Хліб на столі

За всіх часів і в усіх народів було найбільшою святістю, коли лежав на столі хліб. Його присутність народжувала поетів і мислителів, сприяла появі пісень і дум, продовжувала родовід, і, навпаки, коли він зникав, неодмінно приходило лихо.

Останнім часом став досить модним вислів: не хлібом єдиним живе людина. Любимо ми уживати його де треба й де не треба. А між тим є й інше, не менш образне твердження: хліб усьому голова. Чесно й праведно про це сказав Борис Олійник: «Істинно, люди: живемо не хлібом єдиним. Істинно так... коли маємо хліб на столі».

Хліб на столі. Зайшовши до хати, возрадуймося його присутністю, освятімося його терпким запахом, віддаймося пошанівком тим, хто зростив, виколосив і розмолов у семи млинах мучицю, рукам, котрі подарували духмяні, схожі на сонце паляниці. Хай завжди він — совість наша — буде в хаті, як дивень, лежатиме прикритий вишитим рушником, свіжий та святий, і найпершою молитвою нашої духовності хай воздасться хвала хлібові. Знімімо перед ним капелюхи, уклонімося, аби одвічно він був на нашому столі, щоб не глевковів і не черствів, бо, як мовлять народні вуста, коли черствіє хліб, то і душі черствіють, а відтак, якщо черствіють душі, неодмінно зачерствіє хліб — наша совість. Це одвічне, як життя, мірило має бути нашим гаслом, нашою молитовністю не на сьогодні і не на завтра — крізь усе життя...

(За В.Скуратівським)

«Зоре моя вечірняя...»

Максимову душу завжди зворушували слова цього рядка вірша до самої глибини. Вони викликали в його уяві чарівний образ тихої, мерехтливої, елегійне задуманої й далекої вечірньої зорі, що, як очі закоханої й заплаканої дівчини, дивилась із безмежної космічної далини, з царства інших світів та інших, невідомих і недосяжних, загадкових країв.

Ці слова й цей образ глибоко запали в Максимову душу ще з дитячих, школярських літ. І відтоді завжди:

в роки юнацькі, парубоцькі й у роки змужніння; тихими, ясними вечорами осінніми, зимовими, весняними й літніми;

чи то вдома, в затишній кімнаті, чи в мандрах по бездоріжжях, на земних розпуттях; у степах, у лісах, у луках; на роботі, на полюванні, в поневірянні самотою чи з другом вірним — скрізь і завжди ці слова й цей образ змушували його серце тремтливо завмирати в солодкій елегійній задумі, в тузі за нездійсненним і недосяжним, скороминучим і невловним; у передчутті скорботних втрат і вічної розлуки; в пориві до прекрасного, божественного, героїчного, чистого й у жалю по загубленій вірі в трагічно-примарний ідеал боголюдини.

І тепер от вона, звабливо-мерехтлива вечірня зоря, знову зійшла на холодному синьо-зеленому небі. Максим ішов по синьому снігу між деревами, дивився на неї й думав про те, що й завжди, бувало, думав при такій нагоді:

«От у цей час хтось найрідніший, хтось любий і дорогий, хто думає про нього й тужить за ним, теж дивиться на цю саму зорю... І там десь їхні погляди сходяться й летять разом просторами, синіми пустелями, космічними далями...»

(За І.Багряним)

Лісова казка

Завітай осінньої пори до лісу! Пахне дубом і сосною у гущавині. Дрімають дерева під останнім теплим промінням сонечка. Дивні перетворення відбуваються в лісі. Ось, наприклад, тихо-тихо в осиковому гайку. Раптом чути: падає гілочка, потім з тихим шарудінням опустилася ще одна. Це гілкопад. На кущиках крушини глянцеві чорні ягоди. На вершечках ліщини де-не-де помітні останні горішки. Часом на лісових галявинах вогником спалахує плетиво з квіток льонку. Між кленами дивляться в небо червоні сонячні віконечка. Стрункий клен з розлогою кроною і візерунчастим листям нагадує мереживо. Поблизу великого пня останні кетяги пурпурової бруснички. Вогнем палають плоди горобини. (За А.Волковою).

Онися

На Онисі була плахта, виткана з вовни пополовині з шовком невеличкими квадратиками. Квадратики були заткані жовтогарячим шовком з білими, як срібло, тонкими обідками.

Вишитий червоно-синіми взірцями поділ сорочки спадав на червоні черевики. Ясно-синій шовковий корсет був затканий золотими квіточками. На чорноволосій голові неначе цвів вінок квіток. На шиї червоніло п'ять разків товстого доброго намиста з золотими дукачами. Лице в Онисі було оригінальне: зверху широке, знизу вузьке Під бровами ніби горіли темні, як угіль, гострі блискучі довгенькі очі. Маленькі темно-червоні уста були випнуті. Матовий цвіт лиця був трошечки жовтуватий, але його одсвіжав ледве примітний, розлитий по щоках рум'янець

Онися ввійшла й неначе з собою принесла ще більше світу в світлицю, залиту гарячим літнім сонцем. (За І.Нечуєм-Левицьким)

Дата добавления: 2015-11-30