– Пам’ятаєш, Вікторе, коли ти мене проводжав востаннє?
– Ти хочеш сказати – вперше і востаннє?
– Нехай так. Пам’ятаєш?
– Випускний? Ні? Раніше? Це було навесні?
– Згадай, прошу тебе, згадай. Я стою посеред цієї зустрічі.
– Довкола зима? Заметіль? Я зустрів тебе біля твого будинку. Ти змерзла, геть посиніла, і я відігрівав твої руки.
– А осінь? Згадай ще осінь… Я тоді збирала листя.
– Лідо… То була весна. Прокляття. Ти плачеш? Ти плачеш через таку дурницю? Лідо! Тоді між нами ще нічого не було.
– А зараз? Я хочу додому, Вітю.
– Додому? До тебе чи до мене? Чи до Едуарда?
– До себе. До Славика. Вибач. Ходімо?
– Едуарде, я повинна тобі признатися у страшному гріхові.
– Гріхові? Великому? Ти когось убила, Яніно?
– Ні. Це ще гірше. Набагато гірше.
– Гірше?
– Так. У мене є син. Десь є син. Я його колись покинула. Ти мене чуєш?
– Ти покинула сина?
– Його в мене забрав батько. Це не міняє справи. Мій син десь далеко, так далеко, що я не можу ні дійти до нього, ні доїхати, ні долетіти на крилах уяви.
– Заспокойся і розкажи все по порядку. Ти не вигадуєш?
– Ні. Ні. Ні. Я підла, підла, підла тварюка.
– Яніно! Яночко!
– Едуарде, до мене йде мій син. Син, розумієш? Де ми з ним зустрінемось? Чого ти мовчиш?
– Будемо шукати разом. Хто його батько?
– Батько? Тоді був вечір… Випускний вечір. Не мій. Сильвестра.
– То батько – Сильвестр Васильчук?
– Ні. Ти нічого не розумієш.
– Яніно, тихо. Якщо ми зустрілися…
– Якщо ми зустрілися. Хіба ти мій син?
– Яніно! Не йди, Яніно!
– Вітю, та весна десь посеред нас. Поміж нами. Як дорога з безперервним рухом, як річка, на якій нема кладки.
– Отже, все ж весна… Ти все ще кохаєш свого чоловіка? Але ж Сильвестр зрадив тебе.
– Відколи ми його врятували, я його не бачила. З лікарні він утік. Хтось мені казав, що він бомжує і пише якусь книжку. Щось фантастично‑філософське. А є чоловік, який пише книжку про самого Сильвестра.
– Отже, тебе цікавить його доля?
– Когось же мусить вона цікавити. Він самотній і безпорадний. Він справді як той острів посеред лісового озера. Я теж тепер на такому острові. Я щодень подумки вирушаю до нього і не можу прийти. Як мені це зробити?
– Зате ти прийшла, щоб мені це сказати?
– Ні, я прийшла до тебе, як до того Віктора, Віктора Старовського, який може мене порятувати.
– Від цього нема порятунку, Лідо. Це життя. У тебе своє, у мене… У мене теж твоє, але тобі потрібне інше життя. По суті, ти щаслива людина, моя Лідонько.
– Авжеж, щаслива. В тій річці розлита гіркота, якої не перепливти, в якій можна хіба втонути.
– Ось ти й почала шлях вздовж берега. А я на протилежному боці.
– Ти вважаєш, я йду до нього? Я йду до нього? Простягни мені руку, Вітю.
– Яніно, ми шукатимемо твого сина й обов’язково знайдемо його.
– Коли? До того ж… До того ж, Едуарде, я боюся цієї зустрічі. Прагну і боюся. А ще боюся, що можна все життя шукати і не знайти. Можна спокутувати… і чи зможу я спокутувати?
– Якщо прагнеш – треба шукати.
– Господи, невже я тільки все життя намацувала стежку, на яку тепер боюся ступити? Що ж тоді було до цього дня? Було? Це реальність? Чи сон – я теперішня?
Дата добавления: 2015-11-30; просмотров: 40 | Нарушение авторских прав