Люблінська унія та Берестейська церковна унія

Об'єднання Польщі та Литви в «єдину (спільну Річ Посполиту», здійснене на сеймі в Любліні, що тривав з 10 січня до 12 серпня 1569 р., увінчало собою унійні змагання, започатковані в Крево 1385 р. Відтоді було укладено чимало державних угод, але обидві сторони, маючи вдосталь «шкір і печаток (скріплених печатками пергаментних документів), усе-таки не мали унії», — точніше, на середину XVI ст. вона була лише персональною. Така ситуація не влаштовувала польську шляхту, яку вабили безкраї обшири руських земель, що здавались їй тим ціннішими, чим вищим був попит на сільськогосподарські та лісові товари на зовнішньому ринку Однак литовці ревно обстоювали свою державну самостійність Змінити ставлення до об'єднавчих проектів їх змусила так звана Лівонська війна з Московщиною (1558-1583), яка виснажила матеріальні ресурси країни та помітно позначилася на позиціях шляхти, котра стала вбачати вихід зі скрутного становища в унії з Польщею До всього, їй Імпонували широкі права, якими користувалася шляхта Корони Аналогічними були й настрої на литовсько-польському порубіжжі, хоч І з Інших причин населення Волині та ПІдляшшя сподівалося, що унія покладе край постійним прикордонним конфліктам Неприхильне ставилася до унії верхівка Литви, яку відлякувала перспектива втрати свого політичного всевладдя її настрій виразно засвідчила поведінка литовської депутації, котра після місячних переговорів Із поляками в ніч на 1 березня потайки покинула Люблін.

Цей вчинок не спантеличив польську сторону, яка вжила рішучих заходів, реалізуючи свою програму-мінімум — привласнення Волині та ПІдляшшя Сейм зажадав від короля «повернення» цих територій Польщі, заочного, з огляду на відсутність литовців, вирішення питання про унію, а в разі необхідності — розгортання воєнних дій Тож, як зауважив М Грушевський, «супроти рішучого вщпору литовських сенаторів [було] кинуто в кут всі фрази про обопільний Інтерес, про стародавню приязнь І братерство Польща звернулася до насильства й ладилася війною змусити литовських панів, аби піддалися добродійствам у ні І».

5 березня королівською грамотою ПІдляшшя й Волинь були приєднані до Корони Представники цих земель мали прибути до Любліна й, присягнувши Польщі, взяти участь у роботі сейму А оскільки вони з цим не поспішали, їм пригрозили конфіскувати їхні маєтки, чим І було залагоджено справу.

Цікаво, що на сеймових засіданнях волиняни енергійно підтримали Ідею приєднання до Польщі Київської землі — певно, прагнучи зберегти традиційну систему зв'язків зі своїми сусідами Легкість, з якою вирішилася доля Волині й ПІдляшшя, спонукала поляків до дій Незабарне було знайдено «докази» того, що Київ належить Короні, а заразом — І Брацлавщина Так було побудовано цілу теорію, згідно з якою вся Русь здавна підлягала польським королям — внаслідок добровільного визнання їхньої влади, завоювання або успадкування ЦІ твердження перегукувались Із загальноруськими претензіями московських володарів, які продовжували простягати руки до українських земель — передусім, до Києва На цьому й наголошували польські політики*, обстоюючи необхідність їх Інкорпорації до Корони Брацлавщину та Київщину було «возз'єднано» з Польщею на початку червня Тож коли на сейм прибула литовська депутація (6 червня 1569 р), всі українські землі вже опинилися поза межами Литви.

В такому «урізаному» вигляді Литовська держава й уклала угоду про унію з Польщею Згідно з актом від 1 липня 1569 р вони злилися воєдино й надалі мали управлятися одним загаль-нообраним володарем, котрий коронувався в Кракові як польський король І великий князь литовський Литва втратила право на власні сейми та зовнішні зносини, водночас втративши й будь-яке політичне значення, хоча й не припинила свого державного Існування (ознакою цього були окремі адміністративна та фінансова системи, армія, законодавство, уряди)

На подальших засіданнях сейму литовці намагалися протестувати проти захоплення українських земель Однак наслідком цього було лише внесення пункту про їх «повернення» Польщі в додатковий, потвердний акт унії від 11 серпня 1569 р Отже, Волинь, Брацлавщина та Київщина, чию долю було вирішено «в антракті» унійних переговорів, остаточно злилися з Короною Анемічні спроби литовців повернутися до цього питання по смерті Сипзмунда-Августа (червень 1572) не увінчалися успіхом — не в останню чергу через байдужість української еліти, котра дбала передусім про свої станові Інтереси, не дуже замислюючись над тим, з яких саме «певних причин» ГІ «прилучено до Коруни»

Вимоги, висунуті шляхтою на Люблінському сеймі, були мінімальними (збереження всіх Існуючих привілеїв, свободи віросповідання, руської мови в офіційному діловодстві), а їх реалізація вичерпала політичний потенціал української еліти До всього, як слушно зазначив американський дослідник Я Пеленський, у 60-х-70-х рр XVI ст вона практично не мала можливостей для маневрування «Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту... Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, слід визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релі-гійної толерантності наприкінці XVI- на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Поль-сько-Литовської держави».

Принцип свободи віросповідання мав особ-ливе значення для Речі Посполитої — і не лише з огляду на приєднання населених «схизматиками» українських земель, а й через бурхливе поширення тут протестантизму. Цей принцип прокламували наступники Сигізмунда-Августа — Генріх Валуа, Стефан Баторій, Сигіз-мунд III. Проте водночас у країні розгорталася діяльність ордену єзуїтів, котрі спрямовували зусилля на боротьбу з Реформацією. Паралельно вони активно обстоювали ідею церковної унії, їй, зокрема, було присвячено працю єзуїтського проповідника Петра Скарги «Про єдність церкви Божої» (1577), адресовану князю Василю-Костянти-ну Острозькому*. На нього, як і на інших сучасників, цей твір справив помітне враження.

Успіху католицької пропаганди сприяло безладдя, яке на той час панувало в житті православної Церкви. За умов існування практики «подання»** церковні уряди нерідко розглядалися лише як джерело прибутків. Ті ж, хто обіймав їх у гонитві за «достатком мирським» та «вла-стительством», часто не тільки не були взірцем християнських чеснот, а й порушували найелементарніші моральні норми — були, за висловом сучасника, не святителями, а «сквернителями».

За цих обставин на захист авторитету православ'я виступили міщанські організації — братства, які створювалися при парафіяльних церквах. Пріоритет у цій справі належав львівському Успенському братству, що за статутом, ухваленим 1586 р. антіохійським патріархом Йоакимом, узяло на себе функції контролю за діяльністю духівництва. Це призвело до конфлікту між братством і місцевою єпархіальною владою в особі владики Гедеона Балабана. В боротьбі з ним братчики сперлися на підтримку константинопольського патріарха Ієремії. Останній під час свого перебування в Речі Посполитій зробив низку рішучих, але не досить продуманих кроків, то суворо додержуючись канонічної практики, то йдучи за існуючою традицією: передусім, позбавив сану митрополита Онисифора, призначивши на його місце Михайла Рогозу, й запровадив уряд патріаршого намісника з титулом екзарха, надавши його луцькому єпископу Кирилові Тер-лецькому (1589).

Енергійне втручання патріархії в справи місцевої Церкви та виразне протегування Константинополем братському рухові викликали невдоволення серед вищого духівництва, яке стало замислюватися «над способом утечі від того всього галасу й неспокою, який підняли домашні реформатори й грецькі ієрархи» (М.Грушевський). Унія гарантувала їм повне визволення з «неволі константинопольських патріархів», і саме тому ідея переходу під супрематію римського стала поступово оволодівати умами православних владик.

Ініціатива в цій справі належала Гедеонові Балабану, якого на з'їзді в Белзі підтримали луцький, турово-пінський і холмський єпископи, письмово засвідчивши свою прихильність до унії (1590). їхні наміри були схвалені Сигізмундом III. До змовників приєдналися нововисвячені єпископи перемишльський (Михайло Копистенський) та володимирський (Іпатій Потій), а згодом — і митрополит Михайло Рогоза. У середині 1595 р. умови укладення унії були погоджені з папським нунцієм і королем. Водночас позначилася протидія об'єднавчим задумам у вигляді протестів української шляхти й віленського духівництва. Унійна авантюра була різко засуджена в посланні Василя-Костянтина Острозького, який закликав до рішучого опору діям владик, котрі ігнорували волю православного загалу. Серйозність власних намірів він підтвердив заявою про готовність виставити в разі необхідності 15-20 тис. чоловік на захист «благочестя». За таких обставин навіть Гедеон Балабан почав заперечувати свою причетність до унійного заміру.

Однак події вже набрали необоротного характеру: король своїм універсалом підтримав унію, а Потій і Терлецький відбули до Рима, де 23 грудня 1595 р. були прийняті папою й склали йому присягу. Заключний акт укладення унії мав відбутися на Соборі в Бересті (нині — м.Брест), призначеному на 6 жовтня 1596 р. Але прибулі на Собор одразу розділилися на два ворожі табори. Перший, офіційний, репрезентували митрополит, п'ять владик-уніатів і католицьке духівництво, їм протистояли захисники ортодоксії — представники патріархату, єпископи Балабан і Копистенський, більшість православного кліру, князь Острозький із сином, шляхта, міщанські депутації. Після невдалих спроб порозумітися обидві сторони прокляли одна одну. Так унія глибоко розколола тогочасне суспільство замість того, щоб, за словами Сигізмундового універсалу, «зберегти й укріпити» єдність Речі Посполитої.

Дата добавления: 2015-11-30