Читайте также:
|
Публічне управління як системне суспільне явище представляє собою багатогранну діяльність органів трьох гілок влади та органів місцевого самоврядування (в межах повноважень, делегованих їм за принципом демократичної децентралізації) по здійсненню внутрішніх і зовнішніх функцій держави, спрямовану на формування політики, вироблення, ухвалення та реалізацію форм і механізмів впливу на всі сфери та процеси життєдіяльності суспільства з метою досягнення та підтримання соціоекономічної рівноваги на підставі взаємоузгодження загальнодержавних, регіональних, групових і індивідуальних інтересів.
Сутність публічного управління як системного суспільного явища розкривається цілісною єдністю необхідних внутрішніх зв’язків і залежностей, які знаходять відображення в законах управління та суспільного розвитку, що формулюються на певному рівні абстрагування мислення від об’єктивної реальності.
Саме явище є зовнішньою формою проявлення цієї сутності, його реальні характеристики безпосередньо залежать від того.
Закони та закономірності управління відображають найбільш важливі, необхідні, сталі та повторювані зв’язки явищ і процесів, які допомагають розкрити їх природу, сутність та внутрішній зміст.
Закони та закономірності соціального управління розглядаються нерідко як одне поняття, зважаючи на те, що між ними є багато спільного:
§ по-перше, вони носять об’єктивний характер;
§ по-друге, формулюються на підставі розкриття відносин як між суб’єктом і об’єктом управління, так і внутрішніх, притаманних кожному з них, а також зв’язків із зовнішнім середовищем.
Поряд з цим між законами та закономірностями управління є й відрізняючи риси.
Закон – це нормативно-правовий акт, що приймається в особливому порядку органом законодавчої влади або референдумом, має вищу юридичну чинність і регулює найбільш важливі суспільні відносини.
Основні ознаки закону:
§ закон являє собою різновид нормативно-правових актів (у їхній системі є закони й підзаконні акти) і як усякий інший нормативний акт містить норми права (загальні правила поведінки), адресовані відповідним суб’єктам права;
§ закон приймається органом законодавчої влади (вищим представницьким органом державної влади) – парламентом країни або всенародним голосуванням (референдумом);
§ закон приймається органом законодавчої влади в особливому процедурному порядку (стадії законотворчості), передбаченому Конституцією й регламентом парламенту (див. п.4 ст. 82 Конституції України);
§ закон у системі нормативно-правових актів (системі законодавства) має вищу юридичну чинність.
§ згідно п.2 ст.8 Конституції України (Основного Закону України) – Конституція України має найвищу юридичну чинність. Вища юридична чинність закону вказує на його верховенство в системі правових актів, що також припускає, що підзаконні акти повинні відповідати законам (видаватися на основі й на виконання законів), у випадку невідповідності (або протиріччя) вони у встановленому порядку відміняються.
§ закон регулює найбільш важливі (основні, найбільш значимі) суспільні відносини, які становлять предмет компетенції парламенту країни;
§ закон у системі законодавства ставиться до числа найбільш стабільних нормативно-правових актів.
§ закони характеризуються більш високим рівнем абстрагування від реальної дійсності, тобто безпосередньо самого явища, вони мають більш загальний вигляд і визначають орієнтацію розвитку будь-яких видів соціального управління, головним з яких є публічне управління.
§ закономірності управління більшою мірою враховують обставини реальної діяльності, тому частіше всього вони набирають характеру об’єктивно зумовлених загальних позитивних тенденцій або рекомендацій щодо вибору обґрунтованих дій чи поведінки, які можуть наблизити практику управлінської діяльності до того «ідеального зразка», що відображений законами управління. В теорії управління розглядаються загальні та специфічні закономірності, локальні і системні, комплексні та аспектні і т. ін.
§ Єдність системи управління.
Стійкість внутрішніх зв’язків системи при зміні стану зовнішнього середовища, тобто такі зв’язки між елементами системи, які зберігають її цілісність протягом тривалих періодів зміни стану системи. Найбільше значення мають такі прояви єдності системи: принципи управління для всіх ланок та ступенів системи управління; організаційних форм елементів системи; основних функцій управління; методів управління; складу та послідовності процесу управління, його ознак (безперервності, періодичності, узгодженості).
§ Пропорційність суб’єкта і об’єкта управління.
Раціональна відповідність між елементами всередині керуючої та керованої підсистем; спроможність суб’єкта за своїм потенціалом та організаційно-технічним забезпеченням оперативно виконувати функціональні завдання, враховуючи зміни у стані об’єкта.
§ Співвідносність керуючої та керованої систем.
Реформування якісних та кількісних характеристик керуючої системи відповідно до зміни об’єкта управління на кожному етапі розвитку держави, застосування ефективних організаційних форм управління, науково обґрунтованих нормативів.
Дата добавления: 2015-12-01; просмотров: 68 | Нарушение авторских прав