перетворювальні.
Позови про присудження – це позови, спрямовані на поновлення порушеного права, усунення наслідків правопорушення. Позовом про присудження вимагається поновлення становища, що існувало до порушення права, та припинення дій, які їх порушують.
Позови про визнання – це позови спрямовані на усунення непорозумінь з приводу наявності та змісту правовідносин між сторонами. Суд своїм рішенням повинен внести ясність у наявності чи відсутності прав та обов’язків.
Позови перетворювальні спрямовані на захист прав шляхом їх трансформування, тобто зміни або припинення правовідносин, які існують між сторонами.
Адміністративний позов характеризується цілим рядом ознак, що відрізняють його від цивільного позову:
1) виникає із спірних адміністративно-правових стосунків і як вимога про правовий захист завжди пов'язаний з адміністративно-правовою суперечкою або адміністративним правопорушенням;
2) сигналізує про виникнення розбіжності між сторонами з протилежними юридичними інтересами;
3) мета адміністративного позову - захист порушеного суб'єктивного публічного права або порушеного правопорядку передбаченим в законі способом, а саме шляхом відновлення порушеного права або покладання певного обов'язку, у тому числі обов'язки понести адміністративне покарання;
4) предмет позовного захисту - суб'єктивне публічне право, законність адміністративного акту або публічний правопорядок, які особа, що звертається до суду, припускає порушеними;
5) основа вимоги - юридичні факти, що включають,:
а) факти правопорушення у сфері публічного управління і матеріальні норми публічного права;
б) факти адміністративно-процесуального характеру і процесуальні норми, на підставі яких у особи існує право на судовий захист і які регулюють процес здійснення цього права;
6) використання судом спеціальних процесуальних засобів і механізмів при вирішенні суперечки, заявленої адміністративним позовом.
49 ПРАВО НА ПОЗОВ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ
Позов – це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, звернена через суд або інший орган цивільної юрисдикції про захист порушеного, оспореного чи невизнаного права або інтересу, який здійснюється у певній, визначеній законом, процесуальній формі.
Право на звернення до адміністративного суду з позовом є складовою права на судовий захист, яке передбачено ст. 55 Конституції України.
Відповідно до цієї статті права і свободи людини і громадянина захищаються судом і кожному гарантується право на оскарження в суді дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
права на звернення до адміністративного суду (ст. 104 КАС України).
Стаття 104 КАС України визначає коло осіб, які мають право звернутися до адміністративного суду за захистом у публічно-правових відносинах, і спрямована на визначення чітких меж цього права.
Право на позов в процесуальному розумінні є правом на пред'явлення адміністративного позову, тобто право на звернення до суду з вимогою про захист.
Як і позов, поняття „право на позов” є складним, має дві сторони:
матеріально – правову
процесуально – правову.
Право на звернення за судовим захистом тісно пов’язане з суб’єктивним матеріальним правом, яке підлягає захисту. З порушенням матеріального суб’єктивного права у публічних правовідносинах у зацікавленої особи з'являється право на адміністративний позов, як одне із правомочностей суб’єктивного матеріального права. Способом реалізації цього права є звернення зацікавленої особи з позовом до суду, який у визначеному порядку розглядає вимогу позивача і дає відповідь у вигляді судового рішення.
Отже, матеріально – правова сторона права на позов – це право на його задоволення. Адміністративне процесуальне право визначає процесуальну сторону права на позов як право на пред’явлення позову.
Пред’явлення позову здійснюється шляхом подачі позовної заяви. Позовна заява є формою (зовнішнім виразом) позову. Звернення до суду з позовом є підставою для виникнення процесуальних відносин та породжує обов’язок суду розглянути і вирішити його по суті.
Під передумовами права на пред'явлення позову розуміються такі факти процесуального характеру, з наявністю або відсутністю яких процесуальний закон пов'язує виникнення права на звернення до адміністративного суду.
суб'єктивні та об'єктивні
До суб'єктивних передумов можливо віднести такі: особа вважає, що її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин порушені, тобто потребують захисту адміністративного суду, наявність у особи адміністративно-процесуальної правоздатності.
Об'єктивні передумови поділяються на позитивні та негативні залежно від того, повинні вони бути наявні або відсутні для реалізації права на пред'явлення адміністративного позову.
Негативними передумовами права на пред'явлення позову є наявність факту, який перешкоджає виникнення у особи права на звернення до адміністративного суду. Це свідчить про відсутність у особи права на звернення до суду з адміністративним позовом. Негативними передумовами можна назвати: якщо у спорі між тими самими сторонами про той самий предмет і з тих самих підстав відсутні такі, що набрали законної сили, якщо не наступила смерть фізичної особи чи не припинено юридичну особу, які звернулися із позовною заявою або до яких пред'явлено адміністративний позов, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва.
Під позитивною передумовою розуміється факт, який виступає однією із підстав права на пред'явлення позову. Так позитивною передумовою права на пред'явлення адміністративного позову є підвідомчість позовної заяви адміністративному суду, відповідно до ст. 17 КАС України.
Значення передумов права на пред'явлення адміністративного позову полягає в тому, що залежно від характеру передумов (позитивних чи негативних) можна судити про наявність або відсутність в особи права на пред'явлення позову.
50 52 Докази в адміністративному процесі
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.
Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи.
Докази мають бути одержані законним шляхом (бути допустимими) та повинні містити інформацію щодо предмету доказування (бути належними),
Обов’язок доказування покладається на сторони справи, тобто кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім наступних випадків (ст. 72 КАС):
1) Обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
2) Обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.
3) Обставини, які визнаються сторонами, можуть не доказуватися перед судом, якщо проти цього не заперечують сторони і в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.
4) Вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов’язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.
Особи, що беруть участь у справі (заінтересовані особи), які обґрунтовано вважають, що надання потрібних доказів стане згодом неможливим або ускладненим, мають право просити суд забезпечити ці докази допитом свідків, призначенням експертизи, витребуванням та оглядом письмових або речових доказів, у тому числі за місцем їх знаходження(ст. 73 КАС)
Забезпечення доказів здійснюється за загальними правилами вчинення відповідних процесуальних дій.
Отже, доказами у справі є (класифікація доказів):
1) Пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників про відомі їм обставини, що мають значення для справи, оцінюються поряд з іншими доказами у справі. Сторони, треті особи або їхні представники, які дають пояснення про відомі їм обставини, що мають значення для справи, можуть бути за їхньою згодою допитані як свідки.
2) Показаннями свідка є повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.
3) Письмовими доказами є документи (у тому числі електронні документи), акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи.
4) Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.
5) експертиза може бути призначена для з’ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо. Особи, які беруть участь у справі, мають право подати суду питання, на які потрібна відповідь експерта. Кількість і зміст питань, за якими має бути проведена експертиза, визначаються судом. Суд повинен вмотивувати відхилення питань осіб, які беруть участь у справі. Висновок експерта для суду не є обов’язковим, однак незгода суду з ним повинна бути вмотивована в постанові або ухвалі.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні.
Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.
докази поділяються:
1) залежно від відношення до обставин, що підлягає доказуванню — на прямі та непрямі.
Прямі докази — це докази, з яких можна зробити достовірний висновок про існування чи відсутність доказуваного факту, тобто прямі докази безпосередньо вказують на обставину, що підлягає доказуванню.
Непрямі докази — це докази, з яких можна зробити ймовірний висновок про існування чи відсутність доказуваного факту.
2) в адміністративно-деліктних провадженнях залежно від обставин, що обтяжують чи пом’якшують відповідальність — на обвинувальні та виправдувальні.
Обвинувальні докази вказують на те, що правопорушення було вчинене саме даною особою з певною метою, є наявність вини та обставин, що обтяжують відповідальність.
Виправдувальні докази вказують на те, що немає складу правопорушення, відсутні його юридичні ознаки, відсутня сама подія правопорушення, що дана особа до вчиненого правопорушення непричетна або особа вчинила правопорушення з необережності, випадково, чи ця особа є неповнолітньою, визнала свою провину тощо;
3) за джерелами відомостей докази, а також самі джерела — на первісні та похідні.
Первісні докази — це докази, отримані із першоджерел. Наприклад, показання свідка-очевидця, оригінал документа
Похідні докази — це докази, які отримані «з других рук» (sekond hend). Наприклад, свідок дав показання з чужих слів, відомості отримані з копії документа, відомості отримані за допомогою фотозйомки пошкодженого транспортного засобу та ін.
Зазвичай суд, орган (посадова особа), уповноважена особа повинні намагатися користуватися першоджерелами, оскільки при користуванні похідними доказами збільшується можливість перекручування фактичних даних.
ДОКАЗУВАННЯ
Доказування є різновидом практичної діяльності, метою якого є пізнання всіх істотних обставин, що мають значення для прийняття правильного рішення.
доказуванням в адміністративному процесі є виявлення, збирання, закріплення, перевірка та оцінка інформації про фактичні дані, на підставі яких суд, орган владних повноважень, уповноважена посадова особа встановлюють наявність або відсутність обставин, що мають значення для всебічного, повного
і об’єктивного розгляду і вирішення адміністративної справи.
правові норми, що регулюють процес доказування, складають інститут доказового права галузі адміністративного процесуального права.
Ці норми об’єднані у систему, до якої входять:
а) норми, які регулюють поняття доказів та їх процесуальні джерела (статті 69, 70, 76—81 КАСУ, ст. 251 КУпАП);
б) норми, які регулюють предмет доказування (ст. 137 КАСУ, ст. 280 КУпАП);
в) норми-принципи адміністративного процесу (ст. 7 КАСУ, ст. 7 КУпАП);
г) норми які передбачають обов’язки суб’єктів доказування, та порядок вчинення процесуальних дій щодо збирання, зберігання, забезпечення та оцінки доказів (ст. 71—75 86 КАСУ, ст. 252 КУпАП).
Обов’язок доказування покладено на сторони адміністративного процесу (ч. 1 ст. 71 КАСУ).
Проте в адміністративних справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта
владних повноважень обов’язок доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача (ч. 2 ст. 71 КАСУ).
В адміністративному судочинстві позивачем, як правило, є фізична чи юридична особа, а значна частина доказового матеріалу знаходиться у відповідача—суб’єкта владних повноважень, що не сприяє позивачеві у збиранні необхідних доказових матеріалів.
У зв’язку з цим на суб’єкта владних повноважень покладено обов’язок надати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. Збирання доказів у провадженнях у сфері управління також покладені на суб’єкта владних повноважень за винятком випадків, коли суб’єкт звернення і заінтересована особа доводять обставини, які є
підставою для обґрунтування його вимоги чи заперечення.
В адміністративно-деліктних провадженнях збирання доказів, їх оцінка теж покладена на орган чи посадову особу, уповноважених розглядати і вирішувати справи про адміністративні
правопорушення.
На відміну від кримінального закріплення презумпції невинуватості (ч. 2 ст. 2 КК України), в адміністративному процесі аналіз зазначених норм дозволяє стверджувати про наявність
презумпції правомірності дій позивача, суб’єкта звернення, заінтересованої особи, особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, вимоги яких визнаються правомірними, поки інше
не буде доведено у результаті розгляду та вирішення адміністративної справи.
Дата добавления: 2015-11-30; просмотров: 26 | Нарушение авторских прав