Загальна характеристика митного законоавства.

Митне законодавство України спрямоване на вирішення таких за­вдань: забезпечення організацій та функціонування єдиної, узгодженої стабільної митної системи, закріплення правових механізмів вза­ємодії всіх її елементів; визначення загальних принципів регулювання митних відносин тощо. Митна політика України визначається ВРУ. Правові, економічні та організаційні основи митної справи ви­значаються у Конституції, законах України (серед них особливе місце належить Митному кодексу України), нормативних актах Президента України і кабінету Міністрів України, актах Державної митної служби України та інших центральних органів виконавчої влади. Виключно законами України визначаються засади митної справи. Митний ко­декс становить основу митного законодавства. За своїм характером він є комплексним законом, що регулює різноманітні відносини, які зачіпають різні галузі права – адміністративне, цивільне, фінансове, кримінальне, та в означеній сфері міжнародне. У Митному кодексі визначені: функції митних органів, принципи переміщення товарів і транспортних засобів, митні платежі, митне оформлення, митний ко­нтроль, відповідальність за порушення митних правил, а також пра­вила провадження в таки справах та їх виконання. Джерелами мит­ного права є також закони, основним змістом яких саме митні пи­тання, та інші закони, в яких містяться норми митного права. Так, на­приклад, ЗУ “Про Єдиний митний тариф”, від 5.02.92 року. Декрет КМУ від 11.01.93 року “Про Єдиний митний тариф”. ЗУ “Про звіль­нення від обкладання митом предметів, що вивозяться (пересила­ються) громадянами України за митний кордон”, від 5.05.96 року, ЗУ “Про внесення змін у деякі законодавчі акти з питань обкладання вві­зним митом товарів та інших предметів, що ввозяться на митну тери­торію України”, від 3.05.97 року, ЗУ “Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах”, від 15.08. 95 року.

4. Контроль в управлінні, його суть та види.

Контроль – основний спосіб забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні, один з найважливіших елементів державного управління. У державному управлінні контроль поширюється на всі сфери. Сама контрольна діяльність здійснюється шляхом перевірок, планових і позапланових ревізій тощо. Головними напрямками здійс­нення контролю в сфері державного управління є: 1) додерження планвої, фінансової, ціноутворюючої, договірної, технологічної та інших видів державної дисципліни; 2) використання державних ре­сурсів; 3) виконання соціальних програм тощо. Контрольна діялність включає до себе низку послідовних дій, яку можна розділити на три стадії: підготовчу, центральну та підсумкову. В свою чергу вони самі наповнюються конкретними стадіями – діями. На підготовчій стадії: 1) обирається об’єккт контролю; 2) визначається предмет котролю; 3) встановлюються засоби здійснення контролю; 4) підбираються, при­значаються особи, які здійснюватимуть контроль; 5) складаються плани його проведення. На центральній стадії здійснюються зби­рання і оброблення інформації. Збірна інформація аналізується, по­рівнюється з реальним станом справ, що перевіряються. До підсум­кової стадії належать такі стадії, як: 1) прийняття рішення за резуль­татами контролю; 2) доведення його до адресату; 3) надання допо­моги підконтрольній структурі в наведенні порядку на об’єкті; 4) конт­роль за виконанням рішень, прийнятих за підсумком контролю. Конт­ролю притаманні свої принципи: 1) універсальність; систематичність; безсторонність; реальність; дійовість, оперативність, результатив­ність; гласність. Контроль можна класифікувати за органами, які його здійснюють; за сферою діяльності, яка підлягає контролю; за фор­мами його проведення. Котроль здійснюють: 1) органи законодавчої влади (ВРУ); 2) Президент України та його Адміістрація; 3) представ­ницький орган АРК – Верховна Рада АРК; 4) органи виконавчої влади; 5) судові органи; 6) спеціальні контролюючі органи – державні інспекції та служби (пожежна, санітарна тощо). 7) органи місцевого самоврядування (місцеві органи та їх виконавчі огани). За сферою діяльності, яка підлягає контролю, контроль поділяється на відомчий, міжвідомчий та позавідомчий. Відомчий контроль здійснюється мініс­терствами і відомствами усередині відповідної

5. Органи (посадові особи), уповноважені на розгляд справ про адміністративне правопорушення.

Справи про адміністративні правопорушення розглядаються: 1) адміністративними комісіями при виконавчих комітетах районних, місь­ких, районних у містах, селищних, сільських Рад народних депутатів; 2) виконавчими комітетами селищних, сільських Рад народниих де­путатів; 3) районними (міськими), районними в містах комісіями в справах неповнолітніх; 4) районними (міськими) судами (суддями); 5) органами внутрішніх справ, органами державних іспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на те Кодексом України про адміністративні правопорушення. Адміністративні комісії при виконавчих комітетах районних, міських, районних у містах, сіль­ських, селищних Рад народних депутатів вирішують усі справи про адміністративні правопорушення, за винятком віднесених до відання інших органів (посадових осіб). Виконавчі комітети сільських, селищ­них Рад народних депутатів, судді районних (міських) суддів, органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій та інші уповноважнені органи розглядають справи про адміністративні правопорушення, віднесені до їх відома. Адміністративні комісії утворюються відповід­ними Радами народних депутатів у складі голови, заступника голови, відповідального секретаря, а також членів комісії. В адміністративних комісіях при виконавчих комітетах районних, міських, районних у міс­тах Рад народних депутатів є посада звільненого відповідного секре­таря комісії. Адміністративні комісії мають право розглядати справи про адміністративні правопорушення при наявності не менш як поло­вини членів їх складу, а виконавчі комітети селищних, сільських Рад народних депутатів – при наявності не мен як двох третини загаль­ного складу виконавчого комітету. Правомочність засідань інших ко­легіальних органів, уповноважених розглядати справи про адмініст­ративні правопорушення, встановлюються законодавством України. Посадові особи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, можуть накладати адміністративні стягнення, у межах наданих їм повноважень і лише під час виконання службових обов’язків.

6. Загальна характеристика законодавства в сфері юстиції України.

Управління юстицією – це діяльність, спрямована на виконання завдань зміцнення законності, організації захисту прав і законних ін­тересів громадян та їх об’єднань, підприємств, установ, ор-ганізайцій і держави. Однією з особливостей юстиції є багатооб’єктність в цій галузі управління. До об’єктів юстиції належать судові установи, но­таріальні контори, органи реєстрації актів громадянського стану, су­дово-експертні установи та адвокатура. Інша особливість юстиції обумовлена попередньою і полягає в різноманітності форм і методів управління, які застосовуються органами юстиції. Систему ор­ганів управління в галузі юстиції складають: МінЮст України; Головне управління юстиції в АРК, об­ласні; Київські та Севастопольські міські управління юстиції; районні, районні у містах, міські управління юс­тиції. Основними завданнями МінЮсту є: підготовка пропозицій щодо проведення в Ук­раїні правової реформи та вдосконалення за­конодавства, сприяння розвитку правової науки; забезпе­чення захи­сту прав і свобод людини і громадянина; організаційне та матеріа­льне забезпечення судів за­гальної юрисдикції крім Верховного Суду України та арбітражних судів, організація виконання судових рішень, робота з кадрами, експертне забезпечення правосуддя; організація роботи нотаріату, діяльності щодо реєстрації актів громадянського стану; розвиток правової інформації, формування у громадян пра­вового світогляду та інші. МінЮст України розробляє проекти законів та інших нормативно-правових актів; здійснює роботу з систематиза­цією законодавства України та інші. МінЮст України як орган управ­ління становить собою систему взаємодіючих елементів. До його ор­ганізаційної структури вхо­дять: керівництво МінЮсту Укр., патрона­тна служба Міністра юстиції Укр., галузеві і функціональні департа­менти, управління та відділи.

7. Система органів виконавчої влади.

Орган виконавчої влади – це різновид державних органів, який утворюється в установленому зако­ном порядку, спеціально для здій­снення на основі чинного законодавства функцій виконавчо-розпоряд­чого характеру. Систему складають: вищі, центральні та місцеві органи виконавчої влади. Вищим органом вик. влади є КМУ, він є відповідальним перед Президентом Укр. та підконтрольний і підзвітний ВРУ. До складу КМУ входять Прем’єр-міністр України, Пе­рший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри. Пер­сональний склад КМУ призначається Президентом Укр. за поданням Прем’єр-міністра Укр. КМУ забезпечує держ. суверенітет і економічну самостійність України, здійснює внутрішню і зовнішню політики дер­жави, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і гро­мадянина та інші. До центральних органів вик. влади входять мініс­терства, державні комітети та цен­тральні органи вик. влади зі спеці­альним статусом. Міністерства є головним органом в системі органів центральної вик. влади у забезпеченні реалізації держ. політики у визначеній сфері діяльності. Керівництво міністерством здійснює мі­ністр, він як член КМУ особисто відповідає за роз­робку і впрова­дження програми КМУ з відповідних питань, реалізації держ. політики у визначеній сфері держ. управління, здійснює управління в цій сфері, спрямовує і координує діяльність інших органів вик. влади з питань віднесених до його відання. До місцевих органів вик. влади відносяться обласні, рай­онні, Київські та Севастопольські міські та районні в містах місцеві державні адміністрації. Діє під керівництвом Голови місцевої держ. адміністрації, якого призначає та звільняє Президент України.

8. Вилучення речей і документів.

Вилучення речей документів, що є знаряддям або безпосереднім об’єктом правопорушення, здійснюється уповноваженими особами, яким надано право провадити адміністративне затримання, осо­бис­тий огляд і огляд речей, з метою забезпечення доказів, а також, за­лежно від результатів розгляду справи, забезпечення їх конфіскації, оплатного вилучення, провадження у справах про адміністративне пра­вопорушення - це низка послідовних дій уповноважених органів (по­садових осіб), а у деяких випад­ках інших суб’єктів, які згідно з нор­мами адміністративного законодавства здійснюють заходи, спрямо­вані на притягнення правопорушників до відповідальності і забезпе­чення виконання винесеної постанови. Відповідно до законодавства справи про адміністративні правопорушення розглядаються: 1)адміністративними комісіями при виконавчих комітетах районних, міських, районних у містах, селищ­них та сільських рад 2)виконавчими комітетами селищних, сільських рад 3)районними (мі­ськими) су­дами (суддями) 4)органами внутрішніх справ (міліції), ор­ганами держ. інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на те законодавчими актами України. Найбільш широку компе­тенцію у сфері застосування адміністративних стягнень мають адміністративні комісії. Вони є ко­легіальними органами і утво­рюються відповідними радами. Комісію очолює голова, який є засту­пником голови або членом виконавчого комітету відповідної ради. Адміністративні комісії розглядають справи про адміністративні пра­вопорушення, відповідальність за які передбачена КпАП, іншими но­рмативно-правовими актами. До осби, яка вчинила адміністративне правопорушення, адміністративна комісія може застосовувати: попе­редження; штраф; оплатне вилучення предмета, який є знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопору­шення; конфіскацію предмета,.., грошей одержаних в результаті вчинення адміністративного правопорушення.

10. Органи виконавчої влади, як різновид державних органів.

Органи вик. влади - це різновид держ. органів, який утворюється у встановленому законом порядку, спеціально для здійснення на ос­нові чинного законодавства функцій виконавчо-розпорядчого харак­теру. Ознаки органів вик. влади: -є різновидом держ. органів, це най­більша часина держ. апарату, які в сукуп­ності складають його управ­лінський апарат; -ці органи утаорюються державою у встановленому зако­ном порядку, спеціально для здійснення функцій вик. влади; -цільвим призначенням цих органів є здійснення виконавчо-розпоряд­чої, управлінської діяльності; -свою діяльність вони здійснють в ме­жах наданої компетенції, офіційно від імені держави; -кожний з цих органів наділений державно-владними повноваженнями, має певний обсяг прав та обов’язків у сфері держ. управління, володіє певною право­суб’єктністю; -для здійснення своїх завдань та функцій вони наділені правом широкого застосування заходів державного (адмініс­тративного) примусу, і в більшості випадків мають спеціальний апа­рат примусу; -органи вик. влади – це відповідним чином оформлена державна організація, яка має внутрішню структуру та штат, певний колектив держ. службовців, свою назву та символи; -їм властива ор­ганізаційна структурна відокремленість та оперативна самостійність дій; -кожний орган вик. влади є суб’єктим держ. власності і утриму­ється за рахунок держ. бюджету; -вони мають статус юридичної особи.

11. Поняття і особливості адміністративного процесу.

В широкому розумінні адміністративний процес – це встановле­ний законом порядок розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ, що виникають у сфері державного управління, судами або спеціально уповноваженими на те органами. У вузькому - прова­дження в справах про адміністративні правопорушення і застосу­вання до правопорушників адміністративних стягнень. Адм. Процес є видом юридичного процесу і має всі притаманні останньому ознаки, а також певні особливості. Він, як пра­вило, пов’язаний з виконавчо-розпорядчою діяльністю органів держави. Адм. процес має прита­манні тільки йому зміст, динамічність та взаємозв’язок з нормами адм. матеріального права і з нормами інших матеріальних галузей права. Специфічними є мета і завдання адм. процесу. Найважливі­шою метою є на­лежне, таке, що ґрунтується на суворому додержанні законів, регулювання діяльності всіх суб’єктів процесу на всіх його стадіях та етапах. Специфіку адм. процесу відображує і його струк­тура, яка вклю­чає в себе струнку систему процесуальних дій, що мають як юрисдикційний, так і неюрисдикційний ха­рак­тер.

12. Органи управління юстицією та їх повноваження.

Систему органів управління у галузі юстиції закріплено постановою КМУ від 30.04.98. «Про сис­тему органів юстиції.» Її складають: Мін Юст. Укр., Головне управління юстиції в АРК, об­ласні, Київ­ське та Севастопольське міські управління юстицією, районні, райогнні в міс­тах, міські управління юс­тицією. МінЮст. України згідно з положен­ням про нього, затверджене указом ПУ, від 30.12.97., є центральним органом вик. влади, який організовує здійснення держ. правової полі­тики, керуроботи но­таріату, діяльності щодо регестрації актів грома­дянського стану; розвиток пра­вової інформації та інші. Також розро­бляє проекти законів та інших нормативно-правових актів. МінЮст має право: одержувати від міністерств, інших центральних органів вик. влади, органів місцевого само­врядування інформацію, докуме­нти і матеріали, залучати вчених, спеціалістів для розгляду питань, що належать до його компе­тенції.

13. Співвідношення адміністративного права з іншими галузями права.

Найбільш тісний зв’язок спостерігається між адм. правом і конст. правом, яке становить основу всіх галузей права, включаючи і адм. право. Предметом конст. права є суспільні відносини, які склада­ються у зв’язку із здійсненням влади, діяльністю органів держ. влади, проведенням виборів до представ­ницьких органів держ. влади та ін. Конституційні положення закріплюють місце органів вик. влади в сис­темі держ. механізму, підстави їх взаємовідносин з органами держ. влади, правосуддя і прокуратури, важливі принципи їх формування і діяльності. Отже, приписи норм конст. права слугують вихідною ос­новою для норм адм. права. Певні зв’язки існують між адм. правом і трудовим правом у сфері регулю­вання службових відносин. Норми останнього визначають статус держ. службовців як учасників трудо­вого процесу. Норми адм. права регулюють такі державно-службові відносини: умови вступу на держ. службу, порядок її проходження, правила користування документами, повноваження посадових осіб в організації трудового процесу. Адміністративне право досить тісно пов’язане з цив. правом тому, що ці галузі регулюють відносини май­нового характеру. Адм. право межує з фінансовим правом, яке ре­гулює відносини, що складаються у процесі фінансово-бюджетної діяльності держави. З низкою норм криміна­льного права пов’язаний зміст норм адм. права про відповідальність за адміністративне право­пору­шення.

14. Система органів управління транспортом та їх компетенція.

Державне управління в галузі транспорту здійснюють Мін. танспорту України, спеціально уповно­важені на те органи вик. влади, місцеві ради. Мін. транс. України є центральним органом, що забезпечує управління транспортом на території всієї держави. Діяльність його регулюється Положенням про нього, затвердженим указом ПУ від 27.12.95., реалізує даржавну політику в галузі транспорту і дорож­нього господарства; організовує безпечну роботу транспортного ком­плексу і дорожнього господарства Укр.; забезпечує реалізацію держ. політики щодо встановлення і розвитку транспортного комплексу; за­безпечує мореплавство; використовує повітряний простір У.; забез­печує взаємодію координацій роботи автомобільного, залізничного, морського і річкового, повітряного транспорту і дорожнього гос­подар­ства та здійснення заходів щодо розвитку єдиної транспортної сис­теми У.

15. Органи управління в сфері фінансів і кредиту та їх повнова­ження.

Державна політика у фінансовій сфері проводиться ВРУ, яка затвер­джує загальнодержавні про­грами, Держ. бюджет Укр. та внесення змін до нього, здійснює контроль за його виконанням, приймає рі­шення щодо звіту про його виконання. Органи вик. влади, що здійс­нюють управління фінансами поді­ляються на: 1) органи управління загальної компетенції (КМУ, місцеві держ. адміністрації, органи міс­цевого самоврядування); 2) органи управління спеціальної (галузевої і міжгалузевої) компетенції, які розподіляються на дві підгрупи: а) ор­гани, що здійснюють фінансову діяльність поряд із своїми основ­ними функціями (міністерства, відомства, за винятку Мін. Фін України) б) органи, для яких фінансова діяльність є основною (Мін. Фін У., Дер­жавна податкова адміністрація та ін.). КМУ забезпечує: прове­дення фін., цінової, інвестиційної та податкової політики; розробку проекту Закону про Державний бюд­жет України; виконання затвердженого Держ. бюджету Укр.; подання ВРУ звіту про його виконання. Система фін. органів У. Очолюється Мін. Фіном. У. Мін. Фін. України прогнозує розвиток економіки, розробляє проект Держ. програми економічного і соціального розвитку, проект Держ. бюджету У. Орга­нами Мінфіну на місцях є фінансові органи місцевих держ. адміністрацій, які розроб­ляють проекти від­повідних бюджетів, організують виконання бюдже­тів, забезпечують надходження коштів в позабюд­же­тні фонди, вста­новлюють на основі рішення ради розмір місцевих зборів та оголо­шують місцеві доб­ро­вільні позики. Правовідносини в галузі держ. кредиту виникають лише з приводу формування, функціо­нування і погашення держ. боргу, частини фін. ресурсів, що позичені державою у фіз. та юр. осіб. Управління держ. внутрішнім боргом належить державі. Виключно законами визначаються порядок утворення і по­гашення держ. внутрішнього і зовнішнього боргу, порядовини засно­вані на нормах адм. права. Властивості адм.-пр. відносин: 1) обов’язково в цьому првовому зв’язку має бути завжди держ. орган або уповноважена ним особа 2)держ. орган або упов. ним особа зо­бов’язані реалізувати свої мате­ріальні і процесуальні права 3) кож­ний із суб’єктів правовідносин може вистепати одночасно у декіль­кох функціях 4)адм.-пр. відносини можуть виникати з ініціативи однієї сторони, незалежно від во­леви­явлення іншої сторони 5)вони захи­щаються в адм. порядку, у вищестоящому органі і в

16. Легалізація та правосуб’єктність об’єднань громадян.

Легалізація – це офіційне визнання об’єднань громадян, що здійсню­ється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. Для реєстрації об’єднання громадян його засновники подають заяву про це, а також необхідні документи. Громадські організації можуть лега­лізувати своє заснування шляхом письмового повідомлення про це відповідних дер- жавних органів. Політичні партії та міжнародні гро­мадські орг-ції підлягають обов’язковій реєстрації Мініст-вом юсти-ції України, органами місц. держ. адміністрації, виконавчими органами місц. самоврядування. Вимоги, що встановлені законом до заснов­ників об’єднань громадян: 1. пол. партії можуть створюватися тільки за ініціативою повнолітніх і діє-здатних громадян У, що не перебува­ють у місцях позбавлення волі; 2. засновниками громадських орга­нізацій можуть бу-ти особи, яким виповнилося 18 р.; 3. засновниками молодіжних та дитячих організа­цій можуть бути особи, які досягли 15-річного віку. Не підлягають легалізації об’єднання громадян, якщо їх метою є: зміна насильницьким шляхом констит. ладу та в протиза­конній формі порушення суве­ренітету і терит. цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоп-лення держ. влади, пропаганда війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної во­рожнечі, посягання на права і сво­боди людини, здоров’я населення, створення воєнізованих формувань. Держава не втручається в діяль­ність об’єднань громадян, але вона здійснює контроль за їх діяльні­стю за допомогою державних органів: фінансових, подат-кової адмі­ністрації, екологічних, пожежних, санітарно-епідемічних та інших.

17. Загальна характеристика адміністративного законодавства в сфері культури.

Культура як галузь включає до себе державні і громадські органи, підприємства, установи, органі­зації, заклади культу-ри. До цієї галузі належать: театральне, музичне, хореоргафічне, образотворче мис­тецтво; концертні організації, музеї, бібліотеки, кінематографія, ра­діомовлення і т. д. Управління куль­турою полягає в: організації ство­рення, розповсюджен-ня творів літератури та мистецтва, збереженні культурних цінностей, охороні творів мистецтва і культури і т. ін. З ме-тою реалізації Комплексної про­грами основних напрямків розви­тку культури в Україні щодо розвитку української нації, її свідомості, традицій, гарантій свободи розроблено концептуальні напрямки дія­льності органів виконавчої влади щодо розвитку культури. Діяльність у сфері культури здійснюється у порядку, визначеному Основами законодавства України про культуру, зак-вом України про підприємс­тва, підприємницьку діяльність і т. д. Основи зак-ва України про куль­туру визначають правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури, регулюють суспільні відносини у сфері культури. Пріоритетні напрямки розвитку культури визначаються цільовими загальнодержавними програмами, які затверджуються ВРУ.

18. Види заходів адміністративного примусу.

Адміністративний примус – система засобів психологічного або фізи­чного впливу на свідомість і поведінку людей з ме-тою досягнення чіткого виконання встановлених обов’язків, розвитку суспільних від­носин у рамках закону, забезпечен-ня правопорядку і законності. За­ходи адміністративного примусу поділяються на такі види: 1. заходи адміністративного запобігання – дії повноважних органів або поса­дових осіб, спрямовані на примусове забезпечення суспільної без­пеки і громадського порядку, недопу­щення і боротьбу зі стихійним лихом, епідеміями, епізоотіями та ліквідацію їх наслідків. Це такі за­ходи як: вимога припинення окремих дій, перевірка документів, огляд речей та особистий огляд тощо. 2. за­ходи припинення правопору­шень – це примусове зупинення протиправних діянь, що носять ознаки ад­міністративного про-ступку, спрямоване на недопущення шкідливих наслідків та забезпечення застосу­вання до винної особи адміністратив-ного стягнення. Заходи припинення можна поділити на 2 групи – загального та спеціального призначення. До заходів припи­нення загального призначення належать: ад­міністративне затри­мання, примусове лікування, тимчасове відсторо-нення від роботи інфекційних хво­рих тощо..

19. Поняття і принципи державної служби.

Державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, що за­ймають посади в державних ор­ганах та їх апараті з ме-тою практич­ного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату. Основними принципами держав-ної служби є: 1. служіння на­роду України; 2. демократизм і за­конність; 3. гуманізм і соціальна справедливість; 4. пріоритет прав людини і громадянина; 5. професіо­налізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі; 6. персональна відповідальність за виконання службових обов’язків, дисциплінованість; 7. дотримання прав та законних інте­ресів орга-нів місцевого самоврядування, прав підлриємств і уста­нов.

20. Органи управління в області охорони природи і навколиш­нього середовища та їх компетенція.

Усистемі управління використанням і охороною природних ресурсів значні повноваження мають державні органи, ді-яльність яких спря­мована на розв’язання широкого кола питань, – органи загальної компетенції: КМУ, уряд АРК, місце-ві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування. КМУ здійснює реалізацію екологічної по­літики, забезпечує розробку екологічних програм, керує зовнішніми зв’язками в питаннях охорони навколишнього природного середо­вища тощо. На території АРК її уряд розробляє, затверджує та реалі­зує програми АРК з питань раціонального природокорис-тування та охо­рони навколишнього природного середовища. Управління вико­ристанням і охороною природ­них ресурсів на територіях відповідних адміністративно-територіальних одиниць здійснюють місцеві держа­вні адміністрації. Також управління використанням та охороною при­родних ресурсів здійснюють органи спеціальної компетенції: Мініс­терство екології та природних ресурсів України та його органи на мі­сцях, Державний комітет лісового господарства України, Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет по вод­ному господарству України. Міністерство екології та природних ре­сурсів України реалізує державну політику в сфері охорони навколи­шнього природного середо-вища. На місцях органами Мінекології України є державні управління екологічної безпеки в областях, АРК, міс­тах Киє-ві та Севастополі, міські та регіональні інспекції охорони навколишнього природного середо­вища. Державний комітет лісового господарства України реалізує державну політику розвитку лісового господарства, здійснює управління лісо-вим фондом України. Дер­жавний комітет рибного господарства України є спеціально уповно­важеним державним орга-ном у галузі ведення рибного господарс­тва. Дер­жавну політику в сфері земельних відносин реалізує Держа­вний комітет України по земельних ресурсах, завдання якого поля­гають уконтролі за використанням і охороною земельних ресурсів. Діяльність Дер­жавного комітету України по водному господарству спрямована на здійснення заходів щодо забезпечен-ня раціональ­ного використання водних ресурсів, поліпшення стану та їх охорону.

21. Органи управління статистикою та їх повноваження.

Органи державної статистики (головні управління, управління статистики) АРК, областей, районів, міст відають справами обліку і статистики на відповідній території. Згідно з положеннями про них, які затверджує Голова Держкомстату України, в межах своєї компетенції вони здыйснюють збирання, оброблення і аналіз науково обгрунтованих статистичних даних, а потім подають їх у відповідний орган державної влади; ведуть облік виконання держ. замовлень, показників економічного і соціального розвитку регіонів, наявності і використання природних, трудових та матеріальних ресурсів; займаються вдосконаленням і уніфікацією обліку і звітності суб’єктів підпрємницької діяльності, перевіряють постановку обліку і звітності на підприємствах, організаціях всіх форм власності, достовірность поданих ними звітних даних.

22. Метод адміністративно-правового регулювання та його зміст.

Адміністративно-правовими методами є способи та прийоми безпосереднього і цілеспрямованого впливу виконавчих органів на підставі закріпленої за ними компетенції, у встановлених межах та відповідній формі на підпорядковані їм органи та громадян. Характерними рисами для методів управління є: 1)способи впливу виконавчого органу на підпорядкований йому орган та громадян; 2)вираження державного публічного інтересу, керівної ролі держави; 3)засоби досягнення мети; 4)способи організації, прийоми здійснення функцій, що виникають в процесі здійснення спільної діяльності; 5)способи реалізації компетенції. Види адмінімтративно-правових методів: нагляд, наказ, застосування методу регулювання означає встановлення загальної політики та принципів щодо її реалізації через державне фінансування, пільги тощо, керівництво, переконання.

23. Вимоги, що ставляться до правових актів управління.

Перша вимога, що висувається до акту- доцільність, корисність з погляду державних інтересів. В основі акту повинне лежати суспільне благо, він повинний бути науково обгрунтований, відповідати реальній обстановці, вчасно прийнятий, передбачати механізм його перетворення в життя. З метою досягнення доцільності акта повинні враховуватися: права людини; рівень свідомості й культури мас; плюралізм думок, інтересів; можливість вирішення проблем; раніше прийняті акти. Законність – друга вимога, що висувається до актів виконавчої влади, під якою мається на увазі: наявність компетенції у автора; відповідність акта закону; прийняття у встановлений законом термін; дотримання процесуальних правил видання акта. Акти, що не відповідають вимогам законності, поділяються на нікчемні та заперечні. До актів виконавчої влади ставляться організаційно-технічні вимоги. До актів виконавчої влади у ряді випадків можуть бути поставлені й інші додаткові вимоги. Деякі з них можуть бути видані лише за наявності спеціального дозволу вищого органу; деякі можуть можуть бути прийняті в межах певного терміну; деякі вимагають наступного затвердження вищого органу.

24. Виправні роботи та порядок їх накладання.

Виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до двацяти процентів її заробітку в заробітку в доход держави. Виправні роботи призначаються районнм (міським) народним судом (нардним суддею). Постанова районного (міського) народного суду (нардного судді) про застосування виправних робіт надсилається органу внутрішнфх справ на виконання не пізніше як наступного дня після її винесення. Виправні роботи відповідно до ст.31 КпАП відбуваються за місцем постійної роботи порушника. Відбування виправних робіт обчислюється часом, протягом якого порушник працював і з його заробітку проводилось відрахування. Якщо порушник не відпрацював зазначеної кількості робочих днів і відсутні підстави для зарахування невідпрацованих днів у строк стягнення, відбування виправних робіт триває до повного відпрацювання порушником належної кількості робочих днів. У строк відбування стягнення зараховується час, протягом якого порушник не працював з поважних причин і йому відповідно до закону виплачувалась заробітна плата. До цього строку зараховується час хвороби, час, наданий для догляду за хворим, і час, проведений у відпусці по вагітності і пологах. Час хвороби, спричиненої спянінням до строку відбування до виправних робіт не зараховується. На адміністрацію підприємства, установи та організації за місцем відбування порушником виправних робіт покладається: правильне і своєчасне провадження відрахувань із заробітку порушника і своєчасний переказ відрахованих сум у встановленому порядку; трудове виховання порушника; повідомлення органів, що відають вконанням даного виду стягнення, про ухилення порушника від відбування стягнення. У разі ухилення особи від відбування виправних робіт, постановою народного судді невідбутий строк виправних робіт може бути заміненно штрафом від 3-7 не опадатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративним арештом з розрахунку 1 день арешту за 3 дні виправних робіт, але не більш як на п”ятнадцять діб.

25. Система адмістративного права.

Це внутрішня побудова галузі, яка відображає послідовне розмі­щення елементів – інститутів і норм, що утворюють її, їх єдність і структурний взаємозв’язок. Вона складається із двох частин: загаль­ної і особливої. Є також спеціальна частина. Загальна частина об’єднує норми, що закріплюють осно­вні принципи управління, пра­вове становище суб’єктів, форми і методи їх діяльності, адміністра­тивний процес, способи забеспечення законості в державному управлінні. Особлива частина – норми що регу­люють управління народним господарством, транспортом, соціально – культурним бу­дівництвом, зв’язком тощо. Спеціальна частина – норми, що регу­люють адміністративно-правову діяльність суб’єктів управління конк­ретними сферами, наприклад, адміністративна діяльність органів митного кон­тролю тощо. В адм. праві виділяють правові інститути: держ. служби, адм. відповідальності, місцевого самоврядування та ін. Зміст адміністративного права становить відносини, що виникають у глибині еко­номічних і соціальних процесів, які перетворюються че­рез діяльність державних органів на адміністра­тивні правовідносини. Цілі адміністративного права: створення умов для ефективної дія­льності вико­навчої влади; забеспечення громадян, громадських об’єднань і підприємств можливістю реалізації прав і свобод, здійс­нення яких зв’язано з функціонуванням виконавчої влади; захист громадян і суспільства від адміністративної сваволі.

26. Порядок зміни, припинення і скасування актів держ. управ­ління.

Акт держ. управління – це офіційний припис, який заснований на за­коні, прийнятий суб’єктом управління на будь-якому рівні держ. ієра­рхії в порядку односторонього волевиявлення і в межах його компе­тенції з додержанням встановленої процедури та форми і тягне за собою певні юридичні наслідки. Дія актів управління розрізняється у просторі, часі та за колом осіб. Дія правових актів управління в часі є більш складною, вона передбачає неоднакові правила дії для актів управління. У вимірах часу акти управління діють від моменту на­брання ними чинності до їх припинення: 1) закінчення строку, на який був принятий акт; 2)припинення дії акта в зв’язку з виконанням його приписів (індивідуальні акти); 3)прийняття нового акту з даного пи­тання (наприклад, Указ Президента України від 14 грудня 1996 р. “Про Адміністрацію Президента України”, в п.7 якого сказано, що втратив чинність Указ Президента України від 21 липня 1994 р. “Про реорганізацію Адміністрації Президента України”); 4) з часу скасу­вання нормативного акта. Умовою для скасування акта управління можуть бути різні обставини, застарілість акта його незаконність. Анулює правовий акт як орган, що прийняв його, так і вищий орган. Зміни, зупинення та скасування актів управління відбуваються з різ­них підстав. Зміни застосовуються з метою забеспечення ефектив­ності актів управління, внесення до них необхідних доповнень, змін, прове­дення додаткових заходів або видання їх в новій редакції. Зу­пинення дії актів управління спрямоване, на забеспечення законності або доцільності в держ. управлінні. Цей захіст застосовується для захисту як державних і суспільних інтересів, так і громадян від не­правомірних дій органів виконавчої влади, їх по­садових осіб. Дія ак­тів зупиняється, у зв’язку з подпнням скарги, принесенням протесту прокурором в справах про адиіністративні правопорушення і т. ін. Скасування актів управління – визнання недійсності акта в цілому або окремих його положень. Скасувати неправомірні акти може Пре­зидент України. Він скасовує акти Кабінету Міністрів України та Ради міністрів АРК. Рішення голів місцевих держ. адміністрацій, що супе­речать Конституції та законам України, іншим актам законодавства, можуть бути скасовані Президентом або головою місцевої держ. ад­міністрації вищого рівня. Особливе місце в системі визнання недійс­ними посідає Конституційний Суд України.

28. Поняття і види об’єднань громадян.

Об'єднання громадян - це добровільне, самокероване, некомер­ційне формування, створене з іні­ціативи громадян, що об'єдналися на основі спільності інтересів для реалізації загальних цілей, зазначе­них у статуті громадського об'єднання. Усі об'єднання грома­дян характеризуються наступними рисами: утворюються фізичними та юридичними особами на добровільній основі; не мають державно-владних повноважень і не визнані суб’єктами правотворчої діяльно­сті; діють від свого імені; не є комерційними організаціями, що пере­слідують як мету своєї діяльності отримання прибутку. Принципи створення та діяльності об'єднаннь громадян: добровільність утво­рення; рівноправністьусіх членів; самоврядування; законність; сво­бода напрямів діяльності; гласність. Критеріями розмежування об'єднаннь громадян є: мета створення і діяльності; територіаль­ний масштаб діяльності; спосіб обліку членів; шлях легаліза­ції; вік, досягши якого дозволяється бути членом об'єднання громадян. Види об'єднаннь: 1. Цілі ство­рення й діяльність об'єднаннь грома­дян (політична партія, громадська організація); 2. За територіальним масштабом діяльності поділяються на: всеукраїнські, місцеві, міжна­родні. 3. За способом обліку членів поділяються на такі: що мають фіксоване індивідуальне членство, що не мають фіксованого індуві­дуа­льного членства. 4. За шляхами легалізації об'єднання громадян поділяються на реєстрації, повідомлення про заснування. 5. Залежно від віку, по досягненні якого дозволяється бути членом об'єднання громадян політичних партій – 18 років, і членів громадських організа­цій – 14 років. Засновиками дитячих і моло­діжних організацій можуть бути особи, яким виповнилося 15 років.

29. Загальна характеристика законодавства в сферах освіти і науки.

Управління в галузі освіти – виконавчо-розпорядча діяльність відпо­відних органів виконавчої влади та інших уповноважених на те суб’єктів щодо здійснення комплексу управлінських функцій, пов’язаних з регулюванням суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної, наукової та загально-культурної підготовки громадян України. Ст. 53 Конституції України гарантує кожному гро­мадянину право на освіту. Повна загальна середня освіта є об'язко­вою. Основними нормативно-право­вими актами, що регулюють сус­пільні відносини в галузі управління освітою, є Закон України “Про освіту” (1991 р.) в ред. Від 32 березня 1996 р., а також закони “ Про професійно-технічну освіту”від 10 лютого 1998 р. та “Про загальну середню освіту”від 13 травня 1999 р. Держава надає підтримку розвиткові науки як визначального дже­рела економічного зростання і невід’ємної складової національної культури та освіти, створюючи необхідні умови для реалізації ілек­туального потенціалу громадян у сфері науково-технічної діяльності, забеспечуючи використання дося­гнень науки і техніки для розв’язання соціальних, економічних, культурних та інших проблем. Згідно з ст.54 Конституції України держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством. Правові засади держ. політики у сфері науково-технічної діяльності визначені у Законі Украіни від 13 грудня 1991 р. “Про основи держав­ної політики у сфері науки і науково-техніч­ної діяльності”(у редакції від 1 грудня 1998 р.). Цей закон поставив перед українською наукою якісно оновлені завдання, визначив механізм створення умов для практичної реалізації конкретних наукових результатів, впрова­дження в життя науково-технічних досягнень. Особливістю управ­ління науковою сферою є те, що воно має міжгалезевий характер. Керівництво та визначення стратегічних напрямків розвитку науки, фундаментальних досліджень здійснює Національна академія наук України, яка є об'єд­нуючим центром наукової діяльності.

30. Кабінет міністрів України, його завдання і повноваження.

Ст. 113 Конституції України визначає, що вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який ссспрямо­вує й координує роботу міністерств та інших органів виконав­чої влади, відповідальний перед Президентом України та в межах, предбачених Конституцією України, підконтрольний і підзвітний Вер­ховній Раді України. Кабінет Міністрів виконує свої функції у сфері виконавчої влади в тісному взаімозв’язку з Президентом України, бере участь у вирішенні тих завдань, які ставить Президент перед Кабінетом Міністрів. Ст. 116 Конституції України на Кабінет Міністрів покладено забеспечення держ. суверенітету і економічної самостій­ності України, здійснення внутрі­шньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента Укра­їни. Він вживає заходів щодо забеспечення прав і свобод людини і гро­мадянина. Кабінет Міністрів ви­дає постанови і розпорядження, які є обов’яковими до виконання. Ці акти підписує Прем’єр-міністр Укра­їни. Основні принципи та організація діяльності Кабінету Міністрів України, повноваження щодо здійснення виконавчої влади визначені Конституцією України. Основні функції та повноваження Кабі­нету Мі­ністрів України пов’язані зі сферами економіки та фінансів, правової політики, законності, забе­спечення прав і свобод людини і громадя­нина, зовнішньої політики, охорони здоров’я, освіти, науки, культури, спорту,

31. Правовий статус державних службовців.

Основними обов'язками державних службовців є: додержання Кон­ституції України та інших актів законодавства України; забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних

органів відповідно до їх компетенції; недопущення порушень прав і свобод людини та гро­мадянина; безпосереднє виконання покладе­них на них службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників; збе­реження державної таємниці, інформації про грома­дян, що стала їм відома під час виконання обов'яз­ків державної слу­жби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підля­гає розголо­шенню; постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації; сумлінне виконання своїх службових обо­в'язків, ініціатива і творчість в роботі. Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень. У разі одер­жання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов'язаний невідкладно в письмовій формі доповісти про це поса­довій особі, яка дала дору­чення, а у разі наполягання на його вико­нанні - повідомити вищу за посадою особу. Державні службо­вці ма­ють право: користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України; брати участь у розгляді питань і прийн­ятті в межах своїх повноважень рішень; оде­ржувати від державних органів, підприємств, установ, організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інфо­рмацію з питань, що належать до їх компетенції; на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівни­ків, співробітників і громадян; вимагати затвердження керівником чі­тко визначе­ного обсягу службових повноважень за посадою службо­вця; та ін. Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в держав­ному органі та його апараті особи, які визнані у встановленому по­рядку недієздатними; мають судимість, що є несумісною із за­йняттям посади; у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпоряд­ковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками; в інших випадках, встановлених законами України.

32. Органи управління освітою та їх компетенція.

До органів управління освітою в Україні належать: Міністерство освіти і науки України; міністерс­тва і відомства України, яким підпо­рядковані заклади освіти; Вища атестаційна комісія України; Мініс­терство освіти АРК; місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управ­ління освітою. Міністерство освіти і науки України аналізує стан освіти, прогнозує її розвиток відповідно до по­треб особистості. Суспільства, держави; розробляє нормативно-правову основу функціонування системи освіти, здійснює експертизу проектів загальнодержавних, відомчих, інших рішень і програм у частині, що стосується освіти і науки, готує проекти законодавчих актів та урядових рішень; прогнозує та впоря­дковує структуру мережі державних навчально-виховних закладів; та ін. Інші міністерства і відомства України, яким підпорядковані заклади освіти, здійснюють разом з Міністерством освіти і науки України дер­жавне управління підпорядкованими їм закладами освіти шля­хом їх фінансування, утворення матеріальної бази, призначення на посаду керівників цих закладів та ін. Вища атестаційна комісія України – організує і проводить атестацію наукових і науково-педагогіч­них кадрів, керує роботою по прису­дженню наукових ступенів, присвоєнню вченого звання старшого на­укового співробітника. Міністерство освіти АРК здійснює повноваження керівництва освітою на підвідомчій території.

35. Органи (посадові особи) правомочні здійснювати адмініст­ративне затримання.

Адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може провадитися лише органами (посадовими особами), уповноваженими на те законодавством. Адміністративне затримання провадиться:1)органами внутрішніх справ – при вчиненні дрібного хуліганства, порушення порядку орга­нізації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстра­цій, при прояві неповаги до суду, торгівлі з рук у невстановлених місцях, та ін.; 2)прикордонними військами - при порушенні прикордонного режиму або режиму в пунктах про­пуску через державний кордон країни; 3)старшою у місці розташування охоронюваного об’єкта посадовою­особою воєнізованої охо­рони – при вчиненні правопорушень, зв'язаних з посяганням на охоронювані об'єкти, інше державне або громадське майно; 4) посадовими особами військової інспекції безпеки дорожнього руху – при порушенні водіями або іншими особами, які керують транспортними засобами Збройних Сил України чи інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правил дорожнього руху.

36. Загальна характеристика законодавства в сфері економіки україни.

З усіх галузей і сфер, що регулюються адміністративно-правовими нормами, найбільш складними є ті, які належать до економіки. Фор­мування Україною власної економічної політики пов’язується з ви­значенням головних її напрямів на основі принципів демократії, сво­боди підприємництва і відкритості для інтеграції у світове економічне співтовариство. Ефективна національна економіка є гаран­тією неза­лежності держави. Розвиток законодавства з питань економіки за роки незалежності України пов’язаний зі змінами в правових формах її регулювання, переходу до ринкових механізмів. Органи державної влади здійснюють заходи поглиблення правової та адміністративної реформ, створення гарантій проведення ринко­вих перетворень, невідворотності переходу до ринкової економіки. Особливо в кризовій економічній ситуації, державне управління є не тільки необхідним, навпаки – його значення підвищується. Лише держава в особі її органів влади може: здійснювати економічну і со­ціальну політику з метою забезпечення інтересів усіх верст насе­лення; пом’якшувати стихійні процеси ринкової саморегуляції з ме­тою запобігання хаосу в економіці; стимулювати ринкову економіку,

37. Відповідальність за порушення законодавства про об’єднання громадян.

Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, ство­рене на основі єдності інте­ресів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об'єднанням громадян визнається політична партія або громадська організація. Посадові особи легалізуючих органів об'єднань громадян тагрома­дяни за порушення законо­давства про об'єднання громадяннесуть дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну абок­римінальну відповідальність. Об'єднання громадян несуть відповідальність, пе­редбачену Законом України “Про об’єднання громадян” та іншими законодавчими актами України. Керівництво об'єднан­ням громадян, яке не легалізувалося у встановленому законом порядку чи якому відмовлено у легалі­зації, або яке примусово розпущено за рішенням суду, але продовжує діяти, а так само участь у діяльно­сті таких об'­єднань тягнуть за собою адміністративну або кримінальну відповіда­льність. За порушення законодавства до об'єднання громадян можуть бути застосовані такі стягнення: попередження; штраф; тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяльності; тимчасова заборона (зупинення) діяльності; примусовий розпуск (ліквідація).

38. Органи управління культурою та їх компетенція.

Системою державних органів управління культурою складають: Міні­стерство культури і мистецтв України, міністерсто культури АРК, управління культури обласних, Київської та Севастопольської місь­ких державних адміністрацій, відділи адміністрацій, відділи культури районної державної адміністрації, підвідомчі їм театри, концертні ор­ганізації, художні колективи, цирки, бібліотеки, музеї, клуби та інші театрально-видовищні підприємства і заклади культури, спеціальні навчальні заклади культури і мисте­цтва, музичні та художні школи. Основними завданнями Мінкультури є: реалізація державної полі­тики у сфері культури і мистецтв, збереження культурно-мистецького надбання, розвиток української культури та мистецтва, розширення міжнародного культурного співробітництва та ін. Мінкультури України в межах своїх повноважень та на виконання за­конодавства України видає накази, у разі потреби видає разом з ін­шими центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування спільні акти. Для пого­дження вирішення питань, що нале­жать до компетенції

39. Методи державного управління.

Методи – це сукупність способів, які використовуються органами державного управління та їх по­садовими особами при здійсненні ними функцій державного управління. Кожен метод може застосовуватися у різних формах: 1. По характеру впливу на людей методи поділяються: а)методи переконання – виконання громадянами свідомо, доброві­льно, в результаті застосування до них комплексу різних прийомів і способів, які стимулюють забезпечення належної поведінки. б) методи примусу – носять допоміжний характер і заключаються у впливі на людей шляхом вико­ристання заходів державног примусу. 2. По характеру впливу на керовані системи: а)адміністративні – переважно пов’язують з адміністративно-право­вою формою діяльності, якою є юридичні акти управління, метод по­лягає у впливі суб’єкта на об’єкт управління через режив владно-розпорядчих вказівок; б) економічні – не передбачає методів, але набуває обов’язкового характеру, наслідки виявляються у матеріальних збитках.

40. Поняття, види і зміст управлінської діяльності.

Зміст управління зводиться до розробки програми дій, забезпечення її матеріальними ресурсами, до розподілу задач між учасниками до об’єднання дій і окремих осіб і колективів, тобто до регулювання що­денної діяльності колективів людей та ін. Суб’єкт і об’єкт управління і взаємодія між ними визначають струк­туру і зміст дії механізму управління, а особливості управління сфер, сукупність взаємопов’язаних суб’єктів і об’єктів управління створю­ють куруючу і керовану систему, які лежать в основі відповідних видів управління: -соціальне – передбачає здійснення управлінської діяльності в соці­альній сфері, де в якості суб’єкта і об’єкта управління виступає як окрема людина так і колектив людей. -біологічне – це вплив людини на природу, з метою перетворення її в інтересах людей. -технічне – управління людиною машинами та ін. Механізмами, з ме­тою вироблення необхідної суспільної продукції. Під управлінням слід розуміти організовану діяльність людей в соці­альній, технічній, біологічній сферах, яка направлена на задоволення певних вимог і потреб людей. Соціальне управління поділяється: А)державне управління; б)громадянське управління; в)недержавне управління; г)сімейне управ­ління.

41. Правові форми держ. управління.

Форма управління – зовнішній вияв конкретних дій, які здійснюються органами викон. влади для реалізації поставлених перед ними за­вдань. Правові форми управління – діяльність органів управління, пов’язана з виданням правових актів, які ведуть до виконання, зміни, припинення адм. правовідносин. Правові форми управління: видання нормативних та індивідуальних актів управління. Видання нормативних актів управління – особлива форма діяльності органів викон. влади, яка передбачає розпорядчу діяльність, спря­мовану на виконаннязакону шляхом встановлення певних пра­вил у сфері державного управління. Нормативно-правові акти видаються міністерствами та ін. центра­льними органами викон. влади. Норма­тивні акти управління адресовані значному або необмеженому колу органів і громадян, виконують важливу роль в організації діяльності виконавчої влади. Видання індивідуальних актів управління є близьким до норматив­ного, але не тотожне йому. Відмінність між ними полягає в тому, що індивідуальні акти управління встановлюють, змінюють, при­пиняють конкретні адм. правовідносини. Вони відрізняються від нормативних тим, що звернені до кон­кретних суб’єктів управлінських відносин і їх дія припиняється після здійснення встановлених у них прав і обов’язків, тобто після одноактного їх застосування.(Видання наказу про призначення держ. службовця на посаду, видача дозволу на но­сіння зброї і ін.)

42. Система органів управління соц. захистом населення та їх повноваження.

Відповідно до Конституції України Указом Президента створено Мі­ністерство праці та соціаль­ної політики України. Рішення Мінпраці з питань праці, зайнятості і соц. захисту населення, видані у межах його повноваження, є обов’язковими до виконання центральними та місцевими органами вико­навчої влади, органами місцевого самовря­дування, а також підприємствами, установами і організаціями. Мінпраці реалізує єдину держ. політику щодо соц. забезпечення на­селення та соц. захищеності інвалідів і громадян похилого віку; несе відповідальність за розвиток цієї справи, займається організа­цією роботи по призначенню та виплаті пенсій та ін. Згідно з чинним законодавством до системи органів соц. захисту на­селення входять

відомчі органи соц. забезпечення (МВС, Служби безпеки, Мінобо­рони Укр.) Цим питанням за­ймаються також управління соц. забез­печення обласних, Київської та Севастопольської міських, район­них держ. Адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Заява про призначення пенсії працюю­чим подається за місцем роботи, а не­працюючим – до районного (міського) відділу соц. забезпечення за місцем проживання. Пенсії призначаються районним (міським) відді­лом соц. забезпечення. Важливу роль у справі соц. забезпечення відіграє комісія для при­значення пенсій при місцевих держ. Адміністраціях, виконкомах ра­йонної (міської) ради. Пенсійні справи до засідання комісії готує від­діл соц. забезпечення. У віданні органів соц. забезпечення перебувають медико-соц. екс­пертні комісії, на які поклада­ється визначення постійної або тривалої втрати працездатності і встановлення групи інвалідності, її причин,. Часу настання, визначення для інвалідів умов праці на підприємст­вах, в установах іорганіза­ціях, перевірка правильності використання інвалідів на роботі відповідно до висновку медико-соц. екс­пертної комісії.

43. Дія адм.-правових актів.

Акти викон. влади діють у просторі, часі та за колом осіб. Дія актів держ. управління в просто­рово-часовій дійсності – це певний рух від початку ініціативи та опрацювання актів управління до їх втілення в життя. Він складається з таких стадій:1)постановка питання про ви­дання акта управ­ління;2)опрацювання проектів актів управ­ління;3)видання актів управління;4)доведення актів управ­ління до відома адресатів – субєктів адм. правовідносин;5)набрання чинності актами управління;6)дія актів управління. За територією дії акти викон. влади поділяються на акти, що діють в масштабі всієї держави, та акти, що діють в межах адм.-територ. одиниць. Як правило дія актів управління в просторі і часі здійс­ню­ється згідно з компетенцією відповідного органу виконавчої влади. Так акти Кабінету Мін. України поширюють свою дію на всю терито­рію України, якщо інше не обумовлено в самому акті. Дія актів управ­ління міністерств та ін. органів викон. влади поширюється за озна­ками відомчої належності на відповідні органи управління, установи, підприємства. Окремі міністерства та інші центральні органи приймають акти, які є обов’язковими до вико­нання установами, підприємствами, організа­ціями незалежно від їх підпорядкування. Дія актів управ­ління за ко­лом осіб передбачає за мету конкретно визначити перелік уповнова­жених або зобов’язаних органів управління, громадських об’єднань, державних службовців, громадян. У таких актах управління вказу­ється перелік суб’єктів, на яких поширюється їх дія. У часі акти управління діють від моменту набрання

44. Поняття і склад адм. правопорушення.

Адм. правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на держ. або громадський порядок, власність, права і свободи грома­дян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адм. відповідальність. Діяння визнається адм. правопорушенням за наявності 4 ознак: сус­пільної шкідливості, проти­правності, вини та адм. караності. Склад адм. правопорушення – сукупність встановлених законом об’єктивних і суб’єктивних ознак, які характеризують діяння як адм. правопорушення. До складу адм. правопорушення належать ознаки, які характеризують об’єкт, суб’єкт, об’єктивну і суб’єктивну сторони та суб’єкта правопору­шення. Об’єкт адм. правопорушення – те, на що воно посягає. Адм. просту­пок заподіює шкоду або створює загрозу її заподіяння суспільним відносинам, які і становлять об’єкт. Об’єктивна сторона адм правопорушення характеризують ознаки, які визначають акт зовніш­ньої поведінки правопорушника. До них належать діяння (дія чи бездіяльність), їх шкідливі наслідки, причин­ний зв’язок між діяннями і наслідками, місце, час,… обстановка, спо­сіб, знаряддя, засоби вчи­нення проступку. Суб’єктивна сторона – пов’язаний з вчиненням адм правопорушення психічний стан особи.(Вина, мотив, мета вчинення правопорушення). Суб’єктом правопорушення можуть бути фізичні особи (яка досягла 16 років), посадові особи, а за деякі правопорушення – держ. служ­бовці.

45. Адміністративний арешт як вид адміністративне стягнення.

Адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопору­шення, в дусі додержання законів України, поваги до правил спів­життя, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і ін­шими особами. Адміністративний арешт установлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопору­шень на строк до п'ятнадцяти діб. Адміністративний арешт признача­ється районним (міським) судом (суддею). Адміністративний арешт не може застосовуватись до вагітних жінок, жінок, що мають дітей ві­ком до дванадцяти років, до осіб, які не дося­гли вісімнадцяти років, до інвалідів першої і другої груп.

46. Наука адміністративного права

Наука адміністративного права покликана аналізувати суспільні від­носини у сфері державного управління і систему норм, що регулюють їх, досліджувати закономірності правового регулювання ор­ганізації і діяльності апарату державного управління. Вона також вивчає пра­вовий статус суб’єктів і об’єктів виконавчої влади, правові форми і методи державного управління, способи забезпечення дер­жавної дисципліни і законності в управлінській діяльності, розробляє наукові проблеми, пов’язані з удо­сконаленням адміністративно-правових інститутів загального, галузевого та міжгалузевого управління. В Україні адміністративне право право викладалося як до, так і після 1917р. У розвиток амін. права в Україні в післявоєнний період істот­ний внесок зробили В. Опришко, Л. Коваль, С. Ківалов та інші, а та­кож професори Харківського юр. інституту О. Якуба і Р. Павловський, які брали участь у підго­товці зак-ва про адміністративні правопору­шення, наукових розробках проблем державного управління, діяль­ності місцевих органів державного управління.

47. Державний архітектурно-будівельний контроль

Державний архітектурно-буд. контроль – це сукупність організаційно-технічних і правових захо­дів, спрямованих на забезпечення додер­жання законодавства, державних стандартів, норм і правил, ар­хітек­турних вимог і технічних умов, а також положень затвердженої місто­будівної документації і проек­тів конкретних об’єктів. Здійснення цього контролю є одним із чинників поліпшення якості будівництва, захисту прав споживачів буд. продукції, забезпечення експлуатаційної надій­ності будинків і споруд. Безпосередньо держ. архітектурно-буд. контроль здійснюють Дер­жавна архітектурно-буд. інспе­кція у складі Держбуду України та ін­спекції держ. арх.-буд. контролю у складі місцевих органів місто­буду­вання і архітектури. Ці інспекції видають забудовникам дозволи на виконання робіт з будівництва, реставрації, реконструкції; розгляда­ють справи про правопорушення у сфері містобудування; готують пропозиції відповідним органам щодо вдосконалення держ. стандар­тів, норм і правил.

48. Служба безпеки України

Службу безпеки України очолює голова, якого призначає на посаду Президент України. Загальне керівництво діяльністю органів СБУ здійснюють Президент і Кабмін У. Органи СБУ: Центральне управління СБУ; регіональні обласні управління, їх міжрайонні, ра­йонні та міські підрозділи; СБ АРК; вій­ськові формування та ін. Регіон. Органи безпеки і органи безп. у вій­ськах прямо підпорядковані Центральному управлінню СБУ. У своїй оперативно-службовій діяльно­сті є незалежними від місцевих держ. адміністрацій, органів місц. самовряд., посадових осіб, партій, ру­хів. Діяльність СБУ здійснюється за такими напрямами: 1) контррозвіду­впльна діяльність; 2)бор-ба з корупцією і злочинністю; 3) розвід. дія­льність. 1 – полягає у виявленні, припиненні розвід. та ін. діяль­ності спецслужб і організацій іноземних держав, окремих осіб, спрямованої на заподіяння шкоди безпеці У-ни. 2 – суть становлять оперативно-розшукові заходи виявл., попер., припинення шпигунства, організ. злочинності, корупції, контрабанди та ін. 3 – це комплекс заходів спец. призначення, спрямованих на інформаційно-аналітичне забез­печення ефективного вирішення органами викон. влади питань внутр і зовн. діяльності, пов’язаних з нац. безпекою.

49. Конституційні права та обов’язки громадян України в сфері виконавчої влади

Дата добавления: 2015-12-01