|
Читайте также: |
- Ні.
- А на якій відстані печера рифів?
- Десь за півмилі, - відповів Пенкроф. - І якщо sac це дивує, пане Сміт, то ми не менше дивуємось, як ви могли тут опинитися.
- Справді, - мовив інженер, потроху оживаючи і з дедалі більшою цікавістю слухаючи всі подробиці. - Це справді дивина!
- А чи не могли б ви розповісти, - вів далі моряк, - що відбулося після того, як вас змило хвилею?
Сайрес Сміт намагався зібратися з думками. Але він мало що пам’ятав. Ударом хвилі його відірвало від сітки аеростата. Спочатку він занурився в глибину на кілька саженів. Випірнувши на поверхню моря, в сутінках вія відчув, що поруч борсається якесь живе створіння. То був Топ, котрий кинувся в море рятувати свого хазяїна. Звівши догори очі, інженер не побачив кулі аеростата - той, позбувшись його ваги та ваги собаки, стрілою злетів у небо. Сайрес Сміт опинився серед пінявих хвиль не менше ніж за півмилі від берега. Сильно гребучи руками, він намагався втриматися на хвилях. Топ піддержував його зубами за одяг, але їх підхопила шалена течія, понесла на північ, і через півгодини нерівної боротьби інженер став тонути, тягнучи за собою в безодню Топа. Від тієї миті й до хвилини, коли Сайрес Сміт опинився на руках своїх друзів, він нічого не пам’ятав.
- Однак вас мало викинути на берег, - допитувався далі Пенкроф, - і у вас мало стати сили дійти сюди, бо Наб знайшов сліди ваших ніг!
- Атож... Саме так і мало бути, - задумливо відповів Сайрес Сміт. - А вам не зустрічались на березі сліди інших людей?
- Жодного сліду, - заперечив йому журналіст. - До того ж, якби у найкритичнішу мить вам і трапився якийсь рятівник, то чому б він покинув вас, витягнувши з води?
- Ваша правда, дорогий Спілете... Скажи, Набе, - звернувся інженер до свого служника, - чи не міг ти сам... Може, тобі на якийсь час затьмарилася пам’ять... і ти... Ні, це безглуздя... А чи не лишилися на піску хоч деякі з тих слідів? - запитав Сайрес Сміт.
- Так, хазяїне, лишилися, - відповів Наб. - Дивіться, ось тут, при вході, біля внутрішнього схилу цієї дюни, де вони захищені від вітру й дощу. А решту, звичайно, змила гроза.
- Пенкрофе, - сказав на це Сайрес Сміт, - чи не могли б ви взяти мої черевики і точно прикласти їх до слідів?
Не зволікаючи, моряк виконав інженерів наказ. Він пішов разом з Гербертом туди, де показував Наб, і знайшов сліди, а тим часом Сайрес Сміт казав журналістові:
- Трапилося щось незбагненне!
- Справді, незбагненне! - ногодився Гедеон Спілет.
- Та облишмо поки що цю загадку, дорогий Спілете, повернімося до неї згодом.
За хвилину моряк, Наб і Герберт повернулися до печери.
Тепер розвіялися будь-які сумніви: підошви інженерових черевиків точно співпадали з уцілілими слідами ніг на піску. Отже, вони належали Сайресу Сміту.
- Нічого собі, - сказав він, - то це в мене самого стався провал у пам’яті, в якому я звинуватив Наба! Я брів, як сновида, не тямлячи, що роблю, а Топ, керуючись інстинктом, провів мене сюди, витягнувши з води... Ходи сюди, любий Топику! Йди до мене, собачко!
Красень собака, гавкаючи, кинувся на груди хазяїнові, і той віддячив йому ніжними пестощами.
Погодьтеся: годі було дати якесь інше пояснення врятуванню Сайреса Сміта, й ця заслуга належала лише Топу.
Близько полудня Пенкроф запитав Сайреса Сміта, чи не можна вже нести його. Замість відповіді Сайрес Сміт, напруживши всю силу, підвівся, що свідчило про його непогаслу волю, але похитнувся і, щоб не впасти, мусив спертися на морякову руку.
- Годі, годі, - поблажливо мовив Пенкроф, - подайте-но панові інженеру ноші.
До печери внесли встелеш довгою травою та м’яким мохом ноші, поклали на них Сайреса Сміта і понесли його до берега. Пенкроф тримав ноші з одного боку, Наб - із другого.
Вони мали пройти миль вісім, та швидко з ношами не підеш, можливо, доведеться часто спинятися, тож їм потрібно буде щонайменше шість годин, аби добратися до Комина.
Досі не стихав вітер, зате, на щастя, припинився дощ. Інженер хоч і лежав на ношах, та все ж, спершись на лікоть, уважно вдивлявся в берег, особливо з протилежного від моря боку. Вій мовчав, але погляд його був дуже пильний, і, безумовно, в його пам’яті закарбувались обриси всього узбережжя із пагорбами й видолинками, із перелісками й пісками. Однак години за дві його усе ж таки здолала втома і він заснув.
О пів на шосту вечора їхня групка досягла прямовисної кам’яної кручі, а трохи згодом підійшла до Комина.
Всі зупинились і опустили ноші на пісок. Сайрес Сміт спав глибоким сном і не прокинувся.
Украй здивований Пенкроф побачив, що недавній ураган геть змінив вигляд уже знайомої місцевості. Сталися досить великі обвали. Піщаний берег всіяло валунами, укрило товстим шаром морських водоростей. Очевидно, хвилі, перекочуючись через острівець, діставали аж до підніжжя високої гранітної кручі.
Перед отвором, який вів до Комина, глибоко поритий ґрунт свідчив, що зазнав безжального наскоку хвиль. Пенкрофа полоснуло болісне передчуття. Він кинувся у кам’яний прохід. Відразу ж вибіг звідти й остовпів, дивлячись широко розплющеними очима на товаришів.
Вогнище у Комині згасло. Залитий водою попіл перетворився на болото. Обпалена ганчірка, що мала їм правити за трут, зникла. Морські хвилі, діставшись аж у глибину коридорів, усе поруйнували і поперекидали всередині Комина!
РОЗДІЛ IX
Сайрес знову з товаришами. - Пенкрофові експерименти. - Тертя двох гілок. - Острів чи материк? - Плани інженера Сміта. - У якій точці Тихого океану? - В лісових хащах. - Соснова шишка. - Полювання на морських свинок. - Легкий димок - провісник добрих сподівань.
Кількома словами моряк розповів Спілетові, Гербертові й Набу про все, що сталося. Пригоду, яка могла мати дуже тяжкі наслідки, - принаймні так вважав Пенкроф, - сприйняли по-різному супутники славного добряги-моряка.
Наб, радий, що знайшов хазяїна, не слухав, а точніше, не хотів і думати про те, що казав Пенкроф.
Герберт, здавалося, трохи поділяв морякові побоювання. А журналіст на його бідкання байдуже кинув:
- Повір, Пенкрофе, це мене аж ніяк не хвилює!
- Так кажу ж вам: ми не маємо вогню!
- Чи й не горе!
- І нічим розпалити дрова!
- Облиште, друже!
- Але, пане Спілете...
- Хіба Сайрес не з нами? - запитав журналіст. - Хіба наш інженер не живий? Він знайде спосіб, як добути вогонь.
- Із чого?
-З нічого.
Що відповів Пенкроф? А нічого, бо в глибині душі поділяв віру товаришів у Сайреса Сміта. Інженер був для них чудом природи, мікрокосмосом, що втілив у собі всю глибину людських знань і мудрості. Ніхто з них не сумнівався: краще опинитися з Сайресом Смітом на безлюдному острові, ніж без нього у найбільшому промисловому місті Сполучених Штатів. З ним їм нічого не бракуватиме. З ним вони не втратять надій. Якби хтось сказав цим мужнім людям, що землю, де вони перебувають, знищить виверження вулкана або що її поглине безодня Тихого океану, вони незворушно відповіли б: “Тут Сайрес! З нами Сайрес Сміт!
Та все ж інженер, стомлений довгою подорожжю на ношах, знову впав у напівпритомний стан, і його супутники поки що не могли скористатися його винахідливістю. Отож вони мусили вдовольнитися більш ніж скромним підвечірком. Та й не дивно: усе м’ясо тетеруків вони поїли напередодні і не мали жодної можливості підсмажити якусь дичину. А втім, заготовлені харчові припаси - куруку - зникли. Тому треба було вжити належних заходів.
Перш за все Сайреса Сміта перенесли до центрального коридора в Комині. Там йому влаштували постіль із майже не підмочених морських водоростей. Інженер заснув глибоким спокійним сном, що міг повернути йому силу швидше й краще, ніж тривна їжа.
Настала ніч, вітер різко змінив напрямок і, віючи тепер із північного сходу, приніс холод. Морські хвилі поруйнували перебірки, споруджені Пенкрофом у коридорах. Там тепер вільно гуляли протяги, тож Комин став незатишним і холодним. Інженер опинився б у вельми кепських умовах, якби супутники старанно не вкрили його своїми куртками й блузами.
На вечерю вони знову їли молюски, зібрані Набом і Гербертом на березі моря, та ще хлопець додав до них потроху їстівних водоростей, знайдених на досить високих прибережних скелях, котрі затоплювало тільки під час найбільших припливів. Ті водорості, що належали до родини фікусових, були різновидом саргасів, які, висохнувши, давали клейку, багату на поживні речовини масу. Добре наївшись літодомів, журналіст та його супутники взялися смоктати згадані вже саргаси й вирішили, що ті мають досить непоганий смак; загалом треба сказати, що на тихоокеанських берегах Азії цій страві належить вельми поважне місце у харчуванні аборигенів.
- А все ж таки, - сказав Пенкроф, - пора б уже інженерові допомогти нам.
Тим часом холод дошкуляв щораз більше, і годі було захиститися від нього. Вкрай роздратований, моряк усіляко намагався добути вогонь. Йому допомагав навіть Наб. Знайшовши трохи сухого моху, він бив камінь об камінь, висікаючи іскри; але вогкуватий мох не загорався, та й іскри від камінців були набагато слабші, ніж ті, що висікають у звичайній металевій запальничці. Отже, спроба добути таким чином вогонь не увінчалась успіхом.
Тоді Пенкроф, уже не дуже й надіючись, надумав дістати вогонь тим способом, який застосовують дикуни, тобто тертям двох сухих деревин. Якби Набові й Пенкрофові зусилля згідно з новими теоріями перетворення енергії перевести в тепло, то його вистачило б закип’ятити воду в котлі паровоза. А дерево не загоралося. Тільки й того, що нагрілося, хоча й далеко менше, ніж ті, хто ним орудував. За годину розчарований Пенкроф, умиваючись потом, пожбурив обидві цурки і заявив:
- Нехай не плещуть, ніби дикуни так добувають вогонь, бо тому, хто мені ще раз це скаже, я і взимку нагрію чуба! У мене швидше спалахнули б долоні, поки я тер оці цурки!
Та все ж моряк даремно Заперечував прадавній метод добування вогню. Усім відомо:
дикуни справді вміють добувати вогонь швидким тертям двох шматків дерева. Але тут придатне не всяке дерево, до того ж у цьому випадку, як то кажуть у народі, треба ще мати кебету, а такої кебети в цьому ділі Пенкроф не мав.
Розчарування та невдоволення моряка тривали недовго. Піднявши цурки, Герберт і собі взявся щосили терти їх одну об одну. Бачачи, як підліток із шкури пнеться, аби зробити те, що не вдалося йому самому, здоровило-моряк розреготався.
- Три, хлопче, три! - під’юджував він Герберта.
- І тертиму, - сміючись відказав Герберт. - Не все ж мені, Пенкрофе, мерзнути, а тобі - грітися. Нехай і я погріюсь, а на більше я не претендую. І таки нагрівся.
Хай там як, а цієї ночі вони мусили відмовитися від наміру добути вогонь. Гедеон Спілет повторив двадцять разів, що для Сайреса Сміта така справа - абищиця, і вклався спати на піску в одному з коридорів Комина. За його прикладом Наб, Герберт і Пенкроф також притулилися хто де, а Топ заснув біля ніг хазяїна.
На другий день, двадцять восьмого березня, прокинувшись близько восьмої ранку, інженер побачив навколо себе товаришів, що чекали його пробудження, і так само, як напередодні, передусім запитав:
- Острів чи материк?
Очевидно, ця думка не давала йому спокою.
- Чи бачите, - відповів Пенкроф, - ми ще не знаємо, пане Сміт.
- Ще не знаєте?..
- Але дізнаємось, як тільки під вашим проводом дослідимо цей край, - додав Пенкроф.
- Здається, я вже можу встати, - мовив інженер, досить легко підводячись і стаючи на рівні ноги.
- Ото добре! - не втримався моряк.
- Я помирав через виснаження, - вів далі Сайрес Сміт. - Мені б трохи поїсти, друзі, і все минеться. Сподіваюсь, у вас є вогонь?
На його запитання супутники відповіли не зразу.
- Де там! Немає у нас вогню, - трохи помовчавши, сказав Пенкроф. - Точніше, пане Сайресе, ми вже зовсім не маємо вогню!
І моряк розповів Сайрееові Сміту про те, що сталося напередодні. Та ще й розвеселив його, згадавши, як вони знайшли єдиного сірника, а потім марно намагалися добути вогонь дикунським методом.
- Подивимось, - нарешті відповів Сміт. - Якщо нам не пощастить знайти щось схоже на трут...
- То й що тоді? - занепокоєно запитав моряк.
- Наробимо сірників.
- Хімічних?
- Так, хімічних!
- Не так усе це складно! - вигукнув журналіст, ляснувши моряка по плечу.
Той не вважав, що все дуже просто, але не заперечував. Усі гуртом вийшли з Комина. Знову встановилася гарна погода. Ясне сонце піднялося над обрієм, і його проміння відбивалося золотими зблисками на призматичних виступах гранітної кручі.
Окинувши швидким поглядом навколишній край, інженер сів на уламок скелі. Герберт запропонував йому кілька пригорщ скойок та водоростей і вибачливо сказав:
- Це все, що ми на сьогодні маємо, пане Сміт. Охоче з’ївши пісний сніданок, він запив його кількома ковтками свіжої води, яку зачерпнули з річки великою мушлею.
Інженерові супутники мовчки дивились на нього. Зрештою, так-сяк поївши, Сайрес Сміт схрестив на грудях руки й сказав:
- Отож, друзі мої, ви й досі не знаєте, куди нас закинула доля: на острів чи на материк?
- Ні, пане Сміт, - відповів підліток.
- Гаразд, завтра дізнаємося, - кинув інженер. - А доти доведеться зачекати, нічого не вдієш.
- От тільки... - заїкнувся Пенкроф.
- Що, тільки?
- Вогню ж то ми не маємо... - знову повів своєї моряк, котрого теж не покидала власна настирлива думка.
- Вогню добудемо, Пенкрофе, - заспокоїв Сайрес Сміт. - Коли ви вчора несли мене сюди, я нібито помітив на заході високу гору, що панує над цим краєм...
- Так, ви не помилилися, - підтвердив Гедеон Спілет. - Та гора має бути досить високою...
- Атож, - мовив інженер. - Завтра піднімемося на її вершину і побачимо, острів це чи материк. А доти - повторюю - доведеться зачекати, нічого не вдієш.
- Я не згоден. Нам потрібен вогонь, - уперто повторив моряк.
- Та буде вам вогонь! - відказав Гедеон Спілет. - Трохи потерпіть, Пенкрофе!
Моряк промовисто зміряв поглядом Гедеона Спілета, ніби кажучи: “Якби це залежало від вас, то ми не скоро скуштували б смаженини!” - але промовчав.
Тим часом Сайрес Сміт не озвався жодним словом. Здавалося, найменше, що його турбує, це вогонь. Кілька хвилин він сидів, заглибившись у свої роздуми. А потім знову заговорив:
- Друзі мої, наше становище, може, й жалюгідне, але десять ясне: або ми опинилися на материку, й тоді принаймні після більш-менш важкого переходу доберемося до якогось населеного пункту, або ж аеростат викинув нас на острів, і тут можливе одне з двох: якщо острів заселений - спробуємо вийти зі скрути за допомогою його жителів, а якщо безлюдний - виплутаємося самі.
- Атож, усе дуже просто, так просто, що простіше й не придумаєш, - пробурчав Пенкроф.
- Гаразд, нехай це буде материк, хай острів, та, Сайресе, куди ж нас, на вашу думку, занесло тайфуном? - запитав Гедеон Спілет.
- Я не можу відповісти напевне, - сказав інженер, - але є всі підстави гадати, що перед нами Тихий океан. Подумайте: коли ми вилетіли з Річмонда, дув північно-східний вітер, і сама сила урагану свідчить про те, що його напрямок не змінився. А якщо ми весь час рухались у напрямку з північного сходу на південний захід, то аеростат перелетів над штатами Північна Кароліна, Південна Кароліна і Джорджія, над Мексиканською затокою, над самою Мексикою у найвужчій її частині, а нотім над якоюсь смугою Тихого океану. Гадаю, що аеростат подолав відстань не менш як шість-сім тисяч миль, і якщо вітер повернув хоч на піврумба, то він мусив занести нас або на Маркизькі острови або на острови Туамоту; якщо швидкість була більшою, ніж я думаю, то, можливо, нас донесло до Нової Зеландії. Коли справдилася остання гіпотеза, нам легко буде повернутися на батьківщину. Англійці або населення племені маорі завжди допоможуть нам вийти на потрібних людей. Коли ж це узбережжя якогось безлюдного острова мікронезійського архіпелагу - що ми, можливо, зможемо визначити з вершини гори, яка височить над місцевістю, - тоді ми подумаємо про таке влаштування, ніби ми повинні залишитися тут назавжди!
- Назавжди! - вигукнув журналіст. - Ви кажете “назавжди”, дорогий Сайресе?!
- Краще відразу приготуватися до найгіршого, - відповів інженер, - а хороше хай буде для нас приємною несподіванкою.
- Гарно сказано, - підтримав Пенкроф. - І не треба також відкидати надій, що коли це й острів, то він.принаймні лежить неподалік від морського шляху. В іншому разі це було б для нас справжнім нещастям!
- Ми зможемо визначитись аж після того, як піднімемося на гору, - мовив інженер.
- Та чи стане вам сили, пане Сайресе, - стурбовано запитав Герберт, - здійснити завтра цей важкий перехід і сходження?
- Сподіваюся, стане, - відповів інженер, - але за умови, що боцман Пенкроф і ти, синку, виявитеся вмілими й спритними мисливцями.
- Пане Сайресе, - озвався моряк, - оскільки ви заговорили про полювання, то, повернувшись, я хотів би бути так само впевненим, що зможу підсмажити дичину, як і в тому, що вполюю її...
- Аби тільки ви її вполювали, Пенкрофе, - заспокоїв Сайрес Сміт.
Домовилися, що інженер із журналістом перебудуть день поблизу Комина, аби обстежити узбережжя і плоскогір’я. Тим часом Наб, Герберт і моряк підуть до лісу, поновлять запаси хмизу і впіймають якомога більше здобичі - і пернатої, й четвероногої, яка тільки трапиться.
Отож близько десятої ранку вони вирушили в похід: Герберт - сповнений сподівань; Наб - веселий і безтурботний; Пенкроф - невдоволений і недовірливий.
- Чи ба! Надвечір буде вогонь! Аякже, дождемося! Хіба грім ударить та розпалить вогнище! - бурмотів Пенкроф.
Усі троє пішли проти течії берегом річки; дійшовши до її коліна, моряк зупинився і сказав супутникам:
- З чого почнемо? З полювання чи збирання хмизу?
- З полювання, - відповів Герберт. - Он Топ уже натрапив на слід.
- Гаразд, почнемо з полювання, а потім повернемося сюди по хмиз.
Виламавши з молодих сосонок три кийки, Герберт, Наб і Пенкроф рушили слідом за Топом, що біг у високій траві.
Цього разу мисливці не пішли берегом річки, а заглибилися в гущавину лісу. Навколо здіймалися хвойні дерева, переважно сосни. Подекуди ліс рідшав, і серед нього височіло по кілька могутніх сосон, які своїми розмірами, здавалося, свідчили, що земля ця лежить у вищих широтах, ніж гадав інженер. Подекуди траплялися встелені хмизом і буреломом галявини з купами давнього сухостою - справжні невичерпні склади палива, та за ними чагарник знову здіймався густою, майже непрохідною стіною.
Іти у цій гущавині дерев без жодної стежки непросто, До того ж там легко було заблукати. Отож моряк час від часу заламував на деревах гілки, які мали служити віхами, що легко впадали б в очі. Але, можливо, він припустився помилки, не пішовши понад берегом, як ішов з Гербертом минулого разу, бо, йдучи цілу годину, вони не зустріли ніякої дичини. Топ, бігаючи під низько навислими гілками, лише полохав птахів, котрі й близько не підпускали до себе жодного з озброєних кийками мисливців. Десь зникли навіть куруку, і стало очевидним, що моряк муситиме повернутися у болотисту частину лісу, де він так вдало вполював тетеруків.
- Ех, Пенкрофе, Пенкрофе, - глузливо кинув Наб, - і оце вся дичина, яку ви обіцяли моєму хазяїнові? Щоб її смажити, нам не треба великого вогнища!
- Потерпіть, Набе! - відповів моряк. - Без дичини ми Не повернемось! Коли нам чогось і бракуватиме, то не дичини!
- Ви не вірите панові Сміту?
- Чому ж, вірю.
- Але не вірите, що він добуде для нас вогонь?
- І в це повірю, коли він палахкотітиме в пічці.
- Якщо сказав мій хазяїн, - палахкотітиме!
- Побачимо!
Сонце ще не досягло зеніту. Експедиція могла тривати далі, й тут їм трапилася щаслива знахідка: Герберт помітив дерево з їстівними плодами. То була кедрова сосна, що росте в помірній смузі Америки та Європи й дає чудові дуже корисні горішки. Горішки виявилися цілком стиглими, Герберт сказав про це супутникам, і ті залюбки полузали їх.
- Еге ж, - сказав Пенкроф, - водорості замість хліба, сирі молюски замість м’яса й кедрові шишки на десерт, - оце й уся їжа для тих, хто не має жодного сірника в кишені!
- Не треба скаржитися, - зауважив Герберт.
- А я не скаржуся, хлопче! - відповів Пенкроф. - Тільки повторюю: без м’яса цим добром не наїсися!
- А в Топа власна думка!.. - крикнув Наб, кинувшись у хащі, де, гавкаючи, зник собака.
До його гавкоту домішувалося дивне хрюкання.
Моряк і Герберт подалися за Набом. Якщо там виявилась дичина, то тут не до суперечок, як її засмажити, - треба її ловити!
Мисливці, вскочивши у чагарник, побачили собаку, що Тягав за вухо якесь звіря. То було схоже на порося четве-роноге, завдовжки футів два з половиною, вкрите рідкуватою темно-коричневою щетиною, трохи світлішою на животі, і з перетинчастими лапами, що міцно упиралися в землю.
Герберт упізнав у ньому водосвинку - одну з найбільших представниць родини гризунів.
Проте звіря й не думало відбиватися від собаки. Воно тільки безглуздо витріщило глибоко посаджені очі, що запливли салом. Ймовірно, що воно вперше бачило людей.
Наб, зваживши в руці кийок, хотів уже вдарити його по ролові, та раптом воно вирвалося у Топа із зубів, лишивши в них шматочок вуха, і, голосно хрюкаючи, кинулось на Герберта, мало не збило його з ніг і зникло в хащах.
- От пройдисвіт! - вигукнув Пенкроф.
Усі троє подалися слідом за Топом доганяти втікача, і, коли ось-ось мали його вхопити, звіря зникло під водою озерця, оточеного столітніми соснами.
Наб, Герберт і Пенкроф розгублено спинилися. Топ скочив у воду, але водосвинка, пірнувши аж на дно, більше не з’являлася.
- Почекаймо, - сказав підліток, - незабаром вона ви-пірне, аби дихнути повітрям.
- А вона не втопиться? - запитав Наб.
- Ні, - відповів Герберт. - У неї лапи із перетинками, ця тваринка майже земноводна. Вистежмо її!
Топ залишився у воді, а Пенкроф і його супутники поставали навколо озерця, аби відрізати водосвинці шлях до Втечі.
Герберт не помилився. Через кілька хвилин звіря випірнуло. Топ плигнув на нього, не даючи йому пірнути знову. А за хвилину водосвинку, підтягнену до берега, оглушив кийком Наб.
- Слава! - крикнув Пенкроф, що полюбляв цей переможний клич. - Тепер нам хоч одну жарину - й ми самі обсмокчемо цього гризуна аж до кісточок.
Пенкроф закинув здобич на плече і, визначивши за сонцем, що вже близько другої дня, велів усім вертатися.
Тепер мисливцям ще раз дуже прислужився Топів інстинкт: завдяки розумному собаці вони швидко поверталися назад і за півгодини опинилися біля коліна річки.
Так само, як і вперше, Пенкроф швидко змайстрував пліт, хоча через брак вогню вважав це марною працею, і, пустивши пліт за течією, всі троє незабаром повернулися до Комина.
Та метрів за п’ятдесят моряк спинився, знову гучно закричав “Слава!” - і показав рукою на ріг скелі.
- Герберте! Набе! Гляньте! - вигукнув він.
РОЗДІЛ X
Інженерів винахід. - Питання, що турбує Сайреса Сміта. - Похід у гори. - Ліс. - Вулканічний ґрунт. - Трагопани. - Муфлони. - Перше плато. - Ночівля. - Вершина гори.
За кілька хвилин троє мисливців опинилися біля веселого й гомінкого вогню у пічці. Коло нього сиділи Сайрес Оміт та журналіст. Пенкроф завмер і лише мовчки переводив очі з одного на другого, тримаючи в руці забиту водосвинку.
- Так, голубе, як бачите: вогонь! - вигукнув журналіст. - Справжній вогонь! На ньому дуже добре підсмажиться ваша чудова дичина, і нею незабаром ми всі поласуємо!
- А хто розвів?.. - запитав Пенкроф.
- Сонце!
Відповідь Гедеона Спілета була цілком правильна. Саме сонце подарувало їм оте тепло, якого прагнув і яким захоплювався Пенкроф. Моряк не міг повірити власним очам; він так отетерів від здивування, що й не подумав розпитати інженера детальніше.
- То у вас, пане, є лупа? - запитав Герберт інженера.
- Ні, синку, - відповів той. - Це власний витвір.
І показав пристрій, що послужив йому замість лупи. Ті о було двоє скелець, знятих із двох годинників: його і журналістового. Наливши поміж скельця води і обережно скріпивши їхні краї глиною, він виготовив справжню лупу, сконцентрував сонячне проміння на сухий мох і запалив його.
Моряк оглянув прилад, потім мовчки подивився на інженера. І його погляд був промовистіший за будь-які слова! Сайрес Сміт віднині став для нього якщо й не божеством, то майже надлюдиною. Нарешті до нього повернувся дар мови, і він вигукнув:
- Занотуйте це, пане Спілете, занотуйте це до своєї книжки!
- Вже занотував, - відповів журналіст.
Потім із Набовою допомогою моряк прилаштував рожен, і майстерно випатрана водосвинка, схожа на молочне порося, незабаром смажилася на веселому ясному вогні.
У коридорах потеплішало не лише від пічки з вогнем, а й завдяки відновленим перекриттям із каменю й піску, і Комин знову став придатним для життя.
Як видно, інженер із Гедеоном Спілетом не марнували часу. Сайрес Сміт майже одужав і, аби випробувати себе, спробував піднятися на верхнє плато. Звідти пильним оком, що звикло визначати висоту і відстань, він довго вдивлявся в гору, на яку мав намір піднятися наступного дня. Вона здіймалася миль за шість на північний захід на висоту близько трьох тисяч п’ятисот футів над рівнем моря. Отож з її вершини мало бути видно на- відстань щонайменше п’ятдесяти миль. Завдяки цьому Сайресові Сміту, певно, пощастить легко розв’язати найважливіше, як на нього, питання: “острів чи материк?”, а інженер вважав його найважливішим аж ніяк не безпідставно.
Закинуті на невідому землю вчорашні бранці смачно повечеряли і одностайно вирішили, що м’ясо зодосвкнки смачне, аж солодке. Доповнили вечерю водорості й кедрові горішки. Інженер мовчав. Усі його думки витали навколо плану завтрашнього переходу на вершину гори.
Разів зо два Пенкроф висловлював власні думки щодо майбутнього переходу, та Сайрес Сміт, котрий напевне мав методичний розум, у відповідь лише кивав головою.
- Завтра, - повторив він, - залежно від обставин вирішимо остаточно, як нам бути.
Після вечері у вогонь наклали багато дров, і мешканці Комина, а серед них і вірний Топ, поснули мирним глибоким сном. Жодна пригода не порушила спокою тієї тихої ночі, і на другий день, 29 березня, всі прокинулися свіжі й бадьорі, готові до походу, що мав визначити їхню долю.
Нарешті все готове. М’яса водосвинки, яке лишалося від вечері, вистачало для харчування Сайреса Сміта і його супутників на цілу добу. До того ж вони сподівалися дорогою поповнити запаси харчів. Скельця обох годинників інженер та журналіст поставили на місце, і Пенкроф обпалив шмат ганчірки, аби надалі використовувати її як трут. Що ж до кременю, то його не бракувало на острові, який, безумовно, мав вулканічне походження.
О пів на восьму ранку озброєні кийками дослідники вийшли з Комина. На думку Пенкрофа, їм належало йти через ліс уже знайомим шляхом, а повернутися можна й іншою дорогою. Крім того, той шлях найкоротший. Отож, повернувши за південний край плоскогір’я, вони пішли лівим берегом річки, а від того місця, де вона повертала на південний захід, рушили в глиб лісу. Натрапивши на стежку, прокладену напередодні під густими деревами, о дев’ятій ранку Сайрес Сміт і його супутники вийшли на узлісся із західного боку лісу.
Спочатку болотиста, згодом піскувата рівнина поступово перейшла в пологий схил, що підіймався від узбережжя в глибину цієї незнайомої землі. Під кронами дерев траплялися прудкі звірята. Та варто було Топові зігнати дичину, як його хазяїн відкликав його, вважаючи, що ще не час для полювання. Пізніше видно буде. Інженер був не з тих, хто, маючи тверду мету, розпорошується на дрібниці. Ми навіть не помилилися б, якби сказали, що він не звертав уваги ні на довколишню місцевість, ні на природні багатства цього краю. Єдина його мета полягала в тому, щоб піднятися на вершину гори, і він ішов, не збочуючи ні на крок.
О десятій вони зупинилися на кількахвилинний перепочинок. Коли супутники вийшли з лісу, перед їхніми очима постали обриси гірського хребта, над яким здіймалися дві вершини. Перша сягала близько двох з половиною тисяч футів і спиралася на примхливі відроги, які скидалися на велетенську лапу птаха, що вп’явся кігтями у землю. Між цими відрогами пролягали ущелини, урвисті схили яких поросли деревами аж до зрізу першої вершини. Та все ж північно-східний бік гори поріс деревами далеко менше, і на ньому вирізнялися досить глибокі смуги голизни, певне, потоки лави.
Перша “вершина ніби підпирала другу з ледь заокругленою, трохи перекошеною маківкою і нагадувала заломлену набакир шапку. На її голих схилах там і сям стриміли червонясті скелі.
їм належало піднятись на вершину саме тієї другої гори, і найзручніший шлях, напевне, пролягав по гребенях відрогів.
- Ми перебуваємо у горах вулканічного походження, - мовив Сайрес Сміт, і його супутники, рушивши за ним, мало-помалу стали підніматися по звивистому й досить положистому схилу одного з відрогів, що вів до першого плато.
Під впливом вулканічних сил земля була всіяна численними розколинами і пухлинами. Скрізь були розкидані валуни, брили базальту, пемзи та обсидіану. Подекуди здіймалися поодинокі сосни, що біля підніжжя гір, кількома сотнями метрів нижче, а також у вузьких ущелинах зливалися в густі хащі, крізь які майже не могло пробитися сонячне проміння.
Дата добавления: 2015-11-30; просмотров: 37 | Нарушение авторских прав