Основні види занять та ремесла буковинців.

Джерело майстерності буковинського землероба і ремісника сягає у глибину віків. Це знайшло яскравий прояв у характері забудови посилень, побуті і традиціях населення, в культурі хліборобства, господарській діяльності жителів краю.

Основним видом занять краян було землеробство. Сіяли зернові (жито, пшеницю, ячмінь, овес, кукурудзу), вирощували городні та кормові (картоплю, буряк, гарбузи, квасолю, огірки, капусту), технічні (льон, коноплю, тютюн, соняшник)культури. Населення займалося також садівництвом, яке було найбільш поширеним у східній частині краю (культивували яблуні, груші, сливи, вишні, черешні, горіхи, айву). Тісно було пов’язане з землеробством і скотарство. Майже у кожному дворі тримали коней, велику рогату худобу(корів, волів), а також овець, кіз та свиней. Крім тварин, в господарстві буковинського селянина розводили домашню птицю - курей, гусей, качок.

Допоміжними заняттями буковинців було бджільництво, збиральництво, рибальство та мисливство. Лісові багатства краю сприяли розвитку лісового та деревообробного промислу на Буковині. Лісозаготівля та сплав деревини були одними з провідних занять жителів Карпат.

Буковина – край самобутнього народного мистецтва. Серед ремесел і промислів тут набуло поширення ковальство, столярство, гончарство, шевство, кушнірство, ткацтво, килимарство, вишивка, писанкарство, лозоплетіння, каменярство, гутництво, художня обробка дерева, шкіри та металу. Впродовж багатьох віків буковинці виготовляли неповторні виробі декоративно-прикладного мистецтва, які мали не лише ужиткове призначення, але й відзначались високим художнім рівнем виконання та естетичним смаком.

Одним з найпоширеніших матеріалів для обробки було дерево. З нього селяни виготовляли більшість речей, необхідних для повсякденного вжитку. Серед них – меблі, різноманітні знаряддя праці, предмети побут. Нерідко дерев’яні вироби прикрашались різьбою або випалюванням.

В кінці XIX ст. з’являється інкрустація виробів з дерева – викладання шматочками різнокольорової деревини, рогу, перламутру, бісеру, металу.

У взаємозв’язку з іншими видами трудової діяльності розвивалось і шкіряне виробництво – кушнірство, шевство та лимарство. Із шкіри виготовляли взуття, верхній одяг, головні убори. Мисливські сумки (тобівки), пояси (череси), кінську упряж. Традиції декорування шкіри на Буковині дуже давні і сягають у глибину віків. Шкіряні вироби прикрашали кільцями з орнаментом, ґудзиками, капслями, металевими бляшками та застібками. Верхній одяг зі шкіри оздоблювали овчиною (смушком), хутром тхора, сап’яном та «пирзіяном», що надавало йому більшої ошатності і привабливості.

ТРАДИЦІЇ

На Буковині сформувались, збереглись і підтримуються самобутні багаті культурні традиції, які відрізняють її від інших регіонів України. Край можна сміливо вважатися етнографічною перлиною України. Багата матеріальна культура краю, яка проявляється у неповторних виробах прикладного мистецтва. До духовної культури

буковинців належать унікальні народні традиції та звичаї. Це, насамперед, новорічні релігійні свята Різдва, Маланки, Водохрещення.

"МАЛАНКА" ("Меланка") – традиціиний новорічний обряд із використанням масок. Назвою він зобов'язаний св. Меланії, день якої за церковним та юліанським календарем припадав на 31 грудня за ст. ст. Ще у недалекому минулому обряд "Маланка" був поширений на значній території України.

За давньою традицією роль головного обрядовою персонажа – Маланки – грав хлопець, перевдягнений у жіночий народний костюм. Інші ролі також виконували парубки. Лише подекуди меланкували й дівчата.

Масковані учасники новорічної процесії розігрували кумедні сценки-інтермедії. Маланка зображувала господиню, що все робить недоладно: б'є посуд, миє піч водою, а лави підмазує глиною, підмітає сміття від порога до середини хати тощо. У деяких селах Буковини виконували колективний загальносільський танець за участю ряджених влаштовували ігри біля громадського вогнища, ритуальну боротьбу масок, колективну трапезу.

Традиційні карнавальні образи Маланки включали маски тварин – Кози, Ведмедя, Журавля, Бика, Коня, маски Діда і Баби, а також багатьох інших персонажів.

Святий вечір. Головним ритуалом Різдвяних свят в українців вважалася колективна родинна вечеря на різдвяний Святвечір. Вона присвячувалася душам померлих родичів і предків, що, за народними віруваннями, приходили на цю "тайну вечеру". Прихід цих особливих адресатів пожертви досягався через їхнє закликання на трапезу. В гуцулів перед початком трапези на Святий вечір глава родини, ґазда, брав зі столу миску з усіма святвечірніми стравами й, передаючи її кому-небудь із домашніх, тут же, за столом, запрошував на вечерю "божих і грішних душ", з тим щоби "вони на тім світі так вечерили, як ми тут".

Різдвяне меню на Буковині та в східних районах області зазвичай складалося з 12 страв. Обов'язково варили кутю, яку тут називали пшеничкою; її підсолоджували медом і додавали горіхи та перетертий мак. У наддністрянських селах Сокирянщини до різдвяного столу також подавали голубці з кукурудзяними крупами та вареники з різноманітною начинкою: чи з вишнями, чи з черешнями, чи зі сливками, чи з картоплею, чи з капустою. На сусідній Кельменеччині меню було розмаїтішим: пиріжки з картоплею, знову ж вареники з капустою або картоплею, пампушки, з часником, гриби, риба, рибна юшка, бурячок, бобові (боби, горох або квасоля), узвар тощо. На Різдво прийнято було колядувати – обходити оселі, виконуючи величально-вітальні пісні (колядки) і речитативні формули (віншівки). Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходила на подвір'я кожної хати, славила господарів, бажала їм здоров'я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду. В основі цих обходів - магічна ідея «першого дня», згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали здійснитися. Гуртувалися колядники за територіальним принципом – по окремих вулицях або кутках. Обов'язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані продукти та подарунки. До складу ватаги незрідка входили музики й танцюристи.

Великдень. На Буковині, як і по всій Україні, Великдень, чи Пасха, традиційно є одним із найзначніших і найочікуваніших свят календарного року. Але буковинці різних національностей і віросповідань відзначали це свято по-різному і здебільшого в різний час.

Започатковували відзначення Пасхальних свят найчастіше вірні найдавнішої релігії з-поміж тих, котрі побутували в нашім краї, - послідовники Мойсея, іудеї. Вони святкували Пейсах, чи Песах, у пам'ять про "єціа мі Міцрайм" - вихід із єгипетського рабства. Після євреїв, а інколи й одночасно з ними святкували Пасху, чи Вєльканоц, римо-католики: буковинські поляки, німці, мадяри, чехи, словаки, італійці та чернівецькі вірмени, чи вірмено-католики, а також протестанти-євангелісти: німці та мадяри-секлери. Насамкінець надходила черга основної конфесійної громади краю - греко-православних, до якої належали українці, румуни і молдавани, та греко-католиків - здебільшого українців.

Найважливішим атрибутом Великодніх свят у буковинців усіх без винятку конфесій були обрядові страви, а серед них головне місце посідав хліб у вигляді випічки. У православних та греко-католиків - це калач-паска, який пекли із муки найвищого сорту, щедро заправляючи яйцями та подекуди ще родзинками. Вірменська паска називалася катха, її випікали з пшеничного ґрису і заправляли медом. Іудеї пекли прісну мацу - "гіркий хліб свободи", - зерно і мука для якої повинні бути вистояти півтора року. У дні свята вони остерігалися їсти страви, виготовлені з квашеного тіста, тому все квашене ще до свята видаляли з приміщення.

В українців ще однією важливою ритуальною стравою вважалося великоднє яйце - здебільшого розписане, розмальоване чи просто забарвлене в один колір - відповідно, звалося писанкою, крашанкою чи галункою. У східних Чернівецької області, наприклад на Кельменеччині, традиційно переважали галунки, які мали бути пофарбовані лише в оранжевий, рожевий чи червоний кольори і в жодному разі - у зелений чи голубий. Паску, великодні яйця та інші основні обрядові страви обов'язково освячували у храмі, і для цього прилагоджували святковий кошик. Господині складали його зазвичай у суботу, щоби в неділю вдосвіта, а то й ще раніше встигнути на службу до церкви. Буковинки понад сто літ тому випікали по дві великі паски-дори та багато перепічок. Щоправда, страви вкладали тоді не до кошика, а до дерев'яної дійниці: поряд із шматками розрізаної паски клали яйця, хрін, часник, полин, солонину, будз, сир, сіль тощо.

Зелені свята – українська назва християнського свята Трійці, що відзначається на 50-й день після Паски. Троіцько-русальна обрядовість знаменувала завершення весняного і початок літнього календарного циклу. В основі її лежали культ рослинності, магія закликання майбутнього врожаю.

Напередодні зеленої неділі, у суботу, що називалася клечаною, обов'язково прикрашали подвір'я та господарські будівлі клечанням – зеленими гілками клену, верби, липи, акації, ясеня, горіха, дуба тощо. Забороненим деревом подекуди вважалася осика, на якій, за повір'ям, повісився Іуда Іскаріот. Гілки встромляли в стріху, на воротах, біля вікон, за ікони. Підлогу або долівку в хаті встеляли запашними травами осокою, любистком, м'ятою, пижмою, ласкавцями, татарським зіллям.

Троїцькі розваги починалися з понеділка і тривали цілий тиждень. Звичайно їх влаштовували в лісі чи полі, на вигоні за селом. Подекуди молодіжні забави й танці проходили біля спеціальних лаштунків – ігорного дуба або явора. Вони являли собою довгу жердину, до якої зверху горизонтально прикріплювали колесо, прикрашене гіллям, квітами, стрічками.

Дата добавления: 2015-12-01