Державний механізм

Усі респонденти визнали, що ухвалення закону «Про ґендерну рівність» 2005 року стало переломним моментом для політики ґендерної рівности у країні. Але при цьому кожен висловив серйозні застереження щодо потенціялу цього закону привести до суттєвих змін. Багато респондентів зазначило, що підписання закону відбулося лише завдяки міжнародному тиску: «Закон ухвалили через розуміння того, що без ґендерного реґулювання нам не потрапити до Европи» (посадовець); «Світ тисне на Україну – ось чому деякі речі робляться, але серйозного ставлення до них нема» (посадовець). Через це є великі сумніви, чи буде закон ефективним: «Закон було ухвалено, але в глибині влада у нього не вірить» (викладач); «Є закон, але немає зміни свідомости» (посадовець). «Закон ні на що не вплине, бо посадовці не знають, що робити із цим ґендером, – висловилася дослідниця. – Для них ґендер – це шпигувати за стосунками між статями у ліжку». Викладачка зазначила, що «закону не достатньо, необхідною є стратегія ґендерного розвитку».

Хоча багато хто з респондентів відзначив існування національних планів дій щодо ґендерної рівности, більш як третина мала серйозні застереження щодо їхньої цінности. Багато хто не бачить, щоб ці плани втілювались у якісь значущі дії. Майже всі респонденти скаржилися на слабке впровадження і закону, і національних планів дій. Це добре підсумувала директорка дослідницького центру: «Є закон і є його впровадження. І це дві різні речі». Директорка неурядової організації зазначила: «Ґендерна політика не впроваджується всіма міністерствами. Вона формальна; нема центрального органу, який би опікувався цим питанням; міністерство піклується лише про соціяльний захист жінок, чого недостатньо». Половина респондентів доповіла, що млявість імплементації пов’язана з тим, що не передбачено санкцій за невиконання закону: «Нема ні моніторинґу, ні покарання за погане впровадження» (представник неурядової організації); «Суворість закону компенсується необов’язковістю його виконання» (дослідник). А для третини респондентів ключовою проблемою імплементації є нестача ресурсів та фінансування.

Крім мізерного фінансування, координаційна структура із ґендерних питань постійно реорганізувалися, про що подають більше деталей дослідниці Кисельова та Трохим. Близько половини респондентів зазначило, що часта реструктуризація владних інститутів заважає їхній роботі. За 18 років незалежности Грицак нарахувала 10 реструктуризацій державного апарату, наділеного повноваженнями у ґендерній політиці, а цього року відбулася чергова зміна при з’єднанні міністерства освіти та науки із міністерством сім’ї, молоді та спорту. Після цієї останньої реорганізації ґендером у ньому займається департамент ґендерної політики, створений 2004 року, а також підкомітет із ґендерної політики і прав людини при комітеті ВР із прав людини та міжнаціональних стосунків. Крім загальної марґіналізованости ґендерного апарату, важливо також те, що «політична нестабільність супроводжується плином кадрів і доводиться перевчати все нових і нових людей» (представник неурядової організації).

Більш як третина опитаних зазначили низьку обізнаність представників влади у питаннях ґендеру. Зокрема це видно із таких слів: «Уряд змушений займатися ґендером, але поняття не має як» (посадовець), «Президентським указом було введено систему ґендерних радників [ними призначали заступників міністрів. – Авт.], але що вони можуть порадити, якщо у них нема ні знань ні досвіду? <...> Політики та бюрократи так і не розуміють, чому вони мають тепер звертати увагу на ґендер» (дослідник), а представник неурядової організації зазначив, що «Деякі політики є носіями патріярхальних цінностей. Це небезпечно як для жінок, так і для чоловіків. Вони потрапили до парламенту як успішні бізнесмени, але ж тепер вони роблять рішення не про бізнес». Представник НУО вказує на причину такого ставлення: «Щойно постає питання ґендеру, як чоловіки кажуть, що є стаття 24 Конституції, за якою усі рівні, тому ґендерні проблеми штучні». Опір представників влади до питань ґендеру фігурував у багатьох коментарях. Наприклад, працівниця неурядової організації пригадала, як «депутат від КПУ якось сказав: Якщо ви (жінки) станете рівними, хто буде народжувати дітей?». Нарешті, є також фактор мотивації: «Від ґендеру немає матеріяльної вигоди, тому й інтересу серед посадовців нема» (викладачка).

Третина опитаних ключову проблему для ґендерної рівности вбачають у низькій участі жінок у політиці. По отриманні незалежности політична діяльність жінок стрімко зменшилася, а парламентське представництво знизилося з 36% в УРСР до 3% у першій обраній ВРУ. Після виборів 2007 року частка жінок у парламенті становить 7,5%. Колишня посадовець зазначила: «У нас обмаль жінок на високих керівних посадах». Справді, окрім Тимошенко, помітних жінок у владі не було. А з 27 комітетів останнього складу ВРУ лише три очолюють жінки. Мало того, ті жінки, що є у владі, рідко підтримують ідеї ґендерної рівности. Це ілюструє той факт, що більшість депутаток були проти ухвалення Закону «Про ґендерну рівність». Одна з них зазначила, коли перший ґендерний законопроєкт був на порядку денному у 1999 році, що Україна не може собі його дозволити поки не вирішить проблему нужденних дітей. Депутатки висміювали ідею Закону «Про ґендерну рівність», говорячи, що жінки уже рівні, якщо не занадто земансиповані, і повинні більше часу приділяти материнству. Дослідниця, що працювала над розробкою ґендерного законопроєкту, пригадала: «Я не могла розраховувати на жінок у ВРУ. Лілія Григорович – наша “велика ґендеристка” сьогодні – була серед перших, хто виступав проти закону. Я мусила боротися із тогочасним “жіночим рухом” за ідею ґендерної рівности».

Дата добавления: 2015-12-01