Боротьба католицької церкви за домінування над європейськими монархами.

Вирішальні кроки в здійсненні церковної реформи були зроблені в період понтифікату Ніколая II (1059-1061). Натхненником її був Гільдебранд. Скликаний в Латерані собор, на якому, щоправда, не були присутніми єпис­копи з Німеччини, прийняв надзвичайно важ­ливі ухвали у боротьбі з симонією й затвер­див декрет про новий порядок виборів пап. Клірикам заборонялося одержувати церковні посади з рук світських осіб та вступати в шлюб. Постанова закликала мирян не коритися од­руженим священикам і не слухати їхньої меси. Найбільше ж значення мав ухвалений со­бором декрет про новий порядок обрання пап на конклаві (conclave, з ключем, тобто в зачи­неному приміщенні) у складі 52-х кардиналів. Декрет допускав обрання папи й поза стінами Рима в разі, якщо місто захоплене ворожими курії силами. Цей декрет було спрямовано як проти імператорського засилля, так і проти втручання у вибори римської аристократії.

Проте королівський двір в Німеччині не визнав законності декрету, а скликаний в 1060 р. у Вормсі синод німецького духівництва ого­лосив папу Ніколая II скинутим. Папа став готуватися до відкритої війни й відновив союз з південноіталійськими норманами, але рап­тово помер. Довкола обрання нового папи розгорнулася запекла боротьба між римсь­кою знаттю, яка не визнала папського декрету й звернулася до німецького двору з прохан­ням визначити нового папу, та партією ре­форм на чолі з Гільдебрандом. У суперечку втрутився імператорський двір, яким на ту пору в зв'язку з малолітством короля Генри­ха IV керував архієпископ Кельнський Аннон. За рішенням синоду німецького духівництва до Рима було відряджено посольство, яке мало на місці розглянути справу й вжити потрібних заходів. Посольство підтримало Александра II, висунутого прибічниками церковної рефор­ми. Прибічники церковної реформи, які згру­пувалися довкола папи Александра II, відчу­ли себе впевненіше й діяли рішуче.

У той час як папство крок за кроком зміцнювало свої позиції, імператорська вла­да перебувала в критичному стані. Шести­річний король Німеччини Генрих IV(1056-1106) перебував під опікою своєї матері Агнеси, яка намагалася продовжувати політич­ний курс Генриха III. Лише після досягнення шістнадцятирічного віку й позбавившись від опіки церковних і світських князів, він почав самостійно керувати державою.

У 1073 p. Гільдебранда, який і раніше керу­вав політикою папської курії, було обрано новим папою під ім'ям Григорія VII(1073-1085). Новий папа з властивою йому енергією взявся за здійснення розпочатої церков­ної реформи. Першою його метою було по­рвати залежність кліру від світської влади, що передбачало насамперед викорінення симонії й строге дотримання целібату. Король, зайня­тий придушенням повстання в Саксонії, на­магався уникнути конфліктів з папою і якийсь час не втручався в перебіг реформ. Проте після перемоги над саксами його позиція різко змінилася.

На Римському синоді 1075 p. Григорій VII оголосив інвеституру прелатів, одержану з рук світської влади, неканонічною, тобто не­дійсною. Втілення в життя цієї постанови оз­начало втрату королем влади над єпископа­ми. Відкрите зіткнення між папством та імпе­ратором з приводу інвеститури стало неми­нучим. Григорій VII мав, проте, значно ширші цілі - встановити зверхність римської курії над усім західнохристиянським світом. В своїх листах папа підкреслював, що німецький ко­роль має право на управління лише своєю країною. Він відкидав його зазіхання на зверх­ність над Італію та іншими країнами, що пе­ребували в сфері впливу Німецької імперії. Він ставив німецького короля в ряд з іншими європейськими монархами, в тому числі й тими, над якими німецький імператор нама­гався домінувати - над королями Чехії, Поль­щі, Угорщини, Данії. Прагнучи порвати будь-яку залежність центральноєвропейських мо­нархів від Німеччини, папа прагнув підпоряд­кувати їх безпосередньо римській курії. У відповідь на ці дії Генрих IV скликав у Вормсі церковний синод, на якому оголосив папу Григорія VII скинутим (січень 1076 р.).

Плани Григорія VII поширювалися далеко на схід. Він намагався підпорядкувати своєму церковному й політичному верховенству римської курії православну церкву Руси та Болгарії. В грудні 1074 р. папа планував здійснити хрестовий похід проти турків-сель-джуків, щоб здійснити унію зі східною церк­вою.

Після Вормського синоду до Рима були відправлені повноважні представники, щоб здійснити на місці його постанови, тобто усу­нути Григорія VII з престолу. При цьому Ген­рих IV сподівався на підтримку римської знаті. Прибулі до Рима посланці доповіли на скли­каному папою синоді про свою місію, але це викликало таку лють учасників папського си­ноду, що лише заступництво Григорія VII врятувало німецьких посланців від побоїв. У лютому 1076 р. папа оголосив про відлучен­ня Генриха IV від церкви від церкви й позбав­лення його королівського сану: "Генриха-ко­роля, сина Генриха імператора, який по­встав у нечуваній гордині проти церкви..., позбавляю правління всім королівством тев­тонським й Італією та звільняю від присяги всіх християн, якою вони зв 'язали й пов 'я-жуть себе... й піддаю його анатомі".

Папське відлучення подіяло в Німеччині. Опозиційні настрої знаті готові були прорва­тися назовні: анатема стала сигналом до не­покори. Проте більша частина німецьких пре­латів виявила байдужість до папського про­кляття й була готова підтримати короля проти папи. Однак ситуація в країні загострювала­ся. Німецькі князі в жовтні 1076 p. зібралися в Трибурзі (біля Вормса) з твердим наміром усунути Генриха IV від престолу. Його супро­тивники звернулися до Григорія VII з прохан­ням прибути до Німеччини й на місці вирі­шити питання про обрання нового короля. У Генриха IV залишався єдиний вихід - якомога швидше вирушити до Італії, щоб домогтися від папи зняття відлучення й не

допустити візи­ту самого папи до Німеччини. Прямий шлях через Альпи був блокований його супротив­никами. Довелося кружляти через Бургундію й Савою, де у короля були друзі й родичі. Але за їхню прихильність довелося заплатити значну ціну: за пропуск через Савою теща Генриха IV, герцогиня савойська, зажадала цілої провінції в Бургундії, й Генрих був ви­мушений задовольнити її апетит. Взимку 1076/77 р. Генрих IV зі своєю родиною й не­багатьма близькими та невеликою охороною рушив у важку подорож.

Тим часом папа Григорій VII перебував у Ломбардії по дорозі в Німеччину, куди він прямував на запрошення Трибурзького з'їзду німецьких князів, щоб на місці вирішити спра­ву про німецьку корону. Дізнавшись про по­яву короля й знаючи про ворожі наміри лом­бардської знаті, папа сховався в замку Канос­са, який належав дружній до нього тос­канській маркграфині Матильді. Генрих IV розпочав переговори з наближеними папи, щоб за їхньою допомогою домогтися прими­рення з папою. Королівським довіреним осо­бам з великими труднощами вдалося вмови­ти папу прийняти Генриха як покаянного грішника.

25 січня 1077р. король з невеликою сви­тою з'явився до воріт замку. Його одного, без свити, пропустили через ворота, і король про­тягом трьох діб, знявши королівський одяг і постячи, чекав на прийняття папи. Після роз­каяння й обіцянки покірности, папа зняв із Генриха відлучення. Але при цьому заявив, що остаточне вирішення його справи буде здійснене в присутності самих князів. Там ко­роль має відповісти на всі висунуті проти ньо­го звинувачення. До цього часу він не пови­нен носити знаків королівської гідности й ко­ристуватися королівськими почестями й до­ходами. Генрих беззаперечно підкорився папському присуду, обіцяючи, що після укріп­лення на престолі дотримуватиметься послу­ху папі й допомагатиме йому викорінити все супротивне римській церкві.

Проте, помирившись з папою, Генрих IV зіпсував відносини з італійськими князями, які докоряли королеві, за те, що він капітулював перед папою-єретиком і "обманув сподіван­ня Італії". Вони вирішили позбавити Генриха престолу, а далі - рушити на Рим й обрати нового папу. Під упливом цих настроїв король був змушений змінити свою позицію й піти на союз з ломбардцями, порвавши відносини з папою. Королівські війська зайняли аль­пійські проходи, щоб перешкодити папі при­бути до Німеччини на збори князів. Однак німецькі князі в присутності двох папських легатів таки усунули Генриха IV й обрали німецьким королем Рудольфа Швабського, одного з лідерів князівської опозиції.

Однак обраний князями Рудольф Швабсь­кий не зміг закріпитися на престолі. Його не підтримала навіть більшість знаті, зокрема цер­ковної, міста, середнє та нижче дворянство, які вважали Генриха IV, що домігся зняття цер­ковного відлучення, законним королем. Німецький єпископат, пов'язаний із королівсь­кою владою васально-ленними зв'язками, ба­чив у Генрихов! IV захисника проти пали, який звинувачував їх у симонії. Війна проти Рудоль­фа Швабського йшла зі змінним успіхом і три­вала до смерті антикороля (1080 р.).

Маючи підтримку німецького й ломбардського єпископату, Генрих перейшов у на­ступ. На синодах у Бамбергу й Майнці було ухвалено позбавити Григорія VII папської тіа­ри. Нове папське відлучення створило Ген-рихові популярність у Північній та Середній Італії. Скориставшись цим, Генрих IV з неве­ликим військом рушив до Італії, щоб здійсни ти ухвалу німецьких та ломбардських єпис­копів - усунути з престолу Григорія VII. 1083 p. Генрих зайняв Рим і домігся на скликаному синоді скинення Григорія й проголошення папою Климента III. З рук цього папи він і одержав імператорську корону. Григорій VII не міг залишатися в ворожо налаштованому місті й вирушив з норманами на південь у Салерно.де невдовзі й помер (1085 p.).

1122р. у Вормсі було підписано конкор­дат між імператором Генрихом V та папою Калікстом II. У його основу було покладено принцип, який вже було закладено в аналогіч­них угодах з англійським та французьким ко­ролями, про строге розмежування актів ду­ховної та світської інвеститури. Перша нада­валася церковною владою, друга- світською. Імператор відмовлявся від призначення пре­латів й погоджувався на вільне канонічне об­рання. В Німеччині під час обрання міг бути присутнім сам король чи його довірена осо­ба. Обраний ще до посвячення й введення в сан одержував світську інвеституру - скіпетр й земельне володіння. Після цього він одер­жував посвячення від папи, або духовну інве­ституру, символами якої були обручка й патериця. В Італії й Бургундії світська інвеститу­ра надавалася лише через півроку після об­рання й ведення в сан. Це позбавляло імпера­тора можливости чинити вплив під час замі­щення церковних посад й фактично звільняло прелатів від імператорської залежности. В Німеччині влада імператора над єпископатом зберігалася, хоча він міг надавати лише світську інвеституру. Загалом кажучи, в силу прийня­тої угоди папи й імператори розділили свій вплив на єпископат: у Німеччині імператор, хоча й в обмеженому ступені (у його руках залишилася світська інвеститура), зберіг вплив на вибори й утвердження єпископів, в Італії ж і Бургундії його позбавлявся. Однак конкордат значно послаблював залежність духовних

князів від королівської влади. Папа фактично домігся позбавлення влади імператора над іта­лійськими єпископами. Без цього "Священна Римська імперія" перетворювалася на фікцію. Папство вийшло з боротьби зміцнілим. В хрестових походах, що розпочалися 1096 p., папа виступав у ролі вождя всіх християн у боротьбі з ісламом. Це надавало нового по­штовху універсалістським претензіям римсь­кої курії.

3. Хрестові походи як одна із стадій боротьби між Заходом і Сходом. Причини походів.

В істо­рії європейської цивілізації Хрестові похо­ди утворили цілу епоху. У радянський пері­од вони отримали крайнє негативну оцінку загарбницьких походів європейських фео­далів, які супроводжувалися масовим зни­щенням місцевого мирного населення. Від­биток подібної оцінки можна досі знайти у історичній літературі.

Загалом Хрестові походи можна роз­глядати як одну із стадій боротьби між Сходом і Заходом, яка розпочалася ще з епохи Греко-Перських війн та завоювань Олександра Македонського (IV ст. до н.е.) і триває досі у вигляді локальних арабо-ізраїльських та інших конфліктів. Хрестові походи не були випадковим явищем, вони були обумовлені духом часу як форма кон­такту двох різних світів, не розділених при­родними перепонами.

З одного боку виступала зросла енер­гія прогресуючого християнського сві­ту, знайомого через численних прочан з станом святих місць, пов'язаних з історі­єю християнства. З іншого - певний зане­пад мусульманського світу, особливо по­мітний з часу падіння Багдадського халіфа­ту (1056 р.). Сприяли цьому і такі фактори, як ослаблення Візантійської імперії, вже не здатної контролювати контактну зону між цими двома світами, змученої боротьбою з печенігами, сицилійськими норманами і, особливо, турками-сельджуками, та поча­ток конфронтації після церковного розко­лу у 1054 р.

До другої половини XI ст. східні та пів­денні середземноморські території були розділені між мусульманськими держава­ми, Візантійською імперією, і меншою мі­рою, державами Західної Європи. Малень­кі, брудні й тісні європейські міста з насе­ленням, що рідко перевищувало 10 тис. мешканців, разюче контрастували з роз­кішними східними містами і палацами ві­зантійських і мусульманських володарів. Привезені до Західної Європи із Сходу тка­нини, зброя, прянощі, ювелірні прикраси створювали міф про величезні багатства східних земель і легкість, з якою їх можли­во буде здобути.

Протилежність між двома світами, азійським і європейським, яка яскраво відчувалася і раніше особливо загострилася з того часу, як поява ісламу створила різ­ку релігійну протилежність між Європою і Сходом. Зіткнення між ними стало неми­нучим, тим більше, що як християнство, так і іслам, однаково вважали себе покли­каними до панування у всьому світі. Швид­кі успіхи ісламу у першому столітті його іс­нування загрожували серйозною небезпе­кою європейській християнській цивіліза­ції: до початку VIII ст. араби завоювали Си­рію, Палестину, Єгипет, Північну Африку, Іспанію. До них перейшли такі визначні християнські центри, як Александрія, Анті­охія та Єрусалим. Перші двоє були на той час поряд з Константинополем і найбіль­шими містами світу.

Перемоги візантійського імперато­ра Льва Ісавра та франкського майордома Карла Мартелла врятували Європу від без­посередньої небезпеки, а подальше поши­рення ісламу було зупинене початком по­літичного розпаду мусульманського світу, який був до цього часу страшний саме сво­єю єдністю. Халіфат роздробився на части­ни, ворожі одна до одної. З другої полови­ни X ст. Візантійська імперія, яка постій­но залишалася форпостом Європи проти Азії, отримала навіть можливість поверну­ти дещо із втраченого раніше. У 961-970 і 975 рр. візантійські імператори-полководці Никифор Фока та Іоанн Цимісхій відвою­вали у арабів о. Крит і північно-західну час­тину Сирії разом із Антіохією (відвоювати Палестину вже не вдалося).

У XI ст. ситуація знову змінилася не на користь християн. З глибин Азії ви­йшли турки-сельджуки, які під проводом Шакір-бека (пом. 1059) і Тогрул-бека (пом. 1063) підпорядкували своїй владі більшу частину Ірану і Месопотамії. Син Шакіра, Алп-Арслан, спустошив Вірменію, значну частину Малої Азії, розгромив при Манцикерті візантійську армію, у складі якої були руські дружини, і взяв в полон імпе­ратора Романа Діогена (1071 р.)

Між 1070-1081 рр. сельджуки відібра­ли у єгипетських Фатимідів Сирію і Палес­тину (Єрусалим було здобуто у 1073 р.), а у візантійців всю Малу Азію.

У 1085 р. турки здобули Антіохію. З'явилася загроза са­мому Константинополю. Імператор Олек­сій Комнін, "зв'язаний" на Балканах (при­чорноморські кочовики печеніги загрожу­вали навіть околицям візантійської столи­ці) і Півдні Італії (у 1071 р. нормани, очо­лювані герцогом Робертом Гвіскаром, за­хопили останню візантійську фортецю на Півдні Італії - Барі та зробили спробу за­воювати територію Епіру у західній части­ні Валканського півострова), змушений був звернутися до Заходу по допомогу.

Отці Церкви ще у попередні століття сформували ідею загальнохристиянської священної війни для звільнення і захис­ту Святої Землі від влади мусульман та звільнення “гробу Господнього у Єрусалимі”. Їхні ідеї у ранньосередньовічній Європі не тіль­ки проповідували, але й намагалися ак­тивно втілювати не лише західноєвропей­ські держави, але і, в першу чергу, Візан­тія, котра прагнула повернути собі втраче­ні раніше близькосхідні провінції, імпера­тори якої мали офіційний титул "захисни­ків християн". Однак, через догматичні су­перечності між Східною і Західною церк­вами, а згодом і церковний розкол 1054 p., ці війни з іновірцями мали лише локальне значення. Візантійський імператор був го­товий піти на діалог щодо об'єднання цер­ков і з 1089 р. знаходився у контактах з па­пою Урбаном II (1088—1099). У той час до Урбана II прибула і церковна делегація Київської митрополії, яка взяла участь у це­ремонії перенесення мощей св. Миколая у Барі, перед тим викрадених з гробниці у Мірі Лікійській.

Щоправда, невдовзі ситуація у Візан­тії знову змінилася. Не дочекавшись реаль­ної допомоги від Заходу, блискучий дипло­мат і полководець Олексій Комнін вдав­ся до давньої і випробуваної імперської по­літики - "divide et imp era'* ("поділяй і во­лодарюй"). У 1082 р. у битві при Діррахії иа території Епіру (тепер Албанія) нор­мани були розгромлені візантійським вій­ськом, значну частину якого становили на­йманці - турки-сельджуки. У 1091 р. пече­ніги підступили до мурів Константинопо­ля, але візантійці змогли відбити їхній на­ступ, уклавши союзний договір із половця­ми, котрі розгромили печенігів. Таким чи­ном, перед початком Першого хрестового походу Візантія уже не потребувала допо­моги західноєвропейських держав так го­стро, як раніше. Але сама ідея була запуще­на в дію. Ця ідея вже втілювалася на території Піренейського півострова, де тривала Ре­конкіста. Зокрема, для допомоги розгром­леному берберами кастильському королю Альфонсу VI у 1089 р. папою Урбаном II було організовано хрестовий похід. У цьо­му поході брали участь переважно фран­цузькі лицарі, котрі допомогли кастильцям втримати завойовані території включно з містом Толедо.

Серед європейців у Х-ХІ ст. мирні по­ходи на прощу до Святої Землі були над­звичайно популярними. В цей час особли­вого відтінку набули аскетичні настрої, пі­дігріті очікуванням кінця світу, які знахо­дили собі вихід у різноманітних духовних подвигах і численних паломництвах до святих місць Палестини, і зокрема єруса­лимського храму Гробу Господнього. Люди йшли в небезпечні подорожі до Палести­ни, щоби принести звідти сорочку, випра-ну у водах Йордану, у якій мали бути похо­вані. У 1064 р. архієпископ майнцький Зігфрід вирушив до Палестини з 7-тисячним натовпом прочан.

Арабські правителі переважно не чи­нили перешкод християнським прочанам, бажаючим відвідати місця, пов'язані з жит­тям і воскресінням Ісуса Христа. Постійний приплив прочан приносив певні прибутки тамтешнім володарям. Крім того і для му­сульман Єрусалим теж був і залишаєть­ся святим містом. Але час від часу релігій­ний фанатизм мусульманських правителів проявлявся дуже відчутно. Так фатимідський халіф аль-Хакім звелів у 1010 р. розрушити храм св. Гробу. Це відразу ж викли­кало реакцію римського папи Сергія IV (1009—1012), який виступив з проповіддю Священної війни. Тоді ця проповідь ще не запалила широкі кола лицарства. По смер­ті аль-Хакіма храм було відновлено. Утвер­дження у Палестині турків-сельджуків зро­било паломництва християн більш важки­ми, дорогими і небезпечними. Багато пілі­гримів ставали жертвами фанатизму, зна­чна частина потрапляла у рабство. Розпові­ді тих, хто повертався, розвивали у христи­ян Заходу почуття суму від такої долі свя­тих місць.

Величезні розміри сирійських І палес­тинських міст, багатстві міських ринкіп і храмів вражали західноєвропейських про­чан, породжуючи захоплення і заздрість. Ці почуття для християнських пилігримів в умовах їхнього власного злиденного жит­тя швидко переростали у ненависть до іно­вірців - мусульман і євреїв. Їх відверто ото­тожнювали з язичниками, котрих належа­ло знищити або у будь-який спосіб змусити прийняти християнство.

До другої половини XI ст., не зазнаю­чи масових нападів варварських племен, Західна Європа пережила певне демогра­фічне піднесення і на її територіях відбу­лася внутрішня колонізація неосвоєних зе­мель. Тому вільних земель для поселення і придатних для ведення сільського госпо­дарства уже не залишилося. Перенаселен­ня стало відчуватися вже наприкінці 80-х - на початку 90-х років XI ст. Для освоєння нових земель потрібні були великі витрати задля осушення боліт чи викорчування лі­сів та чагарників. Міжусобні війни феода­лів, які тривали майже у всіх європейських державах, перешкоджали розвитку тор­гівлі та стримували ріст міст, що бурхливо прогресували. Напруга у суспільстві біль­шості держав Європи зростала і потребува­ла негайного вирішення усіма можливими засобами. Тому надзвичайно популярни­ми і актуальними серед селян стали ідеї ор­ганізації хрестового походу на Схід для ви­зволення "святого міста" Єрусалима, і для здобуття нових та кращих земель, відібра­них у мусульман.

Багаті торгові міста Італії (Піза, Генуя і Венеція) готові були підтримати хрестоносців в надії на перспективу торго­вельних вигод від утвердження християн­ства на Сході. Ідея здобуття нових земель, загалом була приваблива і для численно­го прошарку малоземельних і безземель­них лицарів з числа молодших синів кня­зівських та баронських родин, котрі розра­ховували здобути славу на Сході і і збагати­тися!

Активним ініціатором хрестового по­ходу на Схід у Західній Європі була католицька церква, політичні позиції якої особливо посилилися у період боротьби за інвеституру. Під час гострого конфлікту з імператорською владою необхідно було кон­солідувати населення європейських дер­жав вигідною і привабливою політичною ідеєю. Успішний похід окрім військово-стратегічних і економічних вигод створю­вав сприятливі умови для об'єднання хрис­тиянської церкви, послабленої попереднім розколом 1054 р. Усі соціаль­ні стани і прошарки населення західяоев-ропейських держав підтримували ідеї ор­ганізації великого загальноєвропейського хрестового походу проти мусульман до Па­лестини.

Слід зазначити, що терміни "хрестовий похід" і "хрестоносці" не вживалися XI—XII ст. Тоді говорили І писали: "похід у Єрусалим", "проща до Гробу Господнього "заморський похід"; "свяшенна дорога" або "діяння"; лицарі-хрестоносш називалися: "воїни Христа"', "пилігрими", "єрусалимці*. "Божий народ". Термін "хрестовий похід' виник не раніше 1250 р., переважно в зна­ченні походу проти єретиків або іновірців.

Дата добавления: 2015-12-01