|
Читайте также: |
Ніч, жінка, дитина
Н і ч. Я зазираю у душі, зазираю і тобі, о жінко. Ти плачеш? Ти, що володієш найбільшим скарбом?
Ж і н к а. Облиш мене, будь ласка. Доки не прокинувся мій синок, моя кровиночка, я хочу побути на самоті.
Н і ч. Самоти ти якраз боїшся. От і зараз ти вигадала мене.
Ж і н к а. Але ж ти реальна. Я можу доторкнутися до тебе рукою. Яка ж ти холодна.
Н і ч. Холодна? Тоді ти плутаєш мене із смертю. Не бійся. Я жива.
Ж і н к а. Кажи, не мовчи.
Н і ч. Справжня самота там, за вікном. Я йду, чорна і непомітна.
Ж і н к а. Чорна і непомітна… Кажи далі.
Н і ч. Я йду і огортаю душі.
Ж і н к а. Я колись любила вірші. Ну, добре, намагалася любити. У рядках, які складаються наче самі собою і запам’ятовуються, була якась таємниця. (Тихо.) Зоря моя вечірняя, зійди над горою, поговоримо тихесенько в неволі з тобою…
Н і ч. Неточна цитата.
Ж і н к а. Що?
Н і ч. Ти неточно процитувала Шевченка. Той, від кого в тебе дитина, тобі б не пробачив.
Ж і н к а. Моє серце чує, що він живий. Адже він… живий?
Н і ч. Так. Але що тобі з того? Він далеко звідси. Його душа мовчить. Він завмер, наче тінь, що вмирає з настанням темряви. Настанням ночі.
Ж і н к а. Але ж ніч не вічна.
Н і ч. Ні. Тут ти маєш рацію. Але той, про кого ти говориш…
З темряви виступає силует Сильвестра.
С и л ь в е с т р. Те, що я пишу зараз, потрібне лише мені самому. Досі я рятувався у слові, у словах. Тепер мій крихкий прихисток розсипався. Я кличу когось до себе в душу, але хто це? Ніна? Ліда? Яніна? Та дівчина, з якою я був близьким, перед тим як плисти на острів? Те, що я пишу тепер, починається з мого видіння, там, на острові. Коли я із зайцем (чи точніше, зайчихою) на руках вирушаю з острова. У моєму тілі видно той отвір, який ніколи не заросте. Спроба жити іншим життям ні до чого не привела. Але й повернутися до того, що було до острова, я не можу. Зі мною йде лише моя уява, єдине, що в мене лишилося. Та й цей мій текст колись закінчиться. Ось я відпускаю зайчиху…
Ж і н к а. Хто це? Чий це голос? (Сильвестр зникає. Пауза.) Я була… Я була близька з ним тілом. От і все. Що ж це таке? Час наче завмер. Куди ж і ти зникаєш? Де ти?
Н і ч. Я розчиняюся в тобі. Уяви собі, що простір довкола тебе – це ти жива… А в мені плачуть тисячі таких, як ти. І все ж я тільки жінка. Безтілесна, розмита темрявою. Нічого не чую. Ніхто нічого не промовляє. Обізвися, жінко. Ти схожа на мене. Викинь своє дитя. Навіщо тобі серед ночі його плач і твоє безсоння? Мовчиш? Не маєш що сказати? Та ти мене зовсім не слухаєш. Тоді ти не слухаєш саму себе й це життя. Зараз я візьму на руки твого хлопчика.
Ж і н к а. Я чую тебе. Ні! Ні!
Прокидається і починає плакати дитина.
Н і ч. Тепер вона говоритиме з сином. Нарешті.
Дитина плаче дедалі голосніше.
Ж і н к а. Мій маленький, мій синочку, спи. Який же ти неспокійний, мій сину… Може, ти боїшся, що тебе приїдуть і заберуть, як було домовлено? Не бійся, ніхто не приїде, нас не знайдуть, ми так далеко, я зробила все, щоб заховати наші сліди… Я тебе не віддам ні за які гроші. Ти знову глипаєш на мене своїми великими сірими оченятами. Це я, твоя мама, Світлана. Мама, яка хоче, аби серед цієї безсонної ночі хтось постукав у нашу шибку, на цьому краю світу. Я знаю, хто то має бути. Але хто здогадається, що нас треба тут шукати? Я все правильно розрахувала, синку, – найменше нас шукатимуть у глухому селі, у старій напіврозваленій хатині, яку я купила за такі мізерні гроші, за шість кілометрів до лісового озера, на березі якого зачалося твоє життя. Спи, синку, десь блукає твій сон, він незабаром прийде до тебе, бо я бачу, як його намагаються загнати до нашої хати двоє зайців з дивними іменами – Пінга і Понг.
Дата добавления: 2015-11-30; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав