Середня Азія після Тимуридів

Держава Тимура і Тимуридів (1370 - 1500). Тимур (“Залізний”, 1336 - 1404), виходець з монголо-тюркського роду Барлас, народився в м.Кеш (суч. Шахрісябз, південніше Самарканда). Його рід по жіночій лінії вважався нащадком найжорстокішого Чінгісового сина Джагатая. Тимур спадково обіймав посаду кешського намісника, але дитинство та юнацтво майбутнього світопідкорювача припало на “смутні часи” тотальної анархії, тому свою “творчу біографію” він почав у 1358 р. з “посади” отамана банди розбійників, які вдало грабували сусідів. Невдовзі в нього з'явився друг-союзник - спадковий емір Самарканда Хусейн (такий самий хижак і головоріз), з яким вони удвох кілька років тероризували весь Мавераннахр (“Країну, що за рікою”, тобто Середню Азію).

У 1362 р. під час одної з таких бандитських вилазок Тимур був тяжко поранений, суглоби правої руки й правої ноги неправильно зрослися й стали нерухомими, а його кістяк вразив кістковий туберкульоз, але вольового Тимура це не збентежило. “Він був струнким і великим, високого зросту, як нащадок давніх велетнів, з могутньою головою й лобом, кремезний тілом і сильний... кольором шкіри білий та рум'яний, без темного відтінку; широкоплечий, з міцними членами, сильними пальцями й довгими стегнами, пропорційної статури, довгобородий, але з вадою у правій нозі й руці; з очами, сповненими похмурого вогню, та гучним голосом. Страху смерті він не знав... не любив насмішок і неправди, був недоступним для жартів і забав, зате бажав чути завжди одну правду, якщо навіть вона йому неприємна; невдача ніколи його не гнітила, а успіх ніколи не веселив”1. Тимур так і не навчився читати й писати, але володів перською мовою.

Безмежний бандитизм у Середній Азії тривав, а вожді його (Тимур і Хусейн) відкрито назвались емірами. Такий стан речей не влаштовував улусних монгольських ханів Джагатаїдів, і в 1365 р., спираючися на вірні йому кочовища Моголістану (Східного Казахстану), Джагатаїд Кабул-шах здійснив у регіоні масову каральну акцію. У дводенній битві біля Шашу (суч. Ташкент) джагатаїдські монголи завдали поразки хусейно-тимурівським бандам, лідери яких ледь утекли. Проте Джагатаїди відверто ненавиділи й християнство, й іслам; і цю карту вирішив розіграти Тимур (якого після важкого поранення прозвали Тимур Ленг - “Залізний Кульгавець”).

Проти нової монгольської навали повстав народ, і під стінами Самарканда простолюд (на чолі з бавовном'якою Абу Бекром Келеві), наелектризований мусульманськими проповідниками (серед яких виділявся студент медресе Маулян-заде), розгромив агресора. Монголи відступили назавжди, а еміри повернулися до Самарканда й підступно знищили всіх повстанських керівників (крім Маулян-заде). По закінченні бійки Тимур тут же її відцурався, й, обвинувативши в усьому Хусейна, вигнав його з міста при підтримці населення, а в 1370 р. добив і знищив свого колишнього союзника в Балху. Тимур став під титулом еміра цілковитим володарем Мавераннахру із столицею в Самарканді. Далі почалися його славетні завоювання, успіх яким забезпечили: військовий талант полководця, суннітський фанатизм, колосальна воєнна здобич, неймовірна жорстокість та масова підтримка абсолютної більшості середньоазіатів, добробут котрих суттєво збільшився, бо Тимур розумно поділився частиною ганіми з підданими (і за ці крихти “з панського столу” самаркандці боготворили еміра, “забуваючи” про джерело цих багатств, а поет Хатіфі співав йому дифірамби). Політичним гаслом жахливого самаркандського еміра стала неперевершена фраза: “Весь простір населеної частини світу не вартий того, щоб мати двох царів”2.

Першою жертвою мстивого Тимура стали Джагатаїди: їхнє царство було знищено, караванні шляхи розорені, а купців примусили ходити через Самарканд. Потім емір втрутився в ханські чвари в Золотій Орді, яку після поразки на Куликовому полі від московського князя Дмитрія Донського (1380) роздирали усобиці. В 1381 р. Тимур посадив на золотоординський трон свого “протеже” Тохтамиша.

Наступною здобиччю “Залізного Кульгавця” став роздроблений та послаблений Іран, причому тут завоювання супроводжувалися звірствами, перед якими меркнуть усі криваві злодіяння арабів, тюрків та монголів.

У Сабзаварі 2 тис. полонених живими замурували в міських стінах, в Ісфахані з 70 тис. черепів знищених городян спорудили посеред міста кілька жахливих веж, а мешканців Шираза вирізали поголовно (лише поетові Хафізу Тимур подарував халат і відпустив).

Після трьох походів весь Іран, Хорезм і Афганістан визнали панування Тимура.

Масовий приплив ганіми й данини від завойованих народів дав можливість швидко реконструювати й розширити іригацію Мавераннахру, а Самарканд перетворився на світовий центр науки й культури. На крові й горі сусідів зростав добробут у корінних землях емірату.

Самаркандські архітектори, до яких приєдналися полонені майстри з Ірану, Азербайджану, Афганістану, Іраку, Сирії, Індії, прикрасили тимурівську столицю безцінними архітектурними дивами. Серед них: мавзолей Шах-і-Зінда (“Шах живий”, XIV - XV ст.), в якому вражає співіснування простої, лаконічної архітектурної форми з найтоншим узором полив'яної кахлі; грандіозна Соборна Мечеть Бібі-Ханим (1399 - 1404), розрахована на 2 тис. (!) молитвеників; масштабна усипальня Тимуридів Гур-Емір (1403 - 1404) тощо. Тимурівську батьківщину Кеш прикрасив величний Ак-Сарай (“Білий Палац”).

У самий розпал війни в Ірані незалежність спробував вибороти Тохтамиш: у 1383 р. золотоординці здійснили набіг на Хорезм, а в 1385 р. захопили Тебриз, де влаштували шалену різанину. Але колишній васал явно переоцінив свої сили: успішні війни дали в руки Тимура незліченні багатства, і за щедру платню в його армію десятками тисяч ішли досвідчені вояки-професіонали.

У 1392 р. Тимур вогнем і мечем пройшов Вірменію, Азербайджан та Грузію, а в 1395 р. наздогнав 90-тисячну армію Тохтамиша біля річки Терек. Виявивши неабиякий дар полководця, Тимур розтрощив золотоординців за 3 години (!)3, а потім, переслідуючи Тохтамиша, добив його безпосередньо в корінних степах Орди (межиріччя Волги й Дону), розоривши “за компанію” Єлець на Русі. Тохтамиш утік до Литви, а Тимур продовжив завоювання.

У 1398 р. страхітливого погрому зазнав Делійський султанат, звідки емір вивіз нечувані багатства, потім Тимур відібрав у мамлюків Сирію, а потому вдерся в межі Османської Турецької імперії.

Пихатий турецький султан Баязид І (1389 - 1402) написав Тимурові образливого листа, в якому пообіцяв збезчестити весь гарем еміра, на що спокійний самаркандець відповів лаконічно (“Він збожеволів”) і мобілізував у похід армію в 150 тис. головорізів-професіоналів плюс 32 бойових слони (індійські трофеї).

Турецькі яничари поразок раніше не знали, але військ у Баязида було не більше 70 тис., а вишколом і жорстокою завзятістю гулями еміра не поступалися піхотинцям султана. В битві біля Ангори (суч. Анкара) в 1402 р. армія Баязида не витримала удару “тимурівців”. Корпус яничарів оточили й вирізали, а султан потрапив у полон.

Тимур посадив султана в клітку й возив за собою як тварину, аж доки той не помер, таємно добувши й прийнявши отруту. Потім “Залізний Кульгавець” за кілька днів здобув штурмом Смірну (яку хрестоносці-йоанніти вдало захищали від турків 20 років), а коли за кілька днів до місцевої бухти прибули кораблі венеціанців і генуезців з резервами та припасами, “тимурівці” закидали їх за допомогою катапульт відрубаними головами “рицарів ордену Св. Йоанна”.

За 35 років свого царювання (1370 - 1405) Тимур створив шляхом кривавих завоювань колосальну імперію від Русі до Індійського океану, від Сирії до р.Інд та китайських кордонів, але мріяв він про світове панування й тому обрав наступною жертвою мінський Китай.

Приводом до агресії стала надумана теза про нелегітимність мінської династії, яка прийшла до влади, скинувши монгольську династію Юань, і Тимур, як дальній нащадок Чінгіс-хана, взявся виправити цю “несправедливість”.

Масштаби підготовки походу не залишали “Піднебесній” жодних шансів. Тимур зібрав та озброїв 200-тисячне військо й уже виступив у похід, мріючи стати володарем усієї Азії, але в Отрарі “Залізного Кульгавця” вразила лихоманка, і 18 лютого 1405 р. страхітливого еміра-войовника не стало.

Імперія Тимура була приречена. Створена на крові й кістках, вона трималася виключно військовим та адміністративним даром засновника, одне ім'я котрого викликало жах. Його смерть стала сигналом до розвалу, армія почала розбігатися, тюрки ворогували з персами, шиїти - з суннітами, Під контролем султана Шахруха (сина й спадкоємця Тимура, 1405 - 1447) офіційно залишилися Іран і Середня Азія, але сил і талантів тримати в руках “світову імперію” в нового володаря не вистачило. Його столицею став відбудований Герат.

Змінивши політичну тактику, Шахрух спробував спиратися не на військо та саме насильство, а на кваліфікованих перських чиновників і мусульманське духовенство. Були зменшені та зафіксовані податки, припинилися завоювання, але забути тимурівські злодіяння перси не могли.

У 1406 р. збунтувався Мазендаран, потім у Хорасані повстали хуруфіти (“літерники”) - крайні шиїти-імаміти, які оголосили Тимуридів уособленням зла, проклятим Аллахом, і т.ін., а самі під егалітарними гаслами почали чекати близького приходу махді. Хуруфіти ввели принцип тотальної спільності майна (що часом поширювалось і на жінок), а в політиці вдалися до індивідуального терору. (Зокрема, в 1427 р. Шахруха ледь не заколов хуруфіт Ахмед Лур прямо в мечеті Герата.) Ще одне крило крайніх шиїтів під керівництвом Мухаммеда Мушаши (“Променистого”) повстало в 1441 - 1442 рр. у Хузістані. Їхня ідеологія й методи боротьби продовжували сарбадарські традиції.

Шахрух не зумів упоратися з володіннями й поділив імперію на провінції, куди призначив майже незалежних губернаторів. Але й це владу Тимуридів в Ірані не врятувало. Після смерті Шахруха (1447) тимуридські володіння в Персії поступово були завойовані туркменами, а останнім оплотом Тимуридів залишився Мавераннахр, де спочатку як удільний емір, а потім як незалежний султан правив син Шахруха великий просвітитель Улуг-бек (1409 - 1449).

Онук Тимура Улуг-бек не виявив схильності до ратної справи. Його роботою було бюрократичне керівництво державою, а хобі - науки й мистецтва. В Самарканді в цей час на майдані Регістан було збудоване славетне медресе, на окраїні міста - унікальна обсерваторія, ще одне медресе за наказом Улуг-бека спорудили в Бухарі (архітектор Ісмаїл Ісфахані). Улуг-бек захоплювався астрономією, знав перську та арабську мови, писав вірші й полюбляв музику, танці тощо.

Та в роду Тимура такий правитель не міг мати авторитету, і фінал царювання султана-просвітителя виявився трагічним. У 1448 р. його власні сини очолили заколот, більша частина армії покинула правителя-миротворця (бо без воєн і ганіми солдати втрачали матеріальні стимули до служби). В 1449 р. залишки урядових військ були знищені, після чого Улуг-бека зарізав власними руками син Абд аль-Латіф. Ще півстоліття існувала держава Тимуридів, пошматована усобицями, але в 1499 - 1500 рр. її агонію припинила навала узбеків.

Останніми спалахами велична тимуридська культура завдячує поетам і мислителям Алішеру Навої (1441 - 1501) та Абд ар-Рахману Джамі (1414 - 1492) і цілій низці істориків: Мірхонду, Хафізі Абру та Абд ар-Різа Самарканді.

Іран після Тимуридів. Позбувшися тимуридського ярма, Іран залишався культурною та економічно спокусливою для загарбників країною. Світової слави зажила ширазька школа поліхромної живописної мініатюри, яку в XV ст. вирізняли надзвичайна пишність, яскравість, багатство композиції й нестандартний колорит. До шедеврів архітектури можна віднести мечеть Гаухар-шад у Мешхеді, побудовану в 1418 р. світилом перської архітектури Кавамом ад-діном Ширазі (автором ідеї купола на перехресних арках,? - 1440), та покриту унікальним полив'яним декором Блакитну мечеть Тебриза (1465), створену за проектом Німатулли, сина Бавваба. Проте владиками в Ірані знову були не перси.

Скориставшися тотальною кризою імперії Тимура після смерті її засновника, в 1410 р. незалежність від Тимуридів здобув союз туркменських (огузьких) племен Кара Коюнлу (“Чорний Баран” - зображення священного чорного барана прикрашало їхній державно-бойовий прапор). Очолило цей союз суннітське плем'я бахарлу, а творцем держави Кара Коюнлу (1410 - 1468) став Кара Юсуф, який спочатку володів землями навколо озера Ван. Після ряду успішних воєн з розпорошеними тимуридськими загонами “чорнобаранні” окупували Азербайджан, Вірменію й Ірак, а за правління султана Джаханшаха Кара Коюнлу (1436 - 1467) навіть ненадовго захопили Західний Іран з Гератом.

Проте, виборовши владу над обширними територіями, Кара Коюнлу не стали ділитися нею (і здобиччю) з іншими туркменськими племенами, що викликало їхнє “справедливе обурення”, і в спину “чорним баранам” ударили Ак Коюнлу (“білобаранні”), корінні кочовища яких розташовувалися у верхів'ях Тигру. Об'єднавши навколо прапора, на котрому красувався білий баран, усіх невдоволених огузів, вождь нового хижацького союзу Узун Хасан Ак Коюнлу (1453 - 1478) спочатку виснажив “чорних” грабіжницькими набігами, а потім завдав вирішального удару. В битві біля Ардебіля (1468) військо Кара Коюнлу було знищене, а їхній останній лідер Абу Саїд потрапив у полон, де йому відтяли голову. Тепер уже Ак Коюнлу поставили під свій контроль Азербайджан, Вірменію, Західний Іран, Ірак і Курдістан, але їхня держава (1468 - 1502) теж не стала міцною.

Хижацькі грабіжницькі банди “баранів” (як чорних, так і білих) довершили докорінне спустошення Месопотамії й Західного Ірану, але, розграбувавши народ, кочові огузи так і не зуміли без належної релігійно-ідеологічної або державно-організаційної опори надовго втримати владу в землеробському шиїтському оточенні персів. Суттєвих утрат зазнали “білобаранні” від турків-османів, які в 1473 р. розтрощили кінноту Ак Коюнлу вогнем артилерії при Терджані (на Євфраті). Навіть антиосманський союз з Венецією не врятував Узун Хасана. Новим об'єднувачем Ірану й остаточним могильником “білих баранів” став своєрідний релігійно-політичний блок Сефевідів з кизилбашами (“червоноголовими”).

Держава Сефевідів (1502 - 1736). На межі XV - XVI ст. Іран являв собою в політичному плані надзвичайно неcтійку сукупність різноманітних і вкрай ворожих одне одному державних утворень. У Хорасані володарював релікт тимуридської епохи султан Хусейн Бейкари (1469 - 1506), єдність туркменських кочовиків Ак Коюнлу (що панували в Іраці й Західному Ірані) розпорошилася на десятки дрібних султанатів, а в шиїтському Азербайджані (в районі міста Ардебіль) набирали сили Сефевіди.

Ще наприкінці ХІІІ ст. в умовах монгольського гноблення один з багатих суннітських шейхів Сефі ад-дін Ісхак (1252 - 1334), курд за походженням, заснував на кшталт християнських жебрацьких орденів містичний суннітський орден дервішів (“жебраків, прохачів, бідняків”) Сефевіє, що мріяв про вигнання з регіону монголів-іновірців. Та коли через Іран кривавою лавиною прокотилися правовірні мусульманські армії Тимура, а потім запанували туркмено-огузькі “барани” (теж сунніти), Сефевіди прийняли шиїзм імамітського напряму, який відтепер став прапором антиогузької та антитимуридської боротьби.

У XV ст. сефевідські дервіші-шиїти розгорнули в Ірані масштабну пропаганду. Родові землі клану Сефеві гарантували йому мінімальну матеріальну базу, але для влади на середньовічному Сході була потрібна сила, і вона відшукалася в особі тюркських кочових племен шамлу, румлу, устаджлу, текелю, афшар, каджар і зулькадар, які настільки довго жили в шиїтському оточенні, що єдині з тюрків прийняли іслам шиїтсько-імамітського напряму. Мешкали вони в Східній Анатолії та Південному Азербайджані, а свою узагальнену назву кизилбаш (“червона голова”) дістали за 12 пурпурних стрічок, які вони нашивали на власні шапки (на честь 12 імамів, що їх визнавали імаміти на відміну від ісмаїлітів). Етнологи називають ці племена кочовими азербайджанцями.

Спираючися на свій релігійний авторитет і військову силу кизилбашів, які визнали себе муридами (“учнями, послідовниками”) Сефевідів, ардебільські шейхи почали інтенсивно розширювати свої володіння, використовуючи прошиїтські симпатії, що панували здавна серед мешканців Ірану й Азербайджану. Перші успіхи залишалися досить скромними, і тільки коли в 1495 р. орден очолив молодий (14-річний) енергійний Ісмаїл, Сефевіди почали творити імперію.

Ісмаїл був різносторонньо розвиненою особою - талановитий полководець, класик азербайджанської поезії (писав під псевдонімом Хатаї), сміливий воїн, тонкий політик, енергійний адміністратор. За таким лідером ішли, а для додаткового згуртування соратників молодий шейх здійснив під гаслом “боротьби за віру” кілька набігів на православні Грузію й Трапезунд та язичників-черкесів. Вояки здобули необхідний досвід, відчули смак перемоги та привабливість воєнної здобичі, і в 1500 р. Ісмаїл розпочав масштабну війну за регіональне панування.

Спочатку були розорені Баку й Шемаха, потім від Ак Коюнлу очистили Азербайджан, а в 1502 р. у звільненому від туркменів Тебризі Ісмаїл назвався шаханшахом (“царем царів”), поклавши початок династії та тюрксько-перській державі Сефевідів (1502 - 1736), панівною релігією якої став шиїзм імамітського напряму. Проти кизилбашо-сефевідського військово-політично-релігійного блоку спробували виступити Ак Коюнлу, та населення активно підтримало Ісмаїла, і в битві біля Хамадана (1503) строкате ополчення “білих баранів” було остаточно знищене. За 1503 - 1509 рр. шаханшах захопив Вірменію, Ірак, Іран і Курдістан (проте центром молодої імперії залишився Азербайджан, а столицею - Тебриз).

Наступним ворогом стали узбеки (сунніти), чий лідер хан Мухаммед Шейбані (1499 - 1510) окупував Хорасан, та в грандіозній битві біля Мерва (1510) ордам середньоазіатських кочовиків дали відсіч: Шейбані загинув, а з порубаних узбецьких голів шах наказав спорудити жахливий мінарет.

Створення міцної шиїтської імперії занепокоїло суннітську державу турків-османів. Прямому зіткненню Сефевідів з османами передувала різня шиїтів у Туреччині (загинуло 40 тис. осіб) та суннітів в Ірані, після якої грізний турецький султан Селім І (1512 - 1520) розпочав похід на схід.

Кизилбаші являли собою неперевершену кінноту, але проти найкращої в тогочасних арміях світу турецької артилерії це не допомогло. Армії султана й шаха були кількісно однаковими (по 120 тис. вояків), та в грандіозній битві на Чалдиранському полі (1514 р., Південний Азербайджан) сефевідська кавалерія не витримала разючого вогню турецької картечі. Атака кінноти захлинулася, і почався розгром: турки рубали тікаючих, пораненого Ісмаїла врятував чудовий кінь, а шахський гарем (!) потрапив у полон до османів. Переможці розграбували Тебриз і, добивши кизилбашів при Кочхісарі (1515), відібрали у Сефевідів Північний Ірак. Надалі непереможний Селім І напав на Єгипет (де знищив державу мамлюків), перемога над яким передавала під його контроль багаті землі (а не розорений війнами Іран) та священні міста ісламу Мекку й Медину - і це врятувало шиїтську імперію, а в 1517 р., скориставшися відсутністю основних турецьких сил, Ісмаїл І захопив Східну Грузію.

Отже, держава Сефевідів вистояла, а її перший шах Ісмаїл (1502 - 1524) завершив правління на мажорній ноті.

Імперія Сефевідів стала однією з найбільших в ісламському світі. Крім Азербайджану, до її складу ввійшли Іран, Вірменія, більша частина території Курдістану й Грузії, Хорасан і Західний Афганістан, проте панівним етносом спочатку були виключно азербайджанські кочовики-кизилбаші (шаблями котрих і була створена шиїтська імперія), серед яких виділялися 114 родовитих сімей степової аристократії - з них виходили полководці, намісники, сановники та інша державна еліта.

Основою економіки в XVI ст. залишалось іригаційне землеробство. Селяни вважалися юридично вільними, але власної землі та води вони майже не мали, і, користуючись ними на правах різноманітної оренди, платили ренту-податок та виконували трудову повинність. Із немусульман брали також подушну подать (джизью) та вродливих дівчат у гареми шаха та його прибічників. Аграрний фонд включав привілейовані земельні володіння кочових племен (юрт) і шиїтського духовенства (вакф), невеликий приватний сектор (союргаль), шахський родовий домен (хассе) і колосальний державний сектор (дівані), з якого Сефевіди виділяли (за типом ранньомусульманських ікта) земельні пожалування за службу - тіуль (без прав власності). Тіуль передбачав жалування ренти із земель (на час служби), користувач тіулю не мав права визначати й збирати податки з селян - це робили державні чиновники.

Податки за часів Ісмаїла І залишалися невеликими (1/6 врожаю), що дало можливість певною мірою реанімувати занедбані продуктивні ресурси регіону, але втрата гарему на полі Чалдирану погано пожартувала з династії, бо шах мусив заводити нових жінок і дітей-спадкоємців уже на схилку років. І коли в 1524 р. Ісмаїл помер, його спадкоємцеві Тахмаспу І (1524 - 1576) сповнилося тільки 10 років. Серед кизилбашської знаті почались усобиці за право володарювати від імені неповнолітнього шаха. Наростав і азербайджано-перський конфлікт, бо серед персів вирувало невдоволення пануванням “диких і безграмотних” тюрків (навіть релігійна шиїтська спільність не змогла загасити цей конфлікт). Усобиці та сваволя кизилбашської верхівки спричинили збільшення податків, а коли вони досягли 60%, господарство не витримало: в країні розпочалися голод і антисефевідські бунти, чим одразу скористалися турки. В безперервних війнах Сефевіди втратили Ірак (включаючи священні міста шиїтів Неджеф і Кербелу) та частину Закавказзя, а в 1555 р. шах мусив перенести столицю держави в Казвін (південніше Каспію) - далі від османських кордонів. Навіть рідний брат Алкас-Мірза (намісник Ширвана) зрадив шаха й підтримав турків.

Тахмасп І - енергійна та високоосвічена людина, автор безцінних мемуарів - ще відшукував можливості, щоб утримувати єдність і порядок у державі, але в 1571 р. країну вразила чума, а після смерті шаха (1576) у шиїтській імперії запанувала політична анархія. Почався період смут і боротьби за престол (за який різалися його сини й онуки), що тривав з 1576 до 1587 р. Спочатку трон калейдоскопічно міняв хазяїв, а коли шахом став безвольний і напівсліпий Ходабенде (1578 - 1587), державними справами закерувала його дружина - “жінка енергійна й тверда”4, - і цим знову скористалися сусіди. Узбеки відвоювали Хорасан (Мерв, Нішапур, Мешхед), індійські “Великі Моголи” спустошили й окупували Кандагар, а 100-тисячне османське військо паші Мустафи, завдавши трьох великих поразок кизилбашам, захопило Курдістан, решту Закавказзя та Азербайджан (колиску сефевідської державності!). За цих умов у 1587 р. на престол зусиллями двох кизилбашських ханів (Муршид Кулі-хан та Алі Кулі-хан) ступив 16-річний Аббас І, з правлінням якого (1587 - 1629) пов'язаний нетривалий зліт сефевідської могутності.

Шах Аббас І проявив себе неординарним правителем.

“Обличчя його було красивим, і характерною його особливістю був різко виступаючий ніс та гострий, проникливий погляд. Він носив не бороду, а довгі вуса. Зросту він був малого, але вирізнявся, мабуть, надзвичайною силою й витривалістю, бо все життя славився здатністю витримувати злигодні війни та до останніх днів віддавався улюбленій утісі - полюванню”. Але домінували в його характері залізна, нещадна воля та “жорстокість справжнього перса”5.

Вже в перші два роки царювання молодий шах виявив неабиякі “державні таланти”. Спочатку він хитрістю позбувся двох своїх ханів-благодійників, а в 1590 р. уклав з османами ганебний, але дуже необхідний для оздоровчих реформ Стамбульський мир (віддавши туркам усі спірні території!). Здобувши дорог<F51008M>о ю ціною невелику передишку, Аббас І чудово її використав, зайнявшися реформами, передусім в армії.

До Аббаса сефевідське військо складалося з кінноти кизилбашських племен, народного селянського ополчення та невеликої шахської гвардії. Така армія, з одного боку, породжувала відцентрові тенденції серед кизилбашської знаті, а з іншого - значно поступалась озброєнням і вишколом війську сусідньої Туреччини.

Аббас взяв курс на створення масштабної професіональної армії, обравши за зразок традиції османського яничарського корпусу. Військо професіоналів почали формувати на базі рекрутських наборів серед юнаків, яких з малих років виховували в цілковитій ізоляції як фанатично відданих шиїзму та особисто шахові вояків. На їхнє озброєння вогнепальною зброєю знайшли необхідні кошти, і за кілька років з допомогою англійського інструктора Роберта Шиллі Сефевіди мали 12 тис. стрільців-мушкетерів (60 тис. мушкетів!), 12 тис. артилеристів (500 гармат!) та 10-тисячний корпус гулямів-кіннотників. Віднині не кизилбашська кіннота (кількість якої скоротили з 80 до 30 тис. вершників), а постійне шахське військо стало основою сефевідської армії, що значно посилило військову міць і централізацію держави. Зменшенню ролі кизилбашів у політиці сприяло й перенесення столиці Сефевідів з Казвіна в Ісфахан (1598), де більшість населення становили перси, а також різанина, що її Аббас І влаштував серед невдоволених (у результаті від 114 родовитих кизилбашських сімей залишилося 35, а конфісковані землі поповнили державний та шахський домени).

Слідом за військовою провели реформу адміністративну, і шах почав одноосібно й самодержавно призначати всіх вищих чиновників, ставши єдиновладним володарем імперії (його обмежували лише норми Корану й шаріату, за чим слідкувало шиїтське духовенство). Для виконання шахських наказів створили меджліс (“Державну Раду”). Щодо економіки, то шах запровадив єдину грошову систему, в основу якої поклав срібну монету, скромно назвавши її аббасі (4,6_г срібла). Для відродження прибуткової посередницької торгівлі державну увагу приділили будуванню й реконструкції шляхів сполучення, мостів, ханів, караван-сараїв тощо - і солідною галуззю господарства знову стала міжнародна торгівля (а не лише іригаційне землеробство). Реформи сприяли економічному піднесенню, влада змогла зменшити податки, і працювати стало вигідно (про що свідчить зникнення підневільної рабської праці у виробничих галузях економіки - рабство залишилося тільки у сферах побутових і гаремних).

Поряд зі старими культурами перси почали вирощувати опійний мак і тютюн, удосталь стало хліба й бавовнику, а сефевідські трояндова олія, шовк, килими, кераміка, зброя, порцеляна, парча, оксамит славилися на весь світ та активно експортувалися (Європа, Близький Схід, Росія, Індія, Китай).

Грандіозні реформи Аббаса І Мірзи (“Великого”, 1587 - 1629) за кілька років перетворили аморфний напіврозвалений Іран (який більше нагадував Великий Азербайджан) на міцну централізовану державу, яка знову почала “грати м'язами” в зовнішній політиці. Уклавши антисуннітський військовий союз із православною Росією, Аббас ущент розгромив у 1598 р. узбеків біля Герата й відвоював багатий Хорасан (причому в полон потрапив син узбецького хана), потім був окупований Бахрейн, а після ретельної підготовки в 1603 р. шах розпочав війну з Туреччиною.

Двома успішними війнами (1603 - 1612, 1616 - 1618) Сефевіди повернули собі Азербайджан, більшу частину Закавказзя, Курдістану та Ірак, а фінальним акордом стало звільнення шиїтських святинь (Неджеф, Кербела) і здобуття Багдада, де Аббас наказав вирізати всіх суннітів.

Персам дуже дошкуляли португальські пірати, які заважали нормальній торгівлі в акваторії Індійського океану, і, скориставшися антипортугальськими настроями в Англії, Аббас купив англійську допомогу перським шовком. У 1620_ р. “сини туманного Альбіону” пустили на дно португальський флот біля Джаска, а в 1623 р. надали армії сефевідського генерала Алахверді-хана пряму військову допомогу (бойовими кораблями) для відвоювання в португальців стратегічного порту Ормуз. За це англійська Ост-Індська компанія дістала в Ірані багато торгових привілеїв.

Східною розкішшю вражала сефевідська столиця Ісфахан (600 тис. мешканців), для процвітання якої шах Аббас І силою переселив десятки тисяч кваліфікованих виробників із відвойованих Азербайджану, Вірменії та Грузії. На центри ремесел і торгівлі знову перетворилися Казвін, Шираз, Кум, Кашан, Єзд, Мешхед, Тебриз, Ардебіль, Єреван, Шемаха.

Справжнього розквіту досягла культура, особливо архітектура: міста почали будувати за єдиним генеральним планом, що передбачав завершені міські й паркові ансамблі, а будови вирізнялися масивністю й пишним поліхромним полив'яним декором з надзвичайно барвистою кольоровою гамою. Особливо цим славився Ісфахан та унікальний за багатством внутрішнього інтер'єру архітектурно-палацовий і парково-садовий ансамбль усипальні шейха Сефі ад-діна Ісхака в Ардебілі, центром якого став купольний циліндричний мавзолей із суцільним узорним полив'яним облицюванням.

Майстри ісфаханської школи живописної мініатюри почали писати психологічні портрети й запозичили (першими на Сході) з Європи лінійну перспективу та світлотінь. На часи Аббаса І припадає життя трьох неперевершених живописців: Ага Рези (? - 1616), Рези Аббасі (1575 - 1635) та Мухаммеда Замана (XVII ст.), а ткач, поет і художник Гіяс ад-дін з Єзда (XVI - XVII ст.) прославився створенням живописних тканин. Вершиною поезії аббасівського часу визнано творчість Ахлі Ширазі (XVII ст.).

Останнім успіхом великого Аббаса стало здобуття Кандагара, звідки вигнали в 1622 р. гарнізон “Великих Моголів”.

Aббaсівський Іран перебував в апогеї могутності, але не все було безхмарним. Строкату імперію Сефевідів роздирали етнічні й релігійні суперечності між християнами та мусульманами, суннітами та шиїтами, імамітами та ісмаїлітами. Періодично спалахували повстання пригноблених народів (грузинів, вірмен, афганців тощо), а грандіозні реформи, за величезних позитивних здобутків, мали один, але надзвичайно важливий негативний наслідок - було втрачено етнічну єдність держави. Якщо раніше панівним етносом імперії виступали азербайджанські кизилбаші, то тепер усі шиїти-імаміти дістали юридично рівний статус (і тюрки, й перси, й навіть колишні християни-ренегати). Кизилбашська знать вважала, що її невдячно й несправедливо позбавили панівної ролі в державному апараті й армії, перси запевняли, що їхні права недостатньо забезпечені порівняно з “дикими, неосвіченими степовиками”, а професійна гвардія, як і в інших країнах Сходу, швидко почала впливати не лише на долю військових баталій - вагомим стало її слово в питаннях династичних чвар та успадкування престолу. До цих проблем додалися старі як світ хвороби всіх занадто централізованих держав: хабарництво, приписки, бюрократизм і корупція.

Не врятувала й міжнародна торгівля. Після відкриття прямого морського шляху від Європи до Індії торговельна монополія Ірану як посередника розвіялася наче дим, і кошти, що їх виділив Аббас Великий на відбудову шляхів сполучення, не окупилися. Відіграла свою роль і “революція цін” (після відкриття та пограбування конкістадорами Америки), яка в кілька разів знецінила золото-срібні запаси імперії.

Шляхи на захід перекривала ворожа Туреччина, до того ж перси ніколи не славилися як мореплавці, а Росія не без зусиль виходила із “Смутних часів”, тому основним торговельним партнером Сефевідів стала індійська “Імперія Великих Моголів”. Але її ринок був вузьким, а індійський експорт значно перевищував те, що міг запропонувати бідніший ресурсами Іран; і негативне зовнішньоторговельне сальдо спричинило масовий відплив срібла й золота з Ірану до Індії (звідки їх висмоктували європейці за вогнепальну зброю та середньоазіати за коней). Після надання пільг англійським торговцям серйозним конкурентом іранським ремісникам стали дешеві європейські товари, а перських купців і ремісників силою об'єднували в підконтрольні владі корпорації, де виробникам дихнути не давала тотальна чиновницька дріб'язкова регламентація.

До цього треба додати аббасівський деспотизм, який ще раз підтвердив стару істину, що правитель не може якісно керувати країною все життя й без будь-якого контролю: старість не додала розуму Великому Аббасові.

На схилку років він впав у манію переслідування, в країні узаконили доноси й максимально збільшили таємну поліцію, після чергових доповідей якої летіли з пліч голови навіть беглербегів (губернаторів провінцій). Жертвами шахської недовірливості стали троє його синів (одного за наказом Аббаса І вбили, двох - осліпили). Роздутий державний апарат почав працювати сам на себе, хабарництво й казнокрадство перевершили всі мислимі масштаби, грошей у влади хронічно бракувало, полізли догори податки, тож почалися й народні бунти.

Ще в 1615 р. повстав цар Кахетії Теймураз, але сефевідська військова машина придушила цей “бунт”: до Ірану виселили 100 тис. грузинів, а сина Теймураза, щоб покарати батька, оскопили. В 1624 - 1625 рр. збунтувалася під гаслами тотального революційного егалітаризму Вірменія, в 1623 - 1624 рр. знову повстала Грузія (на чолі з великим полководцем Георгієм Саакадзе), а в 1629 р. піднялися шовкороби Гіляну.

Повстання потопили в крові, кожного разу ціною крайніх зусиль, а коли Аббас Великий помер (1628), престол дістався його жорстокому, кровожерливому, але найнездарнішому в державних справах синові Сефі (1628 - 1641).

За даними німецького посла Адама Олеарія, шах Сефі “почав своє правління безліччю кровопролить і тиранствував так, як жоден з колишніх шахів Персії,... не милував ані друзів, ані недругів, і часто з найдрібніших причин нещадно катував та вбивав людей”6.

Масштабний терор затримав розпад держави, але позбавив імперію талановитих чиновників і полководців, з числа котрих “найкращі люди впали жертвами... кровожерливості та жорстокості”7. Обезглавлена армія, затероризована репресіями, стала небоєздатною, і в 1638 р. турки відвоювали Ірак - перси знову втратили Багдад і свої шиїтські святині (Неджеф, Кербела).

Наступник Сефі Аббас ІІ (1641 - 1666) закинув державні справи, зосередившися на гаремі й вині, чим скористались індійські моголи (вони знову захопили Кандагар). А коли на ісфаханський престол ступив “сміливий та мудрий” Сулейман І (Сефі ІІ, 1666 - 1694), сил у центральної влади для боротьби з сепаратистськими замашками знаті вже не було. Грузинський цар Георгій ХІ демонстративно перестав навіть реагувати на шахські накази, “чим укинув шаха Сулеймана у великий сум та муки”8.

Економічне, політичне та культурне піднесення держави Сефевідів виявилося вкрай нетривалим, і наприкінці XVII_ст. настав цілковитий розвал, який сягнув апогею за правління безвольного й тупого Султана-Хусейна (1694 - 1722), про котрого російський посол Артемій Волинський писав, що “рідко такого дурня можна знайти й серед простих, не токмо з коронованих”9.

При дворі панували мулли та гаремна камарилья, податки зросли втроє, й тому їх ніхто не платив, армія без зарплати розбіглася, чиновники жили здирством та хабарами, а серед народу поширювалися ідеї егалітаризму. Соціально-економічна система східного типу в Ірані зайшла в глухий кут. Розбазаривши ресурси країни, вона вичерпала свої можливості, посередницька монополія (якою жили десятки поколінь Персії) зникла назавжди, а будь-які реформи унеможливилися державним розвалом, розоренням підданих і відсутністю жодної чіткої програми виходу з кризи. Для реформ (з урахуванням “права на помилку”) потрібні кошти, проте традиційне господарство й так працювало на межі можливостей, країна голодувала, а тому “експериментувати” не могла.

Незліченні багатства лежали в персів під ногами - це було “чорне золото” - нафта, але про цей “фонтан грошей” іранці дізналися лише у ХХ ст.

Таких випробувань імперія Сефевідів не витримала. Вичерпавши можливості традиційного розвитку (з успішним використанням яких пов'язана епоха середньовіччя), перси не знайшли нових шляхів суспільної еволюції. Іран потрапив у цивілізаційну пастку, і цим скористалися сусіди, які почали рвати шиїтську імперію на шматки.

У 1722 р. прикаспійські краї захопив під час свого перського походу російський імператор Петро І (1682 - 1725), Закавказзя й Північний Захід країни окупували турки-османи, а більша частина Ірану потрапила під владу диких афганців, які тільки починали формувати свою державність.

Ще в 1709 р. афганське плем'я гільзай звільнилося від сефевідської влади, а в 1722 р. їхнє 30-тисячне військо на чолі з Мір-Махмудом удерлося в Іран. Перси-шиїти намагались організувати опір афганцям-суннітам, але Сефевіди вже не мали важелів влади, щоб очолити цей рух та дати відсіч загарбникам, і в жовтні 1722 р. після 8-місячної облоги афганці здобули Ісфахан. Скинувши Султана-Хусейна, Мір-Махмуд оголосив себе шахом Ірану, що було карколомним державно-політичним регресом для Персії (яка від повнокровної державності повернулася до стадії вождівства). Лише син скинутого сефевідського шаха Тахмасп ІІ чинив опір загарбникам, та суть справи це не змінювало.

Присмерки середньовіччя загалом виявилися кривавими, та трагедія Ірану полягала в тому, що й сил, які б виступали за нові порядки, в країні не було: постсередньовіччя не стало для Персії початком нової культурно-господарської або державно-політичної епохи. На століття Іран поринув у перманентно-кризову цивілізаційну стагнацію.

Середня Азія після Тимуридів. Розгром Тохтамиша Тимуром (1395) сприяв остаточному розпаду Золотої Орди на ряд незалежних ханств (Казанське, Астраханське, Кримське тощо), внаслідок чого на початку XV ст. свою орду в Межиріччі річок Урал і Сирдар'я утворили узбеки - строката сукупність кочових тюркських та монгольських за походженням родів, спільною мовою яких став своєрідний тюркський діалект.

Етимологія назви “узбеки” остаточно не з'ясована, але більшість науковців пов'язують її з ім'ям славетного золотоординського хана Узбека (1312 - 1340), бо в пам'яті місцевих степовиків він залишився як могутній та достойний володар.

На чолі узбецького кочового союзу стояли Шейбаніди - нащадки Шейбані (онука Чінгіс-хана, улус якого охоплював у ХІІІ ст. степи навколо річок Тобол та Іртиш), а остаточна консолідація місцевих тюрко-монгольських родів припадає на правління хана Абульхейра (1429 - 1468).

Методом зміцнення загальноузбецької кочової єдності Абульхейр обрав агресію проти багатих, але слабо захищених після занепаду тимуридської могутності торгових міст Мавераннахру. Проте захопити добре укріплені Самарканд, Бухару та Фергану степовики не зуміли (їм бракувало облогової техніки), а ганіма від спустошення приміських околиць не задовольняла потреби молодої хижацької держави. Розбудова елементів державності вимагала коштів, і коли воєнні походи не принесли Абульхейру фінансового процвітання, він почав збільшувати побори із самих узбеків, що влаштовувало далеко не всіх.

Спочатку Абульхейра покинули роди ханів Гірея та Джанібека: вони відкочували на північ і дали початок новій орді казахів, формування якої остаточно завершилося на початку XVI ст., а коли войовничий енергійний Абульхейр помер (1468), створене ним ханство тимчасово розпалося.

Новим об'єднувачем узбеків став онук Абульхейра хан Мухаммед Шейбані - “чесний тюрок, що належав до розряду таких людей, які багато чого досягають, якщо їх помилково не вішають дещо раніше”10. Почавши свій “шлях політика” з керування бандою в 300 вершників, він, ступаючи по трупах родичів (яких різав підступно й нещадно), швидко став ханом, а в 1499 р. знову спокусив усіх узбеків ідеєю хижацьких набігів на південних сусідів.

Цього разу розвал у середовищі ворогуючих між собою Тимуридів сягнув апогею, і протягом п'яти років Шейбані оволодів Самаркандом, Бухарою, Ташкентом та Ферганою. Лише ферганський Тимурид Бабур чинив пришельцям упертий опір, та його сил не вистачило для боротьби з ордами кочових узбеків, і цей достойний нащадок свого великого пращура (Тимура) змушений був тікати до Кабула. Середня Азія залишилася за узбеками.

Спроби розвинути успіх завоюванням Хорасану обернулися трагедією: в 1510 р. в битві біля Мерва узбецьке військо знищили сефевідські кизилбаші шаха Ісмаїла (1502 - 1524), Мухаммед Шейбані-хан загинув у бою, а в 1512 р. впертий Бабур знову відвоював Самарканд, але в наступному році зазнав нищівної поразки. Самарканд знову став столицею ханства Шейбанідів, а енергійний Тимурид надалі переніс свою активність в Індію, де в 1524 - 1525 рр. шляхом завоювання заснував “Імперію Великих Моголів”. Перемозі узбеків сприяла масова підтримка всіх верств мешканців Мавераннахру (суннітів), яким украй не до вподоби було опинитися під владою фанатичних шиїтів (до яких належали і Сефевід Ісмаїл, і Тимурид Бабур). Проте наслідком нелегких воєн став новий розпад узбецької орди. Її частина на чолі з Ільбарсом з роду Ядгара, осівши в Ургенчі, самостійно відстояла його від експансії шиїтів і після вигнання Бабура відмовилася коритися Шейбанідам. Що ж до нащадків Абульхейра, то їм дуже дошкуляли Сефевіди. Воювати на два фронти не було сил, тому Ядгаридів залишили в спокої, а коли обидві династії змінили свої столиці (Шейбаніди осіли в Бухарі, а Ядгариди - в Хіві), поділ Середньої Азії на два ханства (Бухарське та Хівінське) завершився легітимно.

В 1598 р. Шейбанідів на бухарському престолі заступили Аштарханіди - нащадки астраханських ханів, які в 1567 р. знайшли в Бухарі притулок (після російського завоювання 1554 р.), а через 30 років, породичавшися з правлячою династією, мирним династичним шляхом заволоділи ханським троном.

Осівши в Середній Азії, кочові узбеки швидко злилися з місцевим населенням, забули степові традиції та, зберігши стару назву, поступово перетворилися на етнос мирних купців і землеробів. Використовуючи іригаційну сітку межиріччя Сирдар'ї та Амудар'ї, вони вирощували пшеницю, ячмінь, рис, бавовник, просо, мак, процвітали шовківництво й городництво, садівництво, виноградарство й розведення баштанних культур, а тваринництво стало прерогативою купців (верблюди) або перетворилося на виключно експортний сектор економіки (як-от конярство, орієнтоване на індійський ринок). На весь світ славилися середньоазіатські тканини, килими, шкіряні вироби та сушені ласощі (урюк, ізюм, курага тощо). Розвивалися наука й культура.

Шейбанідську епоху прославили видатний мініатюрист Музаххиб (XVI ст.), історики Бенаї та Васіфі (XVI ст.), поет Мушфікі (? - 1588), а староузбецька поезія XVIІ ст. відома у світі завдяки поетові Хілалі (страчений у 1639 р. “за схильність до шиїзму”).

Проте світова криза традиційних суспільств східного типу не обминула й Середню Азію, і з кінця XVIІ ст. цивілізаційний розвиток Хівінського й Бухарського ханств впав у стагнацію. Владний деспотизм, майнова й правова незахищеність власників, фанатизм суннітського духовенства (який підігрівало сусідство з шиїтським Іраном) завели Середню Азію в цілковиту державно-політичну та культурно-господарську безвихідь. Бухарсько-хівінські війни тривали десятиліттями, нормою стали надзвичайні побори, а хронічний дефіцит коштів у влади породив “добру ханську традицію” збирати податки заздалегідь (у цьому особливо великих успіхів досяг бухарський Субхан Кулі-хан (1680 - 1702), який умудрився зібрати податки на 7 років (!) наперед). Піддані таких володарів перетворилися на хронічно “непокірних та схильних до бунтів і заколотів”11, а внутрішню структуру ханств роз'їдали хабарництво й продажність апарату, перманентні міжетнічні конфлікти (узбеків, туркменів, таджиків, каракалпаків), династичні усобиці та релігійний суннітський догматизм. Хронічна нестабільність, стійке падіння життєвого рівня та відсутність будь-яких реформаційних ідей - таким був фінал середньовічної епохи для народів Середньої Азії.

1Цит. за: Мюллер А. История ислама с основания до новейших времен /Пер. с нем.: В 4 т. СПб., 1896. Т.3. С.295.

2Цит. за: История СССР с древнейших времен до конца XVIII века. М., 1948. С.240.

3Клавихо, Руи Гонсалес де. Дневник путешествия в Самарканд ко двору Тимура (1403 - 1406) /Пер. со староисп. И.С.Мироковой. М., 1990. С.144.

4Цит. за: Бушев П.П. История посольств и дипломатических отношений русского и иранского государств в 1586 - 1612 гг. М., 1976. С.57.

5Мюллер А. Вказ. праця. Т.3. С.394 - 395.

6Цит. за: История стран Азии и Африки в средние века: В 2 т. М., 1987. Т.2. С.199.

7 Мюллер А. Вказ. праця. Т.3. С.409.

8Хачатур Джугаеци. История Персии // Тер-Мкртичян Л.Х. Армянские источники о Средней Азии VIII - XVIII вв. М., 1985. С.100.

9Цит. за: История стран зарубежной Азии в средние века. М., 1970. С.584.

10Мюллер А. Вказ. праця. Т.3. С.356.

11Цит. за: Ромодин В.А. Средняя Азия и Казахстан во второй половине XVII и в XVIII в. // Всемирная история: В 10 т. М., 1958. Т.5. С.260.

Лекція 15

Дата добавления: 2015-11-30