Праця в її психічному і виховному значенні

...Вільна праця потрібна людині сама по собі, для розвитку і підтримання в ній почуття людської гідності...

...Як тільки який-небудь стан полишає працю — чи то буде наука, торгівля, державна посада, військова чи громадська — він починає швидко втрачати силу, моральність, а зрештою, і самий вплив: починає швидко вироджуватися і поступається місцем іншому, в середовище якого переходить разом з працею і енергія, і моральність, і щастя.

Приклади приватного життя показують нам те саме: хто жив і спостерігав досить, щоб мати можливість пригадати кілька достатків, створених і зруйнованих на його пам'яті, той, певно, не раз замислювався над одним дивним, періодично повторюваним явищем. Батько, людина, що прокладає сама собі дорогу, працює, старається з усіх сил, щоб звільнити своїх дітей від необхідності працювати, і нарешті залишає їм пристойні достатки. Що ж приносять ці достатки дітям? Вони досить часто не тільки бувають причиною аморальності дітей, не тільки занапащають їхні розумові здібності і фізичні сили, а навіть роб­лять їх просто нещасними; отже, якщо порівняти життя батька, який тяжкою наполегливою працею нажив достатки, з життям дітей, які марнують їх без будь-якої праці, то ми побачимо, що батько був не­зрівнянно щасливіший від дітей. Тим часом бідолаха працював усе життя, щоб дітям його не треба було працювати,— бився ціле життя, щоб зруйнувати їх моральність, скоротити їх існування і зробити для них щастя неможливим! Про розумне виховання він не дбав: навіщо воно? — були б гроші! Нехай, мовляв, виховується той, у кого їх немає. І не подумав він, що праця, а за нею і щастя знайдуть бідняка; а багач повинен ще вміти відшукати їх.

Я усіх цих прикладів ми бачимо, що праця, виходячи від людини на природу, діє зворотно на людину не тільки задоволенням її потреб і розширенням їх кола, але власною своєю, внутрішньою, їй самій властивою силою, незалежно від тих матеріальних цінностей, які вона доставляє. Матеріальні плоди праці становлять людський здобуток; але тільки внутрішня, духовна, животворна сила праці є джерелом людської гідності, а разом з тим і моральності, і щастя. Цей животворний вплив має тільки особиста праця на того, хто працює. Матеріальні плоди праці можна відібрати, успадкувати, купити; але внутрішньої, духовної, животворної сили праці не можна ні відібрати, ні успадкувати, ні купити за все золото Каліфорнії: вона лишається у того, хто працює...

Праця тільки й може бути вільною, якщо людина сама береться до неї з усвідомленням її необхідності; праця вимушена, на користь іншого, руйнує людську особистість того, хто трудиться, або, точніше сказати, працює. Не працює і капіталіст, який вигадує тільки, як би витратити прибутки свого капіталу. Купець, який обдурює покупця, чиновник, який набиває кишені чужими грішми, шулер, що в поті чола підробляє карти,— шахраюють. Багача, який з ніг падає, щоб улаштувати бал усім на подив, сісти вище за свого приятеля, потягти принадну для нього бирюльку, — грається, а не працює, і його діяльність, хоч би якою тяжкою була для нього, не можна назвати пра­цею, так само, як і гру дітей в ляльки, в бирюльки, в солдатики. Скнара, який працює з усіх сил, щоб на­бити свою скриню блискучими кружальцями,— безумствує, але також не працює. Є і такі пани, які, не маючи вже рішуче ніякої справи в житті, вигадують собі заняття заради душевного і тілесного моціону; грають у більярд чи просто бігають по вулицях, щоб доконати пишний сніданок і повернути собі апетит на обід; але така праця має те саме значення, яке мало блювотне за столом римського ненажери: збуджуючи облудну охоту до нових насолод, воно допомагає розладнувати душевний і тілесний організм людини. Праця — не гра і не забавка; вона завжди серйозна й тяжка; тільки цілковита свідомість необхідності досягти тієї чи іншої мети в житті може змусити людину взяти на себе той тягар, який становить неодмінну властивість будь-якої справжньої праці.

Праця справжня і неодмінно вільна, тому що іншої праці немає і бути не може, має таке значення для життя людини, що без неї вона втрачає всю свою ціну і всю свою гідність. Вона є необхідною умовою не тільки для розвитку людини, але навіть і для підтримання в ній того ступеня гідності, якого людина вже досягла. Без особистої праці людина не може йти вперед; не може лишатися на одному місці, але повинна йти назад. Тіло, серце і розум людини потребують праці, і ця потреба така настійна, що коли з будь-яких причин у людини не буде своєї особистої праці в житті, тоді вона губить справжню дорогу і перед нею відкриваються дві інші, обидві однаково згубні: дорога невситимого незадоволення життям, похмурої апатії і бездонної нудьги, або дорога добровільного, непомітного самознищення, на якій людина швидко опускається до дитячих примх чи скотських насолод. На тій і на іншій дорозі смерть ово­лодіває людиною заживо, тому що праця — особиста, вільна праця — це й є життя...

Саме виховання, якщо воно бажає щастя людині, повинне виховувати її не для щастя, а готувати до праці життя. Чим багатша людина, тим освіта її повинна бути вища, тому що тим важче для неї знайти працю, яка сама напрошується до бідняка, тягнучи за спиною щастя в жебрацькій торбинці. Виховання повинне розвинути в людині звичку і любов до праці; воно повинне дати їй можливість знайти для себе працю в житті...

...Виховання не тільки повинно розвинути розум людини і дати їй певний обсяг відомостей, але повинно запалити в ній жадобу серйозної праці, без якої життя її не може бути ні достойним, ні щасливим. Потреба праці, як ми бачили вже, природжена людині, але вона навдивовижу легко здатна розгорятися або гаснути, залежно від обставин, і особливо відповідно до тих впливів, які оточують людину в дитинстві і юності.

Щоб людина щиро полюбила серйозну працю, насамперед треба прищепити їй серйозний погляд на життя. Важко уявити собі щось таке, що більше суперечило б справжній меті виховання, як той легкий жартівливий відтінок, якого налають навчанню і навіть взагалі вихованню деякі педагоги, бажаючи позолотити для дітей пілюлю науки...

Розумне виховання повинно боротися з таким гідним жалю напрямом суспільства і дати молодим людям цілком серйозний погляд на життя. Навчати граючись можна тільки найменших дітей до семирічного віку, далі наука повинна вже набувати серйозного, їй властивого тону. Ми не говоримо про педантизм, суворість; але навіть колишня педантична, відштовхуюча пихатість була менш шкідливою, ніж кучерява модна педагогіка, яка сміється сама над собою. Нині часто бояться злякати хлопця серйозною міною науки, але ще більше треба боятися, щоб він не навчився зневажати її і третирувати її злегка. Сміливість прийде з часом, але зерно презирства до науки, посіяне в дитячому серці, дає згубні плоди...

Та виховання не тільки повинно прищепити вихованцеві повагу і любов до праці: воно повинно ще дати йому й звичку до праці, бо справжня серйозна праця завжди важка. Для цього є багато засобів; ми назвемо деякі з них.

Викладання кожного предмета повинно неодмінно вестися так, щоб на долю виховання залишалося рівно стільки праці, скільки можуть подолати його молоді сили. Лікуючи хворого, лікар тільки допомагає природі; так само і наставник повинен тільки допомагати вихованцеві боротися з труднощами осягнення того чи іншого предмета: не вчити, а тільки допомагати вчитися. Метода такого допоміжного викладання, крім багатьох інших достоїнств, має ще головне, те, що вона, привчаючи вихованця до розумової праці, привчає і долати важкість такої праці, і переживати ту насолоду, яку вона дає. Розумова праця чи не найважча праця для людини. Мріяти легко і приємно, а мислити — важко. Не тільки в дітей, а й у дорослих ми найчастіше спостерігаємо лінощі думки. Хлопець ладен швидше попрацювати фізично увесь день або просидіти без думки над однією й тією ж сторінкою кілька годин і визубрити її механічно, ніж подумати серйозно кілька хвилин. Мало того, серйозна розумова праця стомлює незвиклу людину швидше, ніж найважча фізична праця. Це явище пояснюється фізіологічними законами роботи нервового організму і відновлення його сил, що так дорого обходяться економії тіла. Проте якщо не треба надривати сили людини в розумовій роботі, то не треба давати їм засинати, необхідно привчати їх до цієї роботи. Організм людини повинен привчатися до розумової праці поступово, обережно, але, діючи таким способом, можна привчити його легко й без усякої шкоди для здоров'я виконувати тривалу розумову працю. Разом з цією звичкою працювати розумово набувається і любов до такої праці або, краще сказати, жадоба її. Людина, що звикла працювати розумово, нудьгує без такої праці, шукає її і, звичайно, знаходить на кожному кроці.

Сам відпочинок вихованця можна використати з великою користю в цьому відношенні. Відпочинок після розумової праці полягає не в тому, щоб нічого не робити, а в тому, щоб перемінити роботу: праця фізична не тільки приємний, а й корисний відпочинок після праці розумової. Користь такого відпочинку дуже правильно зрозуміли в багатьох закритих закладах Німеччини, де вихованці у вільний від навчання час з великою охотою займаються навмисне для того придуманими роботами: господарськими справами, прибиранням класних кімнат, обробітком саду або городу, столярним і токарним майстерством, оправлянням книжок та ін. Вибір цих занять не повинен суперечити ніяким нешкідливим нахилам вихованця, і тоді саме заняття буде справжнім і корисним відпочинком. Звичайно, зважаючи на вік, треба приділити час і на ігри: але щоб гра була справжньою грою, для цього треба, щоб дитина ніколи не надуживала грою і звикла поступово без труднощів і примусу залишати її для роботи. Найбільш потрібно, щоб вихованцеві стало неможливим те лакейське марнування часу, коли людина залишається без роботи в руках, без думки в голові, тому що в ці самі хвилини псуються голова, серце й моральність. А таке марнуванні! часу дуже звичайне в багатьох закритих громад­ських закладах, так само як і в багатьох сім'ях, де діти і молоді люди, полишивши навчальні заняття, рішуче не знають, що з собою робити і помалу привчаються марнувати час. Ця звичка, набута ще в юності, знаходить потім собі багату поживу в товаристві, яке звичайно дружно і з усієї сили старається, як би доконати час: нібито його дано людині надто багато!

Але не тільки за дверима класу, часто і в самому класі вихованці вчаться марнувати час. Учитель пояснює новий урок: учні, знаючи, що знайдуть цей урок у книзі, намагаються тільки дивитися на вчителя і не чують жодного слова з того, що він говорить. Пояснюючи в двадцятий раз одно й те саме, учитель, природно, не може говорити з тим піднесенням, яке симпатично пробуджує увагу слухачів: а тим часом він не знає ніякого методу, який допоміг би йому випробовувати і підтримувати цю увагу. Він піклується тільки про те, щоб більшість його учнів знала предмет, а як прийде до них це знання, для нього зовсім байдуже. На другий день учитель запитує урок одного, двох, трьох, а решта в цей час вважають себе вільними від будь-якої роботи. Так проводить інший щасливий хлопець більшу частину днів усього тижня і набуває гидкої звички весь час нічого не робити й нічого не думати. Надіятися на самий інтерес і цікавий виклад предмета можна тільки, і то не завжди, в університетах, але в середніх і нижчих навчальних закладах не можна покладатися, щоб учень сам захоплювався предметом, а треба знати метод, який допомагає вчителеві підтримувати увагу всіх своїх слухачів постійно у збудженому стані. Не заперечуємо, що це важко і для вчителя, і для учня, але краще скоротити час класів на половину. Ми постараємося згодом викласти деякі прийоми такої методи збудження уваги класу, а тут лише скажемо, що жоден наставник не повинен забувати, що його найголовніший обов'язок полягає в тому, щоб привчати вихованців до розумової праці, і що цей обов'язок важливіший, ніж викладання самого предмета.

Отже, виховання повинно невсипуще піклуватися, щоб, з одного боку, відкрити вихованцеві можливість знайти собі корисну працю в світі, а з другого — надихнути йому невтомну жадобу праці. Чим забезпеченіше майбутнє становище вихованця, чим менше передбачається для нього насущних необхідностей, що змушують поневолі працювати, тим більше повинен розширюватися перед ним горизонт світу, в якому для кожного, хто розуміє призначення життя людини і навчився співчувати інтересам людства, знайдеться доволі почесної і корисної праці. Чим багатша люди­на, тим вищою, тим духовнішою, тим більш філософською повинна бути її освіта, щоб вона могла знайти собі гідну працю для серця. Бідняка праця й сама знайде: досить, якщо він буде готовий її виконати. Можливість працювати і любов до праці — краща спадщина, яку може залишити своїм дітям бідний і багач.

Праця, звичайно, тягар, але тягар, без якого немож­ливе поєднання людської гідності і щастя неможливе,— тягар, який повинна нести людина, якщо хоче прийти до того непорушного спокою, до якого закликаються тільки трудящі і обтяжені.

Ушинський К. Д. Вибрані педагогічні твори: В 2 т.— К., 1983.— Т. І — С. 105—108, 113, 116—120.

Дата добавления: 2015-12-01