О другій з половиною годині ранку ядро було біля тридцятої паралелі на відстані в тисячу кілометрів від Місяця. Здавалося неможливим, щоб воно могло досягти будь‑якої точки диска. Його швидкість, відносно помірна, була незрозуміла президентові Барбікену. На цій віддалі від Місяця вона мала б бути значно більшою, щоб чинити опір силі притягання. Отже, тут було явище, причина якого ще залишалася неясною. Крім того, бракувало часу, щоб відшукати цю причину. Місячний рельєф проходив перед очима мандрівників, і вони не хотіли пропустити жодної його деталі.
Різноманітно забарвлені широкі плями з'явилися на диску. Селенографи не погоджуються між собою у з'ясуванні природи забарвлення цих плям. Воно не однакове і досить чітко визначене. Юліус Шмідт твердить, що коли б земні океани пересохли, селенітський спостерігач не розрізняв би на земній кулі між океанами і континентальними рівнинами таких яскраво виявлених відтінків, які ми бачимо на Місяці. За його визначенням, загальний колір широких рівнин, відомих під назвою «морів», – темно‑сірий, з домішкою зеленого і коричневого. Деякі великі кратери теж так само забарвлені.
Барбікен знав цю думку німецького селенографа, яку поділяли Бер та Медлер. Він переконався, що спостереження потверджує їх думку всупереч твердженням деяких астрономів, які вирізняють на поверхні Місяця лише сіру барву. В деяких частинах зелений колір був яскраво помітний. Барбікен так само помітив широкі кратери без внутрішніх конусів, що виблискували блакитнуватим світлом, подібним до блиску свіжо відшліфованого залізного листа. Ці відтінки справді властиві самому місячному дискові, а не є наслідком, як кажуть деякі астрономи, або недосконалості об'єктивів телескопів, або впливу земної атмосфери на ясність образів. У Барбікена не було ніякого сумніву. Він спостерігав через порожняву, і ніякої оптичної помилки не могло бути. Він вважав ці різні відтінки за незаперечний факт, його вклад у науку. Тепер залишалося з'ясувати чи не залежали ці зелені відтінки від тропічної рослинності, яку підтримувала густа і низька атмосфера? Цього не можна було сказати.
Далі, він помітив червонуватий тон, різко виявлений, але не міг визначити його природу.
Йому не вдалося вияснити і ще одну особливість місячного диска.
Мішель Ардан, роблячи спостереження біля президента, побачив довгі білі смуги, яскраво освітлені прямим сонячним промінням. Це був ряд світлових борозен, що простягалися паралельно одні одним.
Мішель із своїм звичайним апломбом не міг не вигукнути:
– Диви! Оброблені поля!
– Оброблені поля? – знизав плечима Ніколл.
– Поорані, принаймні, – сказав Мішель Ардан. – Але які орачі з цих селенітів і яких гігантських волів вони мусять запрягти в свої плуги, щоб провести такі борозни!
– Це не борозни, – сказав Барбікен, – це так звані жолоби.
– Хай будуть жолоби, – погодився Мішель. – Тільки що власне розуміють під жолобами вчені люди?
Барбікен одразу розповів своєму другові те, що він сам знав про місячні жолоби. Він знав, що це були борозни, які помічено на всіх не гірських частинах диска, що ці борозни, здебільшого відокремлені, від 18 до 22 кілометрів завдовжки, що їх ширина змінюється від тисячі до п'ятисот метрів і що їх краї точно паралельні. Але він не знав нічого більше ні про їх формацію, ні про їх природу.
Барбікен крізь підзорну трубу спостерігав жолоби з напруженою увагою. Він побачив, що їх краї були утворені дуже крутими схилами. Це були довгі паралельні вали; маючи палку уяву, можна було повірити, що це довгі лінії укріплень, споруджені селенітськими інженерами.
Деякі жолоби були зовсім прямі, наче шнуром проведені. Інші мали легкі заломи, проте, краї їх були паралельні. Деякі перехрещувалися, перетинали кратери.
Ці природні явища повинні були притягти до себе увагу земних астрономів. Перші спостерігачі не відкрили цих жолобів або, як їх інакше називають, паралельних валів. Уперше Шретер 1789 року звернув на них увагу вчених. Тепер їх налічують до семидесяти. Але, підрахувавши їх, все‑таки не визначили їх природи. Певна річ, це не укріплення і не старі русла пересохлих річок, бо, по‑перше, вода, така легка на поверхні Місяця, не могла прорити собі такі русла, а по‑друге, ці борозни часто прорізують кратери, що містяться на великому підвищенні.
– Чому, – сказав Мішель Ардан, – ці смуги не можуть бути просто місячною рослинністю?
– Що ти хочеш сказати? – спитав Барбікен.
– Не сердься, мій дорогий президенте, – відповів Мішель. – Чи не може бути, що ці темні смуги – ряди дерев, правильно розташовані?
– Ти обстоюєш‑таки твою рослинність? – сказав Барбікен.
– Обстоюю, – відповів Мішель Ардан, – потребу з'ясувати те, що ви, вчені, досі не з'ясували. Принаймні, моя гіпотеза має ту перевагу, що пояснює, чому ці жолоби через регулярні періоди часу зникають або начебто зникають.
– А чому саме?
– Тому, що ці дерева стають невидимі, коли втрачають своє листя, і видимі, коли воно знову з'являється.
– Твоє пояснення дотепне, мій любий товаришу, – відповів Барбікен, – але воно непридатне.
– Чому?
– Бо на поверхні Місяця немає періодів року – того, що в нас називають «добами року», і через це явища зміни рослинності, про які ти кажеш, не можуть там відбуватися.
Справді, вісь Місяця так мало нахилена до площини орбіти, що Сонце стоїть на висоті майже незмінній на всіх широтах. Над екваторіальними країнами променисте світло стоїть майже постійно в зеніті і не спускається за горизонт у полярних краях. Отже, залежно від місцевості, там панує або постійна зима, або весна, або літо, або осінь, так само, як і на Юпітері, вісь якого теж мало нахилена до площини його орбіти.
Як пояснити походження цих жолобів? Це питання важко розв'язати. Вони, напевно, утворилися пізніше за кратери й цирки, бо багато з них пройшли в середину їх, зламавши їх кільцеві вали. Отже, можливо, що вони утворилися в останні геологічні епохи, внаслідок діяння природних сил.
Снаряд тимчасом досяг сорокового градуса місячної широти і був від Місяця не далі як на 800 кілометрів. Предмети, видні крізь підзорні труби, ніби були на відстані тільки 9 кілометрів. У цій точці, під ногами мандрівників, височів Гелікон, гора в 505 метрів заввишки, а ліворуч закруглювалися другорядні вершини, які має в собі частина «Моря дощів», відома під назвою «Затока веселки».
Якби земна атмосфера була в 170 разів прозоріша, ніж вона є, земні астрономи могли б робити досконаліші спостереження поверхні Місяця. Але в цій порожняві, де пролітав снаряд, не було ніякої матерії між спостерігачем і предметом, що його він спостерігав. Крім того, Барбікен перебував на такій близькій віддалі, якої ніколи не давали найсильніші телескопи, як наприклад, рефлектори Джона Росса і Скелястих гір. Отже, він був у надзвичайно сприятливих умовах, щоб розв'язати це велике питання про заселеність Місяця. І проте він ще не міг розв'язати його. Він бачив перед собою тільки величезні пустельні рівнини і в напрямі до півночі неродючі гори. Ніякий витвір не доводив існування людських рук. Самі руїни, спричинені, очевидно, не людською рукою. Ніякого руху! Нічого, що мало б вигляд рослинності!
– Он як! – сказав Мішель Ардан трохи розгублено. – Отже, там нікого немає?
– Ні, – відповів Ніколл. – Жодної людини, жодної тварини, жодного дерева. Але ж атмосфера, може, зосереджується на дні заглибин, у середині цирків чи навіть на протилежному боці. Значить, ми не можемо ще дійти певного висновку.
– Крім того, – додав Барбікен, – навіть найгостріший зір не може побачити людину на віддалі більшій за сім кілометрів. Якщо селеніти є, вони можуть бачити наш снаряд, але ми їх не помітимо.
Близько четвертої години ранку, на висоті п'ятдесятої паралелі, віддаль зменшилася до 600 кілометрів. Ліворуч простягалася примхливо накреслена лінія гір, дуже яскрава в повному світлі. Праворуч, навпаки, зяяла чорна прірва, як широкий колодязь, бездонний і темний, просвердлений у місячному грунті.
Це було «Чорне озеро», це був Платон, глибокий цирк, який можна зручно вивчати з Землі між останньою чвертю Місяця і новомісяччям, коли тіні простягаються від заходу до сходу.
Барбікен шкодував, що снаряд не проходить над западиною цирка. Там можна було б обслідувати провалля і, мабуть, виявити якесь таємниче явище. Але напрям снаряда не міг бути змінений.
Приблизно о п'ятій годині ранку північна границя «Моря дощів» була, нарешті, перейдена. Ця частина диска, починаючи від шістдесятого градуса, була вкрита горами. Підзорні труби наближали її на чотири з половиною кілометра, тобто на відстань, меншу за ту, яка відділяє вершину Монблана від рівня моря. Вся ця країна наїжувалася піками і цирками. Місяць з цієї віддалі являв собою дуже дивне видовище. Краєвиди були в умовах відмінних від земних, але вирисовувалися ще чіткіше, ніж на Землі.
Місяць не має атмосфери, а наслідки відсутності цієї газової оболонки вже відомі. Ніякого присмерку на його поверхні, день іде за ніччю, а ніч за днем з раптовістю лампи, яка засвічується й погасає серед глибокої темряви. Ніякого переходу від холоду до тепла. Температура падає вмить від градуса кипіння води до холоду світового простору.
Інший наслідок відсутності повітря такий: там, куди не потрапляє безпосередньо сонячне проміння, панує цілковита темрява. Те, що називають «розпорошеним світлом» на Землі, ця світова матерія, яка поширюється в повітрі, яка утворює присмерки й світанки, тіні й напівтіні, і все те, що зветься грою світла й тіні, не існує на Місяці. Звідси ця різкість контрастів, що припускає лише два кольори – чорний і білий. Коли селеніт прикриє свої вії від сонячного проміння, небо здаватиметься йому абсолютно чорним, і зорі виблискуватимуть перед його очима, як у найтемніші ночі.
Не трудно уявити собі, яке враження справило це чудне видовище на Барбікена і його двох товаришів. Їх очі були дезорієнтовані. Вони більше не сприймали відносної відстані різних планів. Місячний пейзаж, який не зм'якшувала гра світла й тіні, не міг бути змальований земним пейзажистом. Чорнильні плями на білому аркуші – от і все.
Цей краєвид не змінився й тоді, коли снаряд, на висоті вісімдесятого градуса, був від Місяця на відстані лише ста кілометрів. Ні тоді, коли о п'ятій ранку він пройшов менш як за 50 кілометрів від гори Джоя, причому підзорні труби звели цю відстань до 500 метрів. До Місяця начебто можна було торкнутися рукою. Здавалося неймовірним, що ядро не зачепить його через короткий час, можливо, це буде на його північному полюсі, блискучі зубці гір якого яскраво вирізнялися на чорному фоні неба. Мішель Ардан хотів відчинити один з ілюмінаторів і кинутися на місячну поверхню. Падіння з висоти 50 кілометрів! Він не зважав на це. Крім того, це була б некорисна спроба; якщо снарядові не судилося досягти якогось пункту поверхні супутника Землі, Мішель, захоплений рухом снаряда, так само ніколи не досяг би його поверхні.
О шостій годині ранку показався місячний полюс. Подорожні побачили одну сліпуче освітлену половину, тимчасом як друга зникла в темряві. Раптом снаряд перейшов лінію між яскравим світлом і абсолютною темрявою і вмить пірнув у темну ніч.
Розділ XIV
Дата добавления: 2015-11-30; просмотров: 26 | Нарушение авторских прав