Напад і відсіч

Цей інцидент, здавалося, поклав край обговоренню. Це було «заключне слово», і не можна було вже вигадати кращого. Проте, хвилювання вщухло, почулися з перших рядів слова, сказані гучним і суворим голосом:

– Тепер, коли промовець сплатив вже велику данину фантазії, чи не повернеться він до своєї теми, залишивши теорії, щоб обговорити практичний бік своєї експедиції?

Всі погляди звернулися до особи, що так говорила. Це був худорлявий чоловік, сухий, з енергійним обличчям, з підстриженою по американській моді густою бородою. Схрестивши руки, він спокійно стежив блискучими очима за героєм мітингу. Сказавши своє запитання, він замовк і, здається, зовсім не був стурбований ні тисячами поглядів, які зосередилися на ньому, ні неприхильним гомоном, викликаним його словами. Чекаючи відповіді, він знову повторив запитання так само чітко й виразно і потім додав:

– Ми прийшли сюди, щоб говорить про Місяць, а не про Землю.

– Ви маєте рацію, – відповів Мішель Ардан, – обговорення відхилилося вбік. Вернімось до Місяця.

– Пане! – продовжував невідомий. – Ви запевняєте, що наш супутник населений. Гаразд! Але, якщо існують селеніти, тобто жителі Місяця, то ці істоти, напевне, живуть не дихаючи, бо – мушу застерегти вас у ваших інтересах – немає ні найменшої молекули повітря на поверхні Місяця.

При цьому твердженні Ардан стріпнув своєю рудою гривою. Він зрозумів, що розгортається боротьба з цією людиною навколо самої суті питання. Він теж пильно подивився йому в очі і сказав:

– А, на Місяці немає повітря! А хто це доводить, скажіть, будь ласка.

– Вчені, знавці.

– Справді?

– Справді.

– Пане! – продовжував Мішель. – Без жартів кажу, я дуже поважаю тих знавців, які знають, але дуже зневажаю тих знавців, які не знають.

Барбікен і його товариші пожирали очима цю сторонню людину, що так відважно виступила проти їх справи. Ніхто з них його не знав, і президент, не дуже певний наслідків суперечки, яка набрала загрозливого характеру, дивився на свого нового друга не без побоювання. Збори слухали пильно і були серйозно схвильовані, бо ця боротьба повинна була звернути їх увагу на небезпеки й навіть на явну неможливість такої експедиції.

– Пане! – провадив далі противник Мішеля Ардана. – Є численні й незаперечні докази, що доводять відсутність будь‑якої атмосфери навколо Місяця. Я скажу навіть a priori[55], що якби ця атмосфера взагалі колись існувала, вона була б притягнена Землею. Але я хочу подати вам незаперечні факти.

– Подавайте, пане, – відповів Мішель Ардан з вишуканою ввічливістю. – Подавайте скільки вам завгодно.

– Ви знаєте, – сказав невідомий, – що сонячне або зоряне проміння, проходячи крізь таке середовище, як повітря, відхиляється від прямої лінії, або. як кажуть учені, зазнає рефракції (заломлення). Гаразд! Коли Місяць заслоняє зорі, ніколи їх проміння, торкаючись країв диска, не зазнає ні найменшого відхилення, ні найменшої рефракції. Звідси очевидний висновок, що Місяць не оточений атмосферою.

Всі дивилися на француза, бо, коли вже причину визнано, то неодмінно треба визнати і її наслідки.

– Справді, – відповів Мішель Ардан, – це ваш найкращий доказ, щоб не сказати єдиний, і якийсь вчений вагався б, мабуть, як на нього відповісти. А я скажу вам тільки, що цей доказ не має абсолютної вартості, бо він припускає, що кутовий діаметр Місяця остаточно визначений, але цього нема. То облишмо це. Скажіть мені, мій дорогий друже, чи припускаєте ви існування вулканів на поверхні Місяця?

– Погаслих вулканів – так; діючих – ні.

– Отже, дозвольте мені гадати, не виходячи за межі логіки, що ці вулкани були діючими протягом певного періоду часу.

– Це напевне, але вони могли самі постачати собі кисень, необхідний для горіння, тому їх вибухи аж ніяк не доводять наявності місячної атмосфери.

– Підемо далі, – відповів Мішель Ардан, – і облишимо докази такого роду, щоб перейти до безпосередніх спостережень. Але я вас попереджаю, що я збираюсь навести імена.

– Наведіть!

– Я наводжу. 1715 року астрономи Лувілль і Геллі, спостерігаючи затемнення Сонця 3 травня, помітили якісь виблиски, що мали дивний характер. Ці раптові виблиски світла, які часто повторювались, астрономи пояснили, як бурі, що лютували в атмосфері Місяця.

– 1715 року, – відповів невідомий, – астрономи Лувілль і Геллі вважали за місячні явища суто земні, такі, як боліди або інші, що відбуваються в нашій атмосфері. Ось що відповідали на це вчені, коли ці факти були опубліковані, і що я відповідаю разом з ними.

– Підемо далі, – відповів Ардан, аж ніяк не збентежений цим запереченням. – Хіба Гершель не помітив 1787 року велике число світних точок на поверхні Місяця?

– Без сумніву. Але, не з'ясувавши собі походження цих світних точок, сам Гершель не зробив з їх появи висновку про існування місячної атмосфери.

– Хороша відповідь, – сказав Мішель Ардан комплімент своєму противникові. – Я бачу, що ви дуже добре обізнані з селенографією.

– Дуже обізнаний, пане, і я додам до цього, що найдосвідченіші спостерігачі, які найкраще вивчили нічне світило, Бер і Медлер, погоджуються з абсолютною відсутністю повітря на його поверхні.

Присутні, які, здавалося, піддались аргументам цієї дивної особи, заворушилися.

– Підемо ще далі, – відповів Мішель Ардан якнайспокійніше, – і дійдемо зараз до важливого факту. Один досвідчений французький астроном, Лосседа, спостерігаючи затемнення Сонця 18 липня 1860 року, констатував, що роги сонячної дужки були закруглені й урізані. Отже, це явище могло статися лише через відхилення сонячного проміння під впливом місячної атмосфери, і воно не має ніякого іншого можливого пояснення.

– Але чи певний цей факт? – жваво запитав невідомий.

– Цілком певний.

Новий протилежний рух зборів виявив їх прихильність до улюбленого героя, противник якого мовчав. Ардан знову взяв слово, і, не пишаючись з своєї останньої перемоги, просто сказав:

– Отже, ви бачите, мій дорогий добродію, що не треба рішуче висловлюватися проти існування атмосфери на поверхні Місяця. Ця атмосфера, можливо, не дуже густа, досить тонка, але тепер наука припускає взагалі, що вона існує.

– Лише не на горах, не у гнів вам сказати, – відповів невідомий, що не хотів піддатися.

– Ні, але в глибині долин і не вище кількох десятків метрів.

– У всякому разі ви зробили б добре, вживши заходів обережності, бо це повітря повинно бути страшенно розріджене.

– О, шановний добродію, його там завжди вистачить для однієї людини. Крім того, коли вже я буду там, я намагатимусь якомога заощаджувати його й дихати лише в особливих випадках.

Страшенний вибух сміху залунав у вухах таємничого співбесідника, який зухвало обводив очима збори.

– Отже, – продовжував невимушено Мішель Ардан, – ми вже погодилися, що там є певна атмосфера, тому ми вже змушені визнати, що є і певна кількість води. Це висновок, якому я дуже радий. Проте, мій любий противнику, дозвольте мені навести вам ще одне спостереження. Ми знаємо лише один бік місячного диска, і коли мало повітря на оберненій до нас поверхні, то, можливо, його багато на протилежному боці.

– А чому б це так?

– А тому що Місяць, під впливом земного притягання набрав форми яйця, яке ми розглядаємо лише з гострого кінця. Звідси наслідок, яким ми завдячуємо обчисленням Гансена, що центр його обертання міститься в іншій півкулі. Звідси так само той висновок, що всі маси повітря і води повинні бути зосереджені на другому боці нашого супутника ще з перших часів його утворення.

– Чистісінька фантазія! – вигукнув невідомий.

– Ні! Чиста теорія, яка спирається на закони механіки, і мені здається, що їх не легко спростувати. Отже, я звертаюся до шановних зборів і ставлю на голосування питання, чи можливе на поверхні Місяця таке життя, як на Землі.

Триста тисяч слухачів разом зустріли оплесками цю пропозицію. Противник Мішеля Ардана ще хотів говорити, але його вже не було чути. Крики, загрози сипалися на нього, мов град.

– Досить! досить! – вигукували одні.

– Проженіть цього нахабу! – повторювали інші.

– Геть! геть його! – кричав роздратований натовп.

Але він, непохитний, немов прикипів до естради, не ворушився і був готовий переждати бурю, яка набрала б загрозливих розмірів, якби Мішель Ардан не втихомирив її одним жестом. Він був занадто рицарської вдачі, щоб залишити свого противника в такій небезпеці.

– Чи не бажаєте ви додати ще кілька слів? – запитав він його найчемнішим тоном.

– Так! Сотню, тисячу! – відповів невідомий з запалом. – Або краще, ні, ще лише одне. Щоб наполягати на здійсненні вашої справи, треба бути…

– Нерозсудливим! Як ви можете мене так називати, мене, який вимагав циліндро‑конічний снаряд від мого приятеля Барбікена, щоб не перевертатися догори ногами, як роблять білки?

– Але, нещасний, страшенний відбій розтрощить вас і пошматує під час пострілу.

– Мій любий противнику, ви якраз згадали справжню і єдину трудність. Проте я дуже хорошої думки про технічний хист американців, щоб думати, що вони не розв'яжуть її.

– Але жар, який розвинеться від швидкості снаряда, коли він пролітатиме шар повітря?

– О! Стінки його будуть товсті, і я швидко промину атмосферу.

– Але їжа? Вода?

– Я розрахував, що зможу взяти з собою цього на рік, а моя подорож триватиме чотири дні.

– Але повітря, щоб дихати дорогою?

– Я виготую його хімічним способом.

– Але ваше падіння на Місяць, якщо ви його взагалі досягнете?

– Воно буде вшестеро повільніше за падіння на Землю, бо вага вшестеро менша на поверхні Місяця.

– Але її вистачить, щоб розтрощити вас, як скло.

– А хто мені завадить затримати моє падіння за допомогою ракет, відповідно розташованих і запалених у потрібний час?

– Але, нарешті, припустивши, що всі труднощі будуть подолані, всі перешкоди усунені, всі шанси на вашу користь, уявивши собі, що ви прибудете на Місяць цілі й здорові, як ви тоді повернетесь?

– Я зовсім не повернусь!

Після цієї відповіді, яка вразила і зворушила всіх своєю простотою, збори завмерли. Але їх безмовність була красномовніша за крики ентузіазму. Невідомий скористався з неї, щоб висловити свій протест востаннє.

– Ви себе вб'єте неодмінно, – вигукнув він, – і ваша смерть, яка буде лише смертю безумного, навіть не стане на користь науці.

– Продовжуйте, мій великодушний незнайомцю, бо ви маєте дуже приємну манеру віщувати.

– Ну, це вже занадто! – викрикнув противник Мішеля Ар‑дана. – І я не знаю, навіщо я продовжую таку суперечку, де так мало серйозного. Робіть у такому дусі далі, кінчайте вашу справу. Це – все одно, не вас треба в цьому обвинувачувати.

– О, не соромтесь!

– Ні, інший нестиме відповідальність за ваші вчинки.

– А хто ж це, будь ласка? – запитав Мішель Ардан тоном наказу.

– Неук, що організував цю спробу – водночас, і неможливу і смішну.

Напад був ясно спрямований. Барбікен, після втручання невідомого, докладав усіх зусиль, щоб не встряти в суперечку. Але, зазнавши такої образи, він зразу підвівся і збирався вже йти назустріч своєму ворогові, який так зухвало викликав його, коли раптом побачив себе відокремленим від нього. Естрада була враз піднята сотнею сильних рук, і президент Гарматного клубу повинен був поділити з Мішелем Арданом честь тріумфу. Поміст був важкий, але носильники безперервно змінювалися, і кожен старався взяти участь у цій маніфестації, підставляючи свої плечі.

Проте невідомий не скористався з загальної метушні, щоб залишити своє місце. Та хіба він міг це зробити серед такого щільного натовпу? Ні, без сумніву. У всякому разі він ішов у першому ряді, схрестивши руки, і пожирав очима президента Барбікена.

Той не спускав його з очей, і погляди цих двох чоловік зустрічалися в повітрі, як два тремтячі леза.

Крики величезного натовпу досягли найбільшого напруження протягом цього тріумфального маршу. Мішелю Арданові це явно подобалось. Обличчя його сяяло радістю. Іноді здавалося, що естрада починає хитатися в усі боки, як корабель від ударів хвиль. Але обидва герої мітингу мали міцні ноги, як у моряків. Вони не спіткнулися, і їх судно прибуло без аварії в порт Темпа‑Тауна.

Мішелю Арданові пощастило відкараскатися від останніх виявів ентузіазму своїх могутніх шанувальників. Він утік у готель «Франклін», добрався поспішно до своєї кімнати і враз ліг у ліжко, тоді як армія в двісті тисяч чоловік вартувала під його вікнами.

У цей час коротка, серйозна й рішуча сцена відбувалася між таємничою особою і президентом Гарматного клубу. Барбікен, нарешті, вільний, попрямував навпростець до свого противника.

– Ходімо! – сказав він коротко.

Той пішов за ним до пристані, і незабаром обидва опинилися сам на сам перед входом до однієї корабельні у кварталі Джонз‑Фолл. Тут вороги, ще незнайомі один одному, переглянулися.

– Хто ви такий? – запитав Барбікен.

– Капітан Ніколл.

– Я це підозрював. Досі ще випадок ніколи не ставив вас упоперек моєї дороги…

– От я й прийшов, щоб стати.

– Ви мене образили!

– Публічно!

– І ви повинні відповісти за цю образу.

– Хоч зараз!

– Ні! Я бажаю, щоб усе це відбулося секретно між нами. Є один ліс, розташований за шість кілометрів від Темпа‑Таун, ліс Скерсно. Ви його знаєте?

– Я його знаю.

– Чи не зволите ви завтра ранком о п'ятій увійти туди з одного боку?

– Так, коли о тій самій годині ви ввійдете туди з другого боку.

– І ви не забудете вдома вашої рушниці? – сказав Барбікен.

– Так само, як і ви не забудете вашої, – відповів Ніколл. Після цих слів, холодно вимовлених, президент Гарматного клубу і капітан розлучилися. Барбікен повернувся додому, але, замість того щоб відпочити кілька годин, він провів ніч, шукаючи способів уникнути відбою снаряда і розв'язати цю складну проблему, висунуту Мішелем Арданом під час дискусії на мітингу.

Розділ XX

Дата добавления: 2015-11-30