Пропозиція Бріана
У 1927—1928 рр. економічна кон'юнктура в світі була задовільна. Віра в колективну безпеку досягла свого апогею. В 1926 р. почала працювати Підготовча комісія з роззброєння, і, хоча її робота виявила суперечності, хоча Франція та Італія відмовилися взяти участь у червні 1927 р. в конференції з морського роззброєння, народи вірили в міцний мир. Набирала виразності, зокрема у Франції та Америці, ідея про включення до системи колективної безпеки двох великих держав, що не були членами Ліги Націй, — США і СРСР. Щодо Бріана, то, не маючи змоги безпосередньо здійснити свою лінію франко-німецького зближення, він став орієнтуватися на розвиток колективної безпеки. Після розмови з професором Колумбійського університету Шотвелом, впливовим членом Фонду Карнегі за міжнародний мир, Бріан направив послання американському народові з нагоди 10-ї річниці вступу США у війну. Він запропонував, щоб їхні дві країни зобов'язалися відмовитися від війни як політичного засобу. В червні він надіслав чіткіші пропозиції американському державному секретареві Келлогові. Його метою було заспокоїти американську громадськість, дуже розгнівану на Францію через питання повернення воєнних боргів. Так звана угода Меллона—Беранже від 29 квітня 1926 р., якою передбачалося повернення боргу Францією за 62 роки (тобто аж до 1988 р.), й досі не була ратифікована, і американців це дратувало. Зазначимо, що 24 вересня 1927 р. Генеральна Асамблея Ліги Націй одностайно проголосувала за польську пропозицію про заборону будь-якої агресивної війни та про застосування мирних методів для врегулювання суперечок між державами. В лютому 1928 р. на шостій панамериканській конференції в Гавані була прийнята аналогічна пропозиція, що її висунула Мексика.
Відповідь Келлога і переговори
Келлог відповів на французьку ноту 28 грудня 1927 р. Під впливом президента Колумбійського університету Нью-Йорка Меррея Батлера, сенатора Боре — голови сенатської комісії у закордонних справах і пацифіста Левінсона — проповідника оголошення війни «поза законом» він істотно розширив зміст французьких пропозицій. Так, він запропонував укласти пакт про відмову від війни, але замість просто двостороннього документа, яким він убачався Бріанові, цей пакт він хотів поширити на всі держави. Ця пропозиція таїла в собі певні труднощі. Як член Ліги Націй Франція не могла зовсім відмовитися від війни, передбачуваної для застосування санкцій у деяких випадках (французька нота від 21 січня 1928 р.). 26 березня французький уряд висунув чотири умови для підписання такого пакту:
1) пакт набирає чинності тільки в разі його прийняття всіма державами;
2) пакт не виключатиме права на необхідну оборону;
3) держави, що підпишуть пакт, звільняються від своїх зобов'язань щодо порушників пакту;
4) договір не повинен ущемляти попередні зобов'язання, що випливають із членства в Лізі Націй та з Локарнських угод.
Пакт Бріана — Келлога
Після того як ці умови були прийняті Америкою, а також урядами Німеччини, Англії, Італії, Японії, яким Бріан надіслав американські пропозиції в квітні, укладення договору не становило труднощів. 27 серпня 1928 р. п'ятнадцять держав підписали його в Парижі. «Пакт загальної відмови від війни» складався з преамбули й двох основних статей.
Стаття 1. «Високі договірні сторони від імені своїх народів урочисто заявляють, що вони засуджують використання війни для вирішення міжнародних суперечок і відмовляються від неї як від інструмента державної політики в їхніх взаєминах».
Стаття 2. «Високі договірні сторони визнають, що для врегулювання всіх суперечок чи конфліктів, кі можуть виникнути між ними, незалежно від їхнього характеру чи причин, вони прагнутимуть удаватися тільки до мирних засобів».
На думку Бріана, це була «нова дата в історії людства». До пакту приєдналися майже всі держави (69), в тому числі 9 держав — не членів Ліги Націй: СРСР, США, Туреччина, Мексика тощо. Щодо СРСР, то він спочатку засудив його. Потім заступник народного комісара закордонних справ Литвинов, що заміщав хворого Чичеріна, надіслав 29 грудня 1928 р. урядам сусідніх країн незалежний протокол аналогічного змісту для Східної Європи, до якого він залучав і Румунію, попри російські претензії на Бессарабію. 9 лютого 1929 р. СРСР, Польща, Румунія, Латвія, Естонія, а трохи згодом Туреччина й Литва підписали «протокол Литвинова», або Московську угоду. Після цього СРСР приєднався до загального договору. США ратифікували його 17 січня 1929 р. Лише Аравія, Иємен, Аргентина, Болівія та Бразилія відмовилися взяти у ньому участь.
Цей пакт знаменував собою апогей пацифістської хвилі та характерної на той час для дипломатії «пактоманії». Багато людей вірили тоді, що чим більше буде підписано пактів, навіть невинних, тим пильніше ті, хто їх підписав, будуть дотримуватись даного ними слова. Це була, безперечно, небезпечна ілюзія. Громадськість зустріла Паризький пакт з великим ентузіазмом. Проте таємна дипломатія поки що не перестала існувати. Ще ЗО липня 1928 р., тобто зовсім незадовго до підписання пакту Бріана—Келлога, Остін Чемберлен доповів Палаті громад про досягнення компромісу з Францією в питанні про озброєння. Цей компроміс стосувався окремих деталей, але громадськість у Європі й Америці була невдоволена. Ходили чутки про такий договір, який гарантував військову перевагу Франції в Європі, але для цього не було жодної підстави.
IV. Залишення Рейнської області. План Янга
Проблема дострокового виведення військ
Коли Штреземан приїхав до Парижа для підписання пакту Бріана—Келлога, він зустрівся з Пуанкаре й Бріаном і запитав їх про їхнє ставлення до виведення військ з Рейнської області. Вибори у Франції вже минули, отже, уряд почувався вільнішим у прийнятті відповідальних постанов. Виборці значно зміцнили позиції Пуанкаре, який навіть після того, як внаслідок Анжерського конгресу в кінці 1928 р. із гри вийшли радикали, мав на своєму боці істотну більшість у парламенті. Бріан і Пуанкаре в принципі погодилися на дострокове виведення військ, але хотіли отримати що-небудь за це хоча б у плані репарацій. План Дауеса був розрахований на п'ять років, і Пуанкаре бажав, щоб був остаточно визначений німецький борг. Нова позиція Пуанкаре пояснюється проблемою міжсоюзницьких боргів. Французький парламент не хотів ратифікувати угоду Меллона—Беранже від
29 квітня 1926 р., доки не буде остаточно ухвалено документ про репарації Німеччини. Під час своїх зустрічей з французькими керівниками Штреземан наполягав на тому, що після підписання Локарнського договору та пакту Бріана—Келлога окупація більше не є виправданою. Пуанкаре відповів йому, що, на його думку, окупація являє собою не тільки гарантію безпеки, а ще й запоруку виплати репарацій. Будь-який розв'язок проблеми виведення військ може бути здійснений тільки у відповідності до нового плану репарацій. Голова французького кабінету поскаржився також на чутки про аншлюс між Німеччиною й Австрією, які активно поширювалися після свята німецьких співаків у Відні 22 липня 1928 р.
Гаазька конференція
Штреземан не поїхав на сесію Ліги Націй у Женеву. Німеччину на ній представляв новий канцлер — соціал-демократ Мюллер. Він відкрито поставив проблеми роззброєння і виведення військ. Щодо роззброєння Бріан дав йому енергійну відповідь у своїй промові 10 вересня. Однак 16 вересня було вирішено відкрити переговори з двох проблем, що їх Франція хотіла пов'язати між собою: виведення військ і репарації.
На Гаазькій конференції, де Францію представляли Бріан і Лушер, Англію — Сноуден (канцлер державної скарбниці в новому лейбористському уряді Макдональда), Німеччину — Штреземан, 30 серпня 1929 р. було ухвалено, що виведення військ із Рейнської області (2-а й 3-я зони) почнеться у вересні 1929 р. і завершиться не пізніше 30 червня 1920 р. Першими мали бути виведені бельгійські й англійські частини, а останніми — французькі.
План Янга
Що ж до проблеми репарацій, то вона виявилася незмірно складнішою. План Дауеса виконувався задовільно. Німеччина дістала змогу платити завдяки припливові приватних американських капіталів (вкладень, позик). Велика частина платежів здійснювалася натурою. Так, із 3030 мільйонів марок золотом, переказаних Франції згідно з цим планом, 2394 мільйони, або більше 60 відсотків, були виплачені натурою: вугіллям (1039 млн.), хімічною продукцією, азотними добривами, барвниками, фармацевтичними виробами, деревиною, цукром, целюлозою тощо. Решта виплачувалась у марках, а переведення в чужоземну валюту забезпечувалося генеральним агентом з репарацій Паркером Джільбертом під наглядом «комітету з переведення», який він очолював і до складу якого входили американський, британський, французький, італійський і бельгійський представники. Генеральний агент Джільберт вважав таку систему поганою. Він пропонував, щоб Німеччина сама платила в чужоземній валюті, а за це сума її річних виплат була б скорочена. Пуанкаре погодився на таке вирішення. У лютому 1929 р. країни — одержувачі репарацій і Німеччина, ка не була представлена в комітеті, що виробив план Дауеса, утворили комітет фінансових експертів, який працював з 11 лютого по 7 червня 1929 р. Завдяки миротворчим зусиллям голови комітету — американця Янга, який свого часу входив до складу комітету Дауеса, 7 червня 1929 р. експерти одностайно ухвалили свою доповідь.
План Янга передбачав першу серію виплат, розбиту на 36 років, від 1685 до 2429 мільйонів райхсмарок (теоретично еквівалентних золотим маркам). Кожна річна виплата ділилася на дві частини — «невідстрочувану» суму в 660 млн. райхсмарок і «відстрочувану»1 на випадок ускладнень. Німеччина сама повинна була забезпечувати переведення в чужоземній валюті й одержувала повну фінансову самостійність. «Комісія з репарацій» ліквідувалася, а замість неї засновувався Банк міжнародних платежів — чисто фінансовий орган без будь-яких політичних функцій. Поставки натурою мали бути скасовані в десятирічний строк. Після першого етапу виплата репарацій мала тривати до 1988 р. Встановлені щорічні суми виплати значно зменшувалися в порівнянні з планом Дауеса. Автори плану Янга гадали, що Німеччина зможе виплачувати їх упродовж багатьох років. Зазначимо також, що вони не пов'язували питання репарацій з питанням міжсоюзницьких боргів («страхувальна умова»), за винятком хіба що строку виплати — 1988 р. Пуанкаре провів цей план 16 липня в Палаті депутатів, проте йому пощастило також ратифікувати угоду Меллона—Беранже та подібну угоду, укладену в липні 1926 р. з Англією. Голосування завершилося невеликою перевагою голосів на його користь: 20 липня в Палаті депутатів і 26-го — в Сенаті. Одночасно було ратифіковано й план Янга. На Гаазькій конференції англійський представник Філіп Сноуден виступив із різними зауваженнями щодо плану Янга. Оскільки ним Франції надавалася найбільша частина невідстрочуваних виплат, то він — на думку Англії — суперечив тезам, ухваленим у 1920 р. на конференції в Спа, про розподіл боргу для кожної країни. Крім того, Сноуден виступив проти десятирічної сплати репарацій натурою. Він домігся деяких змін, і 31 серпня конференція прийняла план Янга.
Німеччині дозволялося: 1) відкладати на два роки переведення в чужоземну валюту; 2) відкладати виплату до половини суми у випадках надзвичайних труднощів.
Смерть Штреземана
Гаазька конференція стала останнім значним успіхом Штреземана. 9 вересня він іще виступив у Лізі Націй з великою промовою, в якій поставив ряд нових проблем: роззброєння, захист меншин. Розвиваючи висунуту ще на Гаазькій конференції ідею європейської федерації, Бріан 8 вересня в Женеві запропонував створення Європейського союзу з федеральними зв'язками. У своєму виступі 9 вересня Штреземан дуже прихильно поставився до цього плану, заявивши, що не вважає його утопією. Але вже тоді видно було, що він тяжко хворий. З жовтня 1929 р. він помер у Берліні, віддавши праці все своє життя до кінця.
Дата добавления: 2015-12-01; просмотров: 92 | Нарушение авторских прав