Католицька модель.

Її принципи подані у ряді «папських листів», виданих Ватиканом протягом ХХ століття головним принципом є ідея допоміжності, концепція, в яку вдихнуло нове життя її введення у лексикон ЄС. В «christikiche Soziallegre» (християнському соціальному учінні) принцип допоміжності означає, що найближча інстанція повинна завжди намагатися вирішувати можливі проблеми. Природно, індивідуум є найближчою інстанцією. Якщо він е може собі допомогти. То звертається до сім’ї та родичів. Наступною інстанцією буде місцева община, включаючи церков та громадські організації, а також сусідів і т.д. Якщо і це не допоможе, то індивідууму слід скористатися послугами страхування. Останньою інстанцією є державний сектор.

Зрозуміло, що у католицькій моделі сім’я та інші інститути громадянського суспільства у місцевій общині грають основну роль. Модель передбачає наявність структури клієнтизму та патронажу, трохи розмитої розвитком ринкових структур, а також політичних та соціальних прав особистості.

Соціальне учіння римськокатолицької церкви – сукупність соціально-політичних. соціально-економічних та етичних концепція, викладених в офіційних церковних документах, а також вироблених католицькими теологами та схвалених церковною ієрархією. Поруч з цим учінням, якого зобов’язані дотримуватися всі католики, є соціальні погляди регіональних церков, що враховують місцеві умови, а також концепції окремих католицьких мислителів або груп, які іноді значно відрізняються від офіційної доктрини. У широкому смислі католицьке соціальне учіння як прикладання принципів віровчення до соціальних явищ та відносин – таке ж древнє, як і сама католицька церков. Однак у сучасному вигляді соціальне учіння католицизму почало формуватися з кінця Х1Х ст.. та процес цей продовжується. Його соціальною передумовою було ствердження капіталізму у розвинених країнах заходу, що викликало необхідність особливо підкреслювати роль церкви як захисника всіх знедолених та пригнічуваних. Ці ідеї доктринально оформив папа Лев ХШ у своїх енцикліках, головним чином у «Серум новарум» (1891), де відмічалося значення робочого питання та визнавалось наявність соціальної нерівності. Разом з тим церков засудила соціалізм, оголосила приватну власність та класову нерівність неминуче витікаючи ми з «природного права» та природи людини.

В основу соціального учіння католицизму була покладена томістська теорія «природного права», з якої виводилося право приватної власності. Церков пропагує такі принципи як принцип солідарності, що регулює взаємовідносини особистості та суспільства та не допускає крайнього індивідуалізму і крайнього колективізму; принцип «загального блага» (це поняття, дуже абстрактне та багатозначне, по-різному тлумачиться католицькими авторами); принцип «вспомоществования», що означає допомогу з боку соціальних спільнот більш високого рівня спільнотам більш низького рангу та окремим індивідам. Ці загальні абстрактні принципи в церковних документах та роботах католицьких авторів наповнювались конкретним змістом. Допускалися помірні реформи, покликані пом’якшити класову боротьбу. Зокрема, пропонувалися «де пролетаризація» робочих шляхом наділення їх дрібною власністю, а також введення «корпоративізму», що спирається на професійно-виробничу солідарність: в кожній професії організуються синдикат робочих та синдикат підприємців, делегати обох сторін утворюють корпорації, які керують синдикатами та координують їх діяльність.

Після Другої світової війни церква пішла шляхом модернізації цього учіння. Його еволюція знайшла відображення у документах П Ватиканського собору (особливо в конституції «Гаудиум ет спес»), в енцикліках пап Іоанна ХХШ, Павла УШ, Іоанна Павла П. зараз для теоретичного обгрунтування цього учіння поруч з неотомізмом досить широко використовуються ідеї католицького персоналізму, тейярдизму, екзистенціалізму та інших течій. При збереженні в основі соціального учіння католицької церкви старого категорійного апарату у ньому з’явилися нові моменти, наприклад, відкритість до мінливого світу, що знайшло відбиття у часто застосовуваному понятті «значення часу», під яким розуміються нові явища суспільного життя. У теологічний лексикон увійшло поняття «розвиток», право приватної власності захищається, але не абсолютизується, допускається можливість відчуження приватної власності в інтересах «загального блага»; особливо підкреслюється. Що церков на зв’язує себе з жодною політичною системою; церков відмовилася від практики анафемствування інакомислячих та перейшла до діалогу з ними, а також з невіруючими.

«Гаудіум ет спес» - конституція церкви, прийнята П Ватиканським собором (1962-1965). Має іншу назву – «Про церкви у сучасному світі». У ній сформульована позиція католицької церкви по відношенню до найважливіших соціальних проблем сучасності: війни та миру, соціальної справедливості, соціально-економічного розвитку країн, що отримали політичну незалежність, положення трудящих. У документі містяться деякі нові моменти у соціальній доктрині католицизму,говориться про право трудящих на об’днання, визнається законність страйку як засобу захисту прав робітників, хоча оговорюється, що вона повинна розглядатися як крайній засіб. Приватна власність характеризується як умова свободи людни, але при цьому досить різко критикуються деякі «пороки» капіталізму.

«Популорум прогрессіо» - енцикліка Павла УШ, видана у Ватікані 26 березня 1967 присвячена соціальним проблемам. Вказавши у вступі на важливість соціального питання як всесвітньої проблеми, папа у першій частині енцикліки – «Про інтегральний розвиток людини» - розглядає соціальне положення у сучасному світі, звертаючи особливу увагу на нерівномірність розвитку народів, аналізує деякі концептуальні питання соціального учіння церкви. Під впливом іде Ж.Маритена в енцикліці висувається ідея інтегрального, цілісного економічного і культурного розвитку людства; підкреслюється, що кожна людина відповідальна не тільки перед всіма живущими зараз людьми, але і перед майбутніми поколіннями. Павло УШ стверджує, що істинним є тільки християнський гуманізм, але, тим не менше, світський гуманізм має свою цінність, оскільки він все ж дає можливість для співпраці віруючих з невіруючими у досягненні земних цілей. Економіка розглядається як засіб для здійснення інтегрального гуманізму. У «Популорому прогрессіо» проявилася подальша еволюція відношення католицької церкви до приватної власності. відмічаючи, що право приватної власності ні для кого не є безумовним та абсолютним, енцикліка допускає заради загального блага націоналізацію приватної власності. У другій частині енцикліки «Про солідарний розвиток людства» - розглядаються проблеми взаємовідношень між народами, особливо між багатими та бідними країнами: перші закликаються допомагати другим;надлишки багатих країн повинні служити для допомоги бідним країнам; для цієї мети пропонується створити всесвітній фонд за рахунок частини військових витрат. Проблема розвитку народів ув’язується з проблемою миру. Енцикліка закликає забезпечити рівноправність країн та народів у торгових відносинах, подолати перешкоди, що чиняться націоналізмом та расизмом.

«Солліцитудо реі социаліс» - сьома енцикліка Іоанна Павла П, оголошена у 1988 на честь 20-ї річниці енцикліки Павла УШ «Популорум прогрессіо». Це типова соціальна енцикліка, що містить нове визначення соціальної доктрини церкви, що показує її місце, функції, цілі та задачі на фоні основних ідейно-політичних проблем сучасного світу. Підводячи підсумки після публікації «Популорум прогрессіо» двадцятиріччя, папа зробив висновок, що «нинішня ситуація у світі з точки зору розвитку здійснює скоріше негативне враження». Це викликається, зокрема тим, що збільшується розрив між розвиненою Північчю та південними регіонами; що існують різні форми експлуатації та пригнічення; діють економічні, фінансові та соціальні механізми, що укріплюють стан багатства одних та бідності інших. Всі країни повинні вирішити розділяючи їх конфлікти, навчитися співпрацювати друг з другом, що може відбутися тільки у тому випадку, якщо вони суттєвим чином зміняться.

Отже, зараз всередині ЄС існують кілька моделей соціальної політики. Тому важко говорити про зміни у соціальній політиці «Європейського дому», але в усіх країнах-членах ЄС видимі зміни.

Скандинавська модель характеризується високими ступенем універсальності та інституціоналізації з опором на державний сектор. Там, тим не менше, і громадська думка, і парламент шукають шляхи скорочення податків засобами громадянського суспільства та ринку. Розвиток іде у бік приватизації, децентралізації та де бюрократизації з опором на приватні – добролвьна або комерційні – рішення замість рішень, що лежать у сфері державного сектору. У ліберальній моделі, з європейських крахн найбільш вираженої у Великобританії, опір робиться на організоване та частково субсидійоване державою соціальне страхування у сполученні з приватною благодійною. У консервативній (корпоратистській) моделі, що діє у центральноєвропейських державах, опір робиться на рішення, пов’язані з ринком праці, де наймачі та наймані укладають угоди, щов ступають у силу, наприклад, у випадку незайнятості, хвороби або старості. Незайняте населення працездатного віку, в силу різних причин тривало непрацююче, залежить від місцевої влади або приватних благодійних органів. Сьогоднішні тенденції ведуть до подальшої диференціації різних соціальних служб і, наприклад, у Нідерландах та всій Скандинавії робиться опір на децентралізацію та передачу відповідальності муніципалітетам. Нарешті, католицька (латинська) модель, яка використовує традиційні ресурси сфери громадянського суспільстві – церков, сім’ю та приватну благодійність, розвивається у сполученні з інститутом остаточного державного соціального забезпечення. Ряд країн уже реалізує у себе модель, яку можна позначити як «welfare pluralism».

Особливості «welfare pluralism» у Франції. На соціальне забезпечення направляється значна частка національних ресурсів, що зумовлює його високу якість. Але воно пояснюється також і змішаним характером французької системи соціального захисту: в ній сполучаються риси різних систем – як тих, у яких отримання соціальних прав чітко пов’язане зі сплатою внесків, так і тих, у яких соціальне забезпечення є універсальним та безумовним.

У своєму нинішньому стані система соціального захисту включає в себе страхування від деяких соціальних ризиків, пов’язаних або зі зниженням особистих доходів (у випадку хвороби, пологів, інвалідності, виробничих травм, старості, безробіття), або зі збільшенням загальносімейних втрат (сімейні допомоги). Крім того, цілий ряд особливих схем направлений на забезпечення мінімального доходу для деяких категорій осіб, не відносячись при цьому до того або іншого з перерахованих вище ризиків. Більша частина ресурсів системи обов’язкового соціального страхування виплачується у вигляді допомог по старості та хворобі. Швидкий рост витрат у теперішній час пояснюється рядом таких факторів як старіння населення або якісні аспекти попиту та пропозиції по відношенню до медичного обслуговування. Середньострокові фінансові прогнози різних режимів соціального захисту показують, що найближчими роками повинен бути переглянутий рост фінансування. Ці фінансові перспективи, що викликають серйозне занепокоєння, вимагають необхідних коректировок, що відносяться однаково як до надходжень, так і до витрат соціального характеру. Обґрунтованість такого занепокоєння підтверджують події грудня 1995, коли демонстрації набувачів різних видів допомог, що вимагали їх збільшення, на кілька днів паралізували життя Парижу. Хоча перша стаття Кодексу соціального страхування і посилається на національну солідарність, зовсім очевидно, що у момент свого заснування у 1945 році французька система соціального захисту більше походила на страхову модель, ніж на перерозподільну. Так, соціальні права у випадку хвороби, пенсії, виробничих травм та сімейних допомог були пов’язані з професійною діяльністю та відрахування здійснювались для кожного з цих ризиків в межах «потолка» заробітної плати, хоча і досить високого (зараз приблизно три четвертих всіх зарплат не перевищують цього «потолочного» значення). З іншого боку організаційний механізм, передбачений постановою 1967, враховував широку автономію управління для різних режимів: правління кас обиралися на паритетній основі (рівного представництва трудящих та підприємців) та могли запропонувати будь-який захід, що сприяв забезпеченню фінансової рівноваги режимів. Таким чином, гарантувалося відділення фінансів соціального страхування від державного бюджету. Цей вихідний спосіб організації, однак, відчув суттєву еволюцію під впливом кількох реформ:

- у нарахуванні пенсії закон 1956 суттєво покращив механізм забезпечення мінімальних ресурсів для перестарілих («мінімум по старості»). «Додаткова» допомога, незалежна від відрахувань, що вносяться протягом всього активного життя, додавалась до інших допомог, не пов’язаних з відрахуваннями, та її фінансування взяла на себе держава. Закон 1972 зробив обов’язкові внески у додаткові режимі пенсійного забезпечення, в результаті чого «потолок» заробітної плати грає тепер лише чисто теоретичну роль в загальній системі нарахування пенсій;

- В області страхування по хворобі законом 1978 стало допускатися добровільний вступ осіб, які або ведуть діяльність, що не винагороджується заробітною платою, або їх внески недостатні для наступного отримання прав. Пізніше кількома тексами були визначені ті категорії населення, для яких внески в цей новий режим особистого страхування повинен брати на себе державний бюджет; зокрема, це відноситься до набувачів так званого «мінімального доходу включення»;

- Реформа 1983 перевела на виплати з державного бюджету деякі допомоги страхування від безробіття, що відносяться до режиму національної солідарності;

- В області сімейних допомог законом 1985 про всезагальному розповсюдженні соціального страхування на території країни упразднився який би то не був зв’язок між правами на допомогу та професійною діяльністю;

- Законом від 2 грудня 1988 був заснований мінімальний доход включення, що гарантується будь-якій особі або сім’ї певний мінімум засобів в обмін на контрактний обов’язок активно прагнути до включення у господарське життя країни;

- Закони, прийняті у 1978, а потім у 1989 та 1990 дозволили зняти «потолочне» обмеження з усіх відрахувань у соціальне страхування за виключенням страхування по старості.

На практиці принцип автономії управління далеко не завжди застосовувався. Адміністрації доводилося нав’язувати заходи, необхідні для забезпечення фінансової рівноваги різних режимів. В цілому можна сказати, що система соціального захисту зараз має змішаний характер. Роль професійної солідарності велика: зокрема, все ще сильна незалежність фінансування соціального страхування від державного бюджету. Однак були впроваджені суттєві елементи національної солідарності як за рахунок пом’якшення умов отримання прав, так і за рахунок розширення фінансової бази загальних ресурсів соціального захисту.

На думку противників французької системи соціального захисту, необхідне впровадження приватного недержавного страхування. Це особливо правильно в галузі пенсійного забезпечення. Внутрішніх збережень недостатньо, порівняно з зусиллями по інвестуванню, які країна повинна здійснювати з тим щоб підтримати свою конкурентоспроможність. Для цього регулярно пропонується розвивати капіталізовані пенсійні Фонди – індивідуальні або колективні – в якості доповнення та навіть підміни існуючих розподільних та компенсаційних режимів. Пропонується встановити однаковий фіскальний режим для індивідуальних накопичень, утворюваних в цілях пенсійного забезпечення, а внесків в обов’язкову систему пенсійного страхування (розподільних та компенсаційних пенсій), які зараз користуються звільненням від податку.

Досвід, накопичений західними країнами, відрізняється від досвіду Сходу. Вісім основних країн Азії з 1960 входять у число 12 найбільш розвиваючих ся країн світу. Державні соціальні витрати у Сінгапурі та Таїланді, двох країнах цієї групи, нижче та більш сконцентровані на освіті, особливо на початковій, основній освіті, ніж у промислово більш розвинених країнах. Єдиною формою втручання держави є прийняття певного регулювання уцих галузях.

Однак скрізь держава посійно грає значну роль у соціальному секторі, хоча форма цієї участі значно трансформується. Так, окремі соціальні програми суттєво скорочуються, інші - вимагають серйозної зміни структури та у першу чергу міни їх направленості (адресності)

Соціальне забезпечення у індустріальних країнах відрізняється від соціального захисту у країнах перехідної економіки. У більшості індустріальних країн працююче населення вкладає грошові засоби в область соціального страхування, що стосується виплати пенсій та допомог з непрацездатності, хвороби та безробіття. Часто соціальне страхування компенсує значну частину втраченого доходу, допомоги пов’язані з попередніми заробітками.

Для тих, кому недоступно користуватися послугами соціального страхування, відкритий доступ до системи соціальної допомоги. Ці програми приймають форму допомог з малозабезпеченості, що доповнюють доход після перевірки засобів набувача, якщо його доход нижче гарантованого мінімального доходу у країні. Допомоги на дітей часто виплачуться крім соціального страхування та програм підтримки доходів малозабезпечених, оскільки діти є найбільш вразливою частиною населення. Більш того, такі допомоги є універсальними та виплачуються всім сім’ям, де є діти. У деяких країнах замість цих допомог батькам надається право на відстрочку уплати початків. така система має свої недоліки, тому що вона не надає ніяких допомог сім’ям з безробітним батьком та забезпечує більшими пільгами спроможні сім’ї, які платять підвищені податки. Законодавство з питань мінімальної заробітної плати також є частиною системи соціального захисту. Системи соціального захисту в індустріальних країнах повинні бути адекватними виникаючим потребам і. отже, змінюються як за країнами, так і в межах одної країни у часті.

Разом з тим у всіх вказаних вище країнах національна соціальна політика спирається на правову базу у соціальній сфері, узгоджену з загальновизнаними міжнародними нормами та стандартами в області прав людини, викладеними у Всезагальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації відносно жінок, Конвенції про права дитини та Всесвітній декларації про забезпечення виживання. Захисту та розвитку дітей 90-і роки, Віденської декларації та програмі дій, прийнятих Всесвітньою конференцією по правам людини (1993), стандартних правил забезпечення різних можливостей для інвалідів, Міжнародному плані дій з проблем старіння та інших документах.

Роки введення загальнодержавних соціальних програм у розвинених країнах наведені у таблиці.

Рік введення загальнодержавних соціальних програм у ряді розвинених країн

Програми	Німеччина	Великобританія	Швеція	Франція	Італія	США
Страхування від нещасних випадків на виробництві
Допомога з хвороби						-
Пенсійне забезпечення
Страхування по безробіттю
Сімейні допомоги
Медичне страхування або надання безкоштовної медичної допомоги						Частково 1935 і 1960

Серед ветеранів у сфері організації соціального захисту населення лідирує Німеччина, а серед новачків у цій галузі з 6 країн замикають США.

У Західній Європі зараз йдуть серйозні дебати з питань реформування системи соціального захисту. Тривалий період високого безробіття та перспектива зростання числа пенсіонерів привели Західні уряди до необхідності шукати можливості скорочення витрат. Реформи кінця 1980-х у Великобританії привели до скорочення розміру державних пенсій, які поступово зійдуть на ні для тих, хто вийде на пенсію після 2000. США законодавчо встановили поступове підвищення виходу на пенсію.

Світове співтовариство через систему соціальних індикаторів розглядає, як економічна політика держави сполучається з ростом людського капіталу його громадян. У 1991 Департаментом охорони здоров’я та соціального обслуговування уряду США був підготовлений звіт «Програми соціального забезпечення у всьому світі», у якому розглянуті програми у 146 країнах.

Термін «соціальне забезпечення» або «соціальний захист» відноситься до програм, що організуються урядом на основі встановлення факту, що індивід на час або зовсім втратив здатність отримувати доход для виконання спеціальних витрат, пов’язаних з одруженням, народженням, смертю. Допомоги сім’ям на дітей також включаються у це визначення. Допомога людям, охопленим цими програмами надається:

- у формі грошових виплат, що відшкодовують втрати доходу в результаті старіння, втрати працездатності або втрати годувальника, короткострокового захворювання, народження дитини, виробничого травматизму, безробіття

- у формі госпіталізації, медичного обслуговування, реабілітаційного догляду

Програми, які оплачуються у грошовій формі, звичайно називаються програмами регулювання доходів; другий тип програм надається у натуральній формі та визначається як програми соціального обслуговування населення.

Інформація по системі соціального захисту у кожній країні поділяється на наступні основні розділи: старість; непрацездатність; смерть годувальника; хвороби та материнство; виробничий травматизм; безробіття» сімейні допомоги. У кожному розділі у свою чергу визначаються контингент; джерела фінансування; умови отримання пенсій та допомог; організація виплат (розмір та тривалість); організація та управління програмами. Законодавча база по кожній програмі представлена двома діючими законами – законом по даній проблематиці та загальним законом.

Зараз багато національних систем соціального забезпечення включають дві або більше програм по одному і тому ж типу ризиків, але що застосовуються до різних груп населення або професій. У таких випадках детально викладається тільки базова програма для найбільшої групи, які звичайно спостерігається у промисловості та торгівлі. Існують також спеціальні програми (наприклад, для залізничних працівників, шахтарів, моряків, сільгосппрацівники, ремісників), які в основному повторюють загальну схему.

Специфічні особливості фінансування кожної програми по лінії компенсаційних ставок та внесків з них викладені у розділі «Джерела фінансування». Крім того, у відповідних розділах розглядаються особливості розрахунку різних виплат, передбачених у основних розділах (програмах), з урахуванням «потолка» по заробітній платі, а також принципів та умов що забезпечують їх отримання.

Розділ «Виплати»: грошові виплати працюючим, постійні допомоги по непрацездатності, медичні допомоги, допомоги у випадку втрати годувальника, на медичні послуги та інші виплати нужденним

Розділи «Організація та управління програм», «Типи програм»: вказуються принципи адміністративного забезпечення програми, а також перелік організацій, які займаються управлінням програмами.

Розділ «Старість, непрацездатність та смерть годувальника»: розглядаються виплати за ризиками «тривалого періоду». Що мають форму пенсії, що виплачується протягом життя або тривалого проміжку часу. При цьому маються на увазі пенсії або одночасні виплати, що сприяють відшкодуванню втраченого доходу в результаті старості або виходу на пенсію або по досягненню певного віку. Деякі країни встановлюють отримання допомог лише у випадку кінцевого виходу на пенсію, інші платять пенсію по досягненні певного віку, незалежно від того, чи вийшла людина на пенсію чи продовжує працювати. Другий тип «довгострокових ризиків», ля яких пенсії забезпечуються, згідно програмам соціального страхування, за непрацездатність (у ряді країн - інвалідність). Це може бути визначено як постійна або тривала, більш або менш загальна непрацездатність, отримана в результаті травми або хвороби. Непрацездатність, отримана в результаті травми або професійної хвороби звичайно розглядається у розділі «виробничий травматизм». Третій тип пенсії у вказаному розділі, представляє собою допомоги та виплати у випадку смерті. Пенсії по втраті годувальника та жертвам нещасних випадків забезпечуються звичайно через особливі програми.

Другий основний розділ Звіту по кожній країні стосується програм, пов’язаних з ризиком хвороб та материнства, та включає в себе один (або більше) з наступних підрозділів:

- грошові допомоги для відшкодування втрат в результаті невиробничих короткострокових захворювань або травм;

- грошові допомоги для відшкодування втрат у випадку материнства

- медичні допомоги або послуги.

Основна причина, чому в одній групі опинилися зовсім різні допомоги по хворобі та по материнству, полягає в тому, що це допомога по тимчасовій непрацездатності. Крім того, у більшості випадків такі допомоги надаються як частина єдиної системи, при загальному фінансуванні та управлінні. У більшості країн медична допомога надається хворим та матерям як невід’ємна частина системи страхування здоров’я. Ці послуги безпосередньо поєднуються забезпеченням грошовими допомогами. У деяких випадках компенсаційні виплати по материнству включаються у програми сімейних допомоги. Іноді, однак, медичні послуги проходять під егідою громадських програм охорони здоров’я, не залежних від систем соціального страхування.

Третій основний розділ присвячений кожній країні, стосується програм, що забезпечують допомоги у випадку втрати працездатності або смерті у випадку виробничої травми або професійної хвороби. Ці програми звичайно представляють як «короткі», так і «тривалі» допомоги, що виплачуються протягом всього строку непрацездатності. Допомоги з виробничого травматизму майже завжди включають у себе грошові виплати та медичне обслуговування. Більшість країн мають окремі програми з виробничого травматизму, які не пов’язані прямо з іншими заходами соціального страхування. Однак у ряді країн, наприклад в Іспанії, компенсації з виробничого травматизму виплачуються у відповідності зі спеціальним розділом загальних програм соціального страхування.

Четвертий розділ представляє собою список програм, що захищають людину від ризику безробіття. У деяких країнах ці програми повністю незалежні від інших заходів соціального страхування та часто пов’язані з послугами по працевлаштуванню. В інших – програми з безробіття, що включені у список системи соціального страхування, що охоплює і інші ризики. Система послуг з працевлаштуванню підтримує контакт зі сферою соціального страхування та допомагає у пошуку нових робочих місць всім бажаючим та тим. Хто живе на допомоги.

П’ятий та останній розділ стосується сімейних допомог. Основна мета таких програм - забезпечити додаткове джерело доходу сім’ям з маленькими дітьми. Ці програми іноді тісно пов’язані з іншими заходами соціального страхування; в інших випадках вони повністю незалежні.

У країнах з перехідною економікою показники соціального розвитку різко йдуть «униз». Це пояснюється як проявом накопичених недоліків у соціальній сфері, які не були прийняті своєчасно до уваги, так і руйнуванням старої системи соціального захисту населення без надання адекватної заміни. Найбільш гостро стоять проблеми забезпечення мінімальних доходів, організації ринку праці, охорони здоров’я, економічного захисту населення. Складається критична ситуація у сфері доходів. В умовах соціального розшарування, що посилюється, відбувається ротація у групах з середнім доходом за рахунок «вимивання» найбільш освіченої та кваліфікованої частини населення. Прошарок бідних не зникає навіть у розвинених кранах, де він коливається від 3 до 8%. Однак у країнах з перехідною економікою у цю групу включаються численні прошарки людей («нові бідні»), що бажають працювати але не мають такої можливості. У цю група попадають наукові працівники, колишні військовослужбовці, які раніше належали до високодоходних груп суспільстві. Падіння доходів супроводжується деградацією споживацьких стандартів основної маси населення, тому соціальний захист може здійснюватися тільки на рівні грошово-компенсаційних механізмів. Рост числа бідних та тривале перебування у цьому стані ведуть до ускладнень соціально-політичної обстановки у країні.

У стійких суспільствах звичайно прослідковується чіткий взаємозв’язок між освітніми, професійними характеристиками населення та рівнем їх доходів, існують певні уявлення про престиж. У країнах з перехідною економікою виникає новий розподіл населення за рівнем доходу та престижу, яке не завжди узгоджується з існуючими уявленнями та не має об’єктивного пояснення в рамках пануючих моральних норм. Положення у суспільстві частини населення, яка не змогла сприйняти нову систему цінностей, стрімко знижується. В умовах структурної перебудови виникають цілі регіони, де різко погіршилося положення населення. Дуже часто у доперебудовний період саме ці регіони та дані групи населення були найбільш престижними. Така різка ломка стереотипів часто має печальні наслідки та вимагає швидкого втручання держави.

Роль держави буде скорочуватися в одних областях та більш помітна та значна у інших. Перехід до ринкового господарчого механізму вимагає зусиль по адаптації адміністративних структур соціальної сфери до ринкових відношення, створення необхідних інститутів, покликаних забезпечити функціонування соціальної сфери у режимі ринкового господарчого механізму.

Країни з перехідною економікою проводять радикальні економічні, соціальні та політичні перетворення, враховуючи досвід та досягнення передових країн світу. Глобальні проблеми соціальної політики можна сформулювати наступним чином: екологічна орієнтація соціальної політики та соціальна орієнтація економіки – деякі фактори національної та міжнародної безпеки, перехід країн на модель стійкого розвитку, що забезпечує рівність інтересів теперішнього і майбутніх поколінь у соціально-економічному та екологічному аспекті. Концепція стійкого розвитку передбачає націленість діяльності як самого індивіда, так і всіх соціальних інститутів, перш за все держави, на такі зміни в суспільстві, які можна розглядати як розвиток. У період різких змін у політичній та економічній структурі суспільства зростає роль особистісного фактора у попередженні таких змін у положенні індивіда, які можна констатувати як деградацію.

Система соціального захисту в країнах з перехідною економікою зіштовхується з рядом труднощів. Важливою різницею між цими країнами та індустріальними країнами є те, що в останніх бідність – досить розповсюджене явище. Іншою перешкодою є інертність старої системи соціального захисту, обмеженість ресурсів та недоліки адміністративної системи у країнах, що ровзиваються. Ці відмінності викликають необхідність розглядати при розробці програм соціального захисту у країнах, що розвиваються, інші аспекти. Особлива увага повинна приділятися створенню спеціальної системи соціальної підтримки, що дозволяє забезпечити нужденних найнеобхіднішим. У зв’язку з цим розподілу допомог повинне надаватися велике значення. Виникнення адміністративних труднощів як при визначенні розміру допомог, так і при визначенні їх отримувачів передбачає, що існуючі громадські об’єднання повинні бути включені у організацію програм соціального захисту.

Економіка та суспільство створюють та підтримують вільні та само фінансовані асоціації, які задовольняють потреби громадян та придатні для держави. Громадські групи беруть участь у прийнятті політичних рішень та одночасно їм доводиться брати участь в узгодженні інтересів різноманітних партнерів у соціальній сфері. Держава іноді реалізує регулюючі функції не шляхом законів та розпоряджень, а через активну діяльність самих громадських груп. Ефективна система асоціацій представляє інтерес для всього суспільства, так як вони виконують впорядковуючи функцію у галузі соціальних відношень та здатні у якійсь мірі захистити громадянина від ринкової стихії, а також від зловживань держави. Самокеровані асоціації проводять у життя принцип соціальної справедливості, надають допомогу нужденним.

Орієнтиром для соціально-економічної політики є система індикаторів: нижні, порогові значення, перехід на які веде до соціальної напруженості, а у наступному – до загрози економічній та суспільній безпеці, та верхні, у тому числі мінімальні з поетапним виходом на раціональні соціальні стандарти рівня та якості життя громадян. Соціальні норми та нормативи споживання матеріальних благ та платних послуг на раціональному рівні в країні розроблені більше 10 років тому.

Визначивши такі нижні та верхні орієнтири, індикатори або стандарти рівня життя населення, можна шляхом системи генеральних або інших угод та колективних договорів, законів та інших нормативних актів, бюджетів та економічних важелів досягти заданих результатів. До цих соціальних орієнтирів слід віднести величину доходів (у тому числі розмір заробітної плати, пенсій, стипендій, допомог, прожиткового мінімуму), індекс споживацьких цін, заборгованість по заробітній платі, рівень безробіття, співвідношення доходів найбільш та найменш забезпеченого населення.

Пороговим значенням, що фіксує можливість появи соціальних конфліктів, є, як показує світовий досвід, невдоволення 30% населення своїм життєвим рівнем (сюди входять приблизно 10% тих, хто має доход нижче прожиткового мінімуму, та 20% тих, у кого доход перевищує на 40-50% мінімум; разом вони складають групу соціального невдоволення). У нас же в країні це порогове значення досягнуте.

За середньомісячним доходом порогові значення визначаються по відношенню до прожиткового мінімуму та повинні складати 2,5; а порогове значення розміру пенсії до прожиткового мінімуму – 1,5. У Росії ці пороги також пройдені. Також повинно бути визначено порогове значення розриву між доходами 10% найбільш багатих та 10% бідних, і як показує зарубіжний досвід, розрив не може перевищувати 8-10:1. У нашій країні цей розрив перевищений майже удвічі.

Оцінка рейтингу країн за сукупним індексом розвитку людського потенціалу, у якому враховуються передбачувана при народженні тривалість життя, рівень грамотності дорослого населення, середній коефіцієнт прийому у навчальні заклади, доход ВВП на думу населення (по паритету купівельної спроможності в тис.доларів). Росія серед 174 країн займала у 2000 71 місце.

Рівень життєвий (рівень життя) населення – найважливіший узагальнюючий соціальний показник, який дає уявлення про добробут суспільства в цілому, основі соціально-демографічні груи населення або окремих громадян та їх сімей, що дозволяє оцінити ефективність соціально-економічної політики держави. Рівень життя, що характеризує стан та розвиток потреб громадян у матеріальних, духовних та соціальних благах та ступінь задоволення цих потреб. Потреби людей різноманітні, залежать від віку, статі, соціального статусу, культурного рівня та інших особистісних якостей людини, а також від природно-кліматичних умов, історичних та національних особливостей та традицій, економічних ресурсів, соціальної обстановки на території його проживання та діяльності.

При оцінці ступеня задоволення потреб використовується система інтегральних та приватних, натуральних та вартісних індикаторів. Наприклад, це реальні доходи на душу населення та їх структурні складові (зарплата, підприємницький доход, доход від власності, соціальні трансферти – пенсії, допомоги, стипендії), кількість та асортимент продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг (у тому числі освіти, охорони здоров’я, культури) що споживаються людиною, житлові умови. Існують тенденції зміни рівня життя та їх динаміка визначаються зіставленням системи показників рівня життя з їх значенням у попередні періоди часу, порівнянням цих індикаторів у різних регіонах країни або у закордонних країнах або зіставлення фактичного рівня життя зі ступенем задоволення мінімальних та раціональних запитів людей, виражених у нормативній формі (наприклад, у вигляді системи споживацьких бюджетів по основним соціально-демографічним групам населення – прожиткового мінімуму, мінімального споживацького бюджету, раціонального споживацького бюджету та, нарешті, споживацького бюджету високого достатку).. Показники рівня життя є одним із критеріїв розвиненості соціальної держави.

Якість життя – сукупність показників, що відбивають не стільки рівень споживання товарів та послуг, скільки соціальні результати економічного розвитку держави – народжуваність та смертність, середню очікувані тривалість життя, рівень захворюваності населення, умови та охорону праці, доступність інформації, забезпечення прав людини, ступінь соціальної захищеності населення, його диференціацію за рівнем доходів. Крім названих показників якість життя характеризується рівнем зайнятості населення та якістю трудового життя, кількістю вільного часу громадян та можливістю проведення дозвілля та відпочинку рівнем злочинності в суспільстві, станом екологічної обстановки. При зіставленні якості життя різних країн використовується розроблений спеціалістами ООН та введений у практику з 1991 інтегральний показник – індекс людського розвитку, що включає в себе очікувану середню тривалість життя, рівень освіти (число років навчання у віці 25 років і старше) та середньодушовий валовий внутрішній продукт в доларах США, обчислений не за біржовим курсом, а за купівельною спроможністю валюти відповідної країни.

Якість освіти – одна з основних характеристик освіти, що показує ступінь засвоєння знань, умінь та навичок. Вимоги доя кості освіти зумовлені потребами виробництва, суспільних відношень, науки, техніки та культури. Наявність якісної освіти – необхідна умова підготовки людини до життя та праці. Основний спосіб її отримання – навчання у навчальних закладах та самоосвіта. Якість освіти оцінюється повнотою отриманих знань, навичок та умінь, що відповідають сучасним вимогам науки, економіки, соціальної сфери, техніки, характеризується підготовленістю людини до певного виду діяльності, професії. Вона – необхідна умова формування особистості, передумова її включення в систему суспільного та виробничо-технічного поділу праці. Її підвищенню сприяє більша гнучкість системи освіти, багатоманітність методів навчання та виховання з урахуванням регіональних та національних рис образу життя населення, їх індивідуальних особливостей, застосування різних варіантів сучасних програм та навчальних посібників, можливість оновлення та поповнення знань та навичок людини протягом всього життя. Одна з задач соціальної держави – забезпечення реальності отримання всіма громадянами Росії якісної освіти, оновлення знань з метою їх ефективного застосування у науковій та практичній діяльності.

Якість соціального обслуговування населення – ступінь реалізації конституційних прав громадян, що попали у важку життєву ситуацію, по задоволенню їх основних життєвих потреб. Можливість реалізації цих прав залежить від:

- відповідності фактичного рівня соціального обслуговування, встановленого законодавчими та іншими нормативними правовими актами, державним стандартам С.о.населення: а) переліком послуг,що надаються: медичних, побутових, культурно-просвітницьких тощо; б) за обсягом послуг (кількістю продуктів харчування, медикаментів, дров, вугляр для опалення, що доставляються); в) регулярністю їх надання; г) дотриманню правил надання послуг (санітарно-гігієнічних, культури обслуговування);

- відповідності переліку та рівня надаваних послуг (стандартів соціального обслуговуванням) вимогам нормальної життєдіяльності нужденних, що відповідають досягнутому рівню споживання у суспільстві.

Для практичного забезпечення якісного соціального обслуговування в Росії як соціальній державі розвивається система соціальних служб.

Коефіцієнт Джинні (індекс Джинні) – макроекономічний показник, що характеризує диференціацію грошових доходів населення у вигляді ступеня відхилення фактичного розподілу доходів від абсолютно рівного розподілу їх між жителями країни. Інший показник, що характеризує диференціацію грошових доходів – це співвідношення доходів 10(20)% найбільш багатих та найбільш бідних. Коефіцієнт Джинні у Росії у останні роки коливається в межах 0,55-0,000, а відношення доходів бідних і багатих – 1:5,1:15. Перерозподіл доходів багатих на користь бідних, що знижує ступінь поляризації доходів населення, ставиться у числі задач державної соціальної політики. Багато європейських соціальних держав слідкують щоб відмічені співвідношення доходів не перевищувала 1:5:7. У Швеції це співвідношення складає 1:4.

Коефіцієнт народжуваності визначається як відношення числа живонароджених дітей до відповідного числа населення. Розрізняють загальні, спеціальні (чоловічий та жіночий) та приватні (вікові, кумулятивні) коефіцієнти. Загальний коефіцієнт народжуваності – відношення числа тих, хто народився у певний період дітей до середньорічної чисельності населення і, як правило, розраховується в проміллі. Спеціальний коефіцієнт народжуваності – співвідношення числа тих, хто народився до числа жінок репродуктивного віку. Сумарний коефіцієнт народжуваності дорівнює сумі коефіцієнтів народжуваності, обчислених для всіх вікових інтервалів. Для елімінування впливу шлюбної структури застосовується коефіцієнт шлюбної народжуваності, що обчислюється як відношення числа тих, хто народився шлюбі, до числа заміжніх жінок. Аналогічно розраховується коефіцієнт позашлюбної народжуваності к відношення числа тих хто народився поза зареєстрованим шлюбом до чисельності незаміжніх жінок. Крім приватних коефіцієнтів народжуваності, розрахованих за одною ознакою (вік матері, її шлюбний стан, черговість народження дитини) при наявності відповідних даних можуть бути обчислені приватні коефіцієнти одночасно за кількома ознаками: вікові коефіцієнти шлюбної народжуваності за тривалістю шлюбу та черговістю народження, коефіцієнти шлюбної народжуваності по сполученню віку батька та матері. Аналіз різних показників народжуваності використовується при оцінці теперішньої та визначенні майбутньої демографічної ситуації. У 2000 загальний коефіцієнт народжуваності в Росії дорівнював 8,7%. Соціальні держави слідкують, щоб загальний коефіцієнт був у межах 10-15%.

Коефіцієнт смертності у найбільш загальному вигляді – це показник, що дорівнює відношенню числа померлих за певний період (рік, півріччя, квартал) до числа тих, хто живе на певній території. У демографії використовуються різного роду коефіцієнти смертності. Загальний коефіцієнт смертності обчислюється як відношення загального числа померлих протягом обчислюваного періоду до середньої чисельності населення та, як правило, виражається у проміллі. Більш точні висновки дозволяють зробити аналіз смертності за віком та статтю. Вікові коефіцієнти смертності вимірюють рівень смертності за окремими віковими групами; обчислюються як відношення абсолютного числа померлих у даній віковій групі за певний період (звичайно 1 або 2 роки) до середньої її численності. Коефіцієнт дитячої смертності – показник смертності дітей у віці до одного року. Для усунення впливу дитячої смертності на показник загального рівня смертності використовують коефіцієнт смертності населення старше одного року. При аналізі смертності важливе значення має коефіцієнт смертності з причин смерті. У 2000 загальний відсоток смертності склав у Росії 15,3%. Коефіцієнт смертності є одним з основних вимірників соціальності соціальної держави.

Коефіцієнт фондів (коефіцієнт диференціації населення за рівнем грошових доходів) характеризує ступінь соціального розшарування населення за доходами та розраховується як співвідношення між середніми рівнями грошових доходів 10% населення з найбільш низькими та 10% населення з найбільш високими доходами. Динаміка рівня цього коефіцієнту у Росії за 1992-2000 зросла (8,0-13,7). У 1997 величина цього коефіцієнту для розвинених країн заходу складала 120,0, а у соціальних державах Європи він коливається у межах 5-10 раз. Максимальний рівень диференціації доходів населення у цьому ж році спостерігався у США – 19,0, а мінімальний у Австрії – 4,4.

Дата добавления: 2015-12-01