Загальна частина 2 страница

- у сфері зовнішньоекономічної діяльності тощо.

§ 3. Методи господарського права

Методи господарського права — це сукупність способів ре­гулюючого впливу норм господарського права на поведінку суб'єктів господарських правовідносин. Концептуально мето­ди господарського права будуються на двох принципах: за-гальнодозвільному («дозволено все, що не заборонено зако­ном»), за яким діють підприємства і підприємці, та зобов'язу­ючому («суб'єкти господарського права зобов'язані і мають вчиняти те, що на них покладено законом»). Цей принцип в основному стосується органів державного управління еконо­мікою. Як зазначається в ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'я­зані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

- 16 -

Господарські відносини є комплексними відносинами. Вони поєднують у собі організаційні і майнові (вартісні) елементи. Тому у господарському праві як комплексній галузі права за­галом діють три (а не один, як у некомплексних галузях) ос­новні методи правового регулювання. При цьому щодо пев­них конкретних відносин може діяти лише один з названих методів. Інші ж відступають на «другий план» і застосовують­ся тоді, коли це прямо передбачено (не заборонено) законо­давством, якщо в них виникає потреба.

В умовах становлення ринкової економіки переважно за­стосовується метод автономних рішень суб'єктів господарсь­ких відносин. Він грунтується на тому, що суб'єкти господа­рювання мають право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, які не суперечать законодавству України. Це озна­чає, що суб'єкти господарських відносин самостійно: а) пла­нують свою господарську діяльність; б) в межах законодав­ства вільно обирають предмети господарських договорів і ви­значають зобов'язання в них, інші умови господарських взаємо­відносин.

Існує ще метод владних приписів (вимог законів і вказівок компетентних органів, обов'язкових для суб'єктів господарсь­ких відносин). Згідно з ним діяльність (поведінка) суб'єктів господарювання підпорядковується обов'язковим моделям пра­вовідносин, визначеним законодавством. Це, зокрема, обов'яз­ковість дотримання заборон закону щодо здійснення госпо­дарської діяльності (ліцензії, квоти, спеціальні режими тощо), обов'язок визначених у законодавстві суб'єктів господарюван­ня укладати з державою державні контракти тощо.

У господарському праві діє також метод рекомендацій. Дер­жава регулює поведінку суб'єктів господарських відносин шля­хом рекомендованих моделей відповідних правовідносин. На­приклад, примірні форми договорів щодо окремих видів відно­син, методичні рекомендації стосовно окремих видів діяль­ності у сфері господарювання — це приклади застосування державою зазначеного методу.

Залежно від конкретних господарських ситуацій, інтересу держави стосовно тих або інших господарських відносин та інших чинників, що регулюють господарське життя, можуть використовуватися будь-які із зазначених методів, виходячи з того, який з них буде найефективнішим.

U77

- 17 -

ГЛАВА 2

Правові форми участі держави

і місцевого самоврядування

в регулюванні господарської

діяльності

§ 1. Основні напрями економічної політики держави

Як встановлено ч. 1 ст. 8 ГК, держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання.

Проте, як зазначалося у попередній темі, господарське пра­во регулює відносини щодо державного регулювання еконо­міки (організаційні відносини), яке здійснюється органами дер­жавної влади та органами місцевого самоврядування у певних правових формах і за допомогою певних методів.

Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня участь дер­жави, органів державної влади та органів місцевого самовря­дування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (ч. З ст. 8 ГК).

Головними об'єктивними чинниками, що спричиняють не­обхідність державного регулювання господарського життя, є:

а) виконання державою соціальних функцій — забезпечен­ня умов для нормальної життєдіяльності суспільства, в тому числі — у сфері економіки (відповідно до ст. 13 Конституції України держава забезпечує соціальну спрямованість економі­ки). Таким чином держава виконує функцію організації гос­подарського життя суспільства;

б) наявність у держави на праві власності ще досиїь знач­ного масиву майна (передусім, засобів виробництва), що зу-

- 18 -

мовлює управління державним сектором економіки з боку дер-жави-власника.

Як носій політичної влади і як власник певної частини засобів виробництва держава реалізує економічну і соціальну політику у сфері господарювання у двох формах — у формі довгострокової (стратегічної) політики і у формі поточної (так­тичної) політики, що спрямовані на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому (ч. 1 ст. 9 ГК).

Економічна стратегія визначається в ч. 2 ст. 9 ГК як обра­ний державою курс економічної політики, розрахований на триваїу перспективу і спрямований на вирішення крупномас-штабних економічних та соціальних завдань, завдань культур­ного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збе­реження і примноження її економічного потенціалу і націо­нального багатства, підвищення народного добробуту. Еконо­мічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, ви­ходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та врахову­ючи законні інтереси суб'єктів господарювання.

Економічна тактика згідно з ч. З ст. 9 ГК — це сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення хтя реатізації стратегічного курсу економічної політики в кон­кретних умовах, що складаються в поточному періоді розвит­ку народного господарства.

Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах економічного, науко­во-технічного і соціального розвитку, а також відповідних за­конодавчих актах (ч. 4 ст. 9 ГК).

Відповідно до ст. 10 ГК основними напрямами економічної паитики. що визначаються державою, є:

структурно-галузева політика, спрямована на здійснення дер­жавою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-тех­нічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчиз­няної продукції та зростання рівня життя населення. Складови­ми цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші

2* - 19 -

сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює віднос­но самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концент­рації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких ви­значено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;

амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних вироб­ничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій тех-ніко-технологічній основі;

політика інституційних перетворень, спрямована на фор­мування раціональної багатоукладної економічної системи шля­хом трансформування відносин власності, здійснення роздер­жавлення економіки, приватизації та націоналізації виробни­чих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;

цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та ви­дами господарської діяльності, а також забезпечення стабіль­ності оптових та роздрібних цін;

антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на ство­рення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умо­вах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів інши­ми, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за ра­хунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростан­ню ефективної соціально орієнтованої економіки;

бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціо­налізацію формування доходів і використання державних фінан­сових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місце­вих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання

державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;

податкова політика, спрямована на забезпечення економі­чно обгрунтованого податкового навантаження на суб'єктів гос­подарювання, стимулювання суспільно необхідної економіч­ної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соці­альної справедливості та конституційних гарантій прав грома­дян при оподаткуванні їх доходів;

грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення на­родного господарства економічно необхідним обсягом грошо­вої маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучен­ня коштів суб'єктів господарювання та населення до банківсь­кої системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;

валютна політика, спрямована на встановлення і підтри­мання паритетного курсу національної валюти щодо інозем­них валют, стимулювання зростання державних валютних ре­зервів та їх ефективне використання;

зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.

Держава здійснює також екологічну політику, що забезпе­чує раціональне використання та повноцінне відтворення при­родних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.

У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення.

У теорії господарського права виділяють правові форми здійснення державного регулювання економіки:

— державне прогнозування та розроблення програм економіч­ного і соціального розвитку України. Прогнозування та плану­вання економічного і соціального розвитку є одним із основ-напрямів економічної політики Української держави і од­нією з правових форм державного управління економікою. Виходячи з цього, у своїй діяльності суб'єкти господарювання враховують показники прогнозних і програмних документів еко­номічного і соціального розвитку.

Як встановлено ч. 2 ст. 11 ГК, принципи державного про­гнозування та розроблення програм економічного і соціального

- 21 -

розвитку України, система прогнозних і програмних документів, вимоги до їх змісту, а також загальний порядок розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, повноваження та відпові­дальність органів державної влади і органів місцевого самовря­дування у цих питаннях визначаються законом.

Згідно зі ст. 1 Закону України від 23 березня 2000 р. «Про державне прогнозування та розроблення програм економічно­го і соціального розвитку України»¹ державне прогнозування економічного і соціального розвитку — це науково обгрунто­ване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних оди­ниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в май­бутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнен­ня параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічного і соціального розвитку є засобом обгрунтування тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень орга­нами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів.

Основними формами державного планування господарсь­кої діяльності є Державна програма економічного та соціаль­ного розвитку України, Державний бюджет України, а також інші державні програми з питань економічного і соціального розвитку, порядок розробки, завдання та реалізація яких ви­значаються законом про державні програми (ч. З ст. 11 ГК).

Програма економічного і соціального розвитку України — це документ, в якому визначаються цілі та пріоритети економічно­го і соціального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, фор­мується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самовряду­вання, спрямованих на ефективне розв'язання проблем еконо­мічного і соціального розвитку, а також характеризуються очі­кувані зміни у стані економіки та соціальної сфери.

Система прогнозних і програмних документів економічно­го і соціального розвитку складається з:

- прогнозів економічного і соціального розвитку України
на середньо- та короткостроковий періоди;

- Державної програми економічного і соціального розвитку
України на короткостроковий період;

Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 25. — Ст. 195.

- 23 -

- прогнозів економічного і соціального розвитку Автоном­
ної Республіки Крим, областей, районів та міст на середньост-
роковий період;

- програм економічного і соціального розвитку Автономної
Республіки Крим, областей, районів та міст на короткостроко­
вий період;

- прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньо-
строковий період;

- програм розвитку окремих галузей економіки (ст. 5 Зако­
ну «Про державне прогнозування та розроблення програм еко­
номічного і соціального розвитку України»).

Суб'єктам господарювання, які не враховують суспільні інтереси, відображені в програмних документах економічного і соціального розвитку, не можуть надаватися передбачені за­коном пільги та переваги у здійсненні господарської діяль­ності (ч. 5 ст. 11 ГК);

- управління — як правова форма державного регулювання
економіки — означає прийняття компетентним органом юри­
дично значущих рішень для суб'єктів господарювання з опе­
ративних питань господарського життя (державна реєстрація
суб"єктів господарювання, ліцензування певних видів госпо­
дарської діяльності, встановлення лімітів використання при­
родних ресурсів, ліцензування і квотування зовнішньоеконо­
мічних операцій тощо);

- контроль — як правова форма державного регулювання
економіки — це сукупність організаційно-технічних і право­
вих заходів, спрямованих на визначення компетентними орга-

■ ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності суб'єктів господарського життя встановленим дер­жавою правилам, нормам і нормативам, а також виявлення порушень у діяльності цих суб'єктів, вжиття заходів щодо їх > с\нення, в тому числі застосування господарсько-правових санкцій.

Відповідно до ст. 19 ГК держава здійснює контроль і на-за господарською діяльністю суб'єктів господарювання у пкп сферах:

- збереження та витрачання коштів і матеріальних ціннос­
тей суб'єктами господарських відносин — за станом і достові­
рністю бухгалтерського обліку та звітності;

- фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання
та податкових відносин — за додержанням суб'єктами госпо­
дарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахун-

- 23 -

дисципліни, додержанням вимог валютного законодав­ства, податкової дисципліни¹;

- цін і ціноутворення — з питань додержання суб'єктами
господарювання державних цін на продукцію і послуги²;

- монополізму та конкуренції — з питань додержання анти­
монопольно-конкурентного законодавства;

- земельних відносин — за використанням і охороною зе­
мель; водних відносин і лісового господарства — за викорис­
танням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів
і лісів;

- виробництва і праці — за безпекою виробництва і праці,
додержанням законодавства про працю; за пожежною, еколо­
гічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стан­
дартів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги
щодо умов здійснення господарської діяльності³;

- споживання — за якістю і безпечністю продукції та послуг;

- зовнішньоекономічної діяльності — з питань технологіч­
ної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за гос­подарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами.

Незаконне втручання та перешкоджання господарській діяль­ності суб'єктів господарювання з боку органів державної вла­ди, їх посадових осіб при здійсненні ними державного конт­ролю та нагляду забороняються.

Органи державної влади і посадові особи зобов'язані здій­снювати інспектування та перевірки діяльності суб'єктів гос­подарювання неупереджено, об'єктивно і оперативно, дотри­муючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інте­реси суб'єктів господарювання.

Суб'єкт господарювання має право на одержання інфор­мації про результати інспектування і перевірок його діяльності

¹ Див.: Ст. 2 Закону України від 4 грудня 1990 р. «Про державну подат­
кову службу в Україні» // Відомості Верховної Ради України. — 1991. —
№ 6. - Ст. 37.

² Див.: Закон України від 3 грудня 1990 р. «Про ціни і ціноутворення» //
Відомості Верховної Ради України. — 1990. — № 52. — Ст. 650.

³ Див.: Закон України від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці»;
Закон України від 17 грудня 1993 р. «Про пожежну безпеку»; Положення
про державний архітектурно-будівельний контроль, затверджене поста­
новою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 р.

не пізніш як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб'єктом господарювання у встановленому законодавством порядку.

Усі суб'єкти господарювання зобов'язані здійснювати пер­винний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї роботи, складати статистичну інформацію, а також надавати відповідно до вимог закону фінансову звітність та статистич­ну інформацію щодо своєї господарської діяльності, інші дані, визначені законом. Забороняється вимагати від суб'єктів гос­подарювання надання статистичної інформації та інших да­них, не передбачених законом або з порушенням порядку, вста­новленого законом;

нормативне регулювання — як правова форма державного регулювання економіки — означає встановлення компетент­ними державними органами правил здійснення господарської діяльності. Воно здійснюється шляхом визначення правового статусу суб'єктів господарювання, правового режиму їхнього майна; правових засад і гарантій підприємництва; правил кон­куренції та норм антимонопольного регулювання; порядку ук­ладання та виконання господарських договорів, заходів май­нової відповідальності за порушення у здійсненні господарсь­кої діяльності; засад зовнішньоекономічної діяльності та мит­ної справи тощо.

§ 2. Засоби державного регулювання господарської діяльності

Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економіч­ного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

Перелік основних засобів регулюючого впливу держави на діяль­ність суб'єктів господарювання визначено в ч. 2 ст. 12 ГК. До нього входять:

- державне замовлення, державне завдання;

- ліцензування, патентування і квотування;

- сертифікація та стандартизація;

- застосування нормативів та лімітів;

- регулювання цін і тарифів;

- надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

- 24 -

- 25 -

- надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та суб­сидій.

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності ви­значаються Господарським кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального роз­витку. Встановлення та скасування пільг і переваг у госпо­дарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарю­вання здійснюються відповідно до ГК та інших законів.

1. Відповідно до ст. 13 ГК державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарю­вання, незалежно від їх форми власності.

Державний контракт — це договір, укладений державним замовником від імені держави з суб'єктом господарювання — виконавцем державного замовлення, в якому визначаються еко­номічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх гос­подарські відносини.

Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, в порядку, визначе­ному законом.

Детально відносини щодо формування, розміщення і вико­нання на договірній (контрактній) основі замовлень держави на поставку (закупівлю) товарів, виконання робіт, надання послуг (далі — продукція) для задоволення державних потреб у суб'єктів господарської діяльності України всіх форм влас­ності регулюються Законом України від 22 грудня 1995 р. «Про поставки продукції для державних потреб»¹.

Згідно з ч. 1 ст. 1 цього Закону державні потреби — це потреби України в продукції, необхідній для розв'язання со­ціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонуван­ня органів державної влади, що утримуються за рахунок Дер­жавного бюджету України.

Державними замовниками є Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севасто­польська міські державні адміністрації, державні організації та установи, визначені законом про Державний бюджет України, а також державні організації та установи, уповноважені Кабі­нетом Міністрів України укладати державні контракти з вико­навцями державного замовлення.

Виконавці державного замовлення — це суб'єкти господарської діяльності України всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту.

У випадках, передбачених Господарським кодексом та іншими законами, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть встановлювати державні завдання, що є обов'яз­ковими для суб'єктів господарювання.

Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставка­ми (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння та військової техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідно до Закону.

2. Ліцензування, патентування певних видів господарської діяіьності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єди­ної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих спожи­вачів.

Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються виходя­чи з конституційного права кожного на здійснення підприєм­ницької діяльності, не забороненої законом, а також прин­ципів господарювання, встановлених у ст. 6 ГК.

Ліцензія — це документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання — ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарсь­кої діяльності, регулюються Законом України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяль­ності»¹, без спеціального дозволу (ліцензії). Цей закон визна-

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 3. — Ст. 9.

- 26 -

Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 36. — Ст. 299.

- 27 -

чає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуван­ню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарю­вання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.

Дія закону поширюється на всіх суб'єктів господарювання, проте ліцензування банківської діяльності, діяльності з надан­ня фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцен­зування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенер­гетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, вироб­ництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, у сфері те-лекомунікацій здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах (ст. 2 Закону).

Відповідно до ст. 9 Закону ліцензуванню підлягають, зок­рема, такі види господарської діяльності:

- пошук (розвідка) корисних копалин;

- виробництво, ремонт вогнепальної зброї, боєприпасів до
неї, холодної зброї, певної пневматичної зброї, а також торгів­
ля зазначеними видами зброї та боєприпасами до неї;

- виробництво вибухових речовин і матеріалів (за пере­
ліком, який визначається Кабінетом Міністрів України);

- видобування уранових руд;

- видобування дорогоцінних металів і дорогоцінного камі­
ння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдо-
рогоцінного каміння тощо (всього стаття налічує понад 60 най­
менувань видів господарської діяльності, що підлягають ліцен­
зуванню).

Суб'єкт господарювання, який має намір провадити пев­ний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані: 1) відомості про суб'єкта господарювання-заявника:

- найменування, місцезнаходження, банківські реквізити,
ідентифікаційний код — для юридичної особи;

- прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер
паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифі­
каційний номер фізичної особи—платника податків та інших
обов'язкових платежів — для фізичної особи;

2) вид господарської діяльності, вказаний згідно зі ст. 9 За­кону (повністю або частково), на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію.

У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезна­ходження.

До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, посвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі приймається органом ліцензування у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціаль­ним законом, що регулює відносини у певних сферах госпо­дарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності.

Заява про видачу ліцензії залишається без розгляду якщо:

- заява подана (підписана) особою, яка не має на це повно­
важень:

- документи подані з порушенням встановлених вимог.
Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскарже­
но у судовому порядку.

Дата добавления: 2015-11-30