Курс на індустріалізацію та колективізацію

Відбудова господарства, зруйнованого за роки Першої світової та громадянської воєн, поставила перед більшовиками питання про подальший розвиток країни. Всім було зрозуміло, що країна потребує модернізації, яка вивела б її з економічної відсталості. Питання полягало в тому, як це здійснити.

На ХІV з’їзді ВКП (б) у грудні 1925 року було схвалено стратегію прискореного розвитку промисловості‚ здійснення імпортозамінної індустріалізації.

Започаткування проведення політики індустріалізації почалося здійсненням плану ГОЕЛРО (1920 р.) — плану електрифікації країни. Остаточно цю політику було схвалено після затвердження директив першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства на 1928/29-1932/33 роки.

Основою дискусії, що розгорілася в партійному керівництві, було питання про темпи й масштаби промислового будівництва в СРСР. Вирішальним у цьому став ідеологічний чинник і зростаючий культ особи Й. Сталіна. У зв’язку з цим у партійному керівництві були дві основні позиції:

• О. Риков, голова Раднаркому, виступав за збалансований розвиток сільського господарства і промисловості;

• Л. Троцький вимагав здійснення надіндустріалізації (високі темпи розвитку промисловості в найкоротші строки).

Більшість членів ЦК ВКП (б) підтримала О. Рикова, але з 1928 року Й. Сталін почав проводити політику надзвичайних заходів щодо селянства та прискорення темпів індустріалізації. Така ситуація вплинула й на вироблення завдань першого п’ятирічного плану. Із двох пропонованих варіантів — мінімального, який передбачав 18% зростання темпів економічного розвитку на рік, та оптимального, що передбачав 20-22% зростання, було схвалено останній, що його згодом коригували в напрямку різкого підвищення показників розвитку галузей важкої промисловості (план передбачав зростання вже на 37% щорічно).

Перша п’ятирічка виконувалась у складних економічних і політичних умовах. Завищення планових показників розвитку економіки спричинило диспропорції та привело до зриву виконання завдань. Офіційна пропаганда вирішила не знайомити радянський народ з таким провалом і, повторюючи слова з промов Й. Сталіна, твердила про дострокове виконання завдань першої п’ятирічки за 4 роки і 3 місяці. Реальні темпи зростання становили близько 16%. Але і вони були феноменальними для розвитку економіки, а заплановані показники першої п’ятирічки з випуску деяких груп товарів були досягнуті лише в середині 1950-х років.

Для реалізації таких грандіозних зрушень необхідні були значні ресурси. Основними джерелами індустріалізації були:

• використання доходів державного сектора економіки;

• націоналізація промисловості;

• збільшення прямих і непрямих податків;

• використання трудового ентузіазму трудящих і дармової праці політичних в’язнів;

• примусова колективізація сільського господарства та інше.

«Надіндустріалізація» призвела до падіння продуктивності праці, зменшення кількості споживчих товарів, посилення грошової емісії (червінець перестав бути конвертованим), інфляції, погіршення матеріального становища народу і як наслідок — запровадження карткової системи і падіння життєвого рівня населення.

У другій п’ятирічці (1933-1937 роки) сталінське керівництво перейшло до більш-менш збалансованої політики щодо темпів економічного розвитку господарства країни. І хоча результатом розвитку її економіки стало виконання планових завдань по 10 показниках, в цілому ж завдань п’ятирічного розвитку, попри офіційні заяви, теж не було виконано.

Таким чином, підсумки індустріалізації залишаються досить неоднозначними.

З одного боку, СРСР із країни, що ввозила машини, перетворився на країну, що почала самостійно забезпечувати себе машинами і обладнанням. В економіці було створено нові галузі: літакобудування, автомобілебудування, хімічна промисловість, сільськогосподарське машинобудування, енергетична промисловість та ін., а за обсягами промислового виробництва радянська країна вийшла на друге місце у світі. СРСР перетворився з аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну країну. З іншого боку, ціна індустріалізації виявилась занадто високою: в СРСР було підірвано сільськогосподарське виробництво, скоротилося виробництво в легкій і переробній галузях промисловості вкупі з різким зниженням якості товарів, сталась ізоляція радянської економіки від світової, відбулося загальне одержавлення засобів виробництва, посилилася централізація в управлінні економікою, утвердилися командно-адміністративні методи управління.

Найнегативніший аспект індустріалізації — її проведення не було спрямоване на піднесення життєвого рівня населення. Інтереси і потреби людини цілковито ігнорувалися, а її особистість нівелювалась. Крім того були і чисельні людські жертви.

Одним із джерел індустріалізації була колективізація, яка заразом мала забезпечити контроль з боку ВКП (б) над селянством і придушити будь-які спроби селянських виступів. Колективізація розпочалася за рішенням XV з’їзду партії більшовиків (1927 року); вона стала важливою складовою формування тоталітарної системи.

Здійснення індустріалізації загострило становище в аграрному секторі. Восени 1928 року розпочалися перебої з постачанням хліба. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялося продавати державі хліб за нижчими цінами. Становище можна було легко скорегувати зміною цінової політики — зниженням цін на промислові товари й підвищенням закупівельних цін на продукцію сільського господарства. Порушуючи рішення XV з’їзду ВКП (б) про збалансований розвиток галузей економіки, політбюро ЦК ВКП (б) у січні 1928 року винесло рішення про примусове вилучення у селянства зернових надлишків і необхідність форсованої колективізації сільського господарства. Група членів ЦК ВКП (б) під проводом М.Бухаріна виступила проти відновлення воєнно-комуністичних методів економічної політики, але зазнала поразки. Перемогли прихильники точки зору Й. Сталіна, які наполягали на необхідності проведення суцільної колективізації, тобто суцільного насадження системи колгоспів.

Суцільна колективізація почала здійснюватись уже в 1929 році, названому «роком великого перелому». Керівники окремих районів, спонукувані «високим керівництвом», змагалися, хто першим прозвітує про завершення колективізації. З’явилася сила-силенна абсолютно нежиттєздатних колективів-комун і колгоспів-гігантів. У відповідь на ці заходи селяни почали масовий забій худоби, аби тільки вона не потрапила до колгоспу. Було багато повідомлень про підпали, терористичні акти, масові селянські виступи. Виникла загроза зриву весняної посівної.

2 березня 1930 року у «Правді» з’явилася стаття Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів», в якій зазначалися серйозні помилки на селі, а саме: порушення принципу добровільності вступу до колгоспів, відмова від урахування різноманітності умов у різних регіонах. У помилках «вождь народів» нахабно звинуватив лише місцевих партійних керівників.

Стаття й опублікована після неї постанова ЦК ВКП (б) були не чим іншим, як тактичним кроком сталінського керівництва, спрямованим на заспокоєння громадської думки. Селяни сприйняли нові настанови як сигнал до виходу з колгоспів. До червня 1930 року, порівнюючи з березнем, рівень колективізації впав із 58 до 24%. Але після XVІ з’їзду ВКП (б) почалася нова хвиля колективізації.

Було розроблено директивний план, за яким зернові райони за строками завершення колективізації було поділено на три категорії:

• до першої категорії віднесено зернові райони Північного Кавказу й Поволжя. Тут колективізація мала завершитися весною 1932 року;

• до другої категорії — Україну та Білорусію (весна 1933 року);

• до третьої — всі інші та не зернові райони (весна 1935 року).

Селян-одноосібників обкладали нестерпними податками.

Головним методом проведення колективізації (колгоспного будівництва на селі) став терор проти селянства. Передбачалося перетворити всіх трудівників села на державних робітників, а земельну власність — на державну.

Соціальний склад селянства напередодні колективізації відзначався неоднорідністю і ставлення його прошарків до радянської влади також було неоднозначним. Незаможні («бідняцькі» та «пролетарські») категорії селянства стали соціальною базою радянської влади на селі під час проведення колективізації. Щодо «середняка» радянська влада впродовж деякого часу виявляла толерантність.

Головне вістря «класової боротьби» було спрямоване проти «куркулів» (заможних селян), яких передбачалося «знищити, як буржуазний клас» хоча куркулі 20-х років, не ті селяни, що повіривши радянській владі, воювали за неї, своєю працею досягли відносного благополуччя. Ця верства селянства стала головним противником соціалістичного експерименту на селі.

З осені 1929 року радянська влада розпочала активний наступ проти «куркульських» господарств. Спершу наступ здійснювався методом адміністративного тиску — встановленням підвищеного зернового податку, забороною оренди землі та вступу до колгоспів. У грудні 1929 року радянська влада перейшла до політики відкритого терору. Було встановлено категорії «класових ворогів на селі». Відповідно до категорії визначалися міра покарання та чисельність «ворогів».

Конкретні цифри «розкуркулення» передбачали, що до першої категорії (активні вороги радянської влади) належать 60 тис. сімей, до другої (активні саботажники колгоспного будівництва) — 150 тис. Поступово політика «розкуркулення» перетворилася на засіб боротьби проти всіх селянських господарств, які чинили опір колективізації. Вона поширилася на господарства середняків, навіть на бідняків. Тому куркулями оголошували і багатьох середняків. Для бідняків винайшли термін — підкуркульник. Всі вони також були репресовані. Тих, хто чинив впертий опір колективізації, розстрілювали або масово вивозили в табори. У решти конфісковувалася власність, а господарів із сім’ями викидали з будинків. Але найчастіше їх теж вивозили на північ, де скидали серед арктичної пустелі без їжі та притулку. З-понад мільйона селян, експропрійованих радянською владою на початку 1930 pоків, близько 850 тис. депортовано на північ та до Сибіру, де багато з них, особливо діти, загинуло. Немало селян самі розпродавали майно, кидали землі й виїздили на новобудови.

Особливо жорстоко проводилася колективізація взимку 1930 року. Людей заганяли в колгоспи силою, усуспільнюючи всю худобу і птицю. Оскільки винищувати односельчан відмовлялася навіть сільська біднота, об’єднана в комітети незаможників (комнезами), в села України відряджалися віддані компартії безпартійні робітники, комуністи та комсомольці: восени — 15 тис., в січні — 47 тис. Одночасно в села прибула велика група 25-тисячників (переважно робітники). З підприємств безперервно виїздили також групи і бригади виробничників, які проводили монтаж, ремонт та експлуатацію сільськогосподарської техніки та агітаційну діяльність серед селян. Усього було «розкуркулено» до 15% селянських господарств, а адміністративно вислано 20% селян [369орлов].

Держава посилювала свій вплив на колгоспи. Для цього створювалися державні машинно-тракторні станції (МТС), у яких зосереджувалася основна частина сільськогосподарської техніки для обробітку колгоспних полів. Це було засобом економічного контролю над колгоспами, подібно до того, як мережа партійно-комсомольських організацій, Рад усіх рівнів, міліція здійснювали політичний контроль. Користуючись цим, керівництво країни оголосило поставки колгоспної продукції державі «першою заповіддю». Продукція поставлялася, а не продавалася, і держава сплачувала за неї лише символічні гроші. Розміри державних поставок охоплювали майже весь урожай. Це було фактично відновленням продрозкладки. До того ж у 1930 році заборонили приватну торгівлю. Колгоспники отримували копійки і мізерну кількість хліба за свою працю, а тому втрачали заінтересованість у розвитку виробництва і ставилися до колгоспного майна байдуже, іноді навіть вороже. Так, у 1931 році майже третина врожаю зерна була втрачена під час жнив; а площа посівів з 1929 по 1932 роки зменшилася на одну п’яту. Посилюється дезорганізація колгоспного виробництва. Було очевидно, що ліквідація економічної самостійності селян підриває сільськогосподарське виробництво.

Особливо фатальну роль у погіршенні становища в сільському господарстві відіграла жорстока сталінська хлібозаготівельна політика.Вже у 1931 році з республіки вивезли близько 400 млн. пудів зерна, хоча керівники УРСР благали Й. Сталіна зменшити хлібозаготівлі, на що той відреагував мізерним зниженням. 7 серпня 1932 року ВЦВК і РНК СРСР затвердили власноручно написану «вождем народів» постанову, відповідно до якої розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за «пом’якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк до десяти років. Купити в містах продовольство селяни не могли, бо з 1929 року воно розподілялося за картками. Жителі сіл опинилися в безвихідному становищі.

За законом, названим «законом про п’ять колосків», 55 тис. селян були засуджені до 10 років в’язниці та концтаборів та до смертної кари за спробу «крадіжки» зерна чи худоби. Продовольчі загони за сприяння місцевих комуністів відібрали у селян практично всі продукти харчування. За таких умов селяни намагалися забивати худобу для власного споживання, щоб вижити в умовах голоду. Небачений в історії голод охопив Україну, Нижнє Поволжя, Північний Кавказ, степові райони Дону й Кубані. Випадки людоїдства й смерті цілих сіл були настільки частими, що це нікого не дивувало. Масштаби голоду були катастрофічними, й дотепер не відома точна кількість померлих.

Колективізація призвела до повної дезорганізації сільськогосподарського виробництва. Збір зернових упав до рівня 1921 року. Поголів’я великої рогатої худоби скоротилося вдвічі, свиней — у 2,2 рази (поголів’я не змогли відновити протягом наступних 30 років). Порушився баланс у розвитку сільського господарства і промисловості, що призвело до хронічного відставання аграрного сектора. Було фізично знищено найбільш кваліфіковану частину сільськогосподарських працівників.

У другій п’ятирічці партійно-державне керівництво СРСР здійснило низку заходів для зміцнення колгоспів, а також для деякого поліпшення життя колгоспників. Вводилися методи індивідуальної і дрібногрупової оплати праці залежно від кількості і якості виробленої продукції. Ширше використання принципів матеріальної зацікавленості сприяло зростанню продуктивності праці.

До кінця 1934 року криза в сільськогосподарському виробництві була подолана і в усьому СРСР відбулося скасування карткової системи розподілу продовольчих товарів. Поліпшення матеріального становища селян, матеріальна їх заінтересованість виявилися більш вигідними державі, ніж вилучення врожаю насильницькими методами.

[http://www.info-library.com.ua/books-text-1078.htmlБілоцерківський В.]

У 1937 р. колективізацію було в основному завершено. На кінець 30-х років у колгоспи було об’єднано майже 97 % селянських господарств.

Отже, завдяки проведеній індустріалізації, СРСР значно зміцнив свої позиції ставши однією з провідних країн світу саме в галузі важкої промисловості, що позначилось на її інших галузях. Одним із джерел індустріалізації була колективізація, яка в свою чергу привела до негативних наслідків, а саме голодомору, який є страшною сторінкою в історії Радянської державі та наслідки якого відчутні досі.

Дата добавления: 2015-11-30