Розділ 11. Стаття 58

права і обов'язки, які встановлено у національному законодавстві, своїм громадянам. Цьому питанню присвячена наступна частина коментованої статті.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Коментований припис вміщує вказівку на один із тих мінімально необхідних заходів, яких зобов'язується вжити держава для забезпечення громадянину права знати свої юридичні права та обов'язки. Викладене конституційне положення можна вважати одним із засобів реалізації засад взаємовід-повідальності особи і держави, закріплених у ч. 2 ст. З Конституції: принаймні те, що держава бере на себе зобов'язання доводити до відома населення інформацію про права громадянина (і людини), свідчить, що вона справді прагне і готова забезпечувати ці права, а не тільки проголошувати їх. З наведеного припису випливає, як видається, необхідність прийняття спеціального закону про порядок доведення до відома населення законів та інших нормативно-правових актів. Сьогодні такого документа ще немає, і це питання регламентується різними, розпорошеними нормативно-правовими актами, а у деяких випадках взагалі не врегульовано.

Коментоване положення – принципово нове для конституційного права – є важливим не тільки з точки зору створення необхідних передумов для повного і безперешкодного здійснення прав громадянина, але й також для виконання ним юридичних обов'язків. Остання обставина набуває особливого значення у світлі нового в українському конституційному законодавстві правила про те, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності (ч. 2 ст. 68 Конституції).

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, є нечинними. Цей припис має стати однією з дієвих юридичних гарантій охорони й захисту прав людини та громадянина, закріплених у частинах 1 і 2 коментованої статті. Проте втілення цієї гарантії в практику за умов, коли згаданий закон ще не прийнято, а норми Конституції, як відомо, є нормами прямої дії, не може не викликати ряду проблем. Зазначимо і прокоментуємо тут лише дві з них.

Як відомо, щодо законів України та деяких інших нормативно-правових актів існує певний, до того ж неоднаковий, порядок їх офіційного опублікування (оприлюднення). То чи можна вва-

жати його саме порядком доведення до відома населення саме тих актів, котрі «визначають права і обов'язки громадян»? Зокрема, чи можна вважати доведенням до відома населення указів Президента України та постанов Кабінету Міністрів України їх опублікування в газеті «Урядовий кур'єр»? Чи можна вважати таким доведенням публікацію, скажімо, нормативних актів Міністерства освіти і науки України у його «Збірнику інструктивних матеріалів», а нормативних актів Державної податкової адміністрації України – у журналі «Вісник податкової служби України»? У певному розумінні, можливо, й так. Але, мабуть, все ж не в тому сенсі, який закладено у коментований конституційний припис. Адже, якби вже існуючих способів доведення до відома населення «праволюдинних» законів та інших нормативно-правових актів було достатньо, то й не було б потреби згадувати у Конституції про спеціальний «порядок, встановлений законом».

Чи може коментований припис стати нормою прямої дії, доки не буде прийнято спеціальний закон, ним передбачений? Чи можуть громадяни ще до прийняття такого закону захистити своє конституційне право на знання власних прав та обов'язків?

Видається, що певною мірою можуть. Але тільки в тому випадку, коли станеться порушення існуючого сьогодні порядку опублікування законів, інших нормативно-правових актів.

Отже, коментований припис вже зараз може застосовуватись як норма прямої дії (зокрема, як підстава для оскарження певних нормативно-правових актів, якщо є підстави піддавати сумніву їх чинність) тією мірою, якою сьогодні врегульовано порядок опублікування (оприлюднення) законів, а також інших нормативно-правових актів.

Стаття 58. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом 'якшують або скасовують відповідальність особи.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Наведений припис – яскрава новела в

Конституція України

Розділ //. Стаття 59

українському конституційному законодавстві. Вперше в історії України питання «напрямку» дії законів в часі знайшло відображення на конституційному рівні (а не тільки у галузевому законодавстві). Але не лише у цьому – зрештою, формальному – моменті полягає новизна коментованого припису. Вона зумовлюється ще й тим, що він стосується, по-перше, усіх законів (а не виключно законів про кримінальну та адміністративну відповідальність), по-друге, не тільки законів, а й усіх інших нормативно-правових актів. Тим самим принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативно-правових актів набуває дійсно всеза-гального характеру: із статусу доктринального він піднесений до офіційного, державно визнаного статусу і, нарешті, реально перетворюється на загальний принцип права.

Зворотна дія в часі закону чи іншого нормативно-правового акта полягає в тому, що його юридична обов'язковість поширюється на факти, які виникли до набрання ним чинності, причому саме з моменту їх виникнення. При такій дії відбувається перегляд, корекція попередніх рішень щодо таких фактів вже відповідно до нового закону чи іншого нового нормативно-правового акта. Виходячи із наведеного розуміння зворотної дії закону в часі, з коментованого припису можна зробити такі висновки прикладного характеру. По-перше, зворотної дії не можуть мати не тільки закони, інші нормативно-правові акти, які встановлюють юридичну відповідальність (тобто санкції юридичних норм), а й усі інші закони, нормативно-правові акти (точніше кажучи, диспозиції та гіпотези норм, що в них містяться). По-друге, з положення про те, що ті санкції юридичних норм, котрі пом'якшують чи скасовують відповідальність особи, зворотну дію мають, випливає необхідність офіційно закріпити у кожній галузі, у кожному інституті права ієрархію заходів юридичної відповідальності за ступенем, мірою їх тяжкості чи м'якості. Адже ця ієрархія не завжди є самоочевидною (наприклад, деякі санкції в комерційному, фінансовому, сімейному праві, у процесуальних галузях права можуть оцінюватись неоднозначно з огляду на їх порівняльну тяжкість або м'якість). По-третє, встановлене в коментованому приписі правило стосується дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, адресатами яких є не тільки фізичні особи (громадяни, іноземці), а й будь-які інші суб'єкти права (зокрема, колективні юридичні особи). Про підставність цього висновку свідчить вживання в цій статті таких понять, як

«особа» і «ніхто». (А втім, зауважимо, що Конституційний Суд України, розглядаючи питання про тлумачення цього припису стосовно певних відносин, вдавався до інакшої його інтерпретації.) Це мало місце, наприклад, у його рішеннях, ухвалених у справі про зворотну дію кримінального закону в часі (від 19 квітня 2000 p.), у справі про оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями (від 29 січня 2002 p.).

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час 'їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Поняття діяння, що вжите в цьому приписі, охоплює, як це прийнято в юриспруденції, і активні, і пасивні дії. Хоча цей припис, на перший погляд, торкається лише санкцій юридичних норм (оскільки у ньому йдеться про відповідальність правопорушника), насправді він стосується насамперед їхніх диспозицій. Адже з нього випливає, що не можуть мати зворотної дії юридичні норми, які встановлюють нові права й обов'язки чи заборони, оскільки порушення таких прав, невиконання таких обов'язків, недотримання таких заборон завжди буде новим видом, новим «складом» правопорушень. Отже, і це правило містить новелу стосовно правового регулювання відносин, пов'язаних із «напрямком» дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.

Стаття 59. Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Можливість одержання кожною особою правової допомоги є важливим благом у будь-якому цивілізованому суспільстві. Право на юридичну допомогу є невід'ємним правом кожної людини і виступає органічною частиною правового положення особи в державі, одним з найважливіших факторів активної участі населення в житті країни.

Раніше традиційно потреба в наданні юридичної допомоги пов'язувалася з участю особи в кримінально- або цивільно-правових чи кримінально- або цивільно-процесуальних правовідносинах. Однак чим більше просувається суспільство по шляху соці-

Дата добавления: 2015-11-30