Серйозні питання

Снаряд пролетів над Тіхо. Барбікен і його два приятелі спостерігали з найсумліннішою увагою ці блискучі смуги, які славетна гора так дивно розкидала на всі боки. У деяких місцях ці світлові смуги виблискували на протязі 1 300 кілометрів від Тіхо і, як видно, вкривали половину південної кулі, особливо ж на схід, північний схід і північ. Всі вони виходили із спільного центра, з кратера Тіхо, немовби випромінюючись із нього. Гершель приписував їх блискучість застиглим від холоду потокам лави. Думка ця не була прийнята. Інші астрономи бачили в цих нез'ясованих променях гірські осади, ряди ератичних валунів[84], які виникли в епоху утворення Тіхо.

– А чому б і не так? – спитав Ніколл у Барбікена, який викладав ці різні думки, заперечуючи їх.

– Бо правильність цих світлових ліній і стихійна сила, потрібна для того, щоб віднести на таку відстань вулканічні речовини, не може бути з'ясована.

– От чорт! – відповів Мішель Ардан. – А мені здавалося легким з'ясувати походження цих променів.

– Справді? – вимовив Барбікен.

– Справді, – продовжував Мішель. – Досить буде сказати, що ця розширена зореподібна розколина схожа на зірки від удару кулі або каменя об широке квадратне скло.

– Добре сказано! – усміхнувся Барбікен. – Але яка ж це рука була така могутня, щоб кинути камінь, який зробив оцю розколину?

– Рука для цього не потрібна, – відповів Мішель. – А щодо каменя, то припустімо, що це комета.

– А! Комети! – вигукнув Барбікен. – Іноді ними пояснюють не те, що треба. Мій любий Мішелю, твоє пояснення не погане, але комета тут не потрібна. Удар, який утворив цю розколину, міг іти зсередини світла. Сильне стиснення місячної кори через охолодження могло бути причиною цієї гігантської зореподібної розколини.

– Хай буде стиснення чи хоч спазми у Місяця в животі!

– Крім того, – додав Барбікен, – ця думка була висловлена англійським вченим Насмітом, і вона, мені здається, вірно пояснює променистість цих гір.

– Цей Насміт не був дурнем! – відповів Мішель.

Довгий час мандрівники, яких таке видовище ще не переситило, дивувалися величності Тіхо. Їх снаряд, що потопав у подвійному світлі, з одного боку, від Сонця і з другого – від Місяця, повинен був мати вигляд розпеченої кулі. Отже, вони раптом перейшли від лютого холоду до сильної спеки.

Тимчасом Мішель Ардан знов почав розпитувати своїх друзів, як вони гадають – чи є на Місяці представники тваринного світу.

– Я гадаю, ми можемо відповісти, – сказав Барбікен. – Але питання не повинно стояти в такій площі. Я вимагаю інакше поставити його.

– Постав інакше, – відповів Мішель.

– Ось як, – продовжував Барбікен. – Проблема ця двостороння і повинна мати два розв'язання. Чи заселений Місяць тепер? Чи був він заселений колись?

– Гаразд, – сказав Ніколл. – З'ясуймо спершу, чи заселений Місяць тепер.

– Сказати правду, я про це нічого не знаю, – зауважив Мішель.

– А я відповім негативно, – продовжував Барбікен. – У такому стані, як він перебуває тепер, з цією, напевне, дуже тонкою і рідкою атмосферною оболонкою, із своїми, здебільшого, пересохлими морями, недостатніми ресурсами води, бідною рослинністю, з разючими переходами від жари до холоду, з ночами й днями в 354 години, Місяць не придатний для розвитку тваринного світу і не має необхідних умов для розвитку живого життя.

– Згоден, – відповів Ніколл. – Але чи немає на ньому життя в зовсім інших формах, чи не заселений він істотами, інакше організованими, ніж ми?

– На це питання, – заперечив Барбікен, – ще. важче відповісти. Проте я спробую. Я спитаю в Ніколла, чи не здається йому рух необхідним результатом якогось існування, хоч яка б була його форма й організація?

– Без усякого сумніву, – відповів Ніколл.

– Ми спостерігали місячну поверхню на відстані п'ятисот метрів і, як нам здавалося, ніщо там не рухається. Наявність будь‑якого населення була б виявлена будовами, спорудами, навіть руїнами. Але що ж ми бачили? Скрізь і всюди – геологічну роботу природи, роботи людини не було ніде. Отже, якщо на Місяці існують представники тваринного світу, – вони заховані у цих бездонних проваллях, в які не може проникнути людське око. Цього я не можу припустити, бо вони залишили б сліди свого перебування й пересування на рівнинах, які повинен вкривати шар атмосфери, хоч би який тонкий він був. Але ці сліди ніде не позначаються. Отже, залишається єдина гіпотеза про існування породи живих істот, для яких рух, або інакше життя, не існує!

– Це все одно, що сказати – живі істоти, які не живуть, – заперечив Мішель.

– Саме так, – відповів Барбікен, – це не має для нас ніякого сенсу.

– Тоді ми можемо сформулювати нашу думку, – сказав Мішель.

– Так, – відповів Ніколл.

– Гаразд, – продовжував Мішель Ардан. – Наукова комісія, засідання якої відбулось у снаряді Гарматного клубу, після ствердження своїх тез фактами нових спостережень, одноголосно ухвалила в питанні про заселення Місяця на теперішній час таке: ні, Місяць не заселений.

Цю ухвалу президент Барбікен підписав у своєму блокноті, куди був заведений протокол засідання 6 грудня.

– Тепер, – сказав Ніколл, – перейдімо до другого питання, зовсім незалежного від першого. Я запитую у шановної комісії: якщо Місяць не заселений тепер, то чи був він будь‑коли заселений?

– Має слово громадянин Барбікен, – сказав Мішель Ардан.

– Друзі мої! – відповів Барбікен. – Мені не треба було чекати цієї подорожі, щоб скласти собі думку про колишню заселеність супутника Землі. Я додав, що наші особисті спостереження можуть лише ствердити цю думку. Я гадаю, навіть запевняю, що на Місяці були тварини, анатомічно подібні до земних тварин, і що ці породи тварин або, може, і людей віджили свій вік і зникли назавжди.

– Тоді виходить, – спитав Мішель, – що Місяць – це світ, старіший за Землю?

– Ні, – відповів Барбікен переконано, – але світ, який швидше постарів, і утворення й руйнування якого були більш прискорені. Творчі сили матерії були відносно далеко бурхливіші у середині Місяця, ніж у середині земної кулі. Теперішній стан цього розтрісканого, поритого, пузирястого диска доводить це в достатній мірі. Місяць і Земля спочатку були тільки газоподібними масами. Ці гази перейшли в рідкий стан під впливом різних сил, а тверда маса утворилася пізніше. Але, певна річ, наш сфероїд був ще у газоподібному або рідкому стані, коли Місяць, вже затверділий через охолодження, став заселеним.

– Я теж так гадаю, – сказав Ніколл.

– Тоді, – продовжував Барбікен, – його оточувала атмосфера. Води, затримані цією газоподібною оболонкою, не могли випаруватися. Під впливом повітря, води, світла, сонячного тепла, внутрішнього тепла рослинність розвинулася на континентах, готових для того, щоб дати їй цю можливість.

– Проте, – зауважив Ніколл, – багато явищ, пов'язаних з рухами нашого супутника, повинно було заважати поширенню тваринного й рослинного життя. Наприклад, ці дні й ці ночі по триста п'ятдесят чотири години?

– На земних полюсах вони тривають шість місяців, – сказав Мішель.

– Аргумент не дуже серйозний, бо полюси не заселені.

– Відзначимо, друзі мої, – продовжував Барбікен, – що коли в теперішньому стані Місяця такі довгі ночі й довгі дні утворюють різницю температур, нестерпну для організму, то за колишніх історичних часів було не так. Атмосфера обгортала Місяць рідким покривалом. Пара збиралася в хмари. Ця природна заслона зменшувала спеку від сонячних променів і затримувала нічне випромінювання. Світло, як і тепло, могло поширюватися в повітрі. Звідси рівновага цих протилежних впливів, якої немає тепер, коли ця атмосфера майже зовсім зникла. Крім того, я дуже здивую вас зараз…

– Здивуй, будь ласка, – сказав Мішель Ардан.

– Я гадаю, що в ту епоху, коли Місяць був заселений, дні й ночі не тривали по триста п'ятдесят чотири години.

– А чому? – жваво спитав Ніколл.

– Дуже можливо, що тоді обертовий рух Місяця навколо своєї осі не був рівний його рухові навколо Землі. Ця рівність як відомо, є причиною того, що кожна точка диска підпадає діянню сонячних променів протягом п'ятнадцяти днів.

– Згоден, – відповів Ніколл. – Але через що ці рухи не були рівні, тимчасом як тепер вони збігаються?

– Бо цей збіг утворився через вплив земного притягання. Але хто нам сказав, що це притягання було достатньо потужним, щоб змінити рух Місяця тоді, коли Земля була ще в рідкому стані?

– Вірно, – зауважив Ніколл. – А хто нам сказав, що Місяць завжди був супутником Землі?

– А хто нам сказав, – вигукнув Мішель Ардан, – що Місяць не існував ще до виникнення Землі?

Фантазія розгулялася на безкрайому полі гіпотез. Барбікен хотів їх стримати.

– Це, – сказав він, – занадто вже високі міркування, справді нерозв'язні проблеми. Не витрачаймо часу на такі речі. Припустімо лише, що первісне притягання Землі було недостатнім, і тоді через неоднаковість обох рухів, поступного й обертового, дні й ночі могли чергуватися на Місяці, як вони чергуються на Землі. Крім того, навіть без цих умов життя було можливе.

– Отже, – спитав Мішель Ардан, – людство зникло з Місяця?

– Так, – відповів Барбікен, – після того, як, без сумніву, існувало тисячі століть. Згодом, потроху, в міру того, як атмосфера рідшала, Місяць став безлюдним, як це колись станеться з земною кулею через охолодження.

– Через охолодження?

– Без сумніву, – відповів Барбікен. – У міру згасання внутрішнього вогню вогняна матерія концентрувалася в надрах Місяця, і його кора охолодилася. Поступово відбулися наслідки цього явища: зник тваринний світ, зникла рослинність. Незабаром атмосфера порідшала, дуже можливо – через земне притягання. Після того зникло повітря, необхідне для дихання, зникла, випаровуючись, вода. Місяць, ставши безлюдним, втратив своє життя. Це мертвий світ, такий, як він нам здається тепер.

– І ти кажеш, що така сама доля спіткає Землю?

– Дуже правдоподібно.

– А коли?

– Тоді, коли охолодження її кори зробить її безлюдною.

– А чи обчислений час, за який наш нещасний сфероїд повинен охолодитися?

– Без сумніву.

– І ти знаєш ці обчислення?

– Ясна річ.

– Ну, так кажи відразу, лиховісний вчений, бо ти мене замордуєш!

– Гаразд, мій любий Мішелю, – спокійно відповів Барбікен. – Відомо, як зменшилась температура Землі протягом одного століття. За певними обчисленнями, ця середня температура зведеться до нуля за чотириста тисяч років.

– Чотириста тисяч років! – вигукнув Мішель. – Ах, я вже дихаю! А то я і справді злякався. Слухаючи тебе, я уявив собі, що нам залишилося жити тільки п'ятдесят тисяч років.

Барбікен і Ніколл не могли не зареготати з тривоги свого приятеля. Потім Ніколл, що бажав винести резолюцію, знову поставив друге запитання, яке треба було остаточно розв'язати.

– Чи був заселений Місяць? – спитав він.

Одностайно була дана позитивна відповідь.

Під час цієї дискусії, багатої на трохи рисковані теорії, хоч вона й підсумовувала визнані наукою твердження щодо цих проблем, снаряд швидко летів до місячного екватора, поступово відходячи від блискучої поверхні. Він пройшов над цирком Віллема і сороковою паралеллю на віддалі 800 кілометрів. Далі, залишивши праворуч Пітатус на тридцятому градусі, він пішов уздовж південного узбережжя «Моря хмар», до північного краю якого він уже наближався. На сліпучому фоні повної фази у безладді з'являлися цирки: Буйо, Пурбах – майже квадратної форми, з центральним кратером, далі Арзахель, внутрішня гора якого виблискує дивним світлом.

Снаряд увесь час віддалявся, контури мерхнули, гори вирівнювалися вдалині, і від цієї дивної картини супутника Землі незабаром у мандрівників залишилися тільки незабутні спогади.

Розділ XIX

Дата добавления: 2015-11-30