|
Читайте также: |
 |
Китайська культура вражає кількістю різноманітних літературних пам’яток. Китайці з давніх часів шанували своїх предків, тому ретельно зберігали та примножували літературну спадщину, яка дісталася від них.
Серед історичної прози насамперед варто згадати найдавнішу зі збережених у Китаї писемну пам’ятку – літопис “Вéсни й осені” (“Чуньцю”, «春秋»), яка являє собою історичну хроніку давньокитайського царства Лу, батьківщини Конфуція. Літопис охоплює період із 722 по 481 до н.е. У творі ще немає прямої мови, виклад подій розповідний, речення повні. Текст “Чуньцю” – це скупа фіксація фактів без будь-яких оцінок. Факти давали ясне уявлення про історичні постаті та події, наприклад: “11-го місяця, у день женьсюй, цзіньський правитель та ціньський правитель зійшлися в бою в Хань. Цзіньський правитель потрапив у полон”. За рік записувалося зовсім небагато – від одного до двох десятків подій. Створення літопису “Вéсни й осені” ознаменувало якісно нові риси в розвитку літописної прози в Китаї – початок книжної мови та оповіді, події в якій пов’язані хронологічною послідовністю. Переклад уривків із “Чуньцю” тут не подаємо, оскільки цей твір має виключно історичну цінність.
У IV-III ст. виникають оповіді, що описують події, про які тільки згадується у давніших хроніках. Таких оповідань було багато, але до нас вони дійшли вже відібрані й відредаговані укладачами. У такому трактаті як “Мови царств” (“Гоюй”, «国语»), який вважають першим у Китаї неофіційним історичним трактатом, розповідається про суспільні події у восьми давньокитайських царствах Чжоу, Ці, Лу, Цзінь, Чжен, Чу, У та Юе в X-V ст. до н.е. Трактат “Цзочжуань” («左传») – це літопис періоду трохи довшого, ніж у “Чуньцю” – з 722 по 468 до н.е. Він містить описи подій та характеристики історичних осіб, які багато в чому доповнюють літопис царства Лу. Книга “Цзочжуань” містить понад 196 тис. ієрогліфів; це не просто сухий виклад історичних фактів – книга має розгорнутий сюжет, майстерно зображує складні баталії та людський характер. “Літопис Ворогуючих царств” (“Чжаньгоце”, «战国策») висвітлює події V-III ст. до н.е.
Матеріал у всіх трьох творах розташовується у хронологічному порядку. Між окремими розповідями немає логічного зв’язку, це різні епізоди, “нанизані”, як у філософській прозі, один на інший, але пов’язані хронологічно. Основною формою викладу є пряма мова, яка відтворює чи імітує діалоги та монологи відомих історичних постатей. Через те, що в текст уведена пряма мова, дія в такій розповіді драматизується, події подаються через призму сприйняття їх героями, через їхні промови та вчинки. Завдяки такому прийому увага в розповіді концентрується на постатях, які беруть участь у тих чи інших історичних подіях, а не на самих подіях.
Приблизно у V ст. до н.е. Китай вступив у період Ворогуючих царств (475-221 до н.е). У цей час з’являється велика кількість філософських та політичних шкіл, представники яких відвідували ванів з метою поширення власних поглядів та вираження суспільних ідеалів, а також розробляли наукові теорії і дебатували між собою. Найвпливовішими на той час були конфуціанська школа (儒家), школа Мо-цзи (墨家, моїсти), даоська школа (道家) та школа інь-ян (阴阳家). Судження відомих мислителів, політиків та істориків увійшли в наукові праці, які водночас є важливими прозовими творами.
Саме конфуціанцям і просто освіченим людям давнини ми маємо завдячувати великою кількістю творів, які дійшли до наших часів. Ці вчені, досліджуючи твори, вивчали напам’ять цілі розділи, а іноді й цілі трактати. У період правління династії Цінь (221-206 до н.е.) імператор Цінь Шихуан масово спалював ті книги й трактати, які не відповідали ідеології його правління. До цього чорного списку потрапили майже всі твори конфуціанського канону, тепер відомі під назвою “П’ятикнижжя” («五经»). Ці твори складають основу конфуціанського вчення і посідають особливе місце в китайській культурі й літературі. Вони були відредаговані самим Конфуцієм для зміцнення авторитету його власного вчення. До “П’ятикнижжя” входять протофілософські твори: згадувані вище літопис царства Лу “Вéсни й осені” (“Чуньцю”, «春秋») та “Книга пісень” (“Шицзін”, «诗经»), а також “Книга обрядів” (“Ліцзі”, «礼记»), “Книга переказів” (або “Книга історії” – “Шуцзін”, «书经») і “Книга перемін” (“Іцзін”, «易经»). У “Книзі обрядів” описуються різноманітні ритуали й правила етикету, які визначали поведінку людей у тій чи іншій ситуації. Лі (礼, ритуал), якому присвячена “Книга обрядів”, – це сукупність норм, що регулюють поведінку людини в колі інших людей, а також стосунки людини й суспільства. “Шуцзін” – збірка переказів, міфів, легенд, записів історичних подій, урядових розпоряджень тощо; за часом створення цю пам’ятку відносять до XXІV-VІІІ ст. до н.е. “Книга перемін” («易经») – перша пам’ятка китайської філософської думки, яка безпосередньо походить від найдавнішої китайської ворожильної практики (на черепашачих панцирах та кістках тварин). Цей твір без перебільшення можна назвати Біблією Сходу. Як говорить легенда, триграми, які лежать в основі “Іцзіну”, створив ще легендарний правитель древності великомудрий Фусі. Основний зміст “Іцзіну” – це спроби розтлумачити зміст та значення гексаграм. Твір складається з канонічної частини, що включає два розділи (VІІІ-VІІ ст. до н.е); та коментаторської частини (VІ-І ст. до н.е.).
Крім “П’ятикнижжя”, до канонів конфуціанського вчення належать ще кілька творів, які називають “Чотирикнижжям” («四书»). У цих творах висвітлюються основні засади конфуціанства. Це такі твори, як: “Судження та бесіди” (“Луньюй”, «论语»), “Мен-цзи”, («孟子»), “Велике вчення” (“Дасюе”, «大学») та “Вчення про середину” (або “Рівновага й виваженість” – “Чжун’юн”, «中庸»).
“Судження та бесіди” – це твір, який містить учення Конфуція, переказане другим поколінням його учнів. Книга “Мен-цзи” названа ім’ям свого автора, послідовника Конфуція, знаменитого філософа та мислителя Мен-цзи (372-289 до н.е.). Твори “Велике вчення” та “Вчення про середину” – це частини стародавнього трактату “Ліцзі”, виокремленні в самостійні тексти.
Ще одна книга про Шлях (道) і про властивості людської природи, яка поряд із книгою “Луньюй” належить до найуславленіших і найшанованіших творінь китайської літератури, – це “Книга про дао і де ” (“Даодецзін”, «道德经»). Авторство цього твору приписується Лао-цзи (VI ст. до н.е.) – основоположнику даоського філософського вчення. Це невеличкий трактат з двох частин, у якому міститься суть філософського вчення Лао-цзи. У монологічній формі в ній викладаються тези вчення, яке в цілому залишається ніби поза текстом. У “Даодецзіні”, як і у “Луньюї” або в будь-якому іншому творі стародавнього періоду, немає систематичного викладу вчення, хоча, безумовно, саме вчення являє собою систему.
Послідовником Лао-цзи був філософ Чжуан Чжоу (369-286 до н.е.), відомий своїм трактатом “Чжуан-цзи” («庄子»). “Чжуан-цзи” складається головним чином із діалогів, і саме в цьому творі вперше був використаний даний літературний жанр. Величезну роль грає повтор як стилістичний прийом; композиційний, синтаксичний, лексичний і звуковий повтори підкреслюють семантичний. У тексті “Чжуан-цзи” поєднані вислови Конфуція і його учнів, тези “Даодецзіну”, а також діалоги Мен-цзи та Чжуан-цзи. Така форма твору розрахована скоріше на емоційне, аніж логічне, сприйняття.
У цьому розділі хрестоматії ми зупинимося лише на кількох древніх історичних та філософських пам’ятках, які прийнято вважати класичними, зокрема канонічними, творами. Саме вони згодом набули великої ваги в літературі, і більшість із них визначила долю китайської культури.
“Книга історії” (“Шуцзін”)
“Книга історії” (“Шуцзін”, «书经», чи “Шаншу”, «尚书») – це збірник, що виник на основі міфологічної та епічної традицій, а також звичаю фіксувати події та явища у найдавнішому Китаї. Укладення цієї книги належить, очевидно, до періоду об’єднання племен і появи перших державних утворень. Нижня межа, як вважається, – близько ХІІ-Х ст. до н.е. Сучасна версія “Шуцзіну” склалась у ІІ ст. до. н.е., коли пам’ятка стала частиною конфуціанського канону. Початково, як вважають дослідники, її мотивацією було виправдання влади ванів, що змінювали владу племінних вождів. Наприкінці періоду китайської древності книга сприймалась як взірцева історія правління мудрих володарів. Очевидно, що й міфологія в ній має вигляд історії. Основна форма викладу в “Книзі історії” – це промови богів, вождів, правителів, їхніх радників тощо.
Наводимо уривки із “Книги історії” (переклад за виданням: Литература Древнего Востока: Иран, Индия, Китай. Тексты / Сост. Л.Е.Померанцева и др. – М., 1984. – С. 194).
 |
…І сказав правитель: “О Володарі чотирьох гір[120]! Вирують і піняться води, що розлилися, і руйнують все довкола, оточують гори, заливають пагорби і підіймаються до небес, і тяжко стогнуть внизу люди. Чи є такий, що зміг би зупинити їх?” І вигукнули всі: “Та це ж Гунь!” І сказав правитель: “Та він злочинець! Він руйнує рід і не виконує наказів!” І сказали Володарі гір: “Він удатний! Випробуй його! Якщо витримає – тоді посилай!” І сказав правитель: “Іди, достойний!” І працював у поті чола дев’ять років Гунь, та не мав успіху.
Великий план
…Відповідав Цзі-цзи[121]: “Я чув, що якось Гунь запрудив води, що розлилися, і зруйнував тим порядок чергування п’яти елементів[122], і запалав тоді Бог гнівом, і не дав він Гуню Великого Плану Дев’яти Розділень[123], і порушився тоді порядок речей, і вигнаний був Гунь, і помер він. І піднявся за ним Юй, і дарувало Небо Юю Великий План Дев’яти Розділень, і прийшли тоді в порядок закони відношень…”
І та Цзі [124]
Предок[125] сказав: “Прийди, Юю! Ти також красномовний!” Юй поклонився й відповів: “О Предку й старші! Що говорити? Я думаю про щоденну працю без лінощів”. Гао Яо[126] спитав: “О, то про яку ж?” Юй відповів: “Безмежні води розлилися до небес, безбережним простором оточили гори, затопили пагорби. Народ унизу панікував і тонув. Я пересувався чотирма способами[127]. На горах рубав дерева і разом з І показував усім дичину для їжі. Я проклав русла дев’яти рік і відвів їх у море, поглибив канави й канали і відвів їх у ріки, разом із Цзі сіяв, показуючи всім, як добувати важку їжу[128] і м’ясну їжу. Старався, щоб обмінювали те, що є, на те, чого немає, змінювали місце проживання. Увесь люд отримав зерно, у всіх племенах запанував порядок”. Гао Яо сказав: “Так! Слід брати приклад із твоєї чудової мови!”
“Мови царств” (“Гоюй”)
“Мови царств” (“Гоюй”, «国语») – історична пам’ятка, що висвітлює події в восьми давньокитайських царствах у період Х-V ст. до н.е. У теперішньому вигляді цей твір складається із 21-го розділу, з яких перші три присвячені царству Чжоу (周), розділи 4-5 – Лу (鲁), розділ 6 – Ці (齐), розділи 7-15 – Цзінь (晋), розділ 16 – Чжен (郑), розділи 17-18 – Чу (楚), розділ 19 – У (吴), розділи 20-21 – Юе (越).
Традиційна китайська історіографія приписує авторство “Гоюй” Цзо Цюміну, який вважається також автором “Цзочжуань” («左传»). Насправді ж, в основі “Гоюй” лежать, очевидно, документальні записи першої половини І тис. до н.е., які були оброблені в ІV-ІІІ ст. до н.е.
Як і в більшості інших давньокитайських писемних пам’яток, загальнофілософські концепції виражені в “Гоюй” не в абстрактній теоретичній формі, а приурочені до конкретних історичних ситуацій і викладаються в промовах діячів різних царств давнього Китаю, виголошених у зв’язку з тими чи іншими подіями. Сам виклад носить часто повчальний характер: розвиток подій підтверджує правильність висловлених міркувань. При цьому характерно, що судження про загальні основи будови Всесвіту і закони взаємовідношення його елементів поширюються різною мірою як на природні явища, так і на діяльність людей у сфері політики та моралі. Посилання на універсальні закономірності нерідко є важливим аргументом, що доводить помилковість рішень і дій правителя.
Наводимо уривки із трактату “Гоюй” (переклад за виданням: Древнекитайская философия. Собрание текстов в 2 т. / Сост. Ян Хин-шун. – Т.1. – М., 1972. – С. 295-296).
Дата добавления: 2015-11-30; просмотров: 31 | Нарушение авторских прав