Розрив між Східною і Західною церквами.

ЦЕРКВА У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. ХРЕСТОВІ ПОХОДИ.

ПЛАН

1. Розрив між Східною і Західною церквами.

2. Боротьба католицької церкви за домінування над європейськими монархами.

3. Хрестові походи як одна із стадій боротьби між Заходом і Сходом.

4. Причини походів. Заклики папи Урбана ІІ та перший хрестовий похід (1096-1099).

5. Держави хрестоносців та їх доля. Духовно – лицарські ордени.

6. Цивілізаційні наслідки хрестових походів.

Розрив між Східною і Західною церквами.

В історії християнства особливе значення має епоха Вселенських соборів IV-VIII ст., яка стала часом усталення офіційного церковно­го вчення, догматики, організаційних засад та церковного обряду. Разом із тим, в цей період закріпилася чільна роль двох провідних цер­ковних центрів — Рима й Константинополя, які стали представляти західну та східну церкви. Ідеологічні, обрядові та організаційні відмін­ності в церковному житті цих церков з часом нагромаджувалися.

Відносини між західною й східною церк­вами загострилися в період боротьби у Візантії з іконошануванням. Початкове християнство не знало вшанування ікон. Культ ікон поши­рився, починаючи з III—IV ст., й до VI ст. досяг значного поширення. Всі єресі IV-VII ст. -несторіанська, монофізитська й монофелітська - рішуче заперечували вшанування ікон. Разом із тим нагромадження церковних ба­гатств та розкіш столичної церкви з її багато прикрашеними іконами й раками викликала гостру критику. За цією ворожістю до ікон, священних зображень на посуді тощо стояв протест проти розкоші в церкві. До того ж серед населення Малої Азії було багато вихідців із Сирії, де відчувався вплив магоме­танства, що відкидала поклоніння предметам образотворчого мистецтва.

У 724 р. ряд малоазійських церковних ієрархів виступив проти іконошанування. Че­рез рік імператор Леон III публічно підтри­мав малоазійське духівництво. Почався конфлікт між імператором і патріархом Гер­маном, який вважав іконоборство запеклою єрессю. Незважаючи на протести римського папи, Григорія II, імператор продовжив на­ступ. Патріарха Германа було усунуто й замінено іконоборцем Анастасієм.

Осередком опору іконоборству став Да­маск, де відчувалися політична зацікавленість у підтримці всяких звад в Імперії. Главою іконошанувальників став Іоан Дамаскін-Мансур, один із християнських сановників халіфа, зго­дом - чернець в сирійському монастирі. Не­вдоволення охопило також Елладу й острови Егейського моря. Третім осередком бороть­би проти іконоборчої реформи стала Італія. Римський папа вступив у полеміку з імпера­тором з приводу іконошанування. В листо­паді 731 р. в Римі скликано помісний собор, який засудив іконоборчу політику, хоча й при тому не згадував імени імператора. Іконобор­ство імператора стало приводом для повстан­ня в Італії. Візантійські війська були розбиті, або перейшли на бік папи, Венеція відпала від імперії.

Як репресивний захід проти папи було видано едикт Леона II про перехід під юрис­дикцію константинопольського патріарха Сицилії й Калабрії, а також тих областей Балканського півострова, які до того часу перебували під владою римської курії: Епіру, Іллірії, Ма­кедонії, Тессалії й Дакії. Лише страх перед лангобардським нападом втримував Равенну й Рим від повного відпадіння від Константино­поля. Але коли в середині VIII ст. сформував­ся союз папи й франкського короля, розрив із Візантією таки настав. Отже, іконоборча полі­тика прискорила союз папи й франкського короля.

Іконошапування було різко засуджене на соборі 754р., проведеному з волі імпера­тора Константина V. Було прийнято ухва­лу, про те, що іконошанування виникло "внас­лідок прошуків сатани". Ухвали собору натра­пили на різку критику з боку римської церк­ви. Спроби Константина спертися на підтрим­ку Франкського королівства були невдалими.

Хоча скликаний 843 р. собор урочисто відновив іконошанування, однак іконоборчі суперечки були використані папами для звільнення від опіки Візантії Особливої гостроти римсько-константинопольські супереч­ності набули в часи папи Ніколая І (858-867). Він вже не вдовольнявся незалежністю від Візантії, але й намагався втручатися в справи константинопольської патріархії. 858 р. у Візантії відбулося скинення патріарха Ігнатія, на місце якого було поставлено патріархом Фотія. Оскільки скинення патріарха було антиканонічним актом, то візантійський уряд звер­нувся за санкцією до папи. Папа Ніколай на­правив до Константинополя посольство, яке виступило арбітром у цій справі. Папські по­сли були присутні на спеціально скликаному для розгляду цієї справи соборі (861 р.) й вип­равдали дії Фотія.

Хоча питання було, здавалося б, вичерпа­ним, але папа не хотів втрачати можливість втручатися в справи візантійської церкви. Ра­зом із вимогами подати нові дані про вину Ігнатія, він наполягав на тому, щоб Іллірик і Сицилію було повернуто під юрисдикцію папи. За таку ціну він хотів дати згоду на цер­ковний перевороту Візантії. Однак візантійсь­кий уряд і патріарх на це не пішли. Римський собор 863 р. звинуватив папських послів, що брали участь в Константинопольському со­бор 861 р., в тому, що вони своїми діями зав­дали шкоди справедливости. Патріарха Фотія було оголошено скинутим, а Ігнатія єдиним законним патріархом. Імператор Михаїл III звернувся до папи з листом, в якому не лише вимагав визнання Фотія константинопольсь­ким патріархом, але й відкинув претензії Рима на церковну зверхність (супрематію). Фотій висунув звинувачення проти західної церкви у порушенні церковних традицій. Константи­нопольський собор 867 р. відлучив Ніколая І від церкви.

Однак розрив двох церков виявився тим­часовим. Після палацового перевороту й при­ходу до влади імператора Василія І, що шукав союзників на заході для боротьби з арабами, патріарха Фотія, який стояв на перешкоді цьо­му було скинуто. Примиренню сприяла й смерть папи Ніколая І. Його наступник Адріан II схилявся до пом'якшення претензій римського престолу.

Усередині XI ст. церковно-політичне про­тистояння Візантії й Рима загострилося. Зок­рема, папа Леон ЇХ (1049-1054) зажадав від візантійського імператора й патріарха повернуги під владу Рима землі Південної Італії. Для з'ясування причин взаємних звинувачень за дорученням папи до Візантії направився Гумберт де Сильва, кандидат для ведення перего­ворів з патріархом Михаїлом Керуларієм. Од­нак вони не змогли досягти згоди зі спірних питань. Остаточний розкол між двома церк­вами був ознаменований демонстративним актом розриву: 16 липня 1054 р. папський легат кардинал Гумберт під час богослу­ жіння в храмі св. Софії поклав на головний вівтар декрет, що містив прокляття пат­ріарху та його ієрархам. Патріарх Михаїл Керуларій скликав собор й оголосив анатему папським легатам та заборонив будь-які стосунки з Римом. Церковно-політичною причиною остаточного розриву було те, що патріарх вважав себе вселенським патріархом й не визнавав верховенства папи над грець­кою церквою.

Дата добавления: 2015-12-01