Загальна частина 3 страница

За видачу ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встанов­люється Кабінетом Міністрів України'. Плата за видачу ліцензії вноситься після прийняття рішення про видачу ліцензії.

У ліцензії зазначаються:

- найменування органу ліцензування, що видав ліцензію;

- вид господарської діяльності, вказаний згідно зі ст. 9
Закону (в повному обсязі або частково), на право проваджен­
ня якої видається ліцензія;

- найменування юридичної особи, або прізвище, ім'я, по
батькові фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності;

- ідентифікаційний код юридичної особи або ідентифікацій­
ний номер фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності;

' Див.: Постанова Кабінету Міністрів України від 20 листопада 2000 р. S° 1755 «Про термін дії ліцензії на провадження певних видів госпо­дарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу» // Офіційний вісник України. — 2000. — № 48. — Ст. 2093.

- 28 -

- 29 -

- місцезнаходження юридичної особи або місце проживан­
ня фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності;

- дата прийняття та номер рішення про видачу ліцензії;

- строк дії ліцензії;

- посада, прізвище та ініціали особи, яка підписала ліцензію;

- дата видачі ліцензії.

Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарсь­кої діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцен­зування, але не може бути меншим ніж три роки.

Ліцензія може бути анульована. Анулювання ліцензії — це позбавлення ліцензіата органом ліцензування права на про­вадження певного виду господарської діяльності.

Підставами для анулювання ліцензії є:

- заява ліцензіата про анулювання ліцензії;

- акт про повторне порушення ліценціатом ліцензійних умов;

- рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта гос­
подарювання;

- нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізич­
ної особи—суб'єкта підприємницької діяльності;

- акт про виявлення недостовірних відомостей у докумен­
тах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії;

- акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії
іншій юридичній або фізичній особі для провадження госпо­
дарської діяльності;

- акт про встановлення факту неподання в установлений
строк повідомлення про зміну даних, зазначених у докумен­
тах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії;

- акт про невиконання розпорядження про усунення пору­
шень ліцензійних умов;

- неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних
умов, встановлених для певного виду господарської діяльності.

Рішення про анулювання ліцензії набирає чинності через десять днів з дня його прийняття.

Якщо ліцензіат протягом цього часу подає скаргу до екс­пертно-апеляційної ради, дія даного рішення органу ліцензу­вання зупиняється до прийняття відповідного рішення спе­ціально уповноваженого органу з питань ліцензування.

Рішення про анулювання ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.

У сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти (готів­ку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та

платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими пла­тіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з пла­тіжними картками), у сфері грального бізнесу та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюва­тися патентування підприємницької діяльності суб'єктів госпо­дарювання.

Торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановленого строку. Спеціальний торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання на особливий поря­док оподаткування відповідно до закону. Порядок патентуван­ня певних видів підприємницької діяльності встановлюється Законом України від 23 березня 1996 р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»¹, а більш детально — Положенням про виготовлення, зберігання і реалізацію торго­вих патентів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 1998 р. № 1077².

Торговий патент придбавається:

а) на здійснення операцій з роздрібної торгівлі — для кожно­го пункту роздрібного продажу товарів (магазину, кіоску, па­латки, автомагазину, лотка тощо).

Під роздрібною торгівлею розуміється торгівля товарами, а також виконання при цьому супутніх робіт (послуг) за готів­кові кошти, а також за інші готівкові платіжні засоби, включа­ючи кредитні картки.

Під пунктами роздрібного продажу товарів у вищезгадано­му Законі розуміють:

- магазини, які займають окремі приміщення або будівлі та
мають торговельний зал для покупців, площа якого не пере­
вищує 20 квадратних метрів;

- кіоски, палатки та інші малі архітектурні форми, які зай­
мають окремі приміщення, але не мають вбудованого торго­
вельного залу для покупців;

- автомагазини, розвозки та інші види пересувної торго­
вельної мережі;

- лотки, прилавки та інші види торгових точок у відведе­
них для роздрібної торгівлі місцях, крім тих, що надаються в

Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 20. — Ст. 82. ^: Офіційний вісник України. — 1998. — № 28. — Ст. 1049.

- ЗО -

- 31 -

оренду суб'єктам підприємницької діяльності—фізичним осо­бам та знаходяться на території ринків, створених за рішенням органів місцевого самоврядування;

- стаціонарні, малогабаритні і пересувні автозаправні станції,
заправні пункти, які здійснюють роздрібну торгівлю нафто­
продуктами;

б) на здійснення операцій з торгівлі готівковими валютними цінностями — для кожного пункту обміну іноземної валюти, за винятком операцій з торгівлі готівковими валютними цінно­стями, що здійснюються банківськими установами у власних операційних залах.

Вартість торгового патенту на здійснення торговельної діяль­ності встановлюється органами місцевого самоврядування за­лежно від місцезнаходження пункту продажу товарів та асор­тиментного переліку товарів.

Вартість торгового патенту за календарний місяць встанов­люється у межах таких граничних рівнів:

- на території міста Києва, обласних центрів — від 60 до
320 гривень;

- на території міста Севастополя, міст обласного підпоряд­
кування (крім обласних центрів) і районних центрів — від ЗО
до 160 гривень;

- на території інших населених пунктів — до 80 гривень.

У разі коли пункти продажу товарів розташовані в курорт­них місцевостях або на територіях, прилеглих до митниць, інших пунктів переміщень через митний кордон, органи місце­вого самоврядування, до бюджетів яких спрямовується плата за торговий патент, можуть прийняти рішення щодо збільшення плати за торговий патент, але не більше 320 гривень за кален­дарний місяць. Додаткові доходи, отримувані внаслідок прий­няття зазначених рішень, повністю спрямовуються до відпо­відних місцевих бюджетів.

Підставою для придбання торгового патенту на право здійснення відповідного виду підприємницької діяльності є заявка суб'єкта підприємницької діяльності за встановленою формою, яка подається до органу державної податкової служ­би, що контролює сплату податку на прибуток суб'єкта підприєм­ницької діяльності—юридичної особи (або структурного підроз­ділу цього суб'єкта).

Торговий патент видається суб'єкту підприємницької діяль­ності під розписку у триденний термін з дня подачі заявки. Датою придбання торгового патенту є зазначена в ньому дата.

Термін дії торгового патенту на здійснення роздрібної торгівлі становить 12 календарних місяців, а операцій з торгівлі готів­ковими валютними цінностями — 36 календарних місяців.

У необхідних випадках держава застосовує квотування, вста­новлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу пев­них товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

3. Стандартизація та сертифікація у сфері господарювання.

Згідно зч. 1 ст. 15 ГК у сфері господарювання застосову­ються:

- державні стандарти України;

- кодекси усталеної практики;

- класифікатори;

- технічні умови;

- міжнародні, регіональні і національні стандарти інших
країн (застосовуються в Україні відповідно до чинних міжна­
родних договорів України).

Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов'яз­ковим для:

- суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилан­
ня в нормативно-правових актах;

- учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготов­
лення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є поси­
лання на певні стандарти;

- виробника чи постачальника продукції, якщо він склав
декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи
застосував позначення цих стандартів у її маркуванні;

- виробника чи постачальника, якщо його продукцію сер-
тифіковано щодо вимог стандартів.

У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлено нормативно-правовими актами України, дозволяється застосу­вання положень угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству України у частині вимог до процесу виготов­лення продукції, її зберігання та транспортування на території України.

Сертифікація, тобто підтвердження відповідності якості про­дукції та послуг вимогам стандартів здійснюється з метою за­побігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпеч­них для життя, здоров'я та майна громадян і довкілля, спри-

- 32 -

З _ 4-2636

- 33 -

яння споживачеві у виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному, нау­ково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі.

Види та порядок сертифікації продукції та послуг встанов­люються законом. На сьогодні це Декрет Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 р. «Про стандартизацію і серти­фікацію»¹.

4. Дотації та інші засоби державної підтримки суб'єктів
господарювання регулюються, передусім, ст. 16 ГК, згідно з
якою держава може надавати дотації суб'єктам господарюван­
ня: на підтримку виробництва життєво важливих продуктів
харчування, на виробництво життєво важливих лікарських
препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі
окремих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соці­
ально важливі перевезення, а також суб'єктам господарюван­
ня, що опинилися у критичній соціально-економічній або еко­
логічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень
на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності, на цілі
технічного розвитку, що дають значний економічний ефект, а
також в інших випадках, передбачених законом.

Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарсь­ку продукцію, що реалізується ними державі.

Підстави та порядок застосування засобів державної підтрим­ки суб'єктів господарювання визначаються законом. Як при­клади, можна назвати закони України від 21 вересня 2000 р. «Про державну підтримку підприємств, науково-дослідних інститутів і організацій, які розробляють та виготовляють боє­припаси, їх елементи та вироби спецхімії»², від 23 грудня 1997 р. «Про державну підтримку суднобудівної промисловості Ук­раїни»³, від 12 липня 2001 р. «Про державну підтримку літако­будівної промисловості України»⁴.

5. Особливе місце в механізмі державного регулювання госпо­
дарської діяльності посідають податки. Відповідно до ст. 17
ГК система оподаткування в Україні, податки і збори встанов­
люються виключно законами України. Система оподаткування
будується за принципами економічної доцільності, соціальної

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 27. — Ст. 289.

² Там само. — 2000. — № 48. - Ст. 406.

³ Там само. - 1998. - № 18. - Ст. 90.

⁴ Там само. — 2001. — № 50. — Ст. 261.

справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, те­риторіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян.

З метою вирішення найважливіших економічних і соціаль­них завдань держави закони, якими регулюється оподаткуван­ня суб'єктів господарювання, повинні передбачати:

- оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій
оподаткування;

- стабільність (незмінність) протягом кількох років загаль­
них правил оподаткування;

- усунення подвійного оподаткування;

- узгодженість з податковими системами інших країн.
Ставки податків мають нормативний характер і не можуть

встановлюватись індивідуально для окремого суб'єкта госпо­дарювання.

Система оподаткування в Україні повинна передбачати гра­ничні розміри податків і зборів, які можуть справлятися з суб'єктів господарювання. При цьому податки та інші обо-в"язкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб'єктами господарювання незалежно від резуль­татів їх господарської діяльності.

Господарську компетенцію мають не лише органи держави, а й органи місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 23 ГК органи місцевого самоврядування здійснюють свої повнова­ження щодо суб'єктів господарювання виключно в межах, ви­значених Конституцією України, законами про місцеве само­врядування та іншими законами, що передбачають особли­вості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі, іншими законами. Органи місцевого самовряду­вання можуть здійснювати щодо суб'єктів господарювання та­кож окремі повноваження органів виконавчої влади, надані їм законом.

Відносини органів місцевого самоврядування з суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть Здійснюватися також на договірних засадах.

Правові акти органів та посадових осіб місцевого самовря­дування, прийняті в межах їх повноважень, є обов'язковими хтя виконання усіма учасниками господарських відносин, які розташовані або здійснюють свою діяльність на відповідній території.

Незаконне втручання органів та посадових осіб місцевого самоврядування у господарську діяльність суб'єктів господа-

- 34 -

- 35 -

рювання забороняється. Не допускається видання правових актів органів місцевого самоврядування, якими встановлюються не передбачені законом обмеження щодо обігу окремих видів товарів (послуг) на території відповідних адміністративно-тери­торіальних одиниць.

Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду щодо визнання недійсними актів підприємств, інших суб'єктів господарювання, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів місцевого самоврядування.

Органи, посадові та службові особи місцевого самовряду­вання несуть відповідальність за свою діяльність перед суб'єк­тами господарювання, підстави, види і порядок якої визнача­ються Конституцією України та законом.

Спори про поновлення порушених прав суб'єктів господа­рювання та відшкодування завданої їм шкоди внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів, посадових або службових осіб місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повно­важень вирішуються в судовому порядку.

Правові форми державного регулювання економіки реалі­зуються за допомогою певних способів впливу на поведінку суб'єктів господарювання. Такі, передбачені законодавством, способи впливу держави на поведінку суб'єктів господарсько­го життя з метою отримання необхідного суспільству резуль­тату можна іменувати методами державного регулювання еко­номіки.

Традиційно в науці господарського права виділяють дві гру­пи методів впливу держави на економіку, на поведінку суб'єктів господарювання — адміністративні й економічні.

Адміністративні методи — це такі способи впливу держа­ви, при яких необхідний суспільству результат досягається шляхом прямого наказу (обов'язкового припису) компетент­ного органу, що підлягає виконанню суб'єктом господарюван­ня, незалежно від того, чи вигідно це виконання йому еконо­мічно, чи ні.

Економічні методи — це такі способи впливу держави на економіку, на суб'єктів господарювання, при яких необхідний суспільству результат досягається шляхом стимулювання сус­пільного виробництва, через економічний інтерес виконавців (як за допомогою матеріального заохочення, так і за допомо­гою майнової відповідальності за результати господарської діяльності).

- 36 -

Адміністративні й економічні методи застосовуються в ме­жах чинного господарського законодавства залежно від конк­ретних економічних, політичних та інших умов, а також вихо­дячи з мети і завдань, що стоять перед державою і суспіль­ством на певному історичному проміжку часу.

З часом елемент державного регулювання зменшуватиметь­ся, норми господарського права України будуть «комерціалізу­ватися». Воно перетворюватиметься на комерційне право, яке діятиме паралельно з цивільним.

У країнах ринкової економіки правові системи традиційно включають комерційне (не господарське, як у нас) право. Це системи норм права, що регулюють комерційну діяльність у широкому розумінні, тобто виробництво і купівлю-продаж то­варів, робіт, послуг (а не в розумінні «правил торгівлі»). У таких країнах, як Німеччина, Франція, Сполучені Штати Аме­рики, комерційне право кодифіковане в формі комерційних кодексів (у Японії — Господарського кодексу), які діють пара­лельно з цивільними кодексами.

§ 3. Особливості управління

господарською діяльністю у державному

та комунальному секторах економіки

Як встановлено ст. 22 ГК, держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутріш­ньої і зовнішньої політики.

Особливість державного сектору економіки полягає в тому, що суб'єктами господарювання в ньому є:

- суб'єкти, що діють на основі лише державної власності',

- суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких пере­
вищує п ятдесят відсотків;

- суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких стано­
вить величину, яка забезпечує державі право вирішального
впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

Суб'єктами управління у державному секторі економіки є Кабінет Міністрів України, міністерства, інші органи влади та організації. їх повноваження щодо суб'єктів господарювання (господарська компетенція) визначаються законом.

Законом можуть бути визначені види господарської діяль­ності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

- 37 -

Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у дер­жавному секторі економіки визначається уповноваженими орга­нами управління відповідно до вимог ГК та інших законів. Відносини органів управління з названими суб'єктами госпо­дарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійсню­ватися на договірних засадах.

Держава застосовує до суб'єктів господарювання у держав­ному секторі економіки усі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені ГК, враховуючи особ­ливості правового статусу даних суб'єктів.

Законом встановлюються особливості здійснення антимо-нопольно-конкурентної політики та розвитку змагальності у державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні відповідних державних програм.

Процедура визнання банкрутом застосовується щодо держав­них підприємств з урахуванням вимог, зазначених у Главі 23 ГК.

Органам управління, які здійснюють організаційно-госпо­дарські повноваження стосовно суб'єктів господарювання дер­жавного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження державною влас­ністю і повноваження щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, включаючи управління корпоративними пра­вами держави, за винятком делегування названих повнова­жень відповідно до закону органам місцевого самоврядування.

Особливості управління господарською діяльністю у кому­нальному секторі економіки визначені ст. 24 ГК.

Управління господарською діяльністю у комунальному сек­торі економіки здійснюється через систему організаційно-гос­подарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належать до комунального сектора економіки і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у ко­мунальному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог ГК та інших за-

- 38 -

конів. Відносини органів управління між зазначеними суб'єк­тами у випадках, передбачених законом, можуть здійснювати­ся на договірних засадах.

Суб'єктами господарювання комунального сектора еконо­міки є:

- суб'єкти, що діють на основі лише комунальної власності;

- суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної
власності перевищує п'ятдесят відсотків;

- суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної
«.шсності становить величину, яка забезпечує органам місце­
вого самоврядування право вирішального впливу на господарсь­
ку діяльність цих суб'єктів.

Законом можуть бути встановлені особливості здійснення антимонопольно-конкурентної політики щодо комунального сектора економіки, а також додаткові вимоги та гарантії права власності Українського народу і права комунальної власності при реалізації процедури банкрутства щодо суб'єктів господа­рювання комунального сектора економіки.

Органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за наслідки діяльності суб'єктів господарювання, що належать до комунального сектора економіки, на підставах, у межах і порядку, визначених законом.

Г

ГЛАВА 3

Правові засади захисту економічної конкуренції

§ 1. Законодавство про захист

економічної конкуренції. Види порушень

законодавства про економічну конкуренцію

Функціонування ринкових відносин, в основі яких лежить багатоукладна економіка, передбачає створення рівних можли­востей для суб'єктів господарської діяльності, а також їхню конкуренцію, під якою розуміється змагальність суб'єктів гос­подарювання, коли їхні самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потре­бує споживач.

З конкуренції, що існує в умовах розвинених товарно-гро­шових відносин, виростає класична монополія. На відміну від неї «соціалістичний» монополізм народився в умовах досить специфічних форм економіко-організаційного розвитку нашої держави в складі СРСР. Він є наслідком свідомої економічної політики соціалістичної держави (як носія політичної влади і власника основних засобів виробництва) щодо планового ве­дення народного господарства на основі застосування пере­важно адміністративно-командних методів керівництва еконо­мікою, що призвело, зрештою, до перетворення її на єдиний народногосподарський комплекс. Монополізм у нашій державі є також породженням політики концентрації та спеціалізації виробництва та інших сфер життєдіяльності. Саме тому, ви­значивши в Законі України від 3 серпня 1990 р. «Про економічну самостійність України»¹ зміст, мету і основні принципи еконо­мічної самостійності України як суверенної держави, механізм

¹ Відомості Верховної Ради УРСР. — 1990. — № 34. — Ст. 500.

- 40 -

господарювання, регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової сис­теми України, Верховна Рада в постанові про реалізацію заз­наченого закону включила до переліку законодавчих актів, які забезпечували б дію Закону «Про економічну самостійність України», антимонопольне законодавство.

За час, що пройшов, зроблено вагомі кроки на шляху форму­вання антимонопольного законодавства. Так, 18 лютого 1992 р. було прийнято Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності»¹, який визначав правові основи обмеження і попе­редження монополізму, недопущення недобросовісної конку­ренції у підприємницькій діяльності та здійснення державно­го контролю за додержанням норм антимонопольного законо­давства. З набуттям чинності Законом України від 11 січня 2001 р. «Про захист економічної конкуренції»² Закон «Про об­меження монополізму та недопущення недобросовісної конку­ренції в підприємницькій діяльності» втратив чинність. Вер­ховна Рада України 26 листопада 1993 р. прийняла Закон «Про Антимонопольний комітет України»³, яким визначено правове становище Комітету, його органів та посадових осіб. Правові засади захисту господарюючих суб'єктів і споживачів від не­добросовісної конкуренції визначає Закон України від 7 черв­ня 1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції»⁴.

Порядок розгляду Антимонопольним комітетом України і його територіальними відділеннями справ про порушення ан­тимонопольного законодавства визначається нормами розділів VII та XI Закону «Про захист економічної конкуренції» та при­веденими у відповідність до них Правилами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конку­ренції, затвердженими Розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 квітня 1994 р. (у редакції Розпоряд­ження від 29 червня 1998 р. зі змінами і доповненнями від 12 лютого 2002 p.).

Таким чином, на сьогодні законодавство про захист еконо­мічної конкуренції, яке грунтується на нормах, установлених Конституцією України і складається із законів України «Про

Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 21. — Ст. 296. ^: Там само. - 2001. — № 12. - Ст. 64. ^; Там само. — 1993. — № 50. — Ст. 472.

Там само. — 1996. № 36. - Ст. 164.

- 41 -

захист економічної конкуренції», «Про Антимонопольний ко­мітет України», «Про захист від недобросовісної конкуренції», інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів, можна вважати сформованим.

Одним з основних нормативнс-правових актів законодав­ства про захист економічної конкуренції є Закон «Про захист економічної конкуренції», яким регулюються відносини органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю із суб'єктами господарювання; суб'єктів господарювання з іншими суб'єктами господарювання, із споживачами, іншими юридич­ними та фізичними особами у зв'язку з економічною конку­ренцією.

Під економічною конкуренцією (конкуренцією) відповідно до закону розуміють змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома про­давцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Закон визначає групи порушень законодавства про захист економічної конкуренції, однією з яких є антиконкурентні узгоджені дії суб'єктів господарювання.

Узгодженими діями відповідно до ст. 5 Закону є укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийнят­тя об'єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, без­діяльність) суб'єктів господарювання.

Узгодженими діями є також створення суб'єкта господарю­вання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання.

Особи, які чинять або мають намір чинити узгоджені дії, є учасниками узгоджених дій.

Стаття 6 Закону визначає антиконкурентні узгоджені дії як узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопу­щення, усунення чи обмеження конкуренції.

Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визна­ються узгоджені дії, які стосуються:

1) встановлення цін чи інших умов придбання або реалі­зації товарів;

- 42 -

2) обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-техно-
логічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над
ними;

3) розподілу ринків чи джерел постачання за територіаль­
ним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації
чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів
чи за іншими ознаками;

Дата добавления: 2015-11-30