Загальна частина 8 страница

Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця є датою державної реєстрації фізичної особи—підприємця.

Строк державної реєстрації фізичної особи—підприємця не повинен перевищувати двох робочих днів з дати надходження

документів для проведення державної реєстрації фізичної осо­би—підприємця.

Свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи — підприєм­ця повинно бути оформлене державним реєстратором і видане (надіслане рекомендованим листом) заявнику не пізніше на­ступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи—підприємця.

У бланку свідоцтва про державну реєстрацію фізичної осо­би—підприємця зазначаються:

- ім'я фізичної особи—підприємця;

- ідентифікаційний номер фізичної особи—платника по­
датків та інших обов'язкових платежів з Державного реєстру
фізичних осіб—платників податків та інших обов'язкових пла­
тежів (далі — ідентифікаційний номер фізичної особи—плат­
ника податків);

- місце проживання фізичної особи—підприємця;

- дата проведення державної реєстрації;

- місце проведення державної реєстрації;

- прізвище та ініціали державного реєстратора.
Свідоцтво про державну реєстрацію підписується держав­
ним реєстратором та засвідчується його печаткою.

Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи—підприємця зобо­в'язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соці­ального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення дер­жавної реєстрації фізичної особи—підприємця для взяття фізич­ної особи—підприємця на облік.

Відомості про юридичну особу або фізичну особу—підприєм­ця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом вне­сення записів на підставі відомостей з відповідних реєстрацій­них карток (ч. 1 ст. 17 Закону).

Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпе­чення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців з Єдиного державного реєстру.

В Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості щодо юридичної особи:

- 94 -

- 95 -

- повне найменування юридичної особи та скорочене у разі
його наявності;

- ідентифікаційний код юридичної особи;

- форма власності;

- організаційно-правова форма;

- центральний чи місцевий орган виконавчої влади, до сфери
управління якого належить юридична особа державної форми
власності чи юридична особа, в статутному фонді якої частка
держави становить не менше 25 відсотків;

- місцезнаходження юридичної особи;

- перелік засновників (учасників) юридичної особи, у тому
числі ім'я, місце проживання, ідентифікаційний номер фізич­
ної особи—платника податків, якщо засновник — фізична осо­
ба; найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код,
якщо засновник — юридична особа;

- основні види діяльності;

- прізвище, ім'я та по батькові осіб, які мають право вчи­
няти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності,
у тому числі підписувати договори, їх ідентифікаційні номери
фізичних осіб—платників податків;

- дані про наявність обмежень щодо представництва від
імені юридичної особи;

- дані про розмір статутного фонду (статутного або складе­
ного капіталу), у тому числі частки кожного із засновників
(учасників), а також розмір сплаченого статутного фонду (ста­
тутного або складеного капіталу) на дату проведення держав­
ної реєстрації та дата закінчення його формування;

- дата та номер запису про проведення державної реєстрації
юридичної особи, дати та номери записів про внесення змін
до нього;

- підстави для відмови у проведенні державної реєстрації;

- серія та номер свідоцтва про державну реєстрацію, дата
видачі або заміни свідоцтва про державну реєстрацію;

- дані про установчі документи, дати та номери записів про
внесення змін до них;

- підстави для відмови у проведенні державної реєстрації
змін до установчих документів;

- дата та номер запису про скасування державної реєстрації
змін до установчих документів юридичної особи;

- дані про дату постановки на облік та дату зняття з обліку
в органах статистики, державної податкової служби, Пенсій­
ного фонду України, фондів соціального страхування;

- дані про відокремлені підрозділи юридичної особи;

- дані про перебування юридичної особи в процесі припи­
нення, зокрема дата реєстрації рішення засновників (учасників)
або уповноважених ними органів про припинення юридичної
особи, відомості про комісію з припинення (ліквідатора, ліквіда­
ційну комісію тощо);

- дата та номер запису про державну реєстрацію припинен­
ня юридичної особи, підстава для його внесення;

- дата та номер запису про відміну державної реєстрації
припинення юридичної особи, підстава для його внесення;

- місце проведення державної реєстрації, а також місце про­
ведення інших реєстраційних дій, передбачених Законом;

- місцезнаходження реєстраційної справи;

- дані про видачу виписок, витягів, довідок з Єдиного дер­
жавного реєстру;

- прізвище, ім'я та по батькові посадової особи, що внесла
до Єдиного державного реєстру запис про державну реєстрацію
юридичної особи, внесла зміни до цього запису або запис про
державну реєстрацію припинення юридичної особи;

- дата передачі реєстраційної справи до державної архівної
установи, адреса її знаходження (ч. 2 ст. 17 Закону).

В Єдиному державному реєстрі повинні міститися такі відо­мості щодо фізичної особи—підприємця:

- ім'я фізичної особи;

- ідентифікаційний номер фізичної особи—платника по­
датків;

- місце проживання;

- основні види діяльності;

- дата та номер запису про проведення державної реєстрації
фізичної особи—підприємця, дати та номери записів про вне­
сення змін до нього;

- підстави для відмови у проведенні державної реєстрації;

- серія та номер свідоцтва про державну реєстрацію, дата
видачі або заміни свідоцтва про державну реєстрацію;

- підстави для відмови у проведенні державної реєстрації
змін до відомостей про фізичну особу—підприємця;

- дані про дату постановки на облік та дату зняття з обліку
в органах статистики, державної податкової служби, Пенсій­
ного фонду України, фондів соціального страхування;

- дані про перебування фізичної особи—підприємця в про­
цесі припинення підприємницької діяльності;

- 96 -

7 — 4-2636

- 97 -

- дата та номер запису про державну реєстрацію припинен­
ня підприємницької діяльності фізичною особою—підприєм­
цем, а також підстава для його внесення;

- дата та номер запису про відміну державної реєстрації
припинення підприємницької діяльності фізичною особою—
підприємцем, а також підстава для його внесення;

- місце проведення державної реєстрації, а також місце про­
ведення інших реєстраційних дій, передбачених Законом;

- місцезнаходження реєстраційної справи;

. - прізвище, ім'я та по батькові посадової особи, що внесла до Єдиного державного реєстру запис про державну реєстрацію фізичної особи—підприємця, внесла зміни до цього запису або внесла запис про державну реєстрацію припинення підприєм­ницької діяльності фізичною особою—підприємцем;

- дата передачі реєстраційної справи до державної архівної
установи, адреса її знаходження (ч. З ст. 17 Закону).

В Єдиному державному реєстрі містяться також відомості про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням, про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу, а та­кож відомості про зарезервовані найменування юридичних осіб.

Згідно з ч. 10 ст. 58 ГК відомості щодо державної реєст­рації суб'єкта господарювання, внесення змін до них підляга­ють опублікуванню реєструючим органом у спеціальному до­датку до газети «Урядовий кур'єр» та/або офіційному друкова­ному виданні органу державної влади чи органу місцевого са­моврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з моменту проведення державної реєст­рації суб'єкта господарювання (внесення змін до відомостей державної реєстрації) в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Порушення встановленого законом порядку створення суб'єк­та господарювання або недостовірність чи невідповідність вимогам законодавства документів, що подаються для його реєстрації, є підставою для відмови в державній реєстрації суб'єкта господарювання. Переліки підстав для відмови у про­веденні державної реєстрації суб'єктів господарювання—юри­дичних та фізичних осіб встановлено відповідно статтями 27 та 44 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців». Відмова у реєстрації суб'єкта гос­подарювання з інших підстав не допускається.

Відмову в державній реєстрації суб'єкта господарювання може бути оскаржено в судовому порядку.

Діяльність незареєстрованого суб'єкта господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одер­жані таким суб'єктом, стягуються до Державного бюджету України у встановленому законом порядку.

Стаття 58 ГК визначає не лише порядок державної реєст­рації суб'єктів господарювання, а й підстави та процедуру їх перереєстрації.

Перереєстрація суб'єкта господарювання проводиться у та­ких випадках:

- у разі зміни форми власності, на якій засновано даний
суб'єкт;

- у разі зміни організаційної форми господарювання;

- у разі зміни найменування суб'єкта господарювання.
Перереєстрація суб'єкта господарювання здійснюється в

порядку, встановленому для його реєстрації.

Скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта гос­подарювання здійснюється за його особистою заявою (добро­вільне), а також на підставі рішення суду (примусове) у ви­падках: а) визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів; б) здійснення діяль­ності, що суперечить закону чи установчим документам; в) в інших випадках, передбачених законом (наприклад, у разі не­своєчасного повідомлення суб'єктом господарювання про зміну свого місцезнаходження; визнання суб'єкта підприємництва банкрутом; неподання протягом року до органів держаної по­даткової служби податкових декларацій, документів бухгал­терської звітності згідно із законодавством).

Скасування державної реєстрації припиняє господарську діяльність і є підставою для здійснення заходів щодо ліквідації суб'єкта господарювання.

Законодавством України можуть бути встановлені спеціальні правила державної реєстрації окремих організаційних форм господарювання. Наприклад, такі спеціальні правила встанов­лені сьогодні для банків і деяких інших фінансових установ, товарних і фондових бірж, промислово-фінансових груп.

Відповідно до ч. 18 ст. 58 ГК Положення про порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання затверджуєть­ся Кабінетом Міністрів України. Проте з набуттям чинності Законом «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізич­них осіб—підприємців», який досить детально регламентує всі процедури, пов'язані з державною реєстрацією, доцільність прийняття зазначеного Положення викликає сумніви.

- 98 -

- 99 -

§ 3. Припинення діяльності суб'єкта господарювання

Припинення діяльності суб'єкта господарювання — одне з юридичних понять господарського права. Це специфічна пра­вова робота. До змісту поняття «припинення» входять юри­дичні підстави («умови»), акти та процесуально-правові дії щодо припинення діяльності суб'єкта господарювання як суб'єкта права. Ці підстави, акти та дії передбачені господарським зако­нодавством. Загальні підстави і форми припинення діяльності суб'єктів господарювання усіх видів визначені Господарським кодексом (ст. 59). ГК (ст. 60) встановлює також загальний про­цесуальний (процедурний) порядок ліквідації суб'єкта господа­рювання. У разі банкрутства суб'єкта підприємництва відноси­ни припинення регулюються Законом України від 14 травня 1992 р.(в редакції від ЗО червня 1999 р.) «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Особливі підстави і форми припинення діяльності суб'єктів господарювання окремих видів встановлені також законами про цих суб'єктів (наприклад, статті 19—22 Закону України «Про господарські товариства», статті 87—98 Закону України «Про банки і банківську діяльність» тощо) та іншими нормативними актами (зокрема, про корпоратизацію, приватизацію тощо).

Діяльність суб'єкта господарювання припиняється за рішен­ням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб-засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених ГК, — за рішенням суду.

Припинення за юридичними підставами може бути двох видів: добровільним і примусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення підприєм­ства є ініціатива власника підприємства або передбачені зако­ном чи установчими документами обставини. Мотиви ініціа­тиви підприємства (підприємця) закон не регулює. Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо.

Види юридичних підстав примусового припинення суб'єкта гос­подарювання визначені в законодавстві у вигляді примірного пе­реліку (наприклад, ст. 19 Закону «Про господарські товариства»).

Примусово діяльність суб'єкта господарювання припиняється:

- по-перше, на підставі рішень суду (господарського суду) про визнання недійсними установчих документів суб'єкта гос­подарювання (або невідповідність їх чинному законодавству)

та акта (рішення засновника) про створення суб'єкта господа­рювання;

- по-друге, на підставі рішення суду (господарського суду)
за поданням органів, що контролюють його діяльність, у разі
систематичного або грубого порушення ним законодавства;

- по-третє, на підставі рішення суду (господарського суду)
у разі несвоєчасного повідомлення ним про зміну свого місце­
знаходження (при зміні місцезнаходження суб'єкт господарю­
вання повинен в семиденний термін повідомити про це реєст­
руючий орган);

- по-четверте, на підставі рішення господарського суду про
визнання суб'єкта господарювання банкрутом. Порядок такого
припинення визначає Закон України «Про відновлення пла­
тоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Частина 1 ст. 59 ГК передбачає дві правові форми припи­нення суб'єкта господарювання: реорганізацію і ліквідацію.

Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого суб"єкта господарювання одного або більше нових підприємств як суб'єктів права. У разі реорганізації суб'єкта господарюван­ня усі його права та обов'язки переходять до правонаступника і правонаступників). Законодавство визначає п'ять правових способів реорганізації суб'єкта господарювання: злиття, при­єднання, поділ, виділення та перетворення. З юридичної точ-:<м зору ці способи розрізняються залежно від того, до якого суб'єкта права переходять всі майнові права та обов'язки підприємства, що реорганізується. Оскільки виділення не тяг­не припинення діяльності суб'єкта господарювання, ми його розглядати тут не будемо.

Злиття двох і більше суб'єктів господарювання в один

означає перехід прав і обов'язків кожного з них до суб'єкта

господарювання, що виник внаслідок правового акта злиття. У

цьому випадку виникає новий суб'єкт господарювання, а

єкти господарювання, що злилися, припиняються.

Приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого оз­начає, що до останнього переходять права і обов'язки при­єднаного суб'єкта господарювання. Новий суб'єкт господарю­вання внаслідок такої реорганізації не виникає, проте суб'єкт господарювання, який приєднався, припиняється.

Поділ суб'єкта господарювання є створенням на базі одно­го існуючого суб'єкта господарювання двох і більше суб'єктів господарювання як суб'єктів права. За таких умов відбуваєть­ся поділ усього майна суб'єкта господарювання. Такий спосіб

- 100 -

- 101 -

реорганізації передбачає затвердження власником (уповнова­женим органом) роздільного акта (балансу). Згідно з цим ак­том частини майна та відповідні права і обов'язки реорганізо­ваного суб'єкта господарювання переходять до суб'єктів гос­подарювання, створених внаслідок поділу.

Перетворення суб'єкта господарювання як спосіб реоргані­зації означає перетворення однієї форми власності на іншу (на­приклад, державної на колективну) і, відповідно, зміну органі­заційно-правової форми суб'єкта господарювання. Такий спосіб реорганізації масово застосовується в процесах корпоратизації і приватизації майна державних підприємств. При перетворенні до суб'єкта господарювання, який щойно виник, переходять права і обов'язки колишнього суб'єкта господарювання.

У випадку ліквідації суб'єкт господарювання припиняється як суб'єкт права без правонаступництва. Згідно з ч. 6 ст. 59 ГК суб'єкт господарювання ліквідується:

- за ініціативою осіб, зазначених у ч. 1 ст. 59 ГК;

- у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався,
чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;

- у разі визнання його в установленому порядку банкрутом,
крім випадків, передбачених законом;

- у разі скасування його державної реєстрації у випадках,
передбачених законом.

Слід зазначити, що ЦК встановлює обов'язок учасників юридичної особи або органу, що прийняв рішення про припи­нення юридичної особи негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію (ч. 1 ст. 105 ЦК). Такий же обов'язок встановлено і ч. 1 ст. 34 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».

Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта госпо­дарювання статусу юридичної особи і є підставою для вилу­чення його з державного реєстру. Суб'єкт господарювання вва­жається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Такий запис вно­ситься після затвердження ліквідаційного балансу відповідно до вимог ГК (ч. 7 ст. 69 ГК).

Частина 8 ст. 59 ГК містить норму, згідно з якою оголо­шення про реорганізацію чи ліквідацію господарської органі­зації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» та/або офіційному дру-

кованому виданні органу державної влади або органу місцево­го самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарю­вання протягом десяти днів з дня припинення діяльності суб­'єкта господарювання.

Загальний порядок ліквідації суб'єкта господарювання (ліквідаційний процес) встановлено ст. 60 ГК, відповідно до якої ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється ліквіда­ційною комісією, яка утворюється власником (власниками) май­на суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками (орга­нами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГК. Ліквідацію суб'єкта господарювання може бути також покладено на орган управ­ління суб'єкта, що ліквідується. Частина 2 ст. 105 ЦК перед­бачає, що комісія з припинення юридичної особи (ліквідацій­на комісія, ліквідатор тощо) призначається за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію.

Ліквідаційний процес передбачає здійснення щодо суб'єкта господарювання наступних заходів:

1) орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб'єк­
та господарювання, встановлює порядок та визначає строки
проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кре­
диторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня
оголошення про ліквідацію;

2) ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить
ліквідацію суб'єкта господарювання, вміщує в тих же друкова­
них органах, в яких публікувалося оголошення про реорганіза­
цію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяль­
ності індивідуального підприємця, повідомлення про його ліквіда­
цію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а
явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій
формі у встановлені ГК чи спеціальним законом строки;

3) одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних за­
ходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта гос­
подарювання, який ліквідується, та виявлення вимог креди­
торів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквіда­
цію суб'єкта господарювання;

4) ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта гос­
подарювання, який ліквідується, і розраховується з кредито­
рами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику
або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність
та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у
встановленому законодавством порядку.

- 102 -

- 103 -

Проте слід мати на увазі, що згідно з ч. 1 ст. 111 ЦК ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а та­кож про результати їх розгляду. Проміжний ліквідаційний ба­ланс затверджується учасниками юридичної особи або орга­ном, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.

Саме від дня затвердження проміжного ліквідаційного балан­су починається виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується (за винятком кредиторів четвертої черги, виплати яким провадяться зі спливом місяця від дня затвер­дження проміжного ліквідаційного балансу (ч. 2 ст. 111 ЦК).

Майнові претензії кредиторів до суб'єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб'єкта, якщо інше не передбачено ГК та іншими законами. При цьому за­конодавець припускає, що відповідного майна для задоволен­ня претензій всіх кредиторів може не вистачити (презумпція недостатності майна). Тому черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно до закону.

Так, залежно від підстав ліквідації суб'єкта господарюван­ня встановлено два види черговості. Наприклад, якщо суб'єкт господарювання ліквідується у звичайному порядку, діє чер­говість, встановлена ст. 112 Цивільного кодексу.

Якщо суб'єкт господарювання оголошений банкрутом, діє черговість, визначена ст. 31 Закону «Про відновлення платос­проможності боржника або визнання його банкрутом».

Звичайна черговість — це першочергові та інші борги суб'єк­та господарювання—боржника. Згідно з ч. 1 ст. 112 ЦК у разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її креди­торів задовольняються у такій черговості:

1) у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкоду­
вання шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоро­
в'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи
іншим способом;

2) у другу чергу задовольняються вимоги працівників, по­
в'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за
використання результату його інтелектуальної, творчої діяль­
ності;

3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків,
зборів (обов'язкових платежів);

4) у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.

Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.

Суть черговості полягає у тому, що вимоги кожної наступ­ної черги виконуються після повного задоволення вимог по­передньої черги. Якщо в межах однієї черги майна для повно­го погашення боргів не вистачає, воно розподіляється між кредиторами пропорційно до заявлених ними і визначених ліквідаційною комісією сум.

У разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право до затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звер­нутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішен­ням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за раху­нок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи (ч. 2 ст. 112 ЦК).

Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встанов­леного ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задоволь­няються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що за­лишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своє­часно (ч. З ст. 112 ЦК)

При ліквідації суб'єкта господарювання застосовується ка­тегорія так званих погашених претензій (ч. З ст. 61 ГК). У ч. 4 ст. 112 ЦК вони іменуються погашеними вимогами. Погаше­ними згідно з законом визнаються претензії:

а) не задоволені через відсутність майна суб'єкта господа­
рювання;

б) не визнані ліквідаційною комісією якщо їх заявники у
місячний строк після одержання повідомлення про повне або
часткове відхилення претензії не звернуться до суду з відпо­
відним позовом;

в) претензії, у задоволенні яких за рішенням суду кредито­
рові відмовлено.

Майно, що залишилося після задоволення претензій креди­торів, використовується за вказівкою власника.

- 104 -

ГЛАВА 6

Правове становище підприємств

§ 1. Поняття підприємства як організаційної форми господарювання

Домінуюче місце серед суб'єктів господарювання належить підприємствам. Це зумовлено особливими економічними і соці­альними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні по­треби у продукції, роботах, послугах. Тому законодавчий інсти­тут підприємства як суб'єкта господарювання є центральною частиною системи господарського права України, його право­вою основою.

Усі основні закони та інші нормативні акти господарського законодавства приймаються, виходячи з економічного та пра­вового становища підприємства.

Поняття «підприємство» є узагальнюючим, або збірним. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб'єкти госпо­дарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, це по­няття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільсько­господарські, торговельні та інші підприємства.

Підприємство як соціально-економічний і правовий інсти­тут має певну сукупність економічних, організаційних і юри­дичних ознак, за якими кваліфікується як суб'єкт господарю­вання і суб'єкт права. За допомогою цих ознак, систематизо­ваних ч. 1 ст. 62 ГК, уніфіковано визначається правове стано­вище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства.

Згідно з ч. 1 ст. 62 ГК підприємство — це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом дер­жавної влади, або органом місцевого самоврядування, або інши­ми суб'єктами для задоволення суспільних та особистих по-

- 106 -

треб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в по­рядку, передбаченому ГК та іншими законами.

Отже, по-перше, підприємство є самостійним суб'єктом. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як това­ровиробника. Юридичний аспект такого визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України.

По-друге, закон визначає, що підприємство — це суб'єкт господарювання. Суть визначення «суб'єкт господарювання» полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудо­вий колектив якого на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господа­рюючий суб'єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну, торговельну та іншу господарську діяльність. Як пра­вило, підприємства належать до комерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну від неприбуткових органі­зацій — релігійних, об'єднань громадян тощо), хоч можуть ство­рюватися і для некомерційної діяльності (ч. 2 ст. 62 ГК).

Підприємство — це статутний суб'єкт господарювання. Ста­тут підприємства як локальний акт господарського законодав­ства нормативно визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприєм­ству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної пра­воздатності підприємства як юридичної особи. Це один з най­важливіших правових актів підприємства.

Підприємство має необхідне для суб'єкта господарювання майно — основні й оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правово­му титулі (на праві власності, господарського відання чи опе­ративного управління). Це майно юридично відмежоване, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб'єктом права. Основні й оборотні кошти знаходяться на самостійному балансі, гроші — на поточному рахунку підприємства в банку.

Дата добавления: 2015-11-30