Тема 10. Витрати виробництва 3 страница

Доходи від випуску цінних паперів розраховуються відповідно до суми цінних паперів, що залишилися в розпо­рядженні підприємства, та планового обсягу їх продаж. При плануванні доходів від цінних паперів важливо розрахувати оптимальну їх структуру, тобто співвідношення між окреми­ми видами цінних паперів. Найчастіше підприємства вико­ристовують такі цінні папери, як акції й облігації.

Доходи від пайових внесків плануються частіше при ство­ренні підприємства або у випадку розширення його статутного капіталу.

Доходи від членських внесків визначаються з урахуван­ням того, що ці види надходжень ресурсів можуть мати постій­ний характер або сплачуватися з визначеною періодичністю.

На основі розглянутих джерел ресурсів розраховується підсумкова величина доходів і надходжень коштів, що зано­ситься до Балансу доходів і витрат.

ПЛАНУВАННЯ ВИТРАТ І ВІДРАХУВАНЬ

У видатковій частині фінансового плану передбача­ються наступні основні статті витрат:

- капітальні вкладення;

- приріст власних оборотних коштів;

- відсотки за довгостроковими кредитами:

- витрати за кошторисом фонду споживання;

- платежі в бюджет.

1.КАПІТАЛЬНІ ВКЛАДЕННЯ плануються при необхідності розширення, реконструкції та технічного переозброєння основних фондів підприємства. Джерелом їх фінансування можуть бути власні та запозичені фінансові ресурси.

2. ПОТРЕБА В ОБОРОТНИХ КОШТАХ визначається для тих, що вкладаються у виробничі запаси (сировина і матеріали), неза­вершене виробництво, готову продукцію. Крім того, пла­нується обсяг коштів у касі, перекази на шляху з моменту інкасації виторгу до моменту надходження її на розрахунко­вий рахунок, інші активи (малоцінні й швидкозношувані предмети, тара під товаром і порожня, витрати майбутніх пері­одів). Основою для планування приросту власних оборот­них коштів є значення обсягу оборотних коштів на кінець планового (періоду) року. Отримана величина порівнюєть­ся з нормативом на початок планового періоду та визнача­ється зміна нормативу (його приріст або скорочення).

Норматив оборотних коштів - це обсяг фінансових ресурсів, призначених для формування незнижуваних мі­німальних запасів оборотних фондів і фондів обігу.

Потреба в оборотних коштах щодо сировини і матеріа­лів визначається як добуток одноденної витрати на норму запасу в днях, що (як і всі інші норми) встановлюється господарюючим суб'єктом самостійно; для незавершеного ви­робництва - як добуток одноденного випуску продукції та норми незавершеного виробництва в днях; для готової продукції - як добуток одноденного випуску продукції за собівартістю та норми оборотних коштів для готової про­дукції; для запасів товарів - як добуток одноденного обороту цих товарів за покупними цінами та норми їх запасу в днях. У фінансовий план включається не загальна сума оборотних коштів, а її зміна (приріст або зменшення) за пла­новий період. Приріст оборотних коштів збільшує витрати фінансових ресурсів (видаткову частину фінансового пла­ну), а зниження їх - зменшує ці витрати.

3. ВІДСОТКИ ЗА ДОВГОСТРОКОВИМИ КРЕДИТАМИ плануються на основі договорів з банками, де передбачаються розмір відсоткової ставки за кредит та мето­дика розрахунку суми відсотків:

1) методом простих відсотків, коли їх сума нараховується і сплачується щорічно у певному розмірі;

2) методом складних відсотків, при якому вони нарахо­вуються щорічно протягом усього терміну користу­вання кредитом, але не виплачуються. Вони приєд­нуються до суми заборгованості за кредитом;

3) методом зниження відсотків, коли їх сума, що під­лягає сплаті, нараховується від залишку боргу, який зменшується внаслідок поступового повер­нення кредиту (сума відсотків постійно знижується).

4. ВИТРАТИ ЗА КОШТОРИСОМ ФОНДУ СПОЖИВАННЯ плануються на основі даних колективного догово­ру, статуту підприємства, зобов'язань з соціального захисту персоналу підприємства (матеріальна допомога, безвідсоткові позички для поліпшення житлових умов, компенсація вартості харчування в їдальні та ін.).

5. При розробці фінансового плану враховують наступні ПЛАТЕЖІ В БЮДЖЕТ: податок на нерухомість; податок на додану вартість, податок на при­буток та ін.

Наступним етапом при плануванні є перевірка балансу доходів і витрат, що здійснюється за наступною послідовніс­тю:

1. За кожною статтею витрат визначають джерела фінан­сування.

2. У першу чергу на покриття витрат направляються власні доходи підприємства. При цьому враховується ці­льове використання доходів і черговість напряму їх викори­стання за статтями витрат.

3. При недостатній кількості власних засобів витрати можуть покриватися кредитами банку або іншими позико­вими ресурсами.

4. Загальна сума джерел фінансування повинна дорів­нювати підсумку витрат підприємства в планованому періоді.

При досягненні балансу доходів і витрат переходять до розробки інших складових частин фінансового плану.

ІІ. План грошових потоків

Грошовий потік- це оборот грошей (надходження і витра­ти), що відбувається безупинно в часі. Цей рух і фіксується в плані грошових потоків. У ньому всі надходження коштів (виручка від реалізації продукції, амортизаційні відрахування, прибуток від реа­лізації майна й активів, внески в статутний капітал, отримані креди­ти й ін.) і всі їх витрати (витрати на виробництво і реалізацію проду­кції, сплата податків, виплата дивідендів, погашення кредитів і т.п.) відображуються в періоди часу, що відповідають плановим датам здійснення даних платежів. При цьому враховують можливий час затримки оплати за реалізовану продукцію та умови її реалізації, умови формування виробничих запасів, а також час можливої за­тримки платежів за постачання сировини і матеріалів.

ІІІ. Кредитний план

У кредитному плані передбачаються суми надходжень кредитів та їх погашення в терміни, що передбачені креди­тними договорами. Сума повернення кредиту складається з основного боргу та відсотків за його користування.

ІV. Касовий план

Складається на квартал, має містити дані щодо обороту наявних коштів (надходження та виплату готівки) через касу підприємства.

V. Платіжний календар

У платіжному календарі відображується по­вний рух усіх коштів підприємства (доходи, розрахунки з бю­джетом щодо податків, виплати за кредитними зобов'язаннями). Він складається за всіма статями грошових надходжень і ви­трат, що проходять через його рахунки у банку. Це надає можливість для контролю за платоспроможністю і кредито­спроможністю підприємства.

При розробці платіжного календарю здійснюється уточ­нення та конкретизація планових показників майбутнього квар­талу, розбивка їх за місяцями, тижнями. Всі показники дано­го плану повинні бути збалансованими.

Перевищення планованих витрат над очікуваним надхо­дженням коштів вимагатиме перенесення частини не першочергових витрат на наступний календарний період або роз­робки заходів для пошуку додаткових джерел їх покриття.

Платіжний календар уточнюється на основі даних щодо обліку операцій на розрахунковому рахунку в банку, поданих у банк розрахункових документів, інфор­мації про стан термінових і прострочених платежів, розраху­нків з дебіторами і кредиторами і т.п.

ПЛАНУВАННЯ БАЛАНСУ АКТИВІВ ТА ПАСИВІВ

Основна мета планування балансу підприємства - це за­безпечення збалансованості його активів (коштів) та пасивів (джерел їх фінансування), тобто забезпечення відповідності ак­тивів джерелам їх фінансування.

Призначення балансу активів та пасивів - визначення ос­новних параметрів фінансового стану підприємства, що в пода­льшому будуть розглядатися як певна норма або орієнтир при розрахунках можливих змін цього стану.

Доцільним є розробка підприємством такого проекту ба­лансу активів та пасивів, який буде характеризувати його бажа­ний фінансовий стан на кінець планового періоду, відповідати основним інтересам та очікуванням керівників підприємства, його акціонерам та кредиторам (власникам, які фінансують дія­льність підприємства).

Одночасно складається баланс на основі фінансово-економічних розрахунків, що характеризує прогнозований фі­нансовий стан підприємства на кінець планового року.

Обидва варіанти порівнюються та проводиться аналіз мо­жливих відхилень, приймається рішення про прийняття плано­вого балансу активів та пасивів.

Він виступає як важливий інструмент управління актива­ми та пасивами підприємства. Найбільш актуальним при цьому є вирішення проблем оборотності поточних активів та пасивів, оптимізації структури джерел фінансування.

При обґрунтуванні активів балансу використовують величи­ну нормованих оборотних активів (сировини, матеріалів, готової продукції), величину дебіторської заборгованості, дані інвестицій­них проектів (для визначення вартості основних засобів та суми амортизації). Необхідні оборотні та необоротні активи визначають розмір та структуру сумарних активів підприємства, які необхідні для здійснення його діяльності в плановому періоді. Ці сумарні активи формують потребу підприємства в джерелах фінансування, структура яких для забезпечення його фінансової стійкості пови­нна відповідати структурі та дохідності активів.

Пасивна частина балансу формується на основі планової оборотності кредиторської заборгованості та інших поточних пасивів. Співставлення потреби підприємства у власних та запо­зичених джерелах фінансування з наявними пасивами дозволяє визначити необхідні зміни в їх складі. Зміна власних джерел фі­нансування можлива за рахунок капіталізації частини отримано­го підприємством прибутку або додаткової емісії акцій. Зміна запозичених та залучених джерел здійснюється шляхом отри­мання або погашення банківських кредитів, випуску та пога­шення облігацій, регулювання кредиторської заборгованості.

Можливі розходження планових величин активів та паси­вів балансу підлягають врегулюванню.

В процесі фінансового планування визначається потреба у зовнішньому фінансуванні для реалізації планів підприємства:

,

де І_п - планова сума інвестицій в активи підприємства (основний капітал, оборотні засоби), тис. грн.;

Ф_в - внутрішні джерела фінансування за планом (резерви, прибуток, амортизаційні відрахування).

На основі даних фінансового плану розраховуються фі­нансові показники діяльності підприємства на плановий період:

- коефіцієнти ліквідності;

- коефіцієнти валового та чистого прибутку;

- коефіцієнт заборгованості;

- коефіцієнт окупності власного капіталу;

- коефіцієнт окупності загального капіталу;

- коефіцієнти рентабельності;
- коефіцієнт автономії;

- коефіцієнт банкрутства.

Фінансовий план, які будь який інший план, не є догмою, а тільки керівництвом до дії. Ретельно прорахований та достат­ньо обґрунтований, він дозволяє проводити підприємству цілес­прямовану діяльність щодо реалізації тактичних та стратегічних планів підприємства. Безумовно потрібноконтролювати вико­нання фінансового плану та стежити за поточним фінансовим станом під­приємства, в процесі чого здійснювати необхідні корегування планових показників з наступною оцінкою впливу їх на резуль­тати діяльності підприємства.

НАВЧАЛЬНИЙ ОБ’ЄКТ: «ПЛАНУВАННЯ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА»

Тема 12.Планування і контроль оновлення продукції

1. Формування планів оновлення продукції, їхній склад і завдання.

2. Оптимізаційні планові розрахунки оновлення продукції.

3. Планування витрат на підготовку й освоєння виробництва нової продукції.

4. Об'ємно-календарне планування підготовки виробництва нової продукції.

5. Сітьові методи планування підготовки виробництва та осво­єння нових виробів.

1. Формування планів оновлення продукції, їхній склад і завдання

Протягом свого життя продукція на ринку переживає декілька етапів.

1) етап впровадження, коли товар є новинкою і потрібен певний час та значні грошові затрати (особливо на рек­ламу), щоб довести споживачеві його комерційні переваги. На даному етапі зазвичай виникають досить великі витрати вироб­ництва і прибуток при цьому малий чи, навіть, від'ємний.

2) етап росту, коли визнання товару на ринку супроводжу­ється стрімким зростанням попиту на нього. На даному етапі здійснюються модифікації базової моделі продукту, формується плановий діапазон цін.

3) етап зрілості, коли обсяг продажу товару, досягнувши його максимального значення, по­чинає поступово скорочуватися. Подальше просування товару на ринок ускладнюється і набуває надзвичайно жорсткого кон­курентного характеру.

4) четвертий етап - старіння, коли попит на товар на ринку неухильно падає. Скорочується обсяг виробництва даного товару, а потім зовсім припиняється випуск цієї продукції.

При плануванні підприємством розробки нових товарів необ­хідно, насамперед, з'ясувати, на якій стадії життєвого циклу зна­ходяться його аналоги, вже представлені на ринку, правильно передбачати динаміку та тривалість життєвого циклу продукції. Серйозною помилкою є ігнорування життєвого циклу при розробці стратегії оновлення асортименту підприємства. Важливо підтри­мувати обсяг продаж на певному, досить стабільному рівні. Для того, щоб досягти стабільності в продажах, розробку нового (оновленого) товару слід починати ще до того моменту, коли попередній вступає в стадію зрілості.

Випуску нової та оновленої продукції передує великий ком­плекс робіт по підготовці виробництва За складом і завданнями планових робіт, які виконуються у процесі створення, підготовки виробництва та освоєння нової продукції виділяють такі їх види: науково-дослідні, конструкторські та технологічні, організаційно-планові, роботи матеріально-технічного, економічного та соціально-психологічного характе­ру. Роботи, які виконуються в процесі розробки та постановки продукції на виробництво, спрямовані на вирішення наступних основних завдань: забезпечення потреб у новій продукції внутрішніх спожива­чів та експорт даної продукції; створення і виробництво продукції високого технічного рів­ня та якості, конкурентоспроможної на внутрішньому і зовніш­ньому ринках; скорочення термінів розробки та освоєння виробництва но­вої продукції; забезпечення стабільності (та покращення у відповідності до умов ринку) показників якості продукції та ефективної її експлуатації; забезпечення та підвищення конкурентоспроможності під­приємства, що випускає дану продукцію; завоювання прихильності споживачів до продукції підпри­ємства та створення його позитивного іміджу.

План оновлення продукції складається на основі завдань стра­тегічного плану. У розширеному варіанті план оновлення продук­ції повинен містити такі розділи: якісні та структурні зміни «портфеля» продукції підприємства; економічна ефективність виробництва нової (оновленої) продукції; норми і нормативи; виробництво та реалізація продукції; матеріально-технічне забезпечення виробництва нової продукції; персонал і оплата праці; витрати виробництва нової продукції, прибутки, рентабельність.

2. Оптимізаційні планові розрахунки оновлення продукції

Вихідними даними для планування технічної підготовки ви­робництва є планові завдання розробки й освоєння виробництва нової продукції; планові нормативи для визначення обсягу і тру­домісткості робіт кожного етапу технічної підготовки.

Розрізняють два типи нормативів технічної підготовки вироб­ництва: об'ємні і трудові. За допомогою перших встановлюється обсяг робіт у натуральному вимірі, а за допомогою других - у нормо-годинах.

До об'ємних нормативів відносяться: кількість оригінальних деталей, які припадають на виріб відповідної групи складності; кількість технологічних карт на одну деталь за видом обробки; коефіцієнти технологічної оснащеності за видами обробки; типо­вий розподіл деталей, технологічних процесів і оснащення за групами складності.

До трудових нормативів відносять трудомісткість конструк­торських, креслярських, копіювальних та інших робіт із проекту­вання оригінальної деталі, трудомісткість проектування техноло­гічного процесу й оснащення на одну оригінальну деталь тощо. На основі встановленої за нормативами трудомісткості робіт може бути розрахований цикл (тривалість) кожного етапу техніч­ної підготовки виробництва у календарних днях (Тц). Розрахунок проводиться за формулою:

Тц =

де трудомісткість стадії (етапу), людино-годин;

Ч_і - чисельність робітників, які одночасно виконують дану стадію (етап) робіт, чол.;

Т_зм - тривалість зміни, годин;

- коефіцієнт виконання норм;

k₂ - коефіцієнт, який враховує додатковий час на узгодження, затвердження, внесення змін у технічну документацію та ін., що не передбачені нормативами (k₂ = 1.1 1.5);

k₃ - коефіцієнт переведення робочих днів у календарні:

k₃ = Д_к /Д_р (Д_р - число робочих днів у плановому році;

Д_к - число календарних днів у плановому році).

Зазвичай кількість виконавців визначається на основі практич­них розрахунків. Якщо величина Т_ц задана, то за вищенаведеною формулою визначається кількість виконавців.

Після цього розробляється основний плановий документ - генеральний план-графік технічної підготовки виробництва ново­го виробу, який визначає послідовність робіт і загальну трива­лість циклу технічної підготовки виробництва.

Кількість стадій і обсяг робіт із підготовки виробництва на підприємстві залежать від розподілу даних робіт між замовником, проектною організацією та підприємством-виробником, від типу виробництва і складності виробу. Тому графік про­ектних робіт не відображає всього змісту робіт по різних виробах.

Забезпечення високої ефективності нових виробів потребує детального обґрунтування їхньої розробки і впровадження. Мова йде про оцінку доцільності капітальних вкладень у розробку і впрова­дження нової продукції. Розрізняють загальну (абсолютну) і по­рівняльну ефективність вкладень.

Якщо капітальні витрати здійснюються протягом кількох ро­ків, то економічну ефективність капітальних вкладень визнача­ють із урахуванням чинника часу, тобто проводять розрахунок впливу неодночасності капітальних витрат на їхню ефективність. Із цією метою інвестиції більш пізніх років приводять до одного розрахункового року шляхом їх множення на коефіцієнт дискон­тування а, який обчислюється за формулою:

де е - дисконтна ставка, %;

t_p - розрахунковий рік;

t - кількість років до (після) розрахункового.

Для оцінки визначення доцільності інвестицій використовують систему показників, що включає: чисту теперішню вартість (теперішня вартість майбутніх грошових потоків від проекту за виключенням початкових інвес­тицій у даний проект); індекс прибутковості проекту (відношення теперішньої вар­тості майбутніх грошових потоків від проекту до початкових ін­вестицій); термін окупності (час, за який відшкодовуються початкові інвестиції); внутрішню норму дохідності (ставку дисконту, за якої чиста теперішня вартість проекту дорівнює нулю).

3. Планування витрат на підготовку й освоєння виробництва нової продукції

При плануванні витрат, пов'язаних із оновленням продукції, необхідно приділяти особливу увагу вибору такого варіанта технологічного процесу виготовлення нової продукції, витрати за яким найнижчими.

Поточні витрати, чи собівартість продукції у порівнюваних варіантах, розраховується, як правило, за змінними елементами витрат. Сума порівнюваних поточних витрат, які залежать від прийнятого варіанта технологічного процесу, називаються технологічною собівартістю.

У більшості випадків зміни собівартості залежно від варіанта технологічного процесу визначається наступними витратами: вартість основних матеріалів; вартість технологічної енергії; за­робітна плата основних і допоміжних працівників із нарахуван­нями; витрати на амортизацію, ремонт обладнання та пристроїв; витрати на інструмент.

До капітальних вкладень, які враховуються при визначенні річ­ного економічного ефекту та виборі варіанта технологічного процесу, відносяться: вартість обладнання, пристроїв, виробничої площі, зайнятої обладнанням; зміни заділів деталей, якщо остан­нє має місце і викликане технологічними особливостями вироб­ництва; витрати на науково-дослідні роботи, випробування, тех­нологічну підготовку виробництва, на заходи з охорони навко­лишнього середовища.

Величина елементів технологічної собівартості, а також окре­мих видів капітальних витрат залежить від обсягу випуску продукції. Частина витрат є постійною (умовно-постійною), а частина - змінною.

Розрахунок змінних поточних витрат за окремими елементами є досить трудомістким, тому він використовується переважно у масовому та великосерійному виробництві, де необхідно забезпе­чувати високу точність економічних обґрунтувань. У дрібносерійному та одиничному виробництві розрахунки спрощують шляхом використання кошторисних ставок вартості станко-годин роботи обладнання. За такими ставками неважко визначити суму змінних поточних витрат для певного варіанта технологічного процесу.

У загальному випадку річна величина технологічної собівартості ви­значається за формулою:

C = C’N + C”,

де С’- змінні витрати на одиницю продукції;

С”- умовно-постійні витрати за рік;

N - річний випуск продукції, шт.

Аналогічно виокремлюють капітальні витрати. Вкладення в універсальне обладнання та вартість площі, яку воно займає, ви­трати на універсальне облаштування можна вважати змінними капітальними витратами.

Витрати на високопродуктивне спеціалізоване обладнання (включаючи вартість площі, яку воно займає), спеціальні при­строї у межах їх повного завантаження не залежать від обсягу випуску продукції по даному технологічному процесу і повністю на нього відносяться. Це —умовно-постійні капітальні витра­ти. До них також відносяться витрати на науково-дослідні робо­ти, технологічну підготовку виробництва.

Відповідного варіанта технологічного процесу капітальні вкладення будуть:

K = K'N + K'',

де К', К'' - питомі змінні та умовно-постійні капітальні витрати.

Порівняння двох варіантів технологічних процесів можна здійснити, виходячи із співвідношень:

С₁ =С N+C ,

C₂ = C N + C ,

де С₁ і С₂ - технологічна собівартість у першому та другому ва­ріанті.

Точка перетину двох прямих що відповідає рівнос­ті витрат за обома варіантами, характеризує так звану критичну програму N_кр. Для цього:

C N_кр.+ C =C N_кр.+ C ,

Тоді:

N_кр.= ,

Розрахований за формулою (12.8) чи шляхом побудови графі­ку обсяг випуску N_кр. порівнюють із плановим випус­ком N_пл.. Варіант із меншими постійними і більшими змінними витратами вигідніший при N_пл N_кр. (варіант 1). При N_nл N_кр. вигідніший варіант із більшими постійними і мен­шими змінними витратами (варіант 2).

Окрім того при визначенні варіанта технологічного процесу необхідно враховувати ще й величину можливого доходу від реалізації нової продукції.

При цьому за конкретної величини постійних витрат i збільшення обсягу виробництва продукції до певного рівня її виробництво є збитковим, а після його досягнення прибутковим Тому у процесі розробки проекту організації виробництва нових виробів постає завдання визначення точки беззбитковості чи критичного обсягу виробництва даної продукції (Nкр):

N_кр.=

де С_пост — постійні витрати на виробництво продукції у розрахунковому році;

Ц - ціна одиниці продукції;

С_зм — змінні поточні витрати на виробництво одиниці продукції.

На етапах розробки нової продукції, коли немає комплекту технічної документації та нормативної бази, витрати, пов’язані з цим, визначаються як прогнозні величини. Тому при плануванні собівартості нових виробів важливо ознайомитися з основними принципами та методами щодо визначення величини витрат (методи питомих витрат, валовий, кореляційний, агрегатний), зрозуміти переваги i недоліки кожного методу та вміти використовувати при плануванні витрат на виробництво нового виробу.

Планування науково-технічної підготовки виробництва нової продукції, охоплює всі стадії та етапи і включає: розробку планів виконання робіт по кожній стадії та їхнє взаємоузгодження; складання зведеного плану-графiку або координаційного плану підготовки виробництва, який забезпечував би своєчасний вихід на серійний чи масовий випуск виробів; розробку кошторису витрат на підготовку виробництва. На стадії розробки технічного завдання є дуже обмежене коло даних, тому розрахунки окремих показників носять орієнтовний характер, широко використовуються методи екстраполяцій, моделювання, аналогів i т. і.

Загальною економічною закономірністю періоду освоєння ви­пуску нової техніки є наявність підвищених витрат початкового виробництва.

Численними дослідженнями вітчизняних і зарубіжних еконо­містів встановлено, що вироби, які відрізняються абсолютним рів­нем собівартості та трудомісткості, мають однотипну динаміку їхнього зниження на етапі освоєння. Емпіричним шляхом було отримано ряд залежностей, які в узагальненому вигляді представ­ляються як теорія «кривих освоєння».

Ступінь освоєння виробу залежить від кількості виготовлених виробів із початку виробництва. існує певна кореляційна залежність між порядковим номером виробу та його трудомісткістю. Аналогічна залежність існує між номерами виробів і собівартіс­тю. Дана залежність визначається формулами:

C =C

де C_і; Т_і - собівартість і трудомісткість N_і -го виробу з моменту по­чатку випуску виробів;

С₁; Т₁ - собівартість і трудомісткість першо­го випущеного виробу (трудомісткість у момент початку освоєння); N_i - номер виробу з початку випуску; b - показник ступеня.

Для кожного підприємства цей показник розраховують на основі досвіду освоєння виробництва виробів, що випускалися раніше.

При плануванні трудомісткості та собівартості нових виробів необхідно брати до уваги значення коефіцієнта освоєння та харак­тер кривої освоєння. Зниження трудомісткості залежить від коефі­цієнта освоєння ( _ос), який показує, в скільки разів зменшується трудомісткість при кожному подвоєнні числа випущених виробів. Чим менше _ос (і відповідно більше показник b ), тим більші збитки понесе підприємство на етапі освоєння, оскільки кінцева трудомісткість досягається пізні­ше, тобто період освоєння збільшується. Дослідження показують, що початок серійного виробництва до моменту 80%-ої готовності спеціального обладнання й оснащення призводить до підвищення витрат; що криві освоєння є більш пологими тому, що менший кут нахилу відповідає меншим значенням показника ступеня 6, і саме їм надається перевага. Вихідна трудомісткість у цьому разі (з по­чатку освоєння) є значно меншою завдяки кращій підготовці ви­робництва, чим при кривих освоєння, які круто понижуються. Та­ким чином, правильна організація та планування підготовки та освоєння виробництва призводить до значної економії, оскільки початкова трудомісткість мало відрізняється від кінцевої.

Дата добавления: 2015-12-01