Скандинавська міфологія та релігія

Майже всі відомості про дохристиянську релігію в Скандинавії містятся в християнських писемних джерелах, а найбільш повні з них з’явились лише через багато століть після запровадження християнства. Самим важливим джерелом є вірші про богів в “Старшій Едді”, створенній в 1200-х роках, а також книга Сноррі Стурлусона про мистецтво складання віршів, що відноситься приблизно до 1220-м рокам. Тут зібрана вся скандинавська міфологія, якою вона могла бути записана через 200 років після введення християнства. Деякі відомості, що належать дохристиянському періоду, містяться в описах арабських мандрівників, в розповідях західноєвропейських християн, в піснях скальдів, а також в написах на рунічних каменях. Окрім цього, данні про язичні традиції та звичаї можно почерпнути з древніх законодавчих актів та поміщених там заборон. За допомогою археології можна дізнатися про обряди захоронення, про язичні пам’ятки, про символи богів і жертвоприношення. Уявлення про церемонії та ритуали часів язичництва дають маюнки та зображення, які далеко не в усіх випадках піддаються точному толкуванню, хоча й підтверджують деякі історії про богів. Географічні назви можуть повідати про популярність тих чи інших богів в різних місцях Скандинавії. Таким чином, картина дохристиянських вірувань та форма їх вираження в значній мірі складається з відомостей почерпнутих з різних джерел і повідомлених людьми зовсім іної релігійної орієнтації. Вірогідно саме цим і пояснюється факт, що отримані знання є декілька протиречимими, розпливчастими та примітивними.

Згідно “Молодшій Едді”, на початку була Світова Безодня – Гінунгагап (Ginungagap). Всередині її на півночі знаходилась, студена, туманна, пустинна країна під назвою Нільфхейм (Nilfheimr, “темний світ”); на півдні – спекотна країна Муспелльсхейм (Muspellsheimr, “вогняна країна”), де правив вогняний велетень Сурт (Surt, “чорний”), озброєний пламеніючим мечем. Посередині Нільфхейма било велике джерело всіх рік Хвергельмир (Hvergelmir, “киплячий котел”). Найпівнічніша частина Ніфльхейму, скована страшним холодом представляла сбою льодові поля і гори, що виникли з вод Елівагара (Elivgar, “бурні хвилі”) – ріки, що протікала там з початку світу. Води Елівгара були отруйними, і, коли вони застигли, отрута інеєм виступила на поверхню. Там, де димний жар Мспелльсхему зустрічався з отруйною стужею Ніфльхейму, іней підтаяв, і виник велетень, за подобою схожий з людиною. Звали його Імір (Ymir) або Аургельмир (Aurgelmir). Імір почав потіти, і під його лівою рукою виросли чолвік та жінка; одна нога зачала з другою сина: так з’явилося плем’я інеїстих велетнів. Іміра викормила молоком первозданна корова Аудумла (“кормилиця”), також виникша із інею. Корова лизала льодові брили, на смак солоні: к кінцю першого дня з льоду в тому місці, яке вона лизаза, виросло людське волосся; на другий день – голова; на третій день виникла людина. Це був Бурі (Bri, “родитель”) вродливий собою, високий, могучий. Сином його був Бор (Borr, “народженний”), який взяв в дружини велетеньшу Бестлу (Bestla), дочку Бельторна (Bltorn). Синами Бора та Бестли були Одін, Вілі та Ве. Сини Бора посварились з древнім велетнем Іміром, і троє синів Бора вбили його. З рани хлинув такий потік крові, що в ньому потонули всі інші інеїсті велетні, окрім Бергелмира (Bergelmir, “ревучий як ведмідь”) та його дружини. Одін, Вілі і Ве жбурнули тіло Іміра в найбільш глибоке місце Гінунгагапу і зробили з нього землю: з крові велетня – море і всі води; з плоті – саму землю, з кісток та зубів – гори, валуни та каміння. Немов черв’яки, виповзли з земляної плоті карлики-цверги, схожі на маленьких людей. З черепа Іміра сини Бора зробили небесний звід, кути якого підтримували чотири карлика, - сторони світу. Земля була округла, заключена в кільце океану. По берегам океана сини Бора відвели землі велетням (Єтунхейм, “країна велетнів”), а весь світ в глубині суші відгородили стіною з повік Іміра та назвали цю цитадель Мідгард (Migarr, “средизем’я”).

Створення роду людей: в Молодшій Едді сказано: “Йшли сини Бора берегом моря й побачили два дерева. Взяли вони ті дерева й зробили з них людей. Перший (Одін) дав їм життя та душу; другий (Вілі) – розум й рух; третій (Ве) – тіло й мову, слух і зір. Дали вони їм одежу та імена: чоловіка нарекли Ясенем (Askr), а жінку – Вербою (Embla). І від них-то й пішов рід людський, поселений богами в стінах Мідгарда”.

Світ уявлявся скандинавам, як ясень Іггдрасиль (Yggdrasill). Гілки Іггдрасиля простерті над усіма світами й піднімаюсться вище неба. З трьох його коренів один – в світі богів, другий – в світі інеїстих велетнів, третій в Нільфхеймі. Під останнім коренем знаходиться виток всіх рі, Хвергельмир, а дракон Нідхьогг (Nihggr) підгризає цей корень знизу. Під коренем, котрий зміїться до інеїстих велетнів, журчить джерело Міміра, названий так по його стражу, надприродним створінням Міміром (Mmir) – архетипу мудрості. Під тим коренем ясеню, що закінчується в небесах, є ще одне джерело, священний – Урд (Urr). Біля нього живуть три сестри-норни, богині долі. Білка на ім’я Рататоск (Ratatoskr, “гризозуб”) снує вверх-вниз по стовбуру, переносячи бранні слова від орла, що живе на верхівці, дракону Нідхьоггу. Чотири олені – Даін (Dinn), Двалін (Dvalin), Дунейр (Duneyrr) і Дуратор (Dratrr) – бігають по суччям ясеню, об’їдаючи листя й кору. Рани, які наносять Іггдрасілю олені, дракон Нідхьогг й інші змії, заліковують норни: черпаючи з джерела Урд воду, змішану з багном, і поливають ясеня, щб гілки його й корні не зачахли й не засохли.

Важливу згадку можна знайти в еддичній пісні “Пророцтво Вельви”: “. І дев’ять знаю земель – всі дев’ять від древа рубіжу корня земного.” “Дев’ять земель” – це світи асів, ванів, світлих альвів, темних альвів, людей, велетнів, синів Муспелля, мертвих та, вірогідно, карликів-цвергів.

Іггдрасіль треба розглядати як структурну основу матерії Всесвіту. Коли Іггдрасіль зідрогнеться – гряне кінець світу, Рагнарок (Ragnark). По міфу, Іггдрасіль є опорою дев’яти світів, аналог різноманітних стовпів і колон, фігуруючих в міфах багатьох нерідственних народів – від стародавніх єгиптян до південноамериканських племен.

32) Щодо героїчного епосу, то питома вага казково-міфологічних елементів у них знижується, на перший план виходить розробка суспільно-значущих тем (патріотизм, вірність королю, засудження феодального розбрату), а героями стають ідеальні воїни, які ще не відокремлюють себе від спільноти. Суворий воїн більш ранніх епох перетворюється на вишуканого лицаря, література про котрого переключає увагу з його злитності з народом до суто індивідуальних проявів-кохання (куртуазна поезія) та особистих подвигів (лицарський роман). А далі читаємо твори і аналізуємо.

34) Зразком героїчного епосу середньовіччя стала «Поема про Беовульфа», яка виникла на основі стародавніх німецьких переказів, що відносяться до язичницьких часів. Особливістю поеми «Беовульф» є докладність описів її численні відступи: детальне змалювання боїв, розповіді героїв про свої подвиги можемо дізнатися про релігію, побут, проведення часу тощо. «Поема про Беовульфа» належить до дохристиянської героїчної фольклорно-епічної традиції, на що вказує й вказує її стиль, сюжет та образи.У літературознавстві й досі не існує загальноприйнятої концепції щодо виникнення «Поеми про Беовульфа», яким чином вона написана, чи була складена з різних елементів. Її рукопис датується приблизно 1000 р.Розглянувши сюжетно-композиційну основу поеми, можемо зробити висновок, що головною особливістю поеми є її героїчність, а зміст і поетика «Поеми про Беовульфа» приголомшують своєю складністю, багатогранністю та різночасністю. Поема є невичерпним джерелом відомостей про тогочасне життя європейців: багаточисельні описи обрядів, побуту. Точність та виразність поетичної мови приваблюють і сьогодні дослідників і читачів.Проаналізувавши казково-міфологічні мотиви, варто зазначити, що головною ознакою героїчного епосу, і власне те, що відрізняє поему від казки є трагічний фінал, а саме загибель головного героя. Також, можна зробити висновок, що у казковому епосі вся увага чарівної скази, – це оповідання про досягнення героєм безсмертя. Отже, «Беовульф» – це поема про героя і його пошук безсмертя, що досягається в героїчній згоді на власну смерть в обмін на безсмертну славу.Дослідивши язичницький і християнський мотиви у «Поемі про Беовульфа», варто зазначити, що це питання й досі залишається відкритим. Однак, із впевненістю зазначимо, що в поемі спостерігається нашарування, синтез християнського світогляду на язичницькі уявлення.Образ Беовульфа, зображується відважним, з мистецтвом кораблеводіння і плавання, бойовим мистецтвом, мудрістю, досвідом, а також хоробрим та мужнім. Образ могутнього богатиря, що втілює силу і потужність свого племені, позбавлений індивідуальних рис, проте націлений на виконання головного завдання, що стоїть перед ним, – захисту свого племені від чудовиськ. Додатковим засобом героїзації служить і родовід героя. Він здатний і готовий до здійснення подвигів не тільки через свої особисті якості, але і як представник славного своїми подвигами роду. Неповторність зброї є поширеним прийомом героїчної характеристики, яка служить зовнішнім, видним атрибутом героїчної сутності персонажу. На підставі цього, можна говорити про Беовульфа як втілення красивого, сильного та хороброго народного ідеалу.

Життєдайною основою античної культури була міфологія. На зорі цивілізації міфологія була формою мислення світосприйняття і тлумачення світу. У міфі поєднувалась розповідь і сакральне дійство обрядово-ритуального характеру, яке мало магічну силу. Художнього значення міф набув пізніше. Міфи створювалися в умовах общинно-родового ладу, що ґрунтувався на родових сімейних зв’язках, тому природа і навколишній світ уявлявся своєрідним угрупованням живих розумних істот.
Міф – це форма суспільної свідомості, первісна форма духовної культури людства, яка виникла на ґрунті народної фантазії, а потім набула нових властивостей і стала основою релігійних культів, філософських учень, літературних творів і шедеврів образотворчого мистецтва.
Приблизно у V ст. до н.е. з появою перших збирачів та оповідачів міфів зародилася наука міфологія – окрема галузь знань, що вивчає та класифікує міфи різних народів світу, всебічно аналізує міф як універсальне синтетичне явище. У розвитку античної міфології існує два періоди: архаїчний та класичний (хтонічний та олімпійський).
Дисгармонія та хаос – це головні риси архаїчної міфології. В історії людства цей період припадає на панування матріархату. У класичній міфології магічна сила божества сконцентрувалася в окремих антропоморфних істотах, що були наділені довершеною красою та безсмертям. Поступово сформувався функціональний розподіл сфер впливу між богами, у світі панували олімпійський лад і гармонія. У класичній міфології вперше з’явилися герої – нащадки богів і людей. Саме вони продовжили боротьбу з хтонічними чудовиськами, яку розпочав Зевс.
Римська міфологія не була такою художньо-поетичною, як грецька, але давній римлянин відчував повну залежність від богів, серед яких існував чіткий функціональний розподіл сфер впливу: від охоронця першого крику немовляти до провідника у царство мертвих.
Прагматична римська міфологія охоче запозичувала чужих богів від грецького Аполлона до єгипетської богині Із іди, боги Юпітер, Юнона, Мінерва – етруського походження. Римляни створили спільний греко-римський пантеон богів і надали йому державного статусу. З епохи Августа імператор прирівнювався до бога і йому ставили вівтарі.
Міфологія народів світу розвивалася у тісному взаємозв’язку. Основою середземноморської цивілізації є критська та мікенські культури. Більшість подій міфологічної історії Греції належать до мікенського періоду. Греки відрізнялися віротерпимістю і з великою пошаною ставилися до чужих богів. Так відчутні взаємовпливи між єгипетською, ірано-вавілонською, грецькою, римською міфологією і культурою.
Проте існує істотна відмінність між античною культурою та цивілізаціями Сходу. Антична культура базувалася на антропоцентричних уявленнях, особистісному типу творчості, на прагненні гармонії, краси і справедливості. Культура і міфологія Сходу була переважно геоцентричною, творчість узагальнюючого типу (образи брехні, лінощів), суспільний устрій – переважно тиранія. Отже, міфологія і культура античності – основа європейської культури і мистецтва, невичерпне джерело мудрості, краси і натхнення для митців різних епох і народів.

36) Куртуа́зность, куртуа́зия (англ. courtly love; фр. amour courtois от courtois — учтивый, рыцарский), система правил поведения при дворе или набор качеств, которыми должен обладать придворный в Средние века — раннее Новое время. В Средние века куртуазность касалась, прежде всего, правил поведения по отношению к женщине и выражалась в куртуазной любви. Эта средневековая концепция любви, согласно которой отношения между влюблённым и его Дамой подобны отношениям между вассалом и его господином, оказала значительное влияние на всю европейскую культуру вплоть до настоящего времени. Впервые понятие «куртуазная любовь» встречается в конце XI века в поэзии трубадуров при дворе владетельных сеньоров Аквитании и Прованса. Однако к началу раннего Нового времени, к моменту появления «профессиональных» придворных понятие куртуазность стало включать в себя «вежливость», «учтивость» и правила их выражения по отношению как к женщинам, так и мужчинам. Сюда входили правила приветствия, обращения к даме или кавалеру, ведения разговора, приглашения на танец, поведения в танце, прощания. Владение собой, своими поступками, словами — один из признаков куртуазности. Подход к восприятию любовного наслаждения в куртуазной культуре неоднозначен. Прежде всего, бросается в глаза, что именно этот вариант культуры впервые в западноевропейской традиции продекларировал любовь и наслаждение, с ней связанное, смыслообразуюшим элементом человеческой жизни. Куртуазный культ Дамы отнюдь не предполагал благоговейного взгляда издали на объект своего чувства (мы говорим об «оригинальном» провансальском варианте куртуазной культуры, а не о её «рефлексах» при дворе герцога Бургундского в XV в.). Удовлетворение любовной страсти было необходимым финалом долгих и тяжких трудов пылкого поклонника. Куртуазная любовь не была явлением исключительно литературным, а представляла собой комплекс многих факторов — социальных, религиозных, эротических, философских. Нередко высказывается мысль о революционном влиянии куртуазии, повлекшем за собой смягчение нравов и сложение кодекса рыцарской чести, на Европу. Свой расцвет куртуазная культура пережила при дворе Алиеноры Аквитанской, супруги французского короля Людовика VII, а затем короля Англии Генриха II, покровительницы Бернарта де Вентадорна и других поэтов, прославлявших куртуазную любовь. Дочь Алиеноры графиня Мария Шампанская вдохновила Кретьена де Труа (ок. 1130 – ок.91) на написание куртуазного романа «Ланцелот, или Рыцарь телеги», герой которого безусловно подчинен своей госпоже. Вскоре доктрина куртуазности вскоре была «кодифицирована» в трех книгах Андре ле Шапелена.

37) Фабліо́ також фабльо́ (фр. fabliaux від лат. fabella – невелике оповідання) – старофранцузький жанр оповідання у віршах. Фабліо мало в середньому близько триста рядків, поєднаних парним римуванням. Сюжети були переважно фривольні, еротичні, аж до непристойного, але багаті на жарти, іронію, сатиру. Часто зображалися пікантні пригоди лицарів, священиків, простих городян та селян, проте без серйозної соціальної критики. Фабліо виникли як пародійні твори, напротивагу “серйозним” лицарським романам та епосам. У фабліо вживалися індоєвропейські казкові мотиви, але також і арабські, через посередництво хрестоносців та арабської Іспанії. Типові сюжети фабліо: жіноча невірність, життя повій та звідниць, недостойна поведінка ченців та священиків. Типовими є образи спритного селянина, обманутого ревнивого чоловіка, бродячого ченця, часом трапляються й образи міщан, іноді лицарів, навіть апостолів й самого бога. Проте жартівливий, часом зухвалий тон залишається незмінним. Особливою рисою фабліо є наявність висновку-моралі у вигляді приповідки чи просто дотепного зауваження. Щоправда чіткий поділ на жанри — явише пізнішого часу й тодішні жонглери не дуже переймалися тим, чи пишуть вони фабліо, чи може послуговуються якимось іншим жанром, лише близько 60 творів названі їхніми авторами "фабліо", решта збережених дотепер творів зараховуються до цього жанру вналідок їхньої тематичної, стилістичної, часової, та мовної спорідненості.

38) Это жанр типично городской литературы. Именно городская жизнь с её своеобразной спецификой наполнила его сюжетами, темами, образами и создала благоприятные условия для расцвета фарса. Фарс писался для широких кругов горожан, отражал их интересы и вкусы (представители других сословий, в первую очередь дворяне и крестьяне, изображаются в фарсе не очень часто). Фарс оперирует готовыми типами — масками. Таковы плут-монах, шарлатан-врач, глупый муж, сварливая и неверная жена и т. д. В фарсе обличается корыстолюбие богатых горожан, высмеиваются индульгенции, разоблачается разврат монахов, клеймятся феодальные войны и т. д. Наибольшую известность получили французские фарсы XV в.: «Лохань», «Адвокат Пьер Патлен» и др. Для французького та італійського фарсу драматична дійсність обмежується побутом, а функція сміху - чистою карнавальною агресивністю, не ускладненою жодними ідеологічними завданнями.

Дата добавления: 2015-11-30