Сарматський вершник

Таври

Майже одночасно з кіммерійцями в південній частині Криму проживало корінне населення – таври (від грецького слова “таврос” – тур). Від таврів походить і назва Кримського півострова –Таврида, введена царським урядом після приєднання Криму до Росії в 1783 р. Давньогрецький історик Геродот у своїй книзі “Історія” розповів, що таври на гірських плато займалися скотарством, в долинах річок – землеробством, а на чорноморському узбережжі – рибальством. Вони займалися також і ремеслами – були вправними гончарями, уміли прясти, обробляти камінь, дерево, кістки, роги, а також метали.

З другої половини І тисячоліття до н.е. у таврів, як і в інших племен, з’явилася майнова нерівність, сформувалася родова аристократія. Навколо своїх поселень таври споруджували укріплення. Спільно з сусідами – скіфами вони воювали проти грецького міста-держави Херсонеса, який захоплював їхні землі.

Подальша доля таврів була трагічною: спочатку – у ІІ ст. до н.е. – їх підкорив понтійський цар Мітрідат VІ Євпатор, а в другій половині І ст. до н.е. захопили римські війська. У середні віки таври були винищені або асимільовані татарами, які завоювали Крим. Самобутня культура таврів була втрачена.

Кочові народи Північного Причорномор’я у І тис. до н.е.

Назва народу	Мовна група	Період перебування на українських землях
Кіммерійці	Індоіранська (ймовірно)	ІХ-VІІ ст. до н.е.
Скіфи	Індоіранська	VІІ-ІІІ ст. до н.е.
Сармати	Індоіранська	ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.

Велика Скіфія. Античні міста-держави в Північному Причорномор’ї

3. Скіфи

З VII ст. до III ст. до н.е. жах на племена і держави Східної Європи та Близького Сходу наганяли племена скіфів, які прийшли з глибин Азії і вторглись у Північне Причорномор’я. Скіфи завоювали величезну для тих часів територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, частину Криму (територію сучасної Південної і Південно-Східної України), утворивши там державу Скіфію. Найґрунтовнішу характеристику та опис життя і побуту скіфів залишив Геродот. У V ст. до н.е. він особисто відвідав Скіфію і описав її. Скіфи були нащадками індоєвропейських племен. Вони мали свою міфологію, обрядовість, поклонялися богам і горам, приносили їм кровну жертву.

Геродот виділяв серед скіфів такі групи: царські скіфи, які жили в пониззі Дніпра і Дону і вважалися верхівкою союзу племен; скіфи-орачі, котрі мешкали між Дніпром і Дністром (історики вважають, що це були переможені скіфами нащадки чорноліської культури); скіфи-землероби, що жили в лісостеповій зоні, та скіфи-кочовики, які оселилися в степах Причорномор’я. Серед названих Геродотом племен власне скіфами були племена царських скіфів і скіфів-кочівників. Вони панували над усіма іншими племенами.

Вбрання скіфського царя та воєначальника

Наприкінці VІ ст. до н.е. в причорноморських степах формується могутнє державне об’єднання на чолі зі скіфами – Велика Скіфія, до складу якого увійшло місцеве населення степових і лісостепових регіонів (сколоти). Велика Скіфія, за Геродотом, поділялася на три царства; одне з них очолював головний цар, а два інших – молодші царі (ймовірно, сини головного).

Скіфська держава – перше політичне об’єднання на півдні Східної Європи в ранньому залізному віці (центром Скіфії у V-III ст. до н.е. було Кам’янське городище поблизу м.Нікополя). Скіфія поділялася на округи (номи), якими управляли вожді, призначені скіфськими царями.

Найвищого піднесення досягла Скіфія в ІV ст. до н.е. Воно пов’язане з ім’ям царя Атея. Влада Атея поширювалася на величезні території від Дунаю до Дону. Цей цар карбував власну монету. Міць Скіфії не похитнулася навіть після поразки від македонського царя Філіпа ІІ (батька Александра Македонського). Могутньою лишалася держава скіфів і після смерті 90-літнього Атея в 339 р. до н.е. Проте на межі ІV–ІІІ ст. до н.е. Скіфія занепадає. Наприкінці ІІІ ст. до н.е. Велика Скіфія під натиском сарматів припиняє своє існування. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малі Скіфії. Одну, що називалася Скіфське царство (III ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.) із столицею у Неаполі Скіфському в Криму, іншу – в нижній течії Дніпра.

Скіфське суспільство складалося з трьох основних верств: воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів і скотарів). Кожна з верств вела своє походження від одного з синів першопредка і мала свій священний атрибут. Для воїнів це була сокира; для жреців – чаша, для общинників – плуг з ярмом. Геродот говорить, що особливою шаною у скіфів користувалися сім богів; саме їх вважали прабатьками людей і творцями всього сущого на Землі.

Письмові джерела та археологічні матеріали засвідчують, що основу скіфського виробництва становило скотарство, оскільки воно давало майже все необхідне для життя – коней, м’ясо, молоко, вовну і повсть для одягу. Землеробське населення Скіфії вирощувало пшеницю, просо, коноплі та ін., причому хліб сіяли не тільки для себе, а й на продаж. Землероби жили в поселеннях (городищах), які розташовувалися на берегах річок і укріплювалися ровами й валами.

Занепад, а згодом – розпад Скіфії були викликані рядом чинників: погіршення кліматичних умов, висихання степів, занепад економічних ресурсів лісостепу тощо. Крім того, в III-І ст. до н.е. значну частину Скіфії завоювали сармати.

Сучасні дослідники вважають, що перші паростки державності на території України з’явилися саме у скіфські часи. Скіфи створили самобутню культуру. В мистецтві домінував так званий. «звіриний» стиль.

Широко відомі пам’ятники скіфської доби кургани: Солоха й Гайманова Могили на Запоріжжі, Товста Могила та Чортомлик на Дніпропетровщині, Куль-Оба та ін. Знайдено царські прикраси (золота пектораль), зброя тощо.

Скіфська золота пектораль і піхви меча з Товстої Могили	Срібна амфора. Курган Чортомлик
Голова Діоніса. Курган Чортомлик	Золотий гребінець. Курган Солоха

Цікаво знати

Геродот описав обряд поховання скіфського царя: перш ніж поховати свого царя на священній території – Геррах (Придніпров’я, на рівні Дніпровських порогів), – скіфи возили його забальзамоване тіло по всіх скіфських племенах, де над ним здійснювали обряд пам’яті. У Геррах тіло ховали в просторій гробниці разом з дружиною, найближчими слугами, кіньми та ін. Біля царя клали золоті речі, коштовні прикраси. Над гробницями насипали величезні кургани – чим знатніший був цар, тим вищий курган. Це свідчить про майнове розшарування у скіфів.

4. Війна скіфів з перським царем Дарієм І

Скіфи були войовничим народом. Вони активно втручалися в конфлікти між державами Передньої Азії (боротьба скіфів з перським царем Дарієм та ін.).

Приблизно у 514-512 рр. до н.е. скіфів вирішив підкорити перський цар Дарій І. Зібравши величезне військо, він переправився наплавним мостом через Дунай і рушив вглиб Великої Скіфії. Військо Дарія І, як твердив Геродот, нараховувало 700 тис. воїнів, проте, як вважають, ця цифра у декілька разів перебільшена. Скіфське військо мало налічувати, ймовірно, близько 150 тис. бійців. За планом скіфських воєначальників, їхнє військо мало уникати відкритого двобою з персами і, поступово відходячи, заманювати ворога вглиб країни, знищуючи на його шляху криниці та пасовиська. На цей час скіфи планували зібрати сили та завдати поразку ослабленим персам. Ця “скіфська тактика”, як назвали її пізніше, виявилася вдалою.

Дарій спорудив табір на березі Азовського моря. Долаючи величезні відстані, перська армія марно намагалася відшукати ворога. Коли скіфи вирішили, що сили персів підірвані, вони стали діяти рішуче. Напередодні вирішальної битви скіфи надіслали царю персів дивні дари: птаха, мишу, жабу та п’ять стріл. Зміст “скіфського дару” Дарію його радник витлумачив так: “Якщо, перси, ви не станете птахами і не полетите високо у небо, або мишами і не сховаєтесь у землю, або жабами і не пострибаєте в болота, то ви не повернетесь до себе, вас згублять оці стріли”. Невідомо, про що думав Дарій І, дивлячись на ці дари та на скіфів, які шикували загони до бою. Однак вночі, залишивши у таборі поранених, які мали підтримувати багаття, він із залишками своєї армії втік.

Так ганебно скінчилася спроба одного із наймогутніших володарів тогочасного світу підкорити Велику Скіфію. Завдяки перемозі над перською армією, яка вважалася тоді найсильнішою, скіфи здобули славу непереможних воїнів.

Сармати

Протягом III ст. до н.е. - III ст. н.е. в Північному Причорномор’ї панували сармати, які прийшли з приволзько-приуральських степів.

Українські землі в ІІІ-І ст. до н.е.

Як називали себе ці племена ми не знаємо. Греки і римляни називали їх сарматами, що перекладається з давньоіранської як «оперезані мечем». Геродот твердив, що предки сарматів мешкали на схід від скіфів за річко Танаїс (Дон). Він також оповідав легенду про те, що сармати ведуть свій родовід від амазонок, яких побрали скіфські юнаки. Однак добре оволодіти мовою чоловіків вони не змогли й тому сармати розмовляють зіпсованою скіфською мовою. Частина істини у твердженнях «батька історії» є: сармати, як і скіфи належали до іраномовної групи народів, й у них дуже високий статус мали жінки.

Заселення причорноморських степів сарматами не було мирним. Вони винищували залишки скіфського населення і перетворили більшу частину їхньої країни на пустелю. Згодом на території Сарматії, як називали ці землі римляни, з’являється декілька сарматських племінних об`єднань – аорси, сіраки, роксолани, язиги, алани.

Оселившись в українських степах сармати стали нападати на сусідні римські провінції, античні міста-держави та поселення землеробів-прослав`ян зарубинецької культури лісостепу. Свідченням нападів на праслов’ян стали численні знахідки наконечників сарматських стріл при розкопках валів зарубинецьких городищ.

Сарматський вершник

Сармати були скотарями-кочовиками. Необхідні продукти землеробства і ремісничі вироби вони отримували від осілих сусідів шляхом обміну, данини й звичайного грабунку. Основою таких відносин була військова перевага кочовиків.

Велике значення в житті сарматів мали війни за пасовиська та здобич.

Вбрання сарматських воїнів

Жодного сарматського поселення археологами не знайдено. Єдиними пам`ятками, які вони залишили є кургани. Серед розкопаних курганів є багато жіночих поховань. У них знайдені чудові зразки прикрас, виконані у „звіриному” стилі. Неодмінною належністю чоловічих поховань є зброю і спорядження для коня.

Фібула. Нагайчинський курган. Крим

На початку нашої ери володарювання сарматів у Причорномор`ї досягло вищої точки. Відбулася сарматизація грецьких міст-держав, протягом тривалого часу сарматська династія правила Боспорським царством.

У них, як і у скіфів, існувала приватна власність на худобу, що була основним багатством і головним засобом виробництва. Значну роль у господарстві сарматів відігравала праця рабів, у яких вони перетворювали захоплених під час безперервних війн полонених. Проте родоплемінний лад сарматів тримався досить стійко.

Кочовий спосіб життя сарматів і торговельні зв’язки з багатьма народами (Китаю, Індії, Ірану, Єгипту) сприяли поширенню серед них різних культурних впливів. Їхня культура поєднувала в собі елементи культури Сходу, античного Півдня і Заходу.

Від середини ІІІ ст. н.е. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей час тут з’явилися вихідці з Північної Європи – ґоти. Спільно з місцевими племенами, серед яких були й алани (одне із сарматських угруповань), готи здійснювали спустошуючі напади на міста Північного Причорномор’я.

Дата добавления: 2015-12-01