х. Колумба, досяг берегів Бразилії південніше м. Ресіфі, відкрив гирло Амазонки і проплив майже 100 км. догори за течією. Він відкрив Гвіану, гирло р. Оріноко і острів Тобаго.

У 1502 р. Ф. Магеллан очолив іспанську експедицію, яка досягла берегів Бразилії. Його експедиція побувала у затоці Ла-Плата і дослідила нижню течію р. Парана. Далі він поплив на південь і відкрив берег землі, яку назвав Патагонією. Пройшов через протоку, яка відокремлює Південну Америку від Вогняної Землі, і вийшов в океан, який його супутники назвали Тихим. Пізніше цю протоку назвали Магеллановою.

У другій половині XVI ст. іспанці і португальці почали проникати у внутрішні райони Південної Америки. Вони шукали загадкову країну Ельдорадо, в якій сподівалися знайти золото. На їх думку, вона була розташована у центрі материка. За короткий час майже вся Південна Америка була перетворена у колонії Іспанії й Португалії. Колонізатори заселили найбагатші райони материка, витіснивши з них індіанців у внутрішні райони. У 1523 р. на материку було засноване перше європейське поселення — Кумани (у Венесуелі).

Іспанські і португальські колонізатори не допускали у свої володіння наукових експедицій. Тому майже три століття материк залишався недослідженим.

Серед перших учених — дослідників Південної Америки був німецький географ і мандрівник А. Гумбольдт. У 1799-1804 рр. він спільно з французьким ботаніком Е. Бопланом організували експедицію для вивчення природи Південної Америки, яка дала важливі наукові результати. А. Гумбольдт склав першу геологічну карту материка і обґрунтував ідею висотної поясності в Андах. Сучасники назвали його експедицію "другим відкриттям Америки".

Вагомий внесок у справу вивчення і дослідження Південної Америки зробили Г. Ландсдорф і М. Рубцов. У 1821-1829 рр. вони очолювали експедицію, яка вивчала природу і корінне населення Бразилії.

У 1932-1933 рр. М. Вавілов під час своїх експедицій на материк встановив географічні центри стародавніх осередків землеробства і походження деяких культурних рослин, батьківщиною яких є Південна Америка.

Формування політичної карти. Після того як у 1492 р. X. Колумб відкрив Америку, розпочався період розподілу світу між колоніальними імперіями. У 1494 р. Іспанія і Португалія уклали Тордесильяський договір, який розмежовував сфери їх колоніальної експансії. Межа проходила вздовж 46° зх. довготи. На схід була зона колоніальних володінь Португалії, на захід — Іспанії.

У XVI ст. на нововідкриті землі ринули іспанські конкістадори. Перше постійне європейське поселення в Америці було засноване в 1496 р. на південному березі острова Гаїті на місці сучасного міста Сьюдад-Трухільо. Іспанські поселення з'явилися також на Кубі та інших Антільських островах, на території сучасної Мексики, Центральної Америки, а потім і в Південній Америці. Територію сучасної Бразилії захопили португальці й голландці, а Гвіану і частину Антільських островів поділили між собою англійці, французи і голландці.

На захоплених землях колонізатори утворили особливі адміністративно-територіальні одиниці — генерал-капітанства і віце-королівства. Вищу владу у колоніях здійснював віце-король і генерал — капітани.

У 1535 р. з іспанських володінь у Північній і Центральній Америці було утворено віце-королівство Нова Іспанія. Наприкінці XVIII ст. до його складу входила вся територія сучасної Мексики (крім Чіапасу) і південна частина США. У 1542 р. колонії Іспанії у Південній Америці і південно-східній частині Центральної Америки були об'єднані у віце-королівство Перу. Значну частину Південної Америки займало генерал-капітанство Гватемала. Іспанські володіння у Вест-Індії і на узбережжі Карибського моря входили до складу генерал-капітанства Санто-Домінго.

У XVII ст. майже вся територія Латинської Америки була колонізована іспанцями, португальцями і французами (Гаїті, Французька Гвіана, ряд островів у Карибському морі). У цей же період і пізніше невеликі території захопили Англія (Ямайка, Британський Гондурас, Барбадос) і Нідерланди (Сурінам).

У XVIII ст. в адміністративно-територіальному поділі іспанських колоній відбулися зміни. Нова Гренада у 1718 р. була перетворена у віце-королівство. Куба у 1764 р. виділилася у генерал-капітанство. У 1776 р. було утворено віце-королівство Ла-Плата, до якого увійшли Аргентина, Парагвай, Верхнє Перу (нині Болівія), Східний Берег (так називали у цей час Уругвай).

У першій половині XIX ст. більшість колоній на території Латинської Америки добилися незалежності. Першою проголосила незалежність у 1804 р. французька колонія на о. Гаїті. Багато іспанських колоній, крім Куби і Пуерто-Ріко, завоювали незалежність у ході визвольної війни 1810- 1825 рр. Бразилії не довелося вести війну за своє звільнення. Португальський двір, який втік від Наполеона у Ріо-де-Жанейро, змушений був проголосити її незалежність.

У всіх незалежних країнах було встановлено республіканський устрій. Тільки у Бразилії до 1889 р. зберігалася монархія.

У 1823 р. США почали агресивні війни і територіальні загарбання у Латинській Америці. У 1836 р. вони анексували Техас. В результаті загарбницької війни 1846-1848 рр. до США відійшла значна частина території Мексики. У 1898 р., в результаті іспано-американської війни, США відібрали в Іспанії Пуерто-Ріко. Незважаючи на те що Куба у 1898 р. була офіційно визнана незалежною, вона фактично перетворилася у напівколонію США. США отримали в оренду зону Панамського каналу з правом створення військово-морських баз.

Сучасну політичну карту Латинської Америки утворюють 33 суверенні країни. В регіоні збереглося 12 невеликих, переважно острівних, колоніальних володінь і одне на континенті — Гвіана. Вони належать США, Великобританії, Франції і Нідерландам. Колоніальні володіння займають площу 117,3 тис. км², де проживає 5 млн. осіб (1995).

За формою державного правління у Латинській Америці домінують республіки. Колишні колонії Великобританії утворюють другу форму державного правління — країни у складі Співдружності. До Співдружності увійшло 12 країн регіону. Ці країни формально незалежні від Великобританії. Вони самостійно розв'язують свої внутрішні і зовнішні проблеми. Разом з тим вони добровільно обрали для себе главою держави і символом вищої влади Королеву Великобританії і закріпили це в Конституції. Три країни Співдружності — Гайяна, Домініка, Тринідад і Тобаго мають власного главу держави — президента.

За адміністративно-територіальним устроєм в регіоні домінують унітарні країни. П'ять країн мають федеративний устрій — Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексика, Сент-Кітс і Невіс.

Країни Латинської Америки розрізняються за величиною території. Тут є дуже великі і малі острівні країни. Бразилія за величиною території належить до першої десятки найбільших країн світу. Її площа співрозмірна з територіями окремих регіонів і субрегіонів. Середня статистична площа однієї країни в регіоні — 621 тис. км².

Половина країн регіону за величиною території належить до малих країн. Це насамперед острівні країни у басейні Карибського моря. Серед них є і дуже малі країни. Площа найменшої у регіоні країни — Сент-Кітс і Невіс не перевищує 300 км².

Країни регіону значно відрізняються і кількістю населення. У трьох країнах — Аргентині, Бразилії і Мексиці — проживає більше половини населення Латинської Америки. Бразилія у 2001 р. займала п'яте місце у світі як за територією, так і за кількістю населення. У дванадцяти країнах регіону кількість населення не перевищує 1 млн. жителів, а острівна країна Сент-Кітс і Невіс налічують всього 50 тис. жителів.

Останні два десятиліття регіон потрясали військові перевороти. На початку 70-х років (1971-1985) у країнах регіону панували військові режими. Наприклад, у Бразилії військова диктатура тривала 20 років, у Чилі — 17, Болівії і Нікарагуа — 15, у Гватемалі і Гондурасі — 12, а в Аргентині і Перу — 11 років. Найтривалішим було правління військових режимів у Сальвадорі і Парагваї. Рекордсменом за кількістю переворотів є Болівія — 190.

Демократизація в регіоні відбувається повільно. З 1990 р. 18 країн перейшли від військових режимів до демократичних форм правління.

Природні умови і ресурси. За особливостями рельєфу Латинську Америку можна поділити на дві частини. Східну частину займають рівнини, а західну — гірські хребти Анд. У прогинах Південноамериканської платформи знаходяться низовини — найбільша у світі Амазонська низовина,

Орінокська і Ла-Платська. Тривале руйнування платформи й вертикальні рухи призвели до утворення Бразилійського і Гвіанського плоскогір'я.

На заході, вздовж узбережжя Тихого океану, через усю територію регіону паралельними хребтами простягаються гори Кордильєри, які у Південній Америці називають Андами. Найвища вершина Анд — г. Аконкагуа (6960 м.). Анди характеризуються високою сейсмічною активністю: руйнівними землетрусами і вулканами.

Латинська Америка забезпечена практично усіма видами корисних копалин. Її ще називають "коморою світу". На її частку припадає майже половина світових запасів міді, третина — срібла, бокситів і сірки, чверть — залізної руди і олова.

Окремі країни за запасами деяких корисних копалин входять до першої десятки країн світу. Наприклад, Бразилія — за запасами залізної руди, бокситів, олов'яної руди і золота; Мексика — срібла і сірки; Венесуела і Мексика — нафти і природного газу; Колумбія — кам'яного вугілля. Основна частина мінерально-сировинного потенціалу припадає на Бразилію, Чилі, Мексику і Перу.

Паливні корисні копалини. У розвіданих запасах паливних корисних копалин переважають нафта і природний газ.

Розвідані запаси нафти в регіоні оцінюються у 17,5 млрд. т., що становить 11,6% світових запасів. Латинську Америку вважають одним з найбагатших нафтових регіонів світу. Осадові породи, в яких залягає нафта, займають майже половину її території. Промислові запаси нафти відкриті вії країнах регіону, але основні ресурси зосереджені у Венесуелі і Мексиці. Найбільший нафтовий басейн — Маракайбо, другий за значенням — Орінокський. До великих належить нафтовий басейн на півдні Мексики і Верхньоамазонський. Дуже перспективні на нафту і природний газ осадові структури східного передгірського прогину Анд, які тягнуться від Тринідаду і Тобаго до Вогняної Землі.

Запаси природного газу у Латинській Америці оцінюють у 7,5 трлн. м³, що становить 5,5% світових запасів. Майже 2/3 запасів природного газу зосереджені у Венесуелі, Мексиці і Аргентині. Промислові ресурси природного газу мають Бразилія, Колумбія, Еквадор, Тринідад і Тобаго та ін.

Запаси кам'яного вугілля у Латинській Америці невеликі і оцінюються у 76,4 млрд. т., що становить тільки 2% світових запасів. Основні запаси кам'яного вугілля зосереджені у Колумбії, Бразилії і Венесуелі. Колумбія за запасами кам'яного вугілля входить до першої десятки країн світу. Незначні запаси кам'яного вугілля є в Мексиці, Аргентині і Чилі.

Металеві корисні копалини. Латинська Америка володіє значними запасами руд чорних і кольорових металів, що зумовило її географічне положення в Тихоокеанському рудному поясі і в областях древніх структур приатлантичної зони.

Запаси залізної руди в Латинській Америці оцінюються в 57,4 млрд. т., що становить майже чверть світових запасів. Основні запаси зосереджені у Бразилії. На неї припадає 3/4 загальних запасів залізної руди регіону. Країна за запасами залізної руди входить до першої десятки країн світу. У Бразилії (штат Мінас-Жерайс) відомо понад 100 родовищ високоякісної залізної руди. В Амазонії (штат Пара) відкрито одне з найбільших у світі родовищ залізної руди Каражас. Його запаси оцінюють у 18 млрд. т. руди з вмістом заліза 65%. Промислові запаси залізної руди відкриті також у Мексиці, Болівії і Венесуелі. Незначні запаси залізної руди мають Перу і Чилі.

Марганцевих руд у регіоні небагато. Найбільші їх запаси зосереджені у Бразилії (3-тє місце в світі). Решта запасів залізної руди регіону зосереджена у Мексиці, Болівії, Чилі та інших країнах.

Латинська Америка багата на руди кольорових металів. У регіоні знайдені великі родовища міді, олова, бокситів, свинцю і цинку.

Запаси мідних руд у Латинській Америці оцінюють у 350 млн. т., що становить майже половину світових запасів. Майже 2/3 мідних ресурсів регіону припадає на Чилі. Значні запаси мідних руд є у Перу, Мексиці, Панамі, Бразилії та інших країнах.

Запаси олов'яних руд в Латинській Америці оцінюються в 1,85 млн. т., що становить чверть світових запасів. Найбільшими запасами олов'яних руд у регіоні виділяються Болівія і Бразилія. Половина їх запасів знаходиться у так званому "олов'яному поясі" в Болівії, який простягнувся вздовж західного схилу Центральних Анд.

Запаси свинцю в Латинській Америці оцінюються у 15,4 млн. т., а цинку — 33 млн. т. Найбільші родовища зосереджені в Мексиці і Перу. На Мексику припадає половина запасів, а на Перу — чверть запасів регіону. Значні запаси цих руд є в Бразилії, Болівії, Аргентині.

З руд благородних металів у Латинській Америці найпоширеніше є срібло. Його запаси оцінюють у 154 тис. т., що становить третину світових запасів. Основні запаси срібла зосереджені у Мексиці і Перу. Найбільші запаси золота є у Бразилії. Колумбія має незначні запаси платини.

Деякі рідкісні метали — берилій, ніобій, літій і цирконій трапляються у Бразилії.

Із неметалевих корисних копалин слід відзначити значні родовища сірки і графіту в Мексиці, селітри — у Чилі. У багатьох країнах є фосфорити, гіпс, каоліни та інші неметалеві ресурси.

Перспективні, але ще мало розвідані геологічні структури дають змогу розраховувати на відкриття в найближчі роки нових родовищ корисних копалин.

Лісові ресурси. За площею лісів Латинська Америка поступається тільки Азії, проте за рівнем лісистості займає перше місце серед великих регіонів світу. У регіоні зосереджена чверть загальносвітової площі лісів і близько третини запасів деревини. За запасами деревини Бразилія входить до першої п'ятірки країн світу.

Наприкінці 90-х років ліси займали 1030 млн. га, що становило 48,9% загальної площі регіону. Забезпечення лісовими ресурсами на одного жителя у два рази перевищує середньосвітовий рівень і становить 2 га.

Найпоширеніші у регіоні вологі вічнозелені тропічні ліси — гілеї. У басейні Амазонки вони займають понад 5 млн. км², що становить 40% світової площі вологих тропічних лісів. Субтропічні листопадні ліси ростуть на півдні Бразилії та Парагваю, на заході Уругваю і в північній частині Аргентини. Хвойні та широколистяні ліси помірного поясу трапляються на півдні Чилі і Аргентини. Заболочені ділянки на узбережжі Атлантичного океану вкриті мангровими лісами.

Видовий склад лісів у регіоні дуже різноманітний. Тропічні ліси Амазонії налічують майже 5 тис. видів дерев. Найцінніші породи — червоне дерево, каучуконоси, пальми. Важливе експортне значення мають продукти лісового промислу — пальмова олія, натуральний каучук, плоди, ароматизовані смоли. Середня вартість продукції, яку можна отримати з 1 га. тропічного лісу, — 700 доларів.

Ступінь освоєння лісів у Латинській Америці — тільки 12%. Основна їх площа зосереджена в необжитих районах. Найбільш освоєні і цінні в регіоні хвойні ліси.

Основна частина лісопокритої площі припадає на п'ять країн: Бразилію, Колумбію, Венесуелу, Болівію та Еквадор. Найвищий рівень лісистості у Суринамі — 95%, а найнижчий у Чилі — 11%. Практично безлісі такі країни, як Гаїті і Сальвадор.

Сьогодні перед Латинською Америкою гостро стоїть проблема збереження лісових ресурсів. Великі збитки лісовим ресурсам завдала підсічно-вогнева система землеробства. Крім того, деревина залишається важливим енергоносієм. Близько 2/3 населення регіону використовує деревину як паливо. Наприклад, у Гаїті 90% енергетичних потреб задовольняється деревним паливом.

За різними оцінками у регіоні вирубано від 10 до 20% площі лісу. Особливо інтенсивно цей процес відбувається в північній частині Південної Америки, на північному сході Бразилії, у північній і північно-західній частині Мексики.

Агрокліматичні ресурси регіону сприятливі для вирощування теплолюбних культур і дають змогу збирати кілька урожаїв річно. Тільки на незначних територіях — у високогірних районах Анд і на крайньому півдні материка вегетаційний період недостатній для вирощування сільськогосподарських культур.

Значна протяжність території у меридіальному напрямі зумовлює різноманітність клімату. Латинську Америку перетинає п'ять кліматичних поясів — від тропічного до помірного. Проте найширша частина регіону лежить в екваторіальних і тропічних широтах, що зумовлює надходження великої кількості тепла. Середньомісячні температури на значній території — +20°С, а в північній і центральній частині регіону — понад +25°С. Сезонні коливання температури характерні лише для південної частини регіону, яка знаходиться в субтропічних і помірних широтах, а також у гірських районах. На півночі Мексиканського нагір'я, а також у Центральних і Південних Андах щорічно бувають заморозки.

На значній території регіону сума активних температур коливається від 4000 до 8000°С, а на крайньому півдні — 2000°С. Це дає змогу вирощувати сільськогосподарські культури, які потребують великої кількості тепла — цукрову тростину, рис, бавовник та ін.

Майже на 20% території Латинської Америки відчувається нестача вологи, а на значній території домінують сухий та вологий сезони. Найбільше опадів випадає в екваторіальній частині регіону. Цей район відзначається надлишковим зволоженням, що теж створює труднощі для ведення землеробства. У тропічних широтах значна частина опадів випадає у вигляді злив, що на відкритих ділянках місцевості викликає змив та ерозію ґрунтів.

У регіоні вирощують чимало сільськогосподарських культур, насамперед ті, які потребують зрошення. У Латинській Америці арідні і семи-арідні землі становлять 40% території, і лише на 25% території кількість опадів достатня для вирощування усіх сільськогосподарських культур. На зрошувані землі припадає лише 10% оброблюваних земель. Пустелі і напівпустелі через сухий клімат використовуються переважно як пасовища.

Ґрунтові ресурси. Найпоширеніші у Латинській Америці латеритні ґрунти мають різну родючість. Переважають червоно-жовті фералітні ґрунти екваторіального поясу. У субекваторіальних поясах переважають червоні фералітні ґрунти, які в тропічних широтах змінюються червоно-бурими і сіро-коричневими, а у вологіших східних районах тропічного поясу — червоними ґрунтами. Латеритні ґрунти потребують особливого обробітку, інакше вони швидко втрачають родючість. Тут поширене так зване "багатоповерхове землеробство", яке полягає у підборі і поєднанні багаторічних і трав'яних однорічних культур.

У субтропічному поясі лише окремі території мають родючі ґрунти. У Східній Пампі Аргентини поширені різні види чорноземів, які на заході змінюються сіро-коричневими ґрунтами. У помірному поясі Патагонії поширені напівпустельні, а в гірських районах Патагонських Анд — щебенисті слаборозвинені ґрунти.

Земельні ресурси. Рівень сільськогосподарського освоєння території у Латинській Америці невисокий. Тільки 36% земельного фонду регіону — це сільськогосподарські угіддя. За часткою оброблюваних земель у структурі сільськогосподарських угідь (8,7%) регіон майже вдвоє поступається середньосвітовому показнику.

За останні 30 років площа сільськогосподарських угідь на одного жителя скоротилася з 2,7 до 1,8 га., а ріллі — з 0,55 до 0,45 га. За показником площі оброблюваних земель на одного жителя Латинська Америка наближається до середньосвітового рівня. Проте цей показник має значні коливання у країнах і субрегіонах. У країнах Карибського басейну він не перевищує 0,2 га, а в Південній Америці становить 1,1 га.

Сільськогосподарські землі на території регіону розміщені дуже нерівномірно. Основна площа оброблюваних земель (близько 2/3) припадає на три країни регіону: Бразилію, Мексику, Аргентину. Найвищий рівень сільськогосподарського освоєння у країнах Карибського басейну, де частка оброблюваних земель перевищує 25%, тоді як в Андських країнах вона становить тільки 5%.

Розподіл зрошуваних земель у країнах регіону нерівномірний. Більша частина (понад 1/3) припадає на Мексику. Відносно високий ступінь зрошення земель у Перу та Чилі.

Поряд з цим Латинська Америка має великі масиви потенціально-придатних для сільського господарства земель, які не потребують зрошення. Ці землі відзначаються високою природною родючістю і придатні для інтенсивного землеробства.

Екологічні проблеми у Латинській Америці пов'язані перш за все з високою територіальною концентрацією промислового виробництва і з розробками корисних копалин. Головні промислові центри регіону — Сан-Паулу, Мехіко і Буенос-Айрес — найбільш забруднені міста регіону. Особливо велике забруднення спричиняє діяльність нафтових заводів. Райони, де вони зосереджені, часто називають "долинами смерті".

Гострі екологічні проблеми виникають у районах нового господарського освоєння. Найчастіше вони пов'язані із вирубуванням лісів Амазонії.

Населення. Етнічний склад населення. У Латинській Америці, до колонізації її європейцями, проживали індіанці. На початку ХV ст. їх чисельність оцінювалася у 40 млн. осіб. Особливо щільно були заселені Мексиканське нагір'я і північна частина Анд.

Згодом у формуванні населення регіону велику роль відіграла імміграція з Європи і Африки. Ще в колоніальний період тут з'явилося населення зі змішаними расовими ознаками: метиси (від шлюбів європейців й індіанців), мулати (від шлюбів європейців і негрів) і самбо (від шлюбів негрів та індіанців).

У більшості країн Латинської Америки переважають метиси. Вони становлять більше половини загальної чисельності населення регіону. Найбільше метисів проживає у Мексиці, а також у країнах Центральної (Гондурас, Сальвадор, Нікарагуа) і Південної (Парагвай, Чилі, Венесуела) Америки, де їх частка у загальній чисельності населення коливається від 60 до 95%.

Населення європейського походження становить майже чверть населення Латинської Америки. Біле населення переважає тільки у п'яти країнах — Аргентині, Уругваї, Коста-Ріці, Кубі і Бразилії, де його частка становить від 50 до 90% В інших країнах частка білого населення коливається від одного до 25% загальної чисельності населення.

Негри становлять 10% населення Латинської Америки. Тільки у країнах Карибського басейну чорне населення переважає.

У сучасній Латинській Америці індіанців залишилося не більше 15%. У регіоні тільки у 40-х роках XX ст. чисельність індіанців досягла рівня доєвропейської колонізації. У більшості країн корінні жителі становлять меншість населення. Індіанців практично немає у країнах Карибського басейну, Уругваї, Аргентині і Коста-Ріці. Тільки у Болівії, Гаяні, Гватемалі, Сурінамі і Перу вони становлять половину всього населення. Майже 80% індіанців проживають у Мексиці, Центральній Америці й Андах.

Сучасна українська діаспора налічує понад 395 тис. осіб. Найбільше українців проживає в Аргентині і Бразилії.

Найпоширенішими мовами в Латинській Америці є іспанська і португальська. У більшості країн Центральної і Південної Америки державною мовою є іспанська. У Бразилії розмовляють португальською мовою. У країнах Карибського басейну державними мовами є англійська і французька.

Розміщення населення. Латинська Америка — один з найменше заселених регіонів світу. Середня щільність населення — 22,5 осіб на км². Цей показник коливається від однієї особи на км² у Гвіані до 605 осіб — у Барбадосі.

Для Латинської Америки характерні два основних типи розселення — узбережний і внутрішній. Майже у всіх країнах, які мають вихід до моря, переважає узбережний тип розміщення населення. У Південній Америці і країнах Карибського басейну майже 4/5 населення проживає на смузі узбережжя шириною 300 км. Внутрішній тип розселення характерний для Мексики, країн Центральної Америки і частково для країн, які розташовані в Андах. У цих країнах переважна частина населення традиційно зосереджена у міжгірських котловинах і басейнах рік.

Водночас внутрішні і південні райони Південної Америки заселені дуже рідко. Басейн Амазонки, який займає 1/3 площі регіону, майже безлюдний.

Динаміка населення. За підрахунками вчених, у регіоні до європейської колонізації проживало майже 40 млн. осіб. У колоніальний період відбулося різке зменшення чисельності внаслідок знищення корінного населення. У 1800 р. на території регіону проживало тільки 20 млн. осіб.

У постколоніальний період темпи росту населення в Латинській Америці значно прискорилися. З середини XIX ст. до Аргентини, Бразилії, Уругваю почали прибувати іммігранти з Іспанії, Португалії, Італії та інших європейських країн, а на початку XX ст. — переселенці зі слов'янських країн.

Після Другої світової війни головним чинником зростання чисельності населення регіону став високий природний приріст. У повоєнні десятиліття для більшості країн був характерний "демографічний вибух". Найвищі середньорічні темпи росту населення спостерігалися у 50-ті роки — 3%. Зі середини 60-х років темпи приросту населення почали знижуватися і наприкінці 90-х років становили 1,8% за рік. У 2001 р. у регіоні проживало 525 млн. осіб. Сучасна демографічна ситуація у країнах Латинської Америки зумовлена насамперед високою народжуваністю і низькою смертністю. Наприкінці 90-х років коефіцієнт народжуваності у регіоні становив 25 осіб на 1000 жителів. Тільки у таких країнах, як Аргентина та Уругвай, де переважає населення європейського походження, цей показник становив 15 осіб на 1000 жителів. Найвищі показники народжуваності у регіоні мають країни тропічної зони — 35 осіб на 1000 жителів.

Наприкінці 90-х років коефіцієнт смертності тут знизився у середньому до 7 осіб на 1000 жителів і був нижчий від середньосвітового (10 осіб на 1000 жителів) і рівня економічно розвинених країн (9 осіб на 1000 жителів). Дитяча смертність знизилася до рівня 40 осіб на 1000 народжених дітей. Проте цей показник ще у 5 разів перевищує рівень економічно розвинених країн. Причому він коливається від 8 у Барбадосі до 70 осіб на 1000 народжених у Болівії.

У 2001 р. середня очікувана тривалість життя населення в країнах регіону становила 70 років. Тільки у таких країнах, як Аргентина і Уругвай цей показник досяг рівня економічно розвинених країн — 73 роки. У відсталих країнах регіону — Гаїті і Болівії відзначалися найнижчі показники середньої тривалості життя, які становили відповідно 55 і 60 років. За останні 20 років середня тривалість життя в регіоні зросла на 10 років.

Латинська Америка — "молодий" регіон світу. Високий природний приріст населення зумовив молоду структуру населення. Характерною рисою цієї структури є висока частка дітей і підлітків до 15 років, яка в середині 90-х років становила 35,4% населення регіону. Частка осіб старших 65 років невисока — 5,5% від загальної чисельності населення. Працездатне населення становить 58,9% населення регіону.

Майже у всіх країнах Латинської Америки здійснюється демографічна політика "планування сім'ї", головна мета якої — знизити рівень народжуваності.

Урбанізація. Латинська Америка характеризується високим рівнем урбанізації.

У 1900 р. у містах Латинської Америки проживало лише 10% її населення, а на початку XXI ст. — вже понад 70%. Найвищі темпи приросту міського населення регіону спостерігалися у 50-х роках — 4,6% річно, і були набагато вищі, ніж темпи приросту населення у цілому. Згідно з прогнозами ООН, на початку 2025 р. в містах Латинської Америки проживатиме 75% її населення.

На початку XXI ст. до найбільш урбанізованих країн регіону належали — Уругвай, Аргентина, Венесуела і Чилі. У цих країнах частка міського населення досягла 85%, а в Уругваї — 89%.

У більшості країн Карибського басейну і Центральної Америки переважає сільське населення. До країн з мінімальним у регіоні рівнем урбанізації належать Домініка, Гаїті і Гаяна. У цих країнах у містах проживає тільки третина населення.

Наприкінці 90-х років у регіоні в 38 містах — мільйонерах проживала половина міського населення. Ці міста характеризувалися високими темпами приросту населення. Найвищі темпи приросту відзначалися у Лімі і Боготі — 6,5 і 5,6% за рік відповідно.

У другій половині XX ст. процес урбанізації супроводжувався формуванням агломерацій. Найбільші агломерації регіону є центрами концентрації населення і анклавами сучасного виробництва. У Латинській Америці сім агломерацій утворюють міста з людністю понад 5 млн. осіб: Сан-Паулу, Мехіко, Ріо-де-Жанейро, Буенос-Айрес, Ліма, Богота і Сантьяго. Три міста (Мехіко, Сан-Паулу, Ріо-де-Жанейро) входять до числа так званих світових міст.

Економічно активне населення. Частка економічно активного населення (ЕАН) становить 35% (при середній у світі — 45% і в економічно розвинутих країнах — 49%). Невисоку економічну активність населення Латинської Америки пояснюють насамперед високою питомою вагою дітей у загальній чисельності населення і незначним залученням жінок до господарської діяльності.

Аналіз галузевої структури ЕАН показує, що, незважаючи на абсолютне збільшення чисельності зайнятих у сільському господарстві, його частка постійно скорочується. Особливо високий рівень зайнятості в сільському господарстві характерний для країн Центральної Америки і Карибського басейну. Зокрема, в таких країнах, як Гаїті і Гондурас, відзначалося максимальне значення цього показника — 57 і 58% відповідно.

Частка зайнятих у промисловості залишається досить високою. Наприклад, у Венесуелі вона досягає майже 30%, Бразилії — 23%, Аргентині — 32% (1995).

Найдинамічніше зростає зайнятість у сфері послуг. У середині 90-х років частка зайнятих у сфері послуг у регіоні становила 48%.

Гострою соціально-політичною проблемою регіону є зростання безробіття. Наприкінці 90-х років обсяг робочої сили на ринку праці перевищував 50 млн. осіб. У більшості країн Латинської Америки рівень безробіття становив майже 10%. Проте у ряді країн Центральної Америки і Карибського басейну цей показник ще вищий, зокрема у Гондурасі — 40%, у Гренаді — 35%, Барбадосі — 25%.

У сільському господарстві значна частина працездатного населення використовується тільки на сезонних роботах. Згідно з деякими даними, сезонні робітники в країнах регіону становлять 2/3 робочої сили.

Релігійний склад населення. У Латинській Америці найпоширеніша християнська релігія. Серед християн переважають католики. Православ'я поширене в Аргентині, Чилі та інших країнах. У країнах Карибського басейну переважають протестанти.

З нехристиянських релігій у регіоні сповідують індуїзм та іслам — у Гаяні, Суринамі, Тринідаді і Тобаго. У багатьох країнах ще зберігаються традиційні вірування індіанців.

Особливості розвитку господарства. До початку європейської колонізації Латинська Америка досягла досить високого рівня суспільного розвитку. Господарство древніх цивілізацій базувалося на різноманітних формах зрошувального землеробства. Місцеві жителі дали людству такі цінні продовольчі і технічні культури, як кукурудза, картопля, квасоля, томати тощо.

У колоніальний період на території регіону були закладені плантації цукрової тростини, бавовнику і багаторічних тропічних культур, з'явилося невідоме корінним жителям тваринництво, почала розвиватися гірничо-видобувна промисловість.

Тільки наприкінці XIX ст. почала розвиватись обробна промисловість. У її структурі переважали галузі харчової і легкої промисловості, які давали майже половину всієї промислової продукції регіону.

Видобувна промисловість — одна з провідних галузей економіки багатьох країн Латинської Америки. Швидкий розвиток галузі розпочався у повоєнний період. Найвищі темпи росту видобувної промисловості спостерігалися у 50-х роках, коли в економічно розвинених країнах відчувалася гостра нестача сировини, а Латинська Америка стала одним з головних її постачальників на світовий ринок. У 60-х роках у зв'язку зі зниженням промислової активності в економічно розвинених країнах темпи росту видобувної промисловості знизилися до 3,2%, у 80-х роках — до 1,8%.

Питома вага Латинської Америки в гірничорудній промисловості світу все ще залишається високою і становить 18%, а в паливній — 13%, тоді як у самій Латинській Америці в структурі видобувної промисловості провідне місце займає паливна промисловість.

Нафтова промисловість займає провідне місце серед паливних галузей Латинської Америки. Питома вага регіону в світовому видобутку нафти — 11,3%. Щорічно тут видобувають 400 млн. т. нафти.

Наприкінці 90-х років XX ст. нафту видобували у 13 країнах регіону. Дві країни Латинської Америки — Мексика і Венесуела — належать до десяти найбільших виробників нафти у світі. їх частка у світовому видобутку становить відповідно 4,4 і 3,4%. Тільки Мексика, Венесуела, Аргентина, Еквадор, Перу, Тринідад і Тобаго та Болівія забезпечують себе нафтою. Сім країн регіону є експортерами нафти, серед них Мексика і Венесуела — найбільші у світі. Більшу частину нафти вивозять за межі регіону, головно до США, Канади та інших економічно розвинених країн. Частина нафти надходить на нафтопереробні заводи країн Карибського басейну, звідки нафтопродукти реекспортують, переважно до США. Решта країн регіону належать до імпортерів нафти. Серед них Бразилія, Чилі і Уругвай — до найбільших імпортерів нафти серед країн, що розвиваються.

Газова промисловість. Природний газ є одним з найперспективніших видів палива у Латинській Америці. Питома вага регіону у світовому видобутку природного газу — 4,5%.

Щорічний видобуток природного газу у Латинській Америці становив близько 100 млрд. м³. До найбільших його виробників належать Мексика і Венесуела. Природний газ видобувають також в Аргентині, Колумбії, Бразилії та інших країнах регіону. Використання природного газу обмежується складними умовами його транспортування до споживачів.

Вугільна промисловість в Латинській Америці розвинена дуже слабо. Щорічно в регіоні видобувають майже 35 млн. т. кам'яного вугілля. Найбільші продуценти кам'яного вугілля — Колумбія і Мексика. Важливе значення ця галузь має для Бразилії, Аргентини і Перу.

Уранова промисловість у Латинській Америці тільки зароджується. Питома вага регіону у світовому видобутку урану 1%. У невеликих кількостях його видобувають в Аргентині та Мексиці.

Гірничорудна промисловість — одна з основних галузей економіки регіону, яка має сприятливі передумови для дальшого розвитку. В регіоні видобувають руди кольорових, благородних і чорних металів. У галузевій структурі гірничорудної промисловості переважає видобуток руд кольорових металів. Основна продукція галузі припадає на чотири країни: Бразилію, Чилі, Мексику і Перу.

За 30 років видобуток залізної руди в регіоні зріс у чотири рази. Частка Латинської Америки у світовому видобутку залізної руди становить 1/3. Найбільшим продуцентом залізної руди у регіоні і на світовому ринку є Бразилія — 3/4 загального видобутку залізної руди в регіоні і 16,2% — у світі. Щорічно у країні видобувають 150 млн. т. залізної руди. За видобутком залізної руди Бразилія займає друге місце у світі (1996). Важливе значення ця галузь має в Мексиці і Венесуелі. У невеликій кількості залізну руду видобувають у Чилі та Перу. На країни регіону припадає 28% світового експорту залізної руди.

Питома вага Латинської Америки у світовому видобутку марганцевої руди становить близько 25%. Головним її продуцентом у регіоні є Бразилія. Половина продукції експортується. В невеликій кількості марганцеву руду видобуває та експортує Мексика.

Латинська Америка — один з головних регіонів, де видобувають мідну руду. На регіон припадає третина світового видобутку. Найбільшим продуцентом мідної руди є Чилі. Видобуток мідної руди важливе значення має у Бразилії та Мексиці. Понад 2/3 її видобутку експортується. На регіон припадає майже чверть світового експорту мідної руди.

Латинська Америка забезпечує до чверті світового видобутку бокситів. Особливо важливою ця галузь є у Бразилії, Ямайці, Суринамі і Гаяні. На країни регіону припадає майже третина світового експорту бокситів.

Видобуток свинцевих і цинкових руд у Мексиці та Перу розпочався ще на початку XX ст. На ці країни припадає 2/3 видобутих в регіоні свинцевих руд і 1/2 — цинкових. Понад 2/3 свинцевих руд використовується на внутрішньому ринку і така ж кількість — на зовнішньому.

Видобутком олов'яних руд у Латинській Америці тривалий час славилася Болівія. У 80-х роках лідером стала Бразилія. Болівія майже всю свою продукцію відправляє на зовнішній ринок, а Бразилія половину продукції використовує для власних потреб. На Латинську Америку припадає 21% світового експорту олов'яної руди.

Найдавнішою галуззю в Латинській Америці є видобуток благородних металів — золота і срібла. За підрахунками спеціалістів, цей регіон не має собі рівних у світі за обсягом вивезеного за його межі золота і срібла. Благородні метали видобувають у 15 країнах регіону. На Бразилію і Колумбію припадає 3/4 загального видобутку золота в регіоні. У Бразилії щорічно видобувають 90 т золота. Бразилія входить до першої десятки світових продуцентів цього металу.

Головними виробниками срібла в Латинській Америці є Мексика і Перу. За видобутком срібла Мексика посідає перше місце у світі. Щорічно в країні видобувають 2,5 тис. т срібла, що становить майже половину загального видобутку в регіоні. Срібло видобувають також у Чилі та Болівії.

Платину у невеликій кількості видобувають у Колумбії.

У країнах Латинської Америки видобувають неметалеві корисні копалини — сірку, графіт, натрієву селітру, фосфорити та ін. Наприклад, Мексика забезпечує 98% сірки, видобутої в регіоні, і 4% — у світі.

Продукція гірничорудної промисловості призначена головно для експорту. На зовнішній ринок в необробленому виді надходить третина її продукції. Найбільша залежність гірничорудної промисловості від зовнішнього ринку — у Чилі, Перу і Болівії. У даних країнах продукція гірничорудної промисловості становить 2/3 загального експорту.

Видобувна промисловість більшості країн Латинської Америки має вузьку спеціалізацію. Тому багато з них ще залишаються імпортерами мінеральної сировини. Навіть Бразилія, в якій видобувають майже 50 видів мінерально-сировинних ресурсів, близько половини необхідної сировини завозить.

Енергетика. Головним енергоресурсом Латинської Америки є нафта. Значення нафти в енергобалансі регіону набагато більше, ніж у цілому в світі і в багатьох економічно розвинених країнах. Найбільшою є питома вага нафти в структурі енергобалансу країн, які не мають власних нафтових ресурсів. У нафтовидобувних країнах ця частка значно менша, що пов'язано зі споживанням природного газу, який видобувають попутно з нафтою. Друге місце у паливно-енергетичному балансі регіону займає природний газ. Роль кам'яного вугілля та інших джерел енергії невелика.Гідроенергетичний потенціал Латинської Америки оцінюється в 700 млн. кВт., що становить чверть світового потенціалу. Проте у регіоні освоєно тільки 16% гідроенергетичних ресурсів. За величиною гідропотенціалу і його значенням в енергетиці Латинська Америка тільки трохи поступається Африці, випереджаючи США, Західну Європу й Азію. На початку 90-х років Бразилія, Перу і Колумбія за розмірами гідроенергетичного потенціалу увійшли до першої десятки країн світу.

У регіоні споруджені одні з найбільших у світі ГЕС. Це насамперед бразильсько-парагвайська ГЕС Ітайпу на р. Парана потужністю 14 млн. кВт., Гурі на р. Кароні у Венесуелі — 10 млн. кВт., Тукуруй у Бразилії — 8 млн кВт.

Латинська Америка має значні резерви гідроресурсів для будівництва нових ГЕС. Зараз у регіоні споруджують переважно середні та малі ГЕС, що дасть змогу оптимальніше використовувати гідроенергетичні ресурси і зменшувати негативні екологічні впливи на довкілля.

Атомна енергетика в Латинській Америці розвивається досить повільно. На її частку припадає тільки 1,5% виробництва електроенергії. Перша АЕС була збудована в 1974 р. в Аргентині. На початку 90-х років у Латинській Америці діяло чотири атомні електростанції загальною потужністю 2,24 млн. кВт — в Аргентині, Бразилії та Мексиці. Лідером у регіоні за обсягом виробництва енергії на АЕС є Аргентина.

У Латинській Америці широко використовуються місцеві традиційні енергоджерела, такі як дрова й біомаса. їх питома вага в загальному енергоспоживанні регіону становить близько 1/4. Найвищий рівень їх споживання у побутовому секторі в країнах Центральної Америки та Карибського басейну.

Латинська Америка є лідером серед інших регіонів за розробкою замінників бензину. У регіоні створені плантації дерев і чагарників для наступної переробки їх на рідке пальне. У Бразилії налагоджено виробництво технічного спирту з цукрової тростини. За його виробництвом країна займає перше місце у світі.

У Латинській Америці є сприятливі умови для розвитку сонячної енергетики, особливо у пустелях і напівпустелях. У цих районах сонячну енергію використовують для опріснення води.

На узбережжі і в гірських районах розвивається вітрова енергетика. Проте енергія вітру в латиноамериканських країнах використовується мало. У регіоні поки діють тільки невеликі вітрові енергоустановки, які використовуються для місцевого освітлення, перекачування води тощо.

Та все ж енергетика залишається слабкою ланкою економіки регіону. Країни Латинської Америки характеризуються низьким споживанням енергії на одного жителя — 918 кг. (у нафтовому еквіваленті). Цей показник становить тільки 2/3 середньосвітового рівня і 1/4 рівня економічно розвинених країн. Високий рівень енергоспоживання у Венесуелі, Мексиці та Аргентині.

У Латинській Америці 2/3 електроенергії виробляють ГЕС і 1/3 — ТЕС. Географія електроенергетики регіону відзначається великими контрастами. Близько 2/3 потужностей електростанцій зосереджено у Бразилії, Мексиці, Аргентині, Венесуелі та Колумбії. Рівень виробництва електроенергії на одного жителя коливається від 5000 кВт. в Аргентині до 50 кВт. у Гаїті.

Обробна промисловість — важлива галузь економіки країн Латинської Америки. У цій галузі зайнято 15% економічно активного населення регіону.

На Латинську Америку припадає близько половини продукції обробної промисловості країн, що розвиваються. На початку 90-х років такі країни, як Бразилія і Мексика за обсягом продукції обробної промисловості входили до першої десятки країн світу. І хоч абсолютні показники розвитку обробної промисловості в регіоні досить вагомі, проте відносні показники, які характеризують рівень її розвитку, невисокі. Так, у розрахунку на одного жителя в Латинській Америці виробляється у два рази менше продукції обробної промисловості, ніж в економічно високорозвинених країнах, але у 15 разів більше, ніж у країнах Африки.

Основна частка загального обсягу продукції обробної промисловості припадає на Бразилію, Мексику і Аргентину. Значних успіхів у розвитку цієї галузі досягли також Венесуела, Колумбія, Чилі і Перу. Низький рівень розвитку обробної промисловості в Еквадорі, Болівії, Парагваї, країнах Центральної Америки та країнах Карибського басейну.

Процес індустріалізації у Латинській Америці призвів до різкого зменшення питомої ваги традиційних галузей промисловості — харчової і легкої. У 70-х роках їх випередили металообробна і машинобудування.

У процесі індустріалізації виникли нові галузі: чорна металургія, машинобудування, нафтохімія та ін. У Бразилії, Мексиці і Аргентині значний розвиток отримали наукоємні галузі — електроніка, інформатика і біотехнологія.

У 70-80-х роках в Латинській Америці інтенсивно створювалися вільні економічні зони (ВЕЗ). За кількістю і значенням ВЕЗ регіон займає друге місце серед країн, що розвиваються. Такі зони функціонують в Мексиці, Бразилії, Чилі, Колумбії, Венесуелі, Уругваї. Серед них особливо виділяються експортно-промислові зони. Найбільша з них знаходиться у Мексиці в прикордонній смузі шириною 20 км., вздовж кордону зі США. Тут розміщені складальні підприємства радіотехнічної і електронної, швейної та інших галузей промисловості, які орієнтуються на використання дешевої робочої сили і збут продукції на ринках США.

Чорна металургія. Сировинна база чорної металургії в регіоні характеризується великими ресурсами залізної руди і обмеженими ресурсами коксівного вугілля. Найбільш сприятливі передумови для розвитку галузі склалися в Бразилії, Мексиці, Колумбії і Чилі. Ці країни спеціалізуються на виробництві чавуну, сталі і прокату. Чорні метали виробляються вії країнах регіону. На початку 90-х років загальний обсяг виробництва сталі становив 43,3 млн. т., або 16% світового. До найбільших виробників чорних металів в регіоні належать Бразилія, Мексика, Аргентина, Венесуела і Чилі.

Географія найбільших центрів чорної металургії регіону збігається в основному з розробками залізної руди. У портах підприємства чорної металургії працюють на місцевій залізній руді і привізному коксівному вугіллі.

Найбільші центри чорної металургії: Іпатинга, Волта-Редонта (в Бразилії), Монклова (Мексика), Сан-Ніколас (Аргентина) та ін.

Кольорова металургія регіону характеризується високим рівнем розвитку. Ця галузь працює головно на задоволення потреб зовнішнього ринку. На світовому ринку кольорових металів країни Латинської Америки виділяються виробництвом і експортом міді, нікелю, алюмінію, свинцю і цинку.

Ще в перші роки колонізації у регіоні почали видобувати коштовні метали — золото і срібло. Вже з другої половини XVI ст. Бразилія і Мексика займали провідне місце в світі за виробництвом цих благородних металів. Наприкінці XX ст. у Латинській Америці почалася виплавка важких кольорових металів — міді, свинцю, олова і цинку. Проте кольорова металургія розвивалася повільно. Розвиток галузі обмежувався виробництвом напівфабрикатів.

Найкращі передумови для розвитку кольорової металургії у регіоні склалися в Бразилії, Мексиці, Чилі, Перу і Болівії.

На світовому ринку кольорових металів Латинська Америка виділяється виробництвом міді. Чилі, Перу і Мексика входять до першої десятки виробників міді у світі. На ці країни припадає чверть світового виробництва міді. Найбільшими виробниками і експортерами міді на світовий ринок є Чилі та Перу. Чилі за виробництвом та експортом концентратів міді займає друге місце в світі. На країни регіону припадає третина світового експорту міді.

Мідна промисловість Мексики працює переважно на внутрішній ринок. У країні добре розвинена мідно-переробна промисловість. Вся видобута в країні мідь рафінується.

Перу і Мексика належать до десятки найбільших виробників свинцю у світі — 11% світового експорту.

Перу і Мексика входять також до першої десятки світових продуцентів цинку, займаючи відповідно 5 і 7 місця.

Бразилія, Болівія і Перу є найбільшими виробниками олова у регіоні. Вони входять до першої десятки найбільших виробників олова у світі. Бразилія за виробництвом олова поступається тільки перед Китаєм, Індонезією та Малайзією. Олово в Бразилії споживається на внутрішньому ринку. В Болівії і Перу ця галузь має експортне значення. Причому тільки третину видобутої сировини переробляють, а решту вивозять у вигляді концентратів.

Особливе місце в кольоровій металургії займає алюмінієва промисловість. Регіон має сприятливі передумови для розвитку галузі — значні ресурси алюмінієвої сировини (боксити, алуніти) і дешеву гідроенергію.

Алюмінієва промисловість почала розвиватися у регіоні з 60-х років XX ст. На початку 90-х років на Латинську Америку вже припадало 12% світового експорту алюмінію. До найбільших виробників і експортерів цього металу належать Бразилія і Венесуела. Ці країни увійшли до першої десятки головних виробників алюмінію в світі. Алюміній виплавляють також в Аргентині і Мексиці.

Хімічна промисловість. Природні ресурси регіону забезпечують розвиток майже всіх галузей хімічної промисловості. У довоєнний період вона була представлена, головним чином, підприємствами побутової хімії. Найбільше розвивалися такі галузі, як лакофарбова, парфумерна, фармацевтична, мийних засобів та ін.

У повоєнний період в галузевій структурі хімічної промисловості відбулися якісні зміни. З 60-х років на базі нафтопереробної промисловості розвивається промисловість органічного синтезу, пластмас, синтетичних мийних засобів, синтетичних волокон. У районах видобутку нафти збудовані великі нафтохімічні коплекси. Найбільший в Латинській Америці нафтохімічний комплекс споруджено в Бразилії поблизу м. Сальвадор.

Розвиток хімічної промисловості визначають три країни — Бразилія, Мексика і Аргентина. На них припадає 3/4 продукції хімічної промисловості регіону. У більшості країн регіону в структурі галузі переважає основна хімія, серед галузей якої важливе місце займає виробництво мінеральних добрив — азотних і фосфорних. Дві країни регіону відносяться до десяти головних виробників мінеральних добрив світу. Бразилія за виробництвом фосфорних добрив займає п'яте, а Мексика за виробництвом азотних — десяте місце у світі.

Розміщення нафтохімічних комплексів приурочено до сировинної бази. Найбільші центри хімічної промисловості Латинської Америки: Сальвадор, Порту-Алегрі, Кубатан, Мехіко, Монклова, Сан-Лоренсо, Кампане.

Машинобудування і металообробка. Динамічний розвиток машинобудування в регіоні визначають три країни — Бразилія, Мексика і Аргентина. Значних успіхів у розвитку цієї галузі досягли також Венесуела, Колумбія, Чилі і Перу.

Найбільший розвиток в регіоні отримали транспортне машинобудування і електротехнічна промисловість. Такі країни, як Бразилія, Мексика і Аргентина виділяються відносно складною структурою машинобудування. Проте їх структура істотно відрізняється від структури машинобудування в економічно розвинених країнах. Машинобудування регіону характеризується великою матеріаломісткістю. Розвиток галузі залежить від іноземних технологій і контролюється іноземними монополіями.

У галузевій структурі машинобудування переважає транспортне машинобудування, особливо автомобілебудування. Перші автозбиральні підприємства з'явилися ще на початку XX ст. у Мексиці, а в повоєнний період — в Аргентині, Бразилії та інших країнах. Автомобільну промисловість майже повністю контролюють монополії США, Німеччини, Франції та Японії. Частка місцевих компаній у виробництві автомобілів невелика. Найбільшим продуцентом автомобілів у регіоні є компанія "Фольксваген", яка контролює майже половину ринку легкових автомобілів у Латинській Америці.

Автомобілебудування за темпами розвитку виробництва і експортом продукції належить до найдинамічніших галузей. До середини 60-х років XX ст. лідером автомобілебудування в регіоні була Аргентина. Зараз за обсягом продукції автомобілебудування перше місце займає Бразилія. Щороку в країні випускають майже 1,7 млн. автомобілів. При цьому значна частина автомобілів працює на технічному спирті. Бразилія входить до першої десятки найбільших виробників автомобілів світу. Другий за значенням виробник автомобілів у регіоні — Мексика, а третій — Аргентина. Автозбиральні підприємства збудовані у десяти країнах регіону. У Бразилії, Мексиці й Аргентині значну частину автомобілів збирають із деталей власного виробництва.

Легкові автомобілі користуються широким попитом на внутрішньому ринку. їх також експортують у 120 країн світу.

Автомобільна промисловість Латинської Америки характеризується високим рівнем концентрації. Головні центри автомобілебудування: в Бразилії — Сан-Бернанду-ду-Кампу, Белу-Орізонті, Куритиба; в Мексиці — Мехіко, Пуебла, Толука; в Аргентині — Кордова.

Суднобудування сучасного типу у Латинській Америці почало розвиватися у повоєнний період. Суднобудівна промисловість регіону спеціалізується на виробництві річкових і океанічних суден, балкерів, нафтовозів і танкерів. Бразилія, Мексика і Аргентина увійшли до десяти провідних суднобудівних країн світу. В цих країнах суднобудування має експортне значення.

Суднобудування розвивається також у Перу, Чилі, Колумбії, Венесуелі і Уругваї. Головні центри: Ріо-де-Жанейро, Веракруз і Буенос-Айрес.

Авіабудування розвивається в Бразилії, Мексиці й Аргентині. У цих країнах налагоджено випуск літаків власної конструкції і за ліцензіями.Вони успішно конкурують на міжнародному ринку авіатехніки — експортують літаки в країни регіону, Західної Європи, Африки і до США.

Виробництво засобів виробництва найбільше розвинене у Бразилії, Мексиці й Аргентині. Освоєння нових технологій дало змогу Бразилії випускати найсучасніші засоби виробництва, у т. ч. верстати з програмним управлінням. За обсягом продукції верстатобудування Бразилія займає перше місце серед країн, що розвиваються, і входить до першої десятки найбільших виробників у світі.

Електротехнічна промисловість — нова галузь машинобудування. У її структурі переважає виробництво побутової електротехніки й електроніки. Цю галузь контролюють монополії США, Німеччини і Японії. Бразилія досягла значних успіхів у виробництві комп'ютерної техніки, особливо мінікалькуляторів. Такі країни, як Бразилія, Мексика й Аргентина значну частину продукції експортують. Розвиток галузі стримує велика залежність від іноземних технологій і низька купівельна спроможність місцевого населення.

Легка промисловість. Головна галузь легкої промисловості і надалі — текстильна, яка працює на власній сировині — бавовні, шерсті, льоні, штучних і систетичних волокнах. У структурі текстильної промисловості провідне місце займає бавовняна промисловість, окрім того, тут активно розвивається вовняна, лляна промисловість, виробництво штучних і синтетичних тканин, а у Мексиці — джутова промисловість.

Вовняна промисловість найрозвиненіша в Андських країнах. Високим рівнем розвитку бавовняної промисловості виділяються Бразилія, Мексика, Аргентина та Колумбія. У всіх країнах регіону виробляють синтетичні тканини.

Текстильна промисловість розміщена нерівномірно. На чотири країни регіону — Бразилію, Мексику, Аргентину і Колумбію припадає основна частка продукції текстильної промисловості. Галузі первинної обробки сировини (очищення бавовни, промивання шерсті) тяжіють до джерел сировини. Головні центри текстильної промисловості: Сан-Паулу, Ріо-де-Жанейро, Мехіко, Пуебла, Буенос-Айрес.

Текстильна і шкіряно-взуттєва промисловість регіону мають експортне значення. Продукцію цих галузей вивозять в країни, що розвиваються, Західну Європу, США і Канаду. Наприклад, Аргентина належить до найбільших постачальників на світовий ринок шкіряної сировини. Дальший розвиток легкої промисловості залежить від внутрішнього ринку. Низька купівельна спроможність місцевого населення значною мірою стримує розвиток галузі.

Харчова промисловість — ще одна традиційна галузь обробної промисловості у багатьох країнах регіону. Галузі харчової промисловості працюють переважно на місцевій сировині.

Такі галузі харчової промисловості, як борошномельна, хлібопекарська, олійно-жирова переважно працюють на внутрішній ринок і розміщені рівномірно. Переважають дрібні і середні підприємства, які контролює національний приватний капітал. Експортне значення мають такі галузі, як цукрова, консервування тропічних фруктів, виробництво соків і розчинної кави. Вони характеризуються високим рівнем концентрації виробництва і контролюються, головним чином, іноземними компаніями.

Цукрова промисловість — традиційна галузь харчової промисловості регіону. На країни регіону припадає третина світового виробництва цукру. Бразилія за виробництвом цукру займає друге (1997) місце в світі. Великим експортером цукру є також Куба. Цукор експортують до США і країн Західної Європи.

У багатьох країнах регіону експортне значення має плодоконсервна промисловість. На світовому ринку широко відомі консервовані тропічні фрукти і соки. Бразилія, наприклад, утримує перше місце за експортом апельсинового соку. Бразилія, Мексика, Аргентина й Уругвай домінують на світовому ринку охолодженого м'яса. З інших галузей харчової промисловості експортне значення має виробництво соєвої олії.

Сільське господарство також важлива галузь економіки країн Латинської Америки. У цій галузі створюється 15,5 ВВП регіону і зайнято 27,3% економічно активного населення.

Латинська Америка займає вагомі позиції у світовому виробництві кави, бананів, цукру, какао, бавовни та інших сільськогосподарських продуктів.

Рівень сільськогосподарського освоєння території в Латинській Америці невисокий. Питома вага сільськогосподарських угідь становить 36,1% загального земельного фонду. У структурі сільськогосподарських угідь на оброблювані землі припадає тільки 8,7%.

У Латинській Америці вищий порівняно з іншими країнами, що розвиваються, рівень механізації сільського господарства. На три країни — Бразилію, Мексику й Аргентину — припадає 2/3 парку сільськогосподарських машин регіону. Високі ціни на сільськогосподарську техніку обмежують її поширення. Тільки незначна частина господарств обробляють землю машинами. Більшість господарств використовують тяглову худобу і ручну працю. Не стимулює впровадження техніки в сільське господарство дешева робоча сила.

Рівень використання мінеральних добрив у Латинській Америці набагато нижчий, ніж в економічно розвинених країнах. Мінеральні добрива майже у всіх країнах використовують переважно на плантаціях експортних культур, хоча за останні роки збільшилося їх використання і для культур, які виробляються на внутрішній ринок. Рівень виробництва мінеральних добрив у Латинській Америці не забезпечує потреб сільського господарства, тому значну їх частину доводиться імпортувати.

Сільське господарство регіону розвивається переважно екстенсивним шляхом, тобто завдяки розширенню посівних площ. А це призводить до скорочення площ тропічних лісів. Згідно з даними ФАО, у 60-ті роки 2/3 приросту сільськогосподарського виробництва в регіоні було пов'язане з екстенсивним чинником і тільки 1/3 — з інтенсивним. У 80-ті роки роль інтенсивного чинника зросла до 40%, а у 2000 р. — до 50%.

На початку 90-х років темпи приросту сільськогосподарського виробництва в регіоні становили 3% і були найвищими серед країн, що розвиваються. Найдинамічніше розвивалося сільське господарство Коста-Ріки та Еквадору.

Сільське господарство Латинської Америки характеризується високою концентрацією виробництва. Понад 2/3 продукції аграрного сектора припадає на Бразилію, Мексику, Аргентину та Колумбію.

За постколоніальний період галузева структура сільського господарства мало змінилася. Провідною галуззю й надалі залишається рослинництво.

Рослинництво. На нього припадає 2/3 вартості валової продукції сільського господарства.

Спеціалізацію рослинництва Латинської Америки визначають плантаційні культури: банани, кава, цукрова тростина, соя, бавовник. Для потреб внутрішнього ринку вирощують — кукурудзу, пшеницю, рис, цукрову тростину, квасолю, сорго і сою. Тільки Аргентина вирощує кукурудзу і пшеницю на зовнішній ринок. Овочі і фрукти вирощують для внутрішніх потреб і на зовнішній ринок. У Латинській Америці поширені два типи рослинництва: споживче і плантаційне.

Споживче рослинництво розвивається у всіх країнах регіону. На невеликих ділянках землі вирощують традиційні сільськогосподарські культури для власного споживання або невеликого обміну через внутрішній ринок на інші продукти. Майже повсюдно основними споживчими культурами є кукурудза і квасоля, у тропічних районах — маніока і кормові банани, а в гірських — картопля.

Плантаційне рослинництво в Латинській Америці склалося під впливом потреб світового ринку. Обсяги його виробництва й експорту залежать від кон'юнктури цін і політики іноземних монополій. Головні плантаційні культури — банани, кава, какао, цукрова тростина — дають основну частину сільськогосподарського експорту.

У 90-х роках у країнах Центральної Америки розпочався "банановий бум", який був пов'язаний з відкриттям ринків у Східній Європі. Компанії США намагаються розширити площі під нові бананові плантації, натомість скорочується виробництво продовольчих культур — кукурудзи, пшениці, рису і бобових, що призводить до збільшення їх імпорту.

У Латинській Америці основну частку посівних площ займають продовольчі культури. 2/3 посівних площ продовольчих культур припадає на три зернові культури: кукурудзу, пшеницю і рис. Друге місц

Дата добавления: 2015-07-16