ВАГОН‑СНАРЯД

Після закінчення знаменитої колумбіади цікавість публіки зосередилася на снаряді, на цьому новому засобі пересування, в якому мали перенестися світовим простором троє відважних мандрівників. Ніхто, звичайно, не забув, що в своїй телеграмі від 30 вересня Мішель Ардан запропонував змінити встановлену членами комітету форму снаряда.

Президент Барбікен мав тоді підстави гадати, що форма снаряда не мала великого значення, бо після того, як він перетне атмосферу за кілька секунд, його переліт відбуватиметься в абсолютній порожнечі. Отже, комітет ухвалив сферичну форму, щоб снаряд міг вільно обертатися навколо своєї осі і поводитись, як йому завгодно. Але відтоді, як його перетворили на вагон, це вже була інша справа. Мішелю Арданові не до вподоби було мандрувати за звичаєм білок. Він хотів підійматися, маючи голову оберненою догори, а ноги донизу, зберігаючи свою гідність так само, як би він був у корзині аеростата, подорожуючи з незвичайною швидкістю, але не відчуваючи неприємних поштовхів.

Таким чином, заводові Бредвілл і К° в Олбені послали нові плани з просьбою виконати замовлення негайно. Змінений за планами снаряд був вилитий 2 листопада і відразу відісланий Східною залізницею у Стонз‑Гілл. 10 листопада без будь‑яких нещасливих пригод він прибув на місце призначення.

Мішель Ардан, Барбікен і Ніколл нетерпляче дожидали прибуття «вагона‑снаряда», в якому вони мали вирушити в подорож для відкриття нового світу.

Снаряд був чудовим витвором металургії, який робив честь американській техніці. Вперше був виготуваний алюміній у такій значній масі, і це можна було справедливо вважати за дивний результат. Дорогоцінне ядро яскраво виблискувало під сонячним промінням. Цей снаряд з його величною формою і конічною кришкою легко можна було вважати за одну з товстелезних веж, на зразок тих башт, що їх архітектори середніх віків ставили на розі феодальних замків. Йому бракувало тільки віконець і флюгера.

– Мені здається, – вигукнув Мішель Ардан, – що з цієї башти виходить озброєна людина у стальному панцирі і з самопалом. Ми будемо почувати себе в ній, як феодали, і, маючи з собою деяку артилерію, ми зможемо протистояти тут усім селенітським арміям, якщо вони виявляться там на Місяці!

– Отже, наш снаряд тобі до вподоби? – спитав Барбікен свого друга.

– Так, так, без усякого сумніву, – відповів Мішель Ардан, оглядаючи його оком художника. – Мені тільки шкода, що його форми не вийшли елегантнішими, а конус – граціознішим. Треба було б на кінці зробити якісь прикраси з різьбленого металу, ну якусь там химеру, якусь пику, саламандру, що виходить з вогню з розкритими крилами і пащею…

– Навіщо все це? – перебив його Барбікен, байдужий до витворів мистецтва.

– Навіщо, друже Барбікен! Леле! Якщо ти ставиш таке запитання, я боюся, що ти цього ніколи не зрозумієш!

– Мабуть, так, мій розумний товаришу.

– Бачиш, як на мене, слід завжди вносити щось від мистецтва у все, що тобі доводиться робити; так краще. Чи не знаєш ти таку індуську п'єсу, що називається «Глиняний візок»?

– Навіть не чув про неї, – відповів Барбікен.

– Це не дивує мене, – продовжував Мішель Ардан. – Так от, щоб ти знав, у цій п'єсі злодій збирається пробити стіну будинка, але перед тим, як пробити, роздумує, чи зробити отвір у формі ліри, чи квітки, чи пташки, або вази. Отже скажи мені, друже Барбікен, якби ти тоді був суддею, чи ти засудив би цього злодія?

– Без усякого вагання, – відповів президент Гарматного клубу. – Ще зважив би і на те, що він зробив крадіжку із зломом.

– Ну, а я відпустив би його, Барбікене! Ось через що ти мене ніколи не зрозумієш!

– Навіть і не намагатимусь, мій шановний художнику!

– Але, принаймні, – вів далі Мішель Ардан, – якщо зовнішній вигляд нашого вагона‑снаряда залишає бажати багато кращого, ти мені дозволиш обладнати його всередині так, як мені подобається, з усією розкішшю, яка личить послам Землі?

– Ну, щодо цього, мій Мішелю, – зауважив Барбікен, – ти можеш діяти, як сам бажаєш, ми даємо тобі змогу робити, як тобі до смаку.

Але перед тим, як перейти до приємного, президент Гарматного клубу подбав про корисне, і винайдені ним заходи для послаблення наслідків відбою були застосовані з надзвичайною передбачливістю.

Барбікен цілком слушно вирішив, що ніякі пружини не будуть достатньо потужні, щоб послабити удар, і під час своєї славетної прогулянки в лісі Скерсно дуже дотепно розв'язав цю трудність за допомогою води. Снаряд мав бути наповнений до висоти одного метра шаром води, яка підтримуватиме щільний дерев'яний диск, який вільно ковзався по внутрішніх стінках снаряда.

Це був немов справжній пліт, на якому мали розташуватися мандрівники. Шар води був поділений горизонтальними перегородками, які поштовх від пострілу мав розбити одну по одній. Тоді вода – від найнижчого до найвищого шару, витікаючи відвідними трубками у верхню частину снаряда, мав діяти, як величезна пружина, і диск забезпечений, крім того, сильними буферами, не міг ударитись об дно інакше, як послідовно розбивши всі перегородки. Безперечно, мандрівники все‑таки мали відчути сильний відбій після остаточного переходу рідини в верхню частину, але перший удар, майже зовсім послаблювався цією потужною пружиною[60].

Звичайно, що 1 метр води на поверхні 6,6 квадратних метрів повинен був важити 6 600 кілограмів, але тиску газу, який розвивався в колумбіаді, згідно з думкою Барбікена, було цілком досить, щоб перемогти цей додаток ваги. Крім того, удар мав витиснути всю цю воду менш як за секунду, і снаряд негайно мав набрати початкової ваги.

Ось що вигадав президент Гарматного клубу і яким способом він думав розв'язати складне питання про відбій. Зрештою, ця робота, яку цілком правильно зрозуміли інженери фірми Бредвілл, була чудово виконана. Все було зроблено так, що після того як вода вийде геть, мандрівники могли легко позбутися поламаних перегородок і зняти рухомий диск, який підтримував їх у момент вильоту снаряда.

Внутрішні стінки снаряда були вкриті товстою шкіряною оббивкою, що підтримувалася пружинами з найкращої сталі, які мали гнучкість годинникових пружин. Відвідні трубки були заховані під цією оббивкою так, що неможна було навіть догадуватися про їх існування. Отже, було вжито всіх можливих заходів, щоб послабити перший удар, і, за висловом Мішеля Ардана, той міг бути роздавлений, хто був сам «з поганого матеріалу».

Снаряд мав 2,9 метра в діаметрі і 3,9 метра заввишки. Щоб не перебільшувати певної ваги, стінки зробили трохи тонші в верхній частині і трохи товщі в нижній, яка мала витримати всю силу тиску від вибуху піроксиліну. Так само роблять у бомбах і циліндрично‑конічних порожніх снарядах, нижня частина яких завжди трохи товща за верхню.

У цю металеву башту заходили через вузький отвір, зроблений у стінках конуса і схожий на робочі отвори в парових казанах. Цей отвір закривався герметично за допомогою алюмінійової пластини, яку тримали міцні гвинти. Отже, мандрівники могли вийти з своєї рухомої тюрми після прибуття до нічного світила.

Але недосить подорожувати, треба дорогою бачити. Це було дуже легко зробити. І справді, під оббивкою були чотири ілюмінатори з дуже товстого оптичного скла; два – прорізані в круглій частині снаряда, третій – в його нижній і четвертий – в його конічній шапці. Отже, мандрівники могли під час свого перельоту дивитися на Землю, яку вони залишали, на Місяць, який мав наближатися, і на зоряне небо. Ілюмінатори захищено від удару під час пострілу щільно припасованими пластинами, які легко було усунути, розгвинчуючи внутрішні гайки. Таким способом повітря, яке було всередині снаряда, не могло вийти, і зручно було провадити спостереження.

Всі ці чудово злагоджені механізми діяли дуже легко. Інженери виявили багато кмітливості, виготовляючи вагон‑снаряд. Міцно припасовані посудини були призначені для запасів води і провіанту на трьох пасажирів. За кухню була пічка з запасом газу, замкненого в особливому посуді під тиском кількох атмосфер. Досить відкрутити кран, щоб протягом шести днів мати і тепло і світло в цьому комфортабельному вагоні. Таким чином, усередині ядра не бракувало нічого, потрібного для життя. Крім того, завдяки наполяганню Мішеля Ардана, приємне поєднувалося з корисним у вигляді різних художніх предметів. Ардан улаштував би, мабуть, усередині ядра справжню майстерню художника, коли б для цього не було там мало місця. Проте для трьох у цій металевій башті зовсім не було тісно. Справді, вона мала 6,6 квадратних метрів поверхні і простір у 3,2 метра заввишки, отже там можна було рухатися зовсім вільно. У найкращому вагоні Сполучених Штатів вони не мали б більших вигод.

Подбавши про освітлення і харчування, мандрівники не забули забезпечити себе і повітрям. Повітря, яке було всередині ядра, очевидно, невистачило б для дихання мандрівників протягом чотирьох днів; кожна людина споживає за годину весь кисень, який є приблизно в ста літрах повітря. Барбікен з двома товаришами і з двома собаками, яких він мав намір узяти з собою, мали спожити за добу 2 400 літрів або близько трьох кілограмів. Значить, треба поповнювати в ядрі втрату спожитого повітря, як про це згадував Мішель Ардан під час мітингу, – за способом Резе й Реньйо.

Повітря складається в основному з 21 частини кисню і 79 частин азоту. Що ж саме відбувається під час дихання? Дуже просте явище. Людина споживає з повітря кисень, потрібний для підтримання життя, і видихає зайвий їй азот. Повітря, видихнуте людиною, втрачає 5 % кисню і має в собі приблизно таку саму кількість вуглекислоти, яка утворюється в організмі при сполученні кисню з кров'ю. Тому в замкненому просторі через певний час весь кисень повітря заступає вуглекислота – газ дуже шкідливий.

Отже, питання стоїть так: коли зберігається азот, треба, по‑перше, поновити спожитий кисень і, по‑друге, усунути вуглекислоту, яка видихується. Зробити це дуже легко за допомогою бертолетової солі і їдкого калію. Якщо їх підігрівати до температури вищої від 400°, вони перетворюються на калій‑хлорид і кисень, який вільно виділяється. 7 кілограмів бертолетової солі дають майже 3 кілограми кисню, тобто кількість, необхідну для кожного з наших мандрівників протягом однієї доби. А їдкий калій жадібно вбирає вуглекислоту з повітря. Досить збовтати його розчин, щоб він почав вбирати вуглекислоту, перетворюючись на двовуглекислий калій. Сполучаючи обидві ці речовин, можна надати зіпсованому повітрю всіх якостей, необхідних для дихання. Це саме з успіхом довели хіміки Резе і Реньйо.

Але спроби були зроблені з тваринами, і, хоч які вони були точні з наукового погляду, проте, невідомо, чи витримає таке повітря людина.

Таке зауваження було зроблено на засідання, де обговорювалось це важливе питання. Мішель Ардан не мав ніякого сумніву, що можна дихати у штучному повітрі, і запропонував зробити попередню спробу.

Дж. Т. Мастон енергійно вимагав, щоб цю спробу проробили з ним.

– Через те, що я не їду з вами, – сказав цей відважний артилерист, – то хоч дозвольте мені, принаймні, пожити в снаряді протягом тижня.

Було б жорстоко відмовити йому в цьому, і пропозиція його була ухвалена. Йому дали достатню кількість бертолетової солі і їдкого калію разом з провіантом на тиждень.

Потиснувши руки своїм друзям, Дж. Т. Мастон 12 листопада о шостій ранку ввійшов у снаряд, наказавши не відкривати його раніш 6 години вечора 20 листопада. Отвір був герметично закритий. Що ж відбувалось там протягом цього тижня? Не можна було дізнатись про це. Товщина стінок снаряда заважала шуму зсередини проходити назовні.

20 листопада, точно о 6 годині, зняли кришку. Друзі Дж. Т. Мастона, проте, були не зовсім спокійні, тому дуже зраділи, почувши веселий голос, який вигукував «ура».

Незабаром угорі на верхівці конуса з'явився тріумфуючий секретар Гарматного клубу. Він навіть потовстішав!

Розділ XXIII

Дата добавления: 2015-11-30