Читайте также:
|
Йосип Бродський – монументальна фігура світової культури. Радянський поет, який жив чи не в найнудніший і найзакритіший час режиму, коли начебто і гучні трагедії лишились позаду, але й спокійно дихати ніхто команди не давав. Він все ж таки зміг прославитись – спершу на Заході – і вже аж потім на батьківщині, пережити психлікарню та висилку; вирватись – хай проти власної волі - за межі залізної завіси, попрацювати викладачем в американському університеті, пережити кілька операцій на серці, скурити незліченну кількість цигарок та списати ще більш незліченну кількість паперу. І так, між іншим, отримати Нобелівську премію.
Хоча поети, як відомо, люди творчі, навіть вони рідко можуть повністю абстрагуватись від певної реальності, в якій вони змушені існувати. Якщо хтось маніфестує повну естетизацію та відхід від буденщини, то творчість Бродського неможливо охопити цілком, не зачіпаючи його життєвих поневірянь. Які, до слова, є досить цікавими та до певної мірі визначальними. Можна навіть сказати, що саме «удари долі» і «зробили біографію нашому рижому», як казала Ахматова, коли над поетом вівся славнозвісний кафкіанський суд. Але по все по-порядку.
Бродський народився 1940 року в Санкт-Петербурзі, який тоді ще звався Ленінградом. До слова, якраз «тоді» поет з матір’ю переживали блокаду і війну, тож дитинство «Іосі» проходило без батька, який був морським офіцером і повернувся додому лише в 1948 р. Хоча поет ніколи не спекулював темою війни, саме місто, сам простір, у якому зростав хлопчик, сильно вплинули на його творчість. Унікальна архітектура Петербургу, яка відносно мирно співіснувала з заводами, болотами та сірим радянським несмаком витворює зображальний стиль побудови віршів Бродського, його метафори та порівняння, його алюзії та римовані фотонариси з заглибленням у себе через зовнішній світ. Безліч віршів просякнуті темами рідних місць, які формували стиль, смак, погляд та архітектоніку поетики, про що він сам недвозначно пише:«Север крошит металл, но щадит стекло.Учит гортань проговорить "впусти".Холод меня воспитал и вложил перов пальцы, чтоб их согреть в горсти.»
***
«Я родился и вырос в балтийских болотах, подле
серых цинковых волн, всегда набегавших по две,
и отсюда - все рифмы, отсюда тот блеклых голос,
вьющийся между ними, как мокрый волос;
если вьется вообще…»
(З циклу «Часть речи» 1975-1976 рр.)
***
Не скінчивши школи, ледь дійшовши до 8 класу, Йосип кидає навчання і йде працювати фрезерувальником на завод. Почасти тому, що хотів матеріально підтримати сім’ю, почасти тому, що мав проблеми в школі через своєї інтуїтивне неприйняття соціалістичних умов та реалій. Поет згадує такий момент дитинства, що, коли у 1953 р. помер Сталін, всю школу зібрали в актовому залі. І якоїсь миті вчителька, видряпавшись на сцену, перейшла на істеричні крики: «На коліна, на коліна!». Бродський не розумів, чому всі довкола не просто слухаються, а щей непідробно плачуть та голосять. Навіть в шкільному віці ставлення майбутнього поета до офіційної влади були дещо нонконформістськими.
Насправді, ким тільки він в ті часи не працював: в котельні, сторожем на маяку, навіть в морзі - анатомував трупи, бо загорівся бажанням стати лікарем. Але перейшло. Приблизно в той час починає багато і густо читати всього, що потрапить під руки: від поезії - до філософії. Навіть самотужки вчив польську та англійську мови. Свої перші вірші почав писати у 18 років – під враженням публікацій поета Бориса Слуцького в газеті. В 1959 р. знайомиться з такими в майбутньому відомими людьми, як Булат Окуджава, Сергій Долватов та Євгеній Рейн, який став йому вірним другом та вчителем на все життя.
В 1960 р. відбувається перший публічний виступ поетів «ленінградської школи» – не сказати, що тріумф, а радше скандал, пов’язаний з прочитанням вірша «Єврейський цвинтар». Згодом, в 1961 р., Рейн пропонує Бродському познайомитися з Ахматовою. Це одна з тих доленосних зустрічей, про яку Йосип все життя говоритиме з вдячністю та любов’ю. Але на той час він здивовано відповідає: «А що, вона ще жива?». Ахматова ж всіляко підтримує, вчить та допомагає групці поетів, яких після її смерті називатимуть «Ахматовськими сиротами».
Таким чином починається перший період творчості поета. По суті, тільки становлення, пошуки та експерименти. Приблизно від 1960-го до 1966-го. Саме в ці роки з поетом трапляються вирішальні для його творчості речі. Йосип, попри гаркавість та єврейське походження, був надзвичайно харизматичною особистістю, тому з жінками ніколи не було проблем. Але, як то часто буває, найшла коса на камінь, – і він закохується в художницю Маріанну Басманову. Саме «М.Б.» присвячена майже вся інтимна лірика Бродського, величезний пласт його віршів, ті твори, які вчать напам’ять, цитують та заздрять тій жінці, до якої говорили «такими» словами. Хоча Бродський і Басманова закрутили роман, це не завадило Маріанні провести новорічну ніч з другом-поетом Йосипа Дмитром Бобишевим з усіма виіткаючими з цього наслідками:
«… Моя невеста полюбила друга.
Я как узнал, то чуть их не убил.
Но Кодекс строг. И в чем моя заслуга,
что выдержал характер. Правда, пил.
Я пил как рыба. Если б с комбината
не выгнали, то сгнил бы на корню.
Когда я вижу будку автомата,
то я вхожу и иногда звоню.
Подходит друг, и мы базлаем с другом.
Он говорит мне: Как ты, Иванов?
А как я? Я молчу. И он с испугом
Зайди, кричит, взглянуть на пацанов.
Их мог бы сделать я ей. Но на деле
их сделал он. И точка, и тире.
И я кричу в ответ: На той неделе.
Но той недели нет в календаре…»
(1969-1970 рр.)
***
Але це не завадило поетові писати Маріанні до кінця життя, навіть після остаточного розриву та еміграції за океан, сповнені кохання та туги вірші:
«Я был только тем, чего
ты касалась ладонью,
над чем в глухую, воронью
ночь склоняла чело.
Я был лишь тем, что ты
там, снизу, различала:
смутный облик сначала,
много позже -- черты.
Это ты, горяча,
ошую, одесную
раковину ушную
мне творила, шепча.
Это ты, теребя
штору, в сырую полость
рта вложила мне голос,
окликавший тебя.
Я был попросту слеп.
Ты, возникая, прячась,
даровала мне зрячесть.
Так оставляют след.
Так творятся миры.
Так, сотворив их, часто
оставляют вращаться,
расточая дары.
Так, бросаем то в жар,
то в холод, то в свет, то в темень,
в мирозданьи потерян,
кружится шар.»
(1981 р.)
***
В той же час на поета організовують травлю. Не сказати, що Бродський був противником влади та революціонером. Дослідники сходяться, що хтось з мінімальною дрібкою влади просто хотів познущатися, «засадити поета», так би мовити. Бродського арештують за «тунеядство» - серйозне обвинувачення на той час. В камері у нього вперше трапляється серцевий напад – проблеми з серцем кістлявою рукою смерті триматимуть холодні пальці на його пульсі до кінця життя. Але він ніколи не припиняв курити – це для нього було, попри абсурдність, рятівною в психологічному плані звичкою.
(Рис1. «свідок звинувачує: «Я З Бродським не знайома, але засуджую»)
Суд над Бродським був воістину кафкіанським. Свідки починали свої свідчення словами: «Я з Бродським особисто не знайомий, але…». Це перегукування з процесом над Пастернаком, де часто лунала фраза: «Я роман Пастернака не читав, але засуджую». А коли Бродського питали: «З чого Ви взяли, що Ви поет? Ви хіба вчились на поета?», він здивовано відповідав: «А хіба цьому вчать? Я думаю, це від Бога». Відтак, Йосипа засудили до 3 років заслання в російську «глубинку» на примусові роботи. Як не дивно, але Бродський згодом називав цей час висилки найкращим періодом свого життя. Він зміг нарешті повністю поринути у літературу, відпочити від міста з метрополією та інтригами, спостерігати величну природу, яка часто стає тлом його віршів. Саме тут він повністю формується як поет, читаючи запоєм світову літературу, вирізняючи найбільше з-поміж усіх англо-американського поета У. Х. Одена, з яким познайомиться в майбутньому:
«Часы останови, забудь про телефон
И бобику дай кость, чтобы не тявкал он.
Накрой чехлом рояль; под барабана дробь
И всхлипыванья пусть теперь выносят гроб.
Пускай аэроплан, свой объясняя вой,
Начертит в небесах “Он мертв” над головой,
И лебедь в бабочку из крепа cпрячет грусть,
Регулировщики – в перчатках черных пусть.
Он был мой Север, Юг, мой Запад, мой Восток,
Мой шестидневный труд, мой выходной восторг,
Слова и их мотив, местоимений сплав.
Любви, считал я, нет конца. Я был не прав.
Созвездья погаси и больше не смотри
Вверх. Упакуй луну и солнце разбери,
Слей в чашку океан, лес чисто подмети.
Отныне ничего в них больше не найти»
(Вірш Одена, перекладений Бродським, 1994.)
***
Ще один карколомний досвід поета – перебування в психлікарні. Про цей досвід він згадує так: «Русский человек сильно ошибается, когда считает, что психбольница лучше, чем тюрьма. Помню, в первую ночь мой сосед покончил жизнь самоубийством – вскрыл себе вены. Я просыпаюсь, а вокруг все бегают, суетятся. Или вас, например, могли просто посреди ночи закутать в простыни и окунать в холодную ванну. А потом оставить сушить возле горячей батареи. А в самой архитектуре было что-то странное – то ли потолок был ниже обычного, то ли кровати слишком большие. На лицо – умышленное искривление пропорций, чтобы давить на мозг пациентов».
Цей досвід переростає у відому поему «Горбунов и Горчаков». Тло – психіатрична лікарня, а сюжет розгортається довкола двох головних персонажів: Горбунова та Горчакова відповідно. Окрім біблійних алюзій, які знаходили дослідники, головною темою поеми є проблема самотності та роздвоєння особистості. Горбунов та Горчаков – ніби дві діаметрально протилежні особистості, проте такі ж нероздільні та взаємозалежні, як півкулі головного мозку. Можливо, це шизоїдне роздвоєння особистості якогось хворого. Обидвоє персонажів мають яскраво виражені характери, знаходяться в постійній конфронтації, але постійно згадують одне про одного, коли їх розлучають.
«Как странно Горчакову говорить
безумными словами Горбунова!»
***
«И Он Сказал носился между туч
с улыбкой Горбунова, Горчакова»
***
«Проблему одиночества вполне
решить за счет раздвоенности можно.
Отчаянье раскачивает мне,
как доску, душу надвое, как нож, но
не я с ним остаюсь наедине.
А если двоедушие безбожно,
то не дрова нуждаются в огне,
а греет то, что противоположно.»
(1965-1968 рр.)
***
Така собі психоделічна притча про те, як витримати самотність, коли потяг до людей нездоланний, але контакт і розуміння – просто неможливі, а довкола тебе – абсурд та несправедливість.
Тут варто і поговорити про одну особливість творчого спадку Бродського – великі вірші. Йосип доволі часто – поет багатослівний, дещо бароковий. Одну просто думку він може розвивати через тони метафор, алюзій, строф, рядків та циклів. Доволі часто навіть не думку, а просто пейзаж. До слова, слово «пейзаж» нерідко зустрічається у віршах поета.
Є такі великі римовані полотна, як «Велика елегія Джону Донну» з трансовим речитативом та простим кошторисом предметів:
«Джон Донн уснул, уснуло все вокруг.
Уснули стены, пол, постель, картины,
уснули стол, ковры, засовы, крюк,
весь гардероб, буфет, свеча, гардины.
Уснуло все. Бутыль, стакан, тазы,
хлеб, хлебный нож, фарфор, хрусталь, посуда,
ночник, белье, шкафы, стекло, часы,
ступеньки лестниц, двери. Ночь повсюду.»
І через такі-от змалювання сну речей Бродський доходить до метафізичних роздумів чи звертань:
«Кто ж там рыдает? Ты ли, ангел мой,
возврата ждешь, под снегом ждешь, как лета,
любви моей?.. Во тьме идешь домой.
Не ты ль кричишь во мраке?" -- Нет ответа.»
***
«Нет, это я, твоя душа, Джон Донн.
Здесь я одна скорблю в небесной выси
о том, что создала своим трудом
тяжелые, как цепи, чувства, мысли.»
(1963 р.)
***
Або ще один великий вірш, де окрім тих же ж релігійних сюжетів, до який поет звертався доволі часто (у нього є багато віршів малої форми, які описують, наприклад, біблійні епізоди, передовсім про Йосипа, Марію та Христа) є поема «Ісак та Авраам», де через суто текстові махінації, повтори, спіралі і розкривається відома ветхозавітна історія.
«Эй, Исаак. Чего ты встал? Идем же".
Кто? Куст. Что? Куст. В нем больше нет корней.
В нем сами буквы больше слова, шире.
"К" с веткой схоже, "У" -- еще сильней.
Лишь "С" и "Т в другом каком-то мире.
У ветки "К" отростков только два,
а ветка "У" -- всего с одним суставом.
Но вот урок: пришла пора слова
учить по форме букв, в ущерб составам.
"Эй, Исаак!" -- "Сейчас, иду. Иду».
(1963 р.)
Великі вірші стали невід’ємною частиною поетики Бродського: теми і мотиви, образи та архетипи саме його мислення часто перетікають з вірша у вірш, осмислюються та переосмислюються, руйнуються та вибудовуються заново. Згадуються та забуваються.
Після такого напруженого періоду Бродський вертається цілком сформованим і дорослим поетом. Він і далі карколомно багато читає, пише, живе та забезпечений більш-менш в роботодавчому плані. Принаймні за «тунєядство» знов не загребуть. Але в 1972 поета ввічливо, тобто примусово («Або їдеш – або по тюрмах») висилають закордон. Спершу це мав бути Ізраїль. Але Бродський, зрозумівши, що з батьківщини його справді виганяють навічно, вирішив йти ва-банк і грати по-крупному – він поїхав в Європу, а згодом перебрався жити в Америку.
Як не дивно, але поетові тяжко було прощатися з такою вітчизною – якою б вона не була і як би з ним не поводилась. Про що свідчить його безнадійний лист Брежнєву: «Уважаемый Леонид Ильич, покидая Россию не по собственной воле, о чем Вам, может быть, известно, я решаюсь обратиться к Вам с просьбой, право на которую мне дает твердое сознание того, что все, что сделано мною за 15 лет литературной работы, служит и еще послужит только к славе русской культуры, ничему другому. Я хочу просить Вас дать возможность сохранить мое существование, мое присутствие в литературном процессе. Хотя бы в качестве переводчика – в том качестве, в котором я до сих пор и выступал…» і так далі по списку.
Дослідники відзначають це складом мислення Бродського. Себто він був імперіалістом. Він, мабуть, був куди більше «русским человеком», аніж більшість «справжніх» росіян, бо відчував щиру прив’язаність до рідних місць. Що б з ним не робила влада, що б не робив державний апарат – це був його край, його землі, його території. Тому не слід сприймати всерйоз і за образу вірш «На независимость Украины»:
«Прощевайте, хохлы, пожили вместе -- хватит!
Плюнуть, что ли, в Днипро, может, он вспять покатит,
брезгуя гордо нами, как скорый, битком набитый
кожаными углами и вековой обидой.»
(1994 р.)
***
Багато хто закидав Йосипу шовінізм. Але навряд саме жовчна ненависть до Україна стала рушієм створення цього «звернення». Бродський, «гражданин второсортной эпохи», як і його співвітчизники, болісно переживав розпад такої могутньої імперії як СРСР і «втеча» інших країн сприймалася як ампутація кінцівок.
Але повернімося до переїзду в Америку – це закрило Бродському шлях додому, але водночас відкрило перед ним усі інші двері. Вже відомий н Заході, де і виходила основна частина його творів, через сумнозвісний суд, Бродський зайняв посаду «запрошеного поета» (poet-in-residence) Мічиганського університету, викладаючи російську літературу. Тепер життя Бродського протікало відносно спокійно. Більше ніяких переслідувань, ніяких психлікарень та голодування. Йосип почав завойовувати популярність не лише своїм минулим, але й своїм теперішнім – нові вірші, есе передовсім, переважно англійською мовою, поетичні вечори, освітня діяльність. Все це і привело до закономірного наслідку – Нобелівської премії. В певний момент, ніхто вже й не сумнівався в тому, що Бродський її отримає. В 1987 р. радянський поет в еміграції Йосип Бродський проголошує нобелівську промову російською мовою і стає наразі останнім лавреатом з Росії. Перед ним Нобеля за літературу отримували хронологічно: Бунін, Пастернак, Шолохов, Солженицин.
Стосовно російських лауреатів завжди були певні суперечності та інтриги. Багато хто вважає, що премія політично заангажована і письменники отримували її не стільки за саме творчі успіхи, як за певні життєві обставини, обіграти які Нобелівською премією було зручно «комусь на Заході».
Але це вже зовсім інша історія. Якщо оглянути творчість Бродського в широкому сенсі, то можна виділити кілька основних тем. Одна з них – це пам’ять, спогади, занурення в себе та своє минуле:
«Я сижу у окна. Вспоминаю юность.
Улыбнусь порою, порой отплюнусь.»
Бродський намагався певним прустівським способом повернутися туди, назад, карбуючи спогади в римах на аркушах паперу. Але максимум, що нам дано, це обертатись в минуле думками, але аж ніяк не тілом. Ще одна провідна тема – це, як не дивно, любов. Цитуючи Жадана: «Що ж це за вірші такі, без любові?». А письменник Дмитро Биков на запитання: «Як зрозуміти чи полюбити Бродського?», відповів: «Закохайтесь в негарну дівчину. Закохайтесь нещасливо кілька разів. Бродський - це поет, який вчить, як любити себе в поразці. Як милуватися цією поразкою. Як на поразках робити себе і кар’єру, витягати з тих поразок все найкраще, що вони можуть запропонувати». Любов, переважно нещаслива, біль та розчарування, усмішки та поцілунки, одяг та кімнати, проходять віршами Бродського з гіркою іронією та завершеністю, певною «крапковатістю»:
«Она надевает чулки, и наступает осень;
сплошной капроновый дождь вокруг.
И чем больше асфальт вне себя от оспин,
тем юбка длинней и острей каблук.»
Окрім тонкого лірика, Бродський, якщо й не тонкий, то точно не пересічний поет-філософ. Безліч віршів пронизані роздумами над банальностями та гіркими істинами життя, над історією світу чи над екзистенційною самотністю людини. Над її конечністю, обов’язковим кінцем у кінці.
«Там, наверху -
услышь одно: благодарю за то, что
ты отнял все, чем на своем веку
владел я. Ибо созданное прочно,
продукт труда
есть пища вора и прообраз Рая,
верней -- добыча времени: теряя
(пусть навсегда)
что-либо, ты
не смей кричать о преданной надежде:
то Времени, невидимые прежде,
в вещах черты
вдруг проступают, и теснится грудь
от старческих морщин; но этих линий --
их не разгладишь, тающих как иней,
коснись их чуть.»
Поезії часто можуть виникнути з якогось афоризму чи твердження давньогрецького філософа чи просто зі спостереження за польотом яструба, дзижчанням мухи чи горнятком води:
«СТАКАН С ВОДОЙ
Ты стоишь в стакане передо мной, водичка,
и глядишь на меня сбежавшими из-под крана
глазами, в которых, блестя, двоится
прозрачная тебе под стать охрана.
Ты знаешь, что я - твое будущее: воронка,
одушевленный стояк и сопряжен с потерей
перспективы; что впереди - волокна,
сумрак внутренностей, не говоря - артерий.
Но это тебя не смущает. Вообще, у тюрем
вариантов больше для бесприютной
субстанции, чем у зарешеченной тюлем
свободы, тем паче - у абсолютной.
И ты совершенно права, считая, что обойдешься
без меня. Но чем дольше я существую,
тем позже ты превратишься в дождь за
окном, шлифующий мостовую.»
Йосип Бродскький помер 1996 року від інфаркту. Просто несподівано зупинилося серце: на столі лежала відкрита книга з грецькими епіграмами, його знайшли одягненим. Поховали його в кінцевому результаті у Венеції, другій батьківщині поета, яку він невтомно любив (див. «Набережная Неисцелимых») на цвинтарі Сен-Моне. Бродський знав, що не дотягне зо 3 тисячоліття, звідси і його слова, винесені в заголовок. А ось одні з його останніх, посмертно опублікованих, рядків:
«Сделав себе карьеру из перепутья, витязь
сам теперь светофор; плюс, впереди - река.
И разница между зеркалом, в которое вы глядитесь,
и теми, кто вас не помнит, тоже невелика.»
1996 р.
Джерела:
1. ВОЛКОВ, С. Диалоги с Иосифом Бродским / Соломон Волков. – М.: Эксмо, 2004. – 640 с., ил.
Дата добавления: 2015-11-30; просмотров: 31 | Нарушение авторских прав