Над «морями» й горами

– Чи ви бачили будь‑коли Місяць? – іронічно спитав одного дня професор свого студента.

– Ні, – відповів той ще іронічніше, – але мушу сказати, що мені доводилося чути про нього від інших.

Можна твердити, що переважна більшість жителів підмісячного світу могла б дати відповідь, подібну до наведеної. Хоч скільки нам доводиться чути про Місяць, але побачити його в телескоп не всім щастить. Небагатьом також доводилося бачити карту нашого супутника.

Коли розглядати селенографічну карту, насамперед вражає одна особливість. Всупереч розташуванню на Землі й на Марсі, так звані континенти містяться в південній частині місячної півкулі. Ці континенти не мають чітко окреслених контурів і таких правильних ліній, як береги Південної Америки, Африки й Індії. Їх вуглуваті, примхливо порізані береги мають багато заток і півостровів. Вони нагадують плутанину Зондських островів, де Земля вже занадто розчленована. Коли б взагалі мореплавство існувало на поверхні Місяця, воно було б дуже складне й небезпечне, але ми знаємо, що на Місяці нема ні океанів, ні морів. Проте деякі вчені твердили, що широкі простори, розташовані в північній частині місячного диска, були за часів давніх геологічних епох справжніми морями.

Кратери, що їх раніше називали островами, досить численні на поверхні Місяця. Майже всі вони – великі долини, оточені, як муром, гірськими пасмами. Крім того, там розрізняються паралельні пасма, окремі гори, круглі хребти й жолоби. Весь місячний рельєф побудований з цих складових частин. Він досить безладний. Це величезна Швейцарія або нескінченна Норвегія, де характер поверхні є наслідком діяльності підземних вулканічних сил. Пя поверхня, така нерівна, – результат послідовних стисків місячної кори в епоху, коли це світило було в періоді свого формування.

Поверхня Місяця вигідна для вивчення геологічних явищ великого масштабу. За висловом деяких астрономів, його поверхня, хоч і старіша за поверхню Землі, залишилася новішою. Там немає вод, які руйнують первісний рельєф і діяння яких вирівнює поверхню. Немає повітря, діяльність якого змінює орографічні[77]профілі. Там так звана плутонічна, тобто вулканічна робота, не змінена нептунічними, тобто водяними силами, що зберігається в усій своїй первісній чистоті. Це Земля, – така, якою вона була, поки припливи й відпливи та проточні води не утворили на ній осадових шарів.

Після широких континентів погляд заглиблюється в ще ширші «морські» простори. Їх форма, їх розташування, їх вигляд нагадують земні океани. Так само, як і на Землі, ці «моря» займають найбільшу частину Місяця. Проте це не водяні простори, а рівнини, природу яких сподівалися незабаром визначити наші мандрівники.

Астрономи, треба сказати, дали цим морям назви, мабуть, найчудніші, які досі вигадали вчені. Наприклад, Море дощів, Океан бур, Море спокою, Море хмар, Море ясності, Море вогкості тощо.

«Море хмар» здавалося зацікавленим очам подорожніх величезною западиною, де височіло кілька окремих гір. Вони не могли не звернути уваги й на «Океан бур», найбільшу рівнину на всьому видимому місячному диску, де ясно вимальовуються гори «Кеплер» і «Арістарх». Далі на північ простягається майже кругле «Море дощів». Воно заходить у суходіл трьома великими затоками: «Затокою спеки», «Затокою роси» і «Затокою райдуги», обведеними високими гірськими пасмами. За «Морем ясності» розташовані «Озеро смерті» і «Озеро сновидінь». Далі можна побачити «Море ясності» і «Море криз». Ближче до місячного екватора розташоване «Море спокою», що на півдні сполучається з «Морем нектару», а на сході – з «Морем родючості», найбільшим у південній півкулі.

Поки Мішель Ардан обмірковував усі ці назви, даючи простір своїй фантазії, його серйозні товариші розглядали речі з географічної точки зору. Вони вивчали напам'ять цей новий світ. Вони вимірювали його кути і діаметри. Підсумовуючи наслідки цих вимірювань, вони визначили, що площа цієї півкулі в тридцять з половиною разів менша за земну півкулю. Проте, селенографи вже нарахували там понад 50 000 кратерів. Отже, це дуже строката, кострубата, кошлата поверхня, справжня тертушка, гідна мало поетичної назви, яку їй дають англійці – «greencheese» – тобто «зелений сир».

Ардан навіть підстрибнув, почувши від президента Гарматного клубу таку чудну назву.

– Ну, нема чого казати, – вигукнув він, – красиво звуть англосакси нашого століття цю оспівану поетами прегарну Діану, Фебу золотокудру, незрівнянну Ізіду, королеву ночі Астарту, дочку Юпітера і Латони, сестру променистого Аполлона…

Розділ XII

МІСЯЧНІ ГОРИ

Снаряд, як уже відзначалося, рухався в напрямі на північну півкулю Місяця. Мандрівники були далеко від тієї центральної точки, в яку вони мали влучити, якби ядро не відхилилося непоправно з свого путі.

Було по півночі. Барбікен визначив, що відстань 1 400 кілометрів, і що вона повинна зменшуватися в міру того, як снаряд наближатиметься до північного полюса. Снаряд був тоді не на висоті екватора, а біля десятої паралелі, і від цієї широти аж до самого полюса Барбікен і його обидва приятелі могли спостерігати Місяць у найкращих умовах.

Справді, за допомогою підзорних труб ця відстань – 1 400 кілометрів – була зведена до 14 кілометрів. Телескоп Скелястих гір ще більше наближав Місяць, але земна атмосфера послаблювала його оптичну потужність. Так Барбікен у своєму снаряді, з трубою біля ока, міг спостерігати деякі деталі, майже непомітні для спостерігачів на Землі.

– Друзі мої! – сказав президент серйозно. – Я не знаю, куди ми прямуємо, я не знаю, чи повернемося ми будь‑коли на Землю. Проте ми поводитимемось так, щоб ці роботи могли дати користь подібним до нас. Хай розум наш буде вільний від усяких турбот. Ми – астрономи. Ядро – це кабінет Кембриджської обсерваторії, перенесений у простір. Спостерігаймо!

Сказавши це, він узявся до роботи з надзвичайною пильністю і сумлінно розглядав місячні краєвиди з різних віддалей, на яких перебувало ядро відносно цього світила.

Того самого часу, коли ядро було на висоті десятої північної паралелі, воно, здавалося, точно йшло двадцятим східним меридіаном.

Тут треба подати важливе зауваження щодо карт, де, через перевертання предметів телескопом, південь буває вгорі, а північ – унизу. Здавалося б натуральним, що, внаслідок цього перевертання, схід повинен бути ліворуч, а захід праворуч. Проте це не так. Коли б карта була просто перекинута і подавала Місяць таким, як він здається неозброєному оку, то схід був би ліворуч, а захід праворуч, всупереч тому, що ми маємо на Землі. Ось причина цієї аномалії. Спостерігачі, які містяться в північній півкулі Європи, завжди бачать Місяць на півдні відносно місця свого спостереження. Коли вони дивляться на нього, то обертаються спиною на північ, положення, протилежне тому, яке вони займають, розглядаючи земну карту. Через те, що вони стоять спиною на північ, схід у них буде ліворуч, а захід праворуч. Для спостерігачів, які містяться в південній півкулі, наприклад, у Патагонії, захід Місяця буде якраз ліворуч від них, а схід праворуч, бо південь – позаду них.

Така є причина цього переміщення частин світу, і треба звернути на нього увагу, слідкуючи за спостереженнями президента Барбікена.

За допомогою селенографічної карти Бера й Медлера мандрівники могли, не вагаючись, розпізнати частину диска, яку можна було побачити в полі зору їх труб.

– Що це ми бачимо тепер? – спитав Мішель.

– Північну частину «Моря хмар», – відповів Барбікен. – Ми занадто віддалені, щоб визначити його природу. Чи вкриті ці рівнини сухими пісками, як твердили перші астрономи? Чи це величезні ліси, згідно з думкою Варен‑де‑ля‑Рю, який припускав, що Місяць має дуже низьку, але дуже густу атмосферу? Це ми пізніше взнаємо. Не висловлюймо ніяких тверджень, поки ми не матимемо права їх висловлювати «Море хмар» досить невиразно накреслене на картах. Гадають, що ця широка рівнина вкрита брилами лави, викинутими з вулканів, близьких до її правої частини – Птоломея, Пурбаха, Арзахеля. Снаряд посувався вперед, помітно наближаючись до Місяця, і незабаром з'явилися вершини, які замикають це море з північного боку. На передньому плані підносилася в усій своїй променистій красі гора, вершина якої, здавалося, губилася в промінні, що розходилося в усі боки з центра.

– А це що? – спитав Мітель.

– Копернік, – відповів Барбікен.

– Подивимось на Коперніка.

Ця гора, що міститься на 9° північної широти і 20° східної довготи, височить на 3 438 метрів над рівнем місячної поверхні. Вона дуже помітна з Землі, і астрономи мають змогу досліджувати її, особливо протягом часу від останньої чверті до новомісяччя, бо тоді тіні відкидаються в довжину із сходу на захід і дають змогу виміряти їх висоту.

Копернік утворює найважливішу променисту систему на місячному диску, після Тіхо, що міститься в південній півкулі. Він самотньо стоїть, як гігантський маяк, в цій частині «Моря хмар», яка межує з «Морем бур», він освітлює своїм яскравим промінням одночасно два «моря». Це видовище не має собі подібних, видовище цих довгих світлових смуг, таких сліпучих під час повної фази; вони, переходячи на північ за суміжні гірські пасма, губляться аж у «Морі дощів».

У час земного ранку ядро пролітало над цією мальовничою горою. Барбікен міг точно відзначити її головні особливості. Коперник належить до ряду кільцевих гір першорядного значення серед великих цирків (кільцевих гірських хребтів). Так само, як Кеплер і Арістарх, які панують над «Океаном бур», він іноді з'являється, як блискуча точка на фоні попелястого світла, через ще його вважали колись за діючий вулкан. Але це тільки погаслий вулкан, так само, як і всі інші на цьому боці Місяця. Коло його має діаметр близько 95 кілометрів. У підзорну трубу на ньому можна розрізнити сліди нашарувань від послідовних вибухів, а все навколо, здавалося, було всіяне вулканічними уламками, які були розкидані і поза кратером.

– На місячній поверхні, – сказав Барбікен, – існує багато видів цирків, і легко побачити, що Копернік належить до променистого виду. Коли б ми були ближче, ми помітили б конуси, які стирчать посередині його і які були раніш вогнедишними жерлами. От іще одне характерне явище, яке спостерігається на всьому місячному диску: внутрішня поверхня цирків значно нижча, ніж зовнішня рівнина, всупереч тому, що ми бачимо в земних кратерах.

– А через що утворилася ця особливість? – спитав Ніколл.

– Невідомо, – відповів Барбікен.

У цей момент снаряд перебував якраз перпендикулярно над цирком. Вал Коперніка утворює майже закінчене коло, а його дуже стрімкі схили чітко вирізняються. Можна було помітити і подвійну кільцеву огорожу. Навколо простягалася сірувата рівнина дикого вигляду, на якій вирізнялися жовті виступи. На дні цирка, як у шкатулці, на хвилину заблищали два чи три вулканічні конуси, немов гігантські сліпучі діаманти. На півночі вали знижувалися, і це, мабуть, давало змогу пройти у середину кратера.

Спостерігаючи околишні рівнини, Барбікен міг помітити велику кількість другорядних гір і серед інших маленьку, кільцеву гору, звану Ге‑Люссак, ширина якої дорівнює 23 кілометрам. На півдні рівнина плоска, без будь‑яких опуклостей, без виступів грунту. На північ, навпаки, до того місця, де вона межує з «Океаном бур», вона нагадує морську поверхню, розбурхану ураганом, а опуклості й виступи її – наче застиглі хвилі. Над усім цим простягаються світлові смуги, які збігаються на вершині Коперніка. Деякі з них мають до ЗО кілометрів завширшки і незмірно довгі.

Мандрівники сперечалися про походження цих дивних променів, і, так само як і земні спостерігачі, не могли визначити їх природу.

– Але чому, – сказав Ніколл, – ці промені не можуть бути просто відрогами гір, що яскравіше відбивають сонячне світло?

– Ні, – відповів Барбікен. – Коли б це було так, то в певних умовах освітлення ці пруги відкидали б від себе тіні. Але вони не відкидають їх.

Справді, ці промені з'являються тільки тоді, коли Сонце стоїть прямо проти Місяця, і вони зникають, як тільки сонячне проміння падає косо.

– Але що вигадали для того, щоб пояснити ці світлові смуги? – спитав Мішель. – Бо я не можу повірити, щоб учені взагалі не могли чогось пояснити.

– Так, – відповів Барбікен, – Гершель висунув певну думку, але не наважувався підтримувати її.

– Яку думку?

– Він гадав, що ці промені повинні бути застиглими потоками лави, які виблискують, коли Сонце освітлює їх зверху. Це може бути, але нічого певного тут немає. Зрештою, коли ми пройдемо ближче від Тіхо, ми будемо в кращих умовах, щоб розпізнати причину цього явища.

– А чи знаєте ви, друзі мої, що нагадує мені ця рівнина, якщо розглядати її з висоти, на якій ми тепер перебуваємо? – спитав Мішель Ардан.

– Ні, не знаю, – зауважив Ніколл.

– Коли дивишся на всі ці уламки лави, вони здаються величезною купою бирюльок, розкиданих там у повному безладді. Так і кортить повитягати їх одну по одній якимось гачком!

– Але, мій любий друже, – глибокодумно зауважив Барбікен, – навіщо нам балакати про те, на що воно схоже, коли ми навіть не знаємо, що воно є!

– Добре сказано! – скрикнув Мішель. – Ось, що значить мати справу з ученими…

Тимчасом снаряд посувався з. майже незмінною швидкістю вздовж місячного диска. Мандрівники, як легко собі уявити, навіть не думали відпочити хоч на якусь мить. Весь час змінювався краєвид перед їх очима. Близько першої з половиною години вони побачили вершини іншої гори. Барбікен, подивившись на карту, довідався, що це Ератосфен.

Це була кільцева гора в 4 500 метрів заввишки, один із цирків, таких численних на нашому супутнику. Принагідно Барбікен розповів своїм друзям чудну думку Кеплера про утворення цих цирків. Славетний математик вважає, що ці кратероподібні заглибини мали бути викопані руками людей.

– З яким наміром? – спитав Ніколл.

– З цілком зрозумілим наміром! – відповів Барбікен. – Селеніти виконали цю величезну роботу і викопали такі надзвичайні ями, щоб сховатися в них і знайти захист від сонячного проміння, яке пече їх протягом п'ятнадцяти днів.

– Не дурні ці селеніти! – сказав Мішель.

– Чудна ідея! – зауважив Ніколл. – Але, можливо, Кеплер не знав справжніх розмірів цирків, бо викопати їх – це була б титанічна робота, нездійсненна для селенітів.

– Чому, адже ж вага на поверхні Місяця вшестеро менша, ніж на Землі, – сказав Мішель.

– Але ж і селеніти мають бути вшестеро менші! – заперечив Ніколл.

– А якщо й зовсім нема селенітів? – додав Барбікен. Це поклало кінець обговоренню.

Незабаром Ератосфен зник під горизонтом, і снаряд не встиг досить наблизитися до нього, щоб можна було зробити точне спостереження. Ця гора відокремлює місячні Апенніни від Карпат.

У місячній орографії розрізняють кілька гірських пасм, що здебільшого містяться в північній півкулі. Проте деякі розташовані у південній півкулі. Найважливіше пасмо – це Апенніни, які простягаються на 500 кілометрів, – менше за протяжність орографічних систем Землі. Апенніни йдуть уздовж східного берега «Моря дощів» і на північ продовжуються в Карпатах, довжина яких приблизно дорівнює 400 кілометрам.

Мандрівники могли тільки мигцем побачити верховини цих Апеннін, які видно з 10° західної довготи до 16° східної довготи. Але пасмо Карпат простяглося перед ними від 18° до 30° східної довготи, і вони мали змогу дослідити їх розташування. Ці Карпати мають середню висоту 3 200 метрів, яку можна порівняти з висотою деяких точок у Піренеях. Їх південні схили круто знижуються до величезного «Моря дощів».

Близько другої години ранку снаряд був на висоті двадцятої місячної паралелі, недалеко від маленької гори в 1 559 метрів заввишки, що дає назву Піфій. Відстань від снаряда до Місяця не була більша як 1 200 кілометрів, зведених за допомогою підзорних труб до 12 кілометрів.

«Море дощів» простягалося перед очима подорожніх, як величезна западина, деталі якої були ще мало приступні. Ліворуч височіла гора Ламбер, висота якої вважається за 1 813 метрів, і далі на границях «Океану бур», під 23° північної широти і 29° східної довготи, виблискувала промениста гора Ейлер. Ця гора, яка має лише 1 815 метрів висоти над рівнем місячної поверхні, була об'єктом цікавої роботи астронома Шретера. Намагаючись з'ясувати походження гір Місяця, цей вчений запитав себе, чи об'єм кратера завжди дорівнює об'ємові валів, які його утворювали. Виявилося, що це співвідношення взагалі існувало, і Шретер зробив з цього висновок, що тільки одного вибуху вулканічних речовин було досить, щоб утворити ці вали, бо послідовні вибухи змінили б це відношення. Лише гора Ейлер суперечила цьому загальному законові: для її утворення потрібно було багато послідовних вибухів, бо об'єм її западини удвоє більший проти об'єму її зовнішніх країв.

Усі ці гіпотези були природні для земних спостерігачів, які не мали змоги цілком використати свої інструменти. Але Барбікен не хотів задовольнятися цими гіпотезами і, бачачи, що його снаряд поступово наближається до місячного диска, він не втрачав надії, не маючи змоги досягти його, принаймні збагнути таємниці його утворення.

Розділ ХIII

Дата добавления: 2015-11-30