Культура, освіта та наука

Встановилася тоталітарної диктатури і для культури мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний та адміністративний контроль. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі емігрантами.

У 1932 році з’явився термін «соціалістичний реалізм», який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади.

Формально соціалістичний реалізм визначався як звичайний реалізм з деякими романтичними додатками: романтична мрія нібито повинна була трішечки піднести бачення світу, зіставляючи реальність із соціалістичною метою, до якої життя прямує. Всі попередні форми реалістичного опису життя оголошено немічним «критичним реалізмом» саме тому, що відсутність бачення соціалістичної мети й партійно-комуністичних методів її досягнення не дозволяли здійснити цього романтичного піднесення, показати тенденцію і створити повноцінного «позитивного героя». Насправді в культурі тоталітарного суспільства, окреслюваній як «соцреалістична», реалізувалися зовсім інші принципи.

Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ «розстріляного відродження». У 1930 році був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С.Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти і жорстокі розправи в середовищі діячів науки та культури проводилися без відкритих процесів.

Ситуація дещо змінилась під час Великої Вітчизняної війни. Був пом’якшений адміністративно-ідеологогічний контроль в галузі літератури і мистецтва. У роки війни багато письменників пішли на фронт, ставши військовими кореспондентами.

Видатні антифашистські твори: вірші О. Т. Твардовського, О. Ф. Берггольц і К. М. Симонова, публіцистичні нариси і статті І. Г. Еренбурга, О. М. Толстого і М. О. Шолохова, симфонії Д. Д. Шостаковича та С. С. Прокоф’єва, пісні О. В. Александрова, Б. А. Мокроусова, В. П. Соловйова-Сєдого, М. І. Блантера, І. О. Дунаєвського та ін. − піднімали моральний дух радянських громадян, зміцнювали в них впевненість у перемозі, розвивали почуття національної гордості та патріотизму.

Особливу популярність в роки війни набув кінематограф. Вітчизняні оператори і режисери фіксували найважливіші події, що відбувалися на фронті, знімали документальні фільми («Ленінград в боротьбі», «Битваза Севастополь»,«Берлін») та художні фільми («Зоя», «Вона захищає Батьківщину», «Два бійці» та ін.)

Розвиток освіти, як основи всієї культури, мав суперечливий характер. З одного боку, на підставі Закону СРСР про зміцнення зв’язку школи з життям семирічка була замінена восьмирічкою, стимулювалось здобуття середньої освіти, було відкрито шкіли-інтернати, у яких навчалося учні переважно з багатодітних або неповних сімей. З іншого боку, відбувалась профанація ідеї політехнізації освіти, що призвело на практиці до зміни пріоритетів освіти: акцент робився на підготовку учнів до виробництва. З цією метою на шкоду загальноосвітнім предметам значно більше часу відводилось урокам праці і виробничій практиці.

Посилювалась ідеологізація навчального процесу, запроваджувалось обов’язкове вивчення російської мови у всіх республіках. До того ж у містах і селищах міського типу, населення яких швидко зростало за рахунок села, масово відкривались школи з російською мовою навчання, в яких під виглядом «двомовності» фактично утверджувалась російська одномовність.

Зазначені суперечності були характерні і для вищої, і для середньої спеціальної освіти, мережа закладів якої після реевакуації та відновлення довоєнних вищих закладів освіти та технікумів помітно розширилась.

Пізніше помітні зміни відбувалися у змісті та методах освіти. Разом з посиленням курсу на так звану марксистсько-ленінську підготовку молоді, ігноруванням досвіду західних країн навчальний процес все-таки збагачувався, впроваджувалисьновітні здобутки науки і техніки, а заодно насаджувався сталінізм як останнє слово марксизму. З боку партійних і державних органів, спецслужб посилювався контроль за діяльністю шкіл, училищ, технікумів і вузів, за ідейною спрямованістю навчально-виховного процесу, продовжувалась «чистка» професорсько-викладацьких й учительських колективів від «неблагонадійних»,здебільшого національно свідомих фахівців.

Влітку 1946 року розпочався широкий наступ на ідеологічному «фронті», який отримав назву «ждановщина». Початком її стала постанова ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград», ініціатором якої був Й. Сталін, а головним провідником – А. Жданов, член Політбюро і секретар ЦК ВКП(б).

До постанови про літературу додались постанови про репертуар драматичних театрів, про кінофільми «Велике життя», про оперу В. Мураделі «Велика дружба».

Стало практикою закриття журналів, заборона літературних, музичних, кінематографічних творів.

Знову почались нападки на «формалістів» у музиці, серед яких головними було названо С. Прокоф’єва і Д. Шостаковича.

Водночас розгорнулась боротьба з «космополітизмом», в якій звинувачувалися представники єврейської інтелігенції. У цьому «витку» боротьби загинули відомі діячі культури: актор і режисер С. Міхоелс, поет П. Маркіш та ін. Ця кампанія значною мірою носила антисемітське забарвлення. Проте космополітом могли оголосити будь-яку людину, яка цікавилась західною літературою, музикою, живописом. Це призвело до ізоляції радянського народу від досягнень світової культури.

Існуюча система керівництва наукою ставила над усе вірність ученого догмам, які Й. Сталін виклав у «Короткому курсі історії ВКП(б)», практично виключала будь-який вияв наукового вільнодумства. Та й склад кадрів наукових працівників був далеко не однорідним. Поряд з вченими, які зробили видатний внесок у світову та вітчизняну науку, такими як П. Капіца, С. Вавилов, М. Келдиш, було чимало кар’єристів і лжевчених.

Важкі наслідки мав сталінізм для розвитку суспільних і гуманітарних наук, які ще в довоєнний час вдалося перетворити в слухняну служницю компартійного режиму, його ідеологічний рупор. Нищівна критика нових напрямів науки, зокрема генетики і кібернетики, супроводжувалась утвердженням сталінізму як методологічної основи усіх наук і насамперед суспільних.

В економічній науці все було підпорядковано пропаганді праці Й. Сталіна «Економічні проблеми соціалізму в СРСР», в якій він, зокрема, напав на тих економістів, які мали свою, особливу думку щодо проблем товарного обороту, товарно-грошових відносин. Й. Сталін звинуватив їх у науковому невігластві, у нерозумінні, що товарний оборот несумісний з перспективою переходу до комунізму.

Практично обірвались зв’язки із світовою наукою. Саме наприкінці 40-х – на початку 50-х років на окремих найважливіших напрямах наукових досліджень і почалось відставання від світового рівня.

Сталінський період був періодом безпрецедентної в історії людства культурної революції, яка торкнулася багатомільйонних мас населення всієї країни. Ця революція була абсолютно необхідною умовою виживання нового суспільства. Людський матеріал, який дістався від минулого, не відповідав потребам нового суспільства в усіх аспектах його життєдіяльності, особливо − у виробництві, в системі управління, в науці, в армії. Були потрібні мільйони освічених і професійно підготовлених людей. У вирішенні цієї проблеми нове суспільство продемонструвало свою перевагу перед усіма іншими типами соціальних систем. Найдоступнішим для нього виявилося те, що було самим важкодоступним для минулої історії, − освіта і культура. Всяка спроба повернути країну в дореволюційний стан сприймалася як найстрашніша загроза цьому завоюванню революції. Побут при цьому грав роль другорядну. Високий освітній і культурний рівень людей вважався необхідною умовою комунізму в самих основах марксистської ідеології. У цьому пункті, як і в багатьох інших, практичні життєві потреби збігалися з постулатами ідеології. У сталінські роки марксизм як ідеологія ще був адекватний потребам реального ходу історії [і.р.].

Таким чином, культурна сфера, як і всі інші в СРСР зазнавала жорсткого контролю та диктатури комуністичної партії. Її розвиток і подвижницька роль у суспільстві та духовному житті народу гальмувались диктатом центру, при цьому використовуючи для власних цілей. Для свого утвердження тоталітарний режим широко використовував культурно-освітні заклади: клуби, бібліотеки, музеї, монументальне мистецтво.

Дата добавления: 2015-11-30